Усі уроки до курсу «Філософія». 10 клас

УРОК 5

Середньовічна філософія

Мета: розкрити особливості середньовічної філософії, погляди її видатних представників; розвивати вміння аналізувати факти та робити висновки; виховувати шанобливе ставлення до надбань філософської думки.

Тип уроку: засвоєння нових знань.

Основні поняття: «схоластика», «душа», «номіналізм», «реалізм», «дуалізм», «ірраціоналізм», «гріхопадіння», «спасіння», «теологія», «геоцентризм», «безсмертя душі», «містика».

Обладнання: медіадошка, комп’ютери.

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент уроку

II. Актуалізація опорних знань учнів

Бесіда

1. Пригадайте особливості середньовічної епохи.

2. Назвіть видатних діячів історії, літератури, філософії епохи середніх віків.

3. Порівняйте європейську та азіатську думку епохи середніх віків.

III. Мотивація навчальної діяльності учнів

Учитель. Шановні учні, сьогодні ми з вами дізнаємося про розвиток філософії в середні віки. З історії ви знаєте, що в цей час домінувала релігія, тому у філософії особливу увагу приділяють формуванню релігійного світогляду.

Бесіда

1. Що таке релігійний світогляд?

2. Чи є зараз люди з релігійними поглядами на життя?

3. Порівняйте їх погляди з науковцями. Чим вони відрізняються?

IV. Вивчення нового матеріалу

Учитель. Термін «середньовіччя» був уведений у науковий обіг в XV ст. й остаточно встановився у XVIII ст. Цей термін означає період історії, пов’язаний із добою феодалізму. Для Західної Європи це період від кінця V ст. до XV ст.

Існує думка, що епоха Середньовіччя не створила у філософії нічого принципово нового, але це не зовсім так. У нових історичних умовах переосмислювалися досягнення античної філософії, вдосконалювалася й розвивалась арістотелева логіка, закладалися підвалини науки й філософії епохи Відродження й Нового часу. Загалом розроблявся погляд на людину і світ у цілому, відмінний від погляду античної епохи.

Формальним завершенням античного періоду у філософії прийнято вважати 529 рік, коли імператор Юстиніан закрив в Афінах останню філософську школу. Проте ця межа умовна. Перехід до середньовічного способу мислення відбувався поступово й розпочався значно раніше.

Середньовічна філософія започаткувалася в умовах розкладу рабовласницького суспільства й переходу до феодального. У процесі свого розвитку вона зазнала впливу різних історичних обставин. У V ст. західна частина Римської імперії була завойована й пограбована германськими племенами, натомість утворилися окремі держави, духовно підпорядковані папі римському. Наприкінці VIII ст. Карл Великий створив західноєвропейську наддержаву Священну Римську імперію й у 800 р. був коронований папою на імператора римлян. Священна Римська імперія формально проіснувала до 1806 р. й була скасована Наполеоном. Для управління такою великою імперією потрібні були грамотні люди, й імператор заохочував створювання шкіл. При його дворі була організована спілка вчених, яка дістала назву «Академія». У тій академії культивувався інтерес до античної філософії, хоча панівним був християнський світогляд. Саме в ті часи в Західній Європі починає розвиватися схоластика.

На ХІ-ХІІ ст. припадає розвиток середньовічних міст, ремесла відокремлюються від сільського господарства, виникають ремісничі цехи, формуються товарно-грошові відносини, клас бюргерів і передпролетаріату. Значно зростає авторитет папи римського. Боротьба папи з імператором Священної Римської імперії закінчується перемогою першого, влада папи римського в Західній Європі стає пріорітетною над політичною владою. Відбуваються й інші істотні зміни, що посилили відмінності між Західною і Східною християнською церквою. 1054 р. між ними відбувся офіційний розкол. Хрестові походи дали можливість західноєвропейцям ознайомитися з мусульманською культурою й, зокрема, філософією, яка спиралася на філософію Платона, Арістотеля, Плотіна та інших античних мислителів. Виникають університети, в яких утворюється вчена ієрархія, порядки й традиції, чимало з яких існують і дотепер. За організацією і статусом університети багато в чому нагадували цехи середньовічних міст. Вони мали певну автономію, територію. Навчання й уся робота велися латинською мовою.

Основною ознакою всієї середньовічної філософії, на відміну від античної, було те, що вона розвивалася в межах виключно релігійних уявлень. Поняття про Бога було центральним та обов’язковим. Якщо згадували про природу, то тільки заради розв’язання проблем, пов’язаних із Богом. Наприклад, коли йшлося про пізнання природи, то воно розглядалося лише як один зі шляхів пізнання Бога: вивчаючи творіння, пізнати Творця. Уся філософія була підпорядкована теології, і якщо хтось із філософів намагався виявити самостійність, то зазнавав переслідувань з боку церкви. У зв’язку з цим дехто з дослідників західноєвропейського Середньовіччя навіть називає середньовічну філософію парафілософією («та, що стоїть поруч із філософією»), вважаючи, що справжня філософія можлива лише за умов свободи теоретичної думки. Іншими ознаками середньовічної філософії були фідеїзм (першість віри за розум), догматизм. Аж до XIII ст. майже єдиною офіційно визнаною філософією був неоплатонізм, згідно з яким тілесний світ мислився як наслідок еманації (виливання) Бога, злиття його природи, абсолютного буття, з небуттям. Людина розглядалася як істота, що має подвійну природу: духовну і тілесну, божественну і тварну. Середньовічні філософи намагалися з’ясувати, що в людині божественного, робили спроби розібратися в духовній сфері людини (дух, душа, розумна душа, воля, свобода волі).

У середньовічній Європі панувало християнство. Саме з ним була пов’язана тогочасна європейська філософія. Тому неможливо розглядати становлення середньовічної філософії поза розвитком християнської ідеології.

Процес становлення християнства був досить тривалим і відбувався в боротьбі з античною філософією, хоча саме християнство постало на ґрунті переосмислених римлянами грецьких філософських ідей.

Ранні християнські мислителі, продовжуючи традицію так званого апостольського періоду, докладали зусиль, щоб подолати античний спосіб мислення й захистити християнський. Тому вони називалися апологетами (захисниками). Починаючи з 325 р. (Нікейський собор) відбувається систематизація й упорядкування християнського вчення. Цей період називається періодом патристики, а мислителі — отцями церкви. В основному ця робота була пов’язана з пристосуванням неоплатонізму до християнських ідей.

Оскільки ж неоплатонізм у різних частинах Римської імперії мав свої особливості (нерідко дуже суттєві), відповідно й християнське вчення на Сході і на Заході набуло різного звучання. У зв’язку з цим отців церкви прийнято ділити на східних і західних.

Повідомлення учнів

1-й учень. Серед західних отців церкви найбільш видатним був Аврелій Августин (354-430), роль якого в розвитку середньовічної європейської філософії важко переоцінити. Його ідеї мають значення й для сучасної західноєвропейської філософії. Роки життя Августина припали на той період римської історії, коли, здавалося, вічна імперія не тільки наближалася до свого занепаду, а й була завойована й пограбована германськими варварами. Пояснення цьому лиху шукалося в християнській ідеології, яка вчила з ненавистю ставитися до Риму («вавилонської блудниці», «царства антихриста»), не опиратися злу насильством, зневажати все, що належало до поцейбічного світу. Августин у своїх творах з позицій християнства намагався дати відповідь на ці звинувачення.

Розвиваючи комплекс неоплатонівських ідей, Августин вважав Бога вищою сутністю, найвищим буттям. У ньому перебувають вічні, незмінні, не сумісні з тілесністю ідеї, які зумовлюють порядок, що існує у світі. Людина поєднує в собі розумну душу, частинку душі світової, і тіло. Душа кожної окремої людини створюється Богом і надалі існує вічно. Душа близька до Бога, здатна в пізнанні наближатися до Бога, але тіло цьому перешкоджає, тому, турбуючись про душу, слід намагатися приборкати тіло.

Душа людини божествена і вічна. Природа й тварини, на відміну від людини, такої душі не мають (дуалізм). Людина в такий спосіб підноситься Августином над усім світом природи. Природа ж, тварини розглядаються як такі, що не заслуговують на увагу самі по собі, не потребують співчуття з боку людини. Сама людина такого співчуття потребує, але його (співчуття) Августин розумів досить оригінально. Він вважав за необхідне для спасіння душ єретиків вживати проти них найбільш жорстокі тортури з метою вирвати у них зізнання й навернути на шлях справжнього християнства. Жорстоке насильство не тільки виправдовувалося, але й рекомендувалося задля тих, кого належало врятувати й ощасливити. Пізніше цими «гуманними» цілями керувалася інквізиція в Західній Європі й Таємний приказ у Росії.

Таким чином, Августин, перебуваючи на межі античної й середньовічної філософії, відкидав античну класичну філософію, засновану на визнанні ролі розуму, і став засновником нової християнської філософії, в основі якої лежала ідея Бога як вищої надприродної істоти, творця світу з нічого; віра має перевагу над розумом, воля є основою духовного життя.

Августинове вчення панувало протягом усього раннього Середньовіччя. Воно поширилося серед середньовічних містиків, у філософії теоретиків Реформації, її впливу зазнала філософія Декарта, на нього спирається й новітня протестантська теологія, а також екзистенціально-гуманістичне крило католицької релігійної філософії.

2-й учень. Визначною фігурою в середньовічній філософії був також П’єр Абеляр (1079-1142). Народився він у Бретані (північ Франції), був дворянином. Основні його твори такі: «Вступ до теології», «Християнська теологія», «Пізнай самого себе», «Так і ні», «Діалектика». П’єр Абеляр був знайомий з античною філософією, зокрема читав «Тімей» Платона й арістотелеві праці з логіки, прославився як майстер диспуту, мав видатних учнів, серед яких була й його кохана Елоїза (їхнє кохання закінчилося трагічно).

П’єр Абеляр був поміркованим реалістом, виступав як проти крайнього номіналізму, так і проти крайнього реалізму. Його позиція була продумана й виважена. Загальне, на його думку, існує реально як зразки речей у розумі Бога. Саме за цими зразками створені окремі речі, й тому вони містять те загальне в собі, але лише потенційно. Під час абстрагування це загальне переходить до актуального стану, тобто в голові людини виникає уявлення про те загальне (концепт) або поняття. Іншими словами, людина силою свого розуму може вилучити божественну загальну ідею зі створених Богом об’єктів і скласти про них поняття (концепт). Така точка зору, як уже відомо, називається «концептуалізм». П’єр Абеляр, отже, був концептуалістом.

П’єр Абеляр усе життя мужньо чинив опір церковній ідеології. Тезі «вірю, щоб розуміти» він протиставляв тезу «розумію, щоб вірити». Це вказує на те, що він інтелект ставив вище за віру, віру підпорядковував знанням. Цим він заперечував сліпу віру в релігійні догми й пропонував спочатку дослідити їх розумом. Останнє, проте, аж ніяк не означає, що він прямо виступав проти істинності релігійних догм. Просто, на його думку, будь-яку релігійну догму, будь-які суперечності, що мають місце в християнському вченні, у тому числі й Божественну Трійцю, можна охопити, пояснити розумом. П’єр Абеляр звертав увагу на безліч суперечностей у Святому Писанні, але вважав, що через них проявляється божественна глибина. Там, де немає суперечностей, немає й думки, якій він надавав великого значення. Логічне обґрунтування церковних догматів, як він міркував, звеличує християнське вчення. П’єр Абеляр робив спробу поєднати філософію й теологію, філософа й християнина. Об’єктивно така позиція вела до конфлікту з християнським ученням й Абелярові ідеї були засуджені, а його самого відлучили від церкви. Захист пріоритету розумового був розвинений у подальшому в концепції «подвійної істини», про яку ще йтиметься.

Етичні погляди П’єра Абеляра відповідали його загальній філософській позиції. Головним виступає спільний для всіх моральний закон, який доводиться Богом до людей як голос совісті. Узгодженість із власною совістю виступає, отже, як критерій моральності, а кожна окрема людина несе індивідуальну відповідальність за свої вчинки. Коли людина свідомо йде на порушення моралі, на свідомо гріховний вчинок або схвалює його, вона глушить у собі голос совісті. Таким чином виникає зло.

3-й учень. Фома Аквінський узагальнив досвід усієї попередньої схоластики. У своїх творах намагався обґрунтувати принципи християнської теології з позицій арістотелівської філософії, боровся проти аверроїзму. Із філософії Арістотеля Фома Аквінський узяв усе те, що могло знадобитися християнській церкві. Арістотелеве вчення про природу в основному залишилося поза його увагою. Фома Аквінський розглядає увесь світ як такий, що складається з кількох рівнів. Найнижчий рівень — це нежива природа. За нею йде світ тварин, а вже з нього виростає людина як проміжна ланка між світом духовним, божественним. Вищою досконалістю є Бог. Він є сенсом і метою, вершиною всього існування, навіть більше — самим існуванням. Тільки в ньому поєднується і сутність, й існування. При цьому слід зауважити, що розподіл на сутність (essentia — ессенція) й існування (existentia — екзистенція) був започаткований ще Платоном. Сутністю в речах Фома Аквінський вважав лише те, що міститься в їхньому визначенні, тобто родові ознаки. Вона зовсім не випливає з індивідуальних ознак речей і тому не збігається з їхнім існуванням. Таким чином, усе, крім Бога, має існування опосередковане, випадкове, зумовлене ззовні, й лише Бог має існування безпосереднє, повною мірою необхідне й нічим не обумовлене. Бог є простим буттям, а створені ним речі, істоти — буттям складним, бо всі земні об’єкти складаються з пасивної, невизначеної матерії й активної, визначеної форми, а Бог є чистою, безтілесною формою. Форма, на думку Фоми Аквінського, може існувати без матерії, як існує Бог, душі, ангели (в ученні Арістотеля як чиста форма може існувати лише Бог), а матерія без форми існувати не може, отже, вона повністю залежить від бога й не має самостійного існування, вона є тільки можливістю існування і стає реальністю, лише набуваючи форми, яка сама по собі є дійсністю. Звідси випливає вчення Фоми Аквінського про одиничне й загальне (універсали). На його погляд, універсали:

  • по-перше, існують як ідеальний прообраз предметів та істот у божественному розумі;
  • по-друге, вони існують як сутнісна форма в одиничних речах;
  • по-третє, існують у людському розумі як результат абстрагування від одиничного.

У багатьох трактатах Фома, виходячи з уявлень про пасивну матерію й активну форму, розмірковує про почуття, пам’ять, душевні здібності. Людська душа безтілесна, вона є чистою формою без матерії, тож духовна субстанція не залежна від неї й тому не може бути знищена, зруйнована, вона безсмертна (Ібн Рошд вважав безсмертним лише надіндивідуальний дух). Фома Аквінський, як і Арістотель, розрізняє душу вегетативну (рослинну), сенситивну (тваринну) й людську (розумну). Людина має розумну душу, а розум, за Фомою, стоїть над волею.

Характерними є й етичні погляди Фоми Аквінського. Усупереч Августину він вважає передумовою моральної поведінки «свободу волі» людини. Проте над волею панує розум і керує волею, ведучи її до морального порядку, в основі якого лежить божественний закон. Сенс життя Фома Аквінський бачить у щасті, яке полягає у пізнанні й спогляданні Бога. Причому пізнання розглядається ним як вища функція людини, а Бог для пізнання виступає як невичерпне джерело. До чотирьох традиційних грецьких доброчесностей (мудрість, відвага, поміркованість і справедливість) Фома додає ще три християнські: віру, надію, любов. Його вчення про доброчесність є раціоналістичним.

Заслуговують на увагу також погляди Фоми Аквінського на суспільство. Як і Арістотель, він розглядав людину через зв’язок з державою. Держава, на його думку, повинна існувати для того, щоб піклуватися про мир і добробут громадян, вести їх до доброчесного життя, а громадяни, у свою чергу, повинні коритися тим, хто стоїть над ними, покірність є їхньою основною доброчесністю. Фома не висловлювався на користь рівності громадян у державі, а станові відмінності вважав вічними. Найкращою формою державного правління називав монархію. Монарх повинен бути відображенням Бога на землі. Проте гарне життя в державі не є головним. Найважливішим є досягнення царства небесного, а воно досягається завдяки церкві. Так

Фома Аквінський відстоює зверхність церковної влади, влади папи римського над владою політичною. За це й за те, що він відвернув від церкви небезпеку арістотелізму, поставивши його на службу християнському вченню, католицька церква у 1323 р. проголосила Фому Аквінського Святим. У 1567 р. він був визнаний п’ятим учителем церкви, а в 1879 р. його вчення стало обов’язковим для всієї католицької церкви. У ХІХ-Х ст. учення Фоми Аквінського стає основою офіційної філософії Ватикану — неотомізму.

V. Закріплення нових знань учнів

Бесіда

1. Назвати основні ознаки філософії середніх віків.

2. Назвати основні течії середньовічної філософії, охарактеризувати їх.

3. Назвати видатних філософів середніх віків та довести їхні думки.

VI. Підсумки уроку

VII. Домашнє завдання

1. Опрацювати матеріал уроку.

2. Підготувати презентації за темами:

  • 1) «У чому полягали особливості розвитку середньовічної філософії?»;
  • 2) «Основні напрями середньовічної філософії»;
  • 3) «Основні ознаки схоластики та видатних філософів схоластики»;
  • 4) «Містика — напрямок розвитку середньовічної філософії»;
  • 5) «Місце людини у вченнях середньовічних філософів»;
  • 6) «Значення середньовічної філософії для подальшого розвитку європейської філософії».