Усі уроки до курсу «Філософія». 10 клас

Тема 1. ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ФІЛОСОФІЇ

УРОК 3

Антична філософія

Мета: розкрити особливості античної філософії, погляди видатних філософів цієї доби; виховувати шанобливе ставлення до надбань античної філософської думки.

Тип уроку: засвоєння нових знань.

Форма проведення: евристична бесіда з елементами медіапрезентацій, гра «Запитання філософу».

Основні поняття: «співіснування різних поглядів», «міфологічна основа філософської думки», «матерія», «ідея», «світ».

Обладнання: медіадошка, комп’ютери.

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент уроку

II. Актуалізація опорних знань учнів

Бесіда

1. Що вивчає новий шкільний курс «Основи філософії»?

2. Дати визначення понять «філософія», «філософські думки».

3. Назвати основні етапи розвитку філософії.

III. Мотивація навчальної діяльності учнів

Учитель. На уроках історії, літератури ви вивчали погляди єгиптян, греків, римлян на проблеми світу і людини, пригадайте деякі з них, які розглядали проблему людини в Афінах і Спарті.

IV. Вивчення нового матеріалу

Учитель. Антична філософія (спершу грецька, а згодом римська) охоплює більш ніж тисячолітній період з VI ст. до н. е. до VI ст. н. е. Зародилася вона в давньогрецьких полісах (містах-державах) демократичної орієнтації і змістом, методами й метою відрізнялася від східних способів філософування, міфологічного пояснення світу, притаманного ранній античній культурі. Підвалини для формування філософського погляду на світ було закладено давньогрецькою літературою, культурою (творами Гомера, Гесіода, гномічних поетів), де ставилися питання про місце і роль людини в універсумі, формувалися навички встановлення мотивів (причин) дій, а художні образи структурувалися відповідно до почуття гармонії, пропорцій та міри. Рання грецька філософія використовує фантастичні образи й метафоричну мову міфології. Але якщо для міфу образ світу і справжній світ нічим не відрізнялись один від одного, то філософія формулює свою основну мету так: прагнення істини, чисте й безкорисливе бажання наблизитися до неї. Володіння повною та визначеною істиною, за античною традицією, було можливим лише для богів. Людина ж не могла злитися із «Софією», оскільки смертна, скінчена, обмежена в пізнанні. Тому людині доступне лише невпинне прагнення істини, ніколи не завершене повністю, активне, діяльне, пристрасне бажання істини, любов до мудрості, що випливає із самого поняття «філософія».

Повідомлення учнів

1-й учень. Сократ рішуче повертає напрям філософського дослідження від космосу, природи до людини. «Пізнай самого себе» — такою є вихідна теза сократівського філософування. І таке знання можна набути лише через безпосередній контакт з іншими людьми — діалог, практичну зустріч умів. Сократ принципово не записував свої думки, вважаючи дійсною сферою існування справжнього знання, мудрості живу бесіду з опонентами, живий діалог, полеміку. Саме це він і називав діалектикою (від грецького «діалегомай» — вести бесіду, сперечатися).

Спроба розібратися в такий спосіб з проблемою людини поставила Сократа перед новими труднощами. Ми дізнаємося про це передусім із творів Ксенофонта (бл. 430-350 рр. до н. е.) — «Спогади про Сократа», а також з перших семи діалогів Платона. «Сократівський метод» полягав у веденні бесіди і діалогу, в ході яких Сократ ставив співрозмовникам запитання, отримував відповідь (зазвичай не повну) і ставив нові запитання, вказуючи на суперечність у судженнях опонента і т. ін. Коли співрозмовники Сократа остаточно заплутувалися в суперечностях і цікавилися думкою щодо обговорюваного самого Сократа, той відповідав, що теж не знає відповіді. Саме цей момент і відтворений у відомій тезі Сократа: «Я знаю лише те, що нічого не знаю».

2-й учень. Платон (428/427-347 рр. до н. е.) — один із найбільш відомих античних філософів, праці якого збереглися. Захопившись в юнацькі роки вченням Сократа, Платон багато подорожував світом. У 397 р. до н. е. він заснував в Афінах філософську школу, відому під назвою Академія (вона знаходилася при гімназії в саду, присвяченому міфічному герою Академу). Свої погляди він виклав у діалогах «Учта», «Горгій», «Держава». Платон основні зусилля спрямував на розв’язання порушеної Сократом проблеми існування загального («краси» взагалі, «мужності», «добра» тощо) й пошук аргументів, щоб довести реальність його існування. Платон створив гіпотезу про існування специфічних предметів, відмінних від речей навколишнього світу. Припустивши існування реальних предметів, Платон розглядає загальне як ідеальний предмет, ідею. Ідеї, що внаслідок своєї досконалості виявляють себе як еталони, справжня реальність є чимсь первинним відносно конкретних речей як копій ідей. А чуттєво даний світ конкретно-індивідуальних речей є відбитком загальних речей. Отже, речі повсякденного світу є спрощеним варіантом іншого світу, більш досконалого — ідеального. Здатністю до безпосереднього контакту з ідеями наділена людська душа, яка після смерті тіла відділяється від нього і повертається до безтілесного царства ідей. Душа, поєднуючись з тілом, втрачає свою ідеальність. Тому в теорії Платонона пізнання, в ході якого формуються загальні поняття, є процесом пригадування.

Платон першим увів у філософію поняття матерії, яке в нього означає небуття, ніщо. Матерія — це те, чого не існує. Завдяки введенню даного поняття йому вдається узгодити у своїй теорії наявну реальність із тією, яка була до неї. Вживаючи поняття «матерія», Платон утримує у свідомості принцип, відкритий Гераклітом: «Із нічого може виникнути лише ніщо». Все, що існує, виникло із чогось, але саме тепер того, із чого все виникло, немає, тому ми кажемо, що воно — матерія. Цим поняттям знімається проблема пізнання того, що було: його вже немає. Ця властивість матерії перетворюватись у небуття і перешкоджає створенню світу, що повністю відповідає ідеальному царству. Взаємодія матерії та ідей призводить до пошкодження, деформування ідей, до втрати конкретними речами тієї досконалості, яку мала «чиста» ідея.

Взаємодію ідеї та матерії Платон фіксував математично. Він дуже цінував філософію Піфагора, вважаючи, що піфагорейці першими усвідомили роль ідей.

Усі свої дослідження природи, суспільства, пізнання, мислення Платон підпорядковував принципові визначення міри прояву ідей у конкретних речах, де фіксація загального визначення ідеальної конструкції посідала головне місце. Він шукає ідеальну державу, ідеальний метод пізнання тощо, розглядаючи реальність як прояв ідеального. Тому саме з Платона починає формуватись усвідомлена процедура здійснення послідовної дедукції.

3-й учень. Арістотель (384—322 рр. до н. е.) у 17-річному віці прибув до Афін, став учнем Платона. Згодом він став учителем сина македонського царя Філіппа II Олександра. Найбільш відомими роботами є «Метафізика», «Топіка», «Етика Нікомаха», трактат «Про душу» та інші.

Арістотелеві належить пальма першості у проведенні систематичного дослідження праць попередніх мислителів. Тому його називають першотворцем історії філософії. Найбільшу частину своїх праць він присвячує проблемам метафізики — науки про суще. Становлення Арістотеля як філософа відбувалося шляхом розв’язання проблем, що виникали під час осмислення набутків його вчителя Платона. Перш за все це проблема відношення матерії та ідеї. Послідовне продовження поглядів Платона призводило до виникнення суперечностей, котрі піддавали сумніву поділ дійсності на матеріальне та ідеальне. Зокрема, вічне, незмінне ідеальне, якому підкоряється кожна конкретна річ, не підкорює собі матерію-небуття. Отже, не повинно існувати навіть уявлення про матерію, якщо немає ідеї матерії. Як можуть непорушні ідеї бути причиною руху? Як можуть ідеї, якщо вони — сутність речей, існувати окремо від останніх?

Критика Арістотелем Платона навіть у суспільній свідомості набула істотного значення у вигляді афоризму: «Платон мені друг, проте істина — дорожча». Аналізуючи проблеми платонівської філософії, він усвідомив, що причина, сутність речей, загальне не може існувати окремо від одиничних речей. Тому треба, враховуючи цю обставину, розв’язати порушену ще Сократом проблему неможливості існування загального як індивідуального за умови, що загальне не може існувати окремо від одиничного, індивідуального.

Розв’язання цієї фундаментальної проблеми було здійснено Арістотелем шляхом розвитку поняття «матерія». Він розуміє матерію як пасивний «матеріал» буття, і тому вона може тільки мислитися. Матерія безпосередньо причетна до спричинення кожної речі, дана в чуттях річ завжди існує в якомусь матеріалі, а ідеї, поняття не мають матеріальності. Реальне ж існування матеріалу дійсності відбувається тільки у конкретних формах. Отже, безпосередньою причиною речі може бути форма. Форма реально існує тільки в тому чи іншому матеріалі — матерії, але не залежить від того, яка саме матерія оформлена. Тому форма визначається як сутність усіх речей, вона незмінна, вічна, цілком подібна до платонівських ідей, тільки не існує відокремлено від матерії (форма лише незалежна від конкретної матерії).

Досліджуючи властивості людини, він наголошує на універсальній властивості будувати завдяки мисленню будь-які форми руху (тобто форми побудови інших форм). Так ним створюються підвалини нової науки про форми мислення — формальної логіки. Арістотель фіксує перші закони і правила логічного мислення. Йому належать класичні формулювання логічного закону суперечності, закону виключеного третього. Ним створена перша теорія логічного силогізму.

V. Закріплення нових знань

Гра «Запитання філософу»

Три учні в ролі Арістотеля, Платона і Сократа відповідають запитання учнів. Наприклад:

1. Що таке матерія?

2. Що таке ідея?

3. Чи можна пізнати світ?

4. Який метод пізнання більш ефективний?

VI. Підсумки уроку

VII. Домашнє завдання

1. Опрацювати матеріал уроку.

2. Уявіть, що ви представляєте певну філософську школу: мілетську, піфагорейську або платоніків. Підготуйтеся до публічного виступу з її презентацією та дискусії.