Усі уроки до курсу «Філософія». 10 клас

УРОКИ 40-41

Роль природно-історичного середовища і спадковості у формуванні та розвитку людини. Природні, соціокультурні та духовні виміри людського життя

Мета: визначити вплив природного та соціального середовища на формування людини; розвивати вміння критично аналізувати різні точки зору на певну проблему; виховувати толерантність.

Тип уроку: комбінований.

Форма проведення: лекція з опорою на структурно-логічні схеми.

Основні поняття: «географічне середовище», «географічний детермінізм», «природне середовище», «народонаселення», «неомальтузіанство», «задатки», «здібності», «духовність», «душа», «коеволюція».

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент уроку

II. Мотивація навчальної діяльності

Демонструється уривок з мультфільму «Мауглі».

Запитання

  • Як ви вважаєте, які умови необхідні Мауглі для того, щоб він став людиною?

На основі відповідей учнів формулюється тема та мета уроку.

III. Актуалізація опорних знань учнів

Бесіда

1. Що таке феномен?

2. У чому полягає розуміння поняття людського буття?

3. Назвіть основні версії походження людини.

IV. Вивчення нового матеріалу

Вплив природного середовища на людину

Учитель. Природа є навколишнім світом у всьому його різноманітті. Природне середовище — частина світу, з яким взаємодіє людина.

Але природа — це не просто середовище, довкілля, загальний предмет виробничої діяльності, засіб життя. Це насамперед універсум, що охоплює усе суще, у тому числі наше пізнання і практичну діяльність.

Ставлення до природи як до світу (а не напівфабрикату) є дійсно людським ставленням до неї.

Що робить природу світом для людини?

  • 1. Визначальний смисл природи, її субстанційність (самоствореність, самотвірність) —> «Вчитися у природи!», щоб жити у злагоді з нею.
  • 2. Притаманна їй доцільність, яка зумовлена власне природою, способом реалізації притаманних їй рис і законів —> доцільність завжди була для людей загадкою й викликом силі її розуму; через доцільність, яка стверджує цілісність повсюдно, природа не має свого смислового центру.
  • 3. Багатоманітність, яка є виявом субстанційності природи, її самооновлюючої здатності —> від самого свого виникнення людина починає змінювати природу під «себе»; в самій природі діє логіка світу: кожна її ланка виявляє здатність улаштуватись як цілісний світ.

Під час подальшої розповіді вчитель орієнтується на таблицю.

Історичні форми взаємодії людини і природи

Стародавній світ

Наукова революція XVII ст.

ХХ-ХХІ ст.

Безпосередня, або синкретична, єдність, людини і природи (природа — початок відліку, нерідко навіть зразок її почуттів, думок і дій. Блаженство полягає у тому, щоб жити в гармонії з природою)

Протиставлення людини природі, коли людина намагається панувати над нею, «підкоряти» її своїй волі (панування над природою — універсальний засіб розв’язання всіх проблем людства)

Гармонія, або внутрішньодиференційована єдність з природою, в якій реалізована ідея «коеволюції» (новий спосіб мислення: людині призначено продовжити еволюцію природи на засадах відповідальності за все живе на Землі)

Учитель. Розуміння природи як світу дозволяє відкрити у ній ті риси, які залишаються поза увагою за умов суто практичного підходу до неї. Природа як світ вимагає не лише утилітарного, а й ціннісно-смислового ставлення до неї.

Згадаймо відомі зі шкільного курсу загальної біології процеси спадковості й мінливості.

Спадковість — здатність організмів повторювати з покоління в покоління подібні ознаки і забезпечувати специфічний характер індивідуального розвитку в певних умовах середовища.

Мінливість — це явище, протилежне спадковості. Полягає в зміні спадкових задатків, а також варіативності їх проявів у процесі розвитку організмів і взаємодії з місцем існування. Упродовж індивідуального розвитку людина, з одного боку, реалізує певну програму і відтворює певні ознаки, які передані їй батьками, а з іншого — може певною мірою «відхилятися» від цих програм і набувати нових ознак під впливом зовнішнього середовища.

Спадковість надає дитині не лише власне біологічних властивостей та інстинктів. Від самого початку свого життя дитина має здатність до наслідування усього, що роблять дорослі: звуків, рухів тощо. їй притаманна допитливість. Вона здатна засмучуватися, відчувати страх і радість, її посмішка має вроджений характер. А посмішка — це привілей людини. Отже, дитина з’являється на світ саме як людська істота. І все ж на момент народження вона лише «кандидат у людину», хоча і наділена певними фізичними і психічними якостями від природи.

Сукупність цих психофізіологічних якостей людини називається її задатками, наприклад музикальний слух, зорова пам’ять, міцний організм, вміння розрізняти кольори, почуття ритму та інші. Ці задатки є основою здібностей людини. Але чи будуть реалізовані задатки і чи розвинуться вони у здібності — це залежить як від умов, в яких зростає людина, так і від її власних зусиль.

Потрібно запам’ятати

  • 1. Становлення людини найбільш інтенсивно відбувається в дитинстві та юності.
  • 2. Мозок дитини розвивається швидше, ніж інші частини її організму.
  • 3. Найбільш сприятливий для розвитку розумових здібностей вважається вік від 18 до 20 років.
  • 4. Найбільш важливі фізичні зміни в організмі відбуваються у 12-15 років.
  • 5. Процес розвитку й становлення дівчаток відбувається в середньому вдвічі-втричі швидше, ніж у хлопчиків.

Соціальна сутність людини

Учитель. Якщо під час розгляду людини абсолютизувати лише природне, біологічне, то ми «зануримося» на рівень існування її біофізичних, фізіологічних закономірностей. У такому випадку людина буде носієм лише біологічної форми руху матерії. Тому вкрай необхідним є аналіз також соціального середовища людини як безпосереднього людського оточення, до якого належить родина, друзі, сусіди та соціальні групи людей або людські спільноти (класи, чи страти, народи, нації, суспільство), членом яких є та чи інша особа. Сюди ж треба віднести і певні економічні, соціальні, культурні, політичні умови, що існують у суспільстві.

Духовність людини

Бесіда

1. Що таке душа?

2. Як ви розумієте поняття «духовність»?

3. Яку людину можна назвати духовно багатою особистістю?

Учитель. Для будь-якої людини велике значення мають ціннісні орієнтири, які виникають саме на ґрунті людської персональності. Поняття цінностей позначає не стани чи властивості речей самих по собі, а їх якісні прояви щодо людини.

Цінність — це значущість чогось для людини.

Духовне в людині є самоцінним, і саме воно лежить в основі людського «Я», адже саме як духовна істота людина виявляє себе вільним і творчо-активним діячем. Якщо у свідомості людини знаходити лише відображення найбільш елементарних потреб, задоволення яких необхідне тільки для підтримки фізичного існування, якщо емоції і почуття примітивні, а поняття нерозвинені, то це свідчить про її бездуховність, внутрішнє убозтво. Саме про таких людей кажуть, що вони злиденні духом.

Духовно розвинена (або духовно багата) людина та, яка багато знає і ще більше розуміє, яка спирається у своїй діяльності на почуття і поняття істини, добра і краси, у якої переважають духовні потреби; людина, якій притаманні безкорисливі почуття любові і милосердя, здатність відчувати свою причетність до людства, співчувати кожній, навіть незнайомій, людині.

Духовність людини — це також уміння мріяти, фантазувати, творчо усвідомлювати світ, прагнучи зробити його кращим. Уміти створити свій внутрішній світ, не схожий на навколишню дійсність, — це один із найважливіших проявів духовності.

Отже, духовно розвинена людина — така, яка усвідомлює саму себе і може свідомо керувати своїми вчинками, підпорядковуючи їх нормам моралі та права, спрямовуючи їх на досягнення суспільно значущих цілей. Це людина, внутрішнім регулятором поведінки якої є совість (за висловом І. Канта, — закон, який живе у нас самих; на думку французького філософа П. Гольбаха, — це наш «внутрішній суддя»).

Духовне в людині — це також безкорисливий пошук істини, здатність до морального вибору, переживання прекрасного, творчості, наявність свободи волі, віри та самосвідомості тощо.

Таким чином, людина є цілісною єдністю біологічного, психічного (або душевного) та соціального (соціокультурного), які сформувалися з двох чинників — природного та соціального. Адже людина — не арифметична сума біологічного, психічного та соціального, вона є інтегральною єдністю цих властивостей.

V. Закріплення вивченого матеріалу

Бесіда

1. Що таке природне середовище і який його вплив на людину?

2. Що таке соціальне середовище і яка його роль у формуванні людини?

3. Що ви розумієте під соціалізацією людини?

VI. Підсумки уроку

Учитель. Лише життя у суспільстві, спілкування і взаємодія з іншими людьми, навчання у них сприяє тому, що дитина може стати справжньою людиною. З одного боку, людина є продуктом певної епохи, наявного суспільства. З іншого — людина є результатом, своєрідним відбитком і втіленням всієї попередньої історії людства та його культури. Людина — біосоціальна істота, саме біосоціальна, а не біологічна і соціальна.

VII. Домашнє завдання

1. Опрацювати матеріал уроку.

2. Підготувати повідомлення за темою «Філософські підходи до розуміння сутності людини».