Серія «Конструктор уроку». «Всесвітня історія». 10 клас

Урок 4. Індія, Китай та Японія на початку XX ст.

Мета: сформувати в учнів уявлення про Індію, Китай та Японію на початку XX ст.; створити умови для розуміння учнями причин активізації національних рухів на початку століття у названих країнах; проаналізувати причини Сінхайської революції та виникнення Китайської республіки; навчити учнів визначати особливості індійського національного руху («свадеші», «сварадж»); розглянути особливості модернізаційних процесів у Японії; охарактеризувати національні рухи в Китаї та Індії; навчити учнів порівнювати економічне та політичне становище в державах та висловлювати свою думку щодо відповідності цінностей на початку XX ст. на прикладі дій світових держав у Китаї.

Обладнання: підручник, атлас, стінні карти світу, Європи, Азії, Америки.

Тип уроку: комбінований.

Основні поняття: Індійський національний конгрес (ІНК), «свадеші», «сварадж», «боксерське» повстання, Сінхайська революція, Гоміндан, доба Мейдзі, синтоїзм.

Історичні постаті: Мацухіто, Сунь Ятсен, Юань Шикай, Ци Сі, Пу І.

Основні дати та події: 1905 р. — початок руху «свадеші», 1906 р. — поширення гасла «сварадж», 1898—1902 рр. — «боксерське постання», 1911—1913 рр. — Сінхайська революція, 1911 р. — проголошення Китайської республіки, 1912 р. — створення Гоміндану (Національної партії), 1913 р. — «друга революція», 1868—1912 рр. — доба Мейдзі, правління імператора Мацухіто, 1904—1905 рр. — російсько-японська війна, 1910 р. — анексія Кореї.

Очікувані результати: учні навчаться:

І. Організаційний момент

II. Актуалізація опорних знань і вмінь

Перевірка творчого домашнього завдання

Учитель пропонує двом-трьом учням виступити з результатами роботи. Решта учнів ставлять запитання.

Експрес-контроль

Виконати тест 3 посібника «Всесвітня історія. 10 клас: Експрес-контроль / І. М. Скирда. — X.: Вид-во «Ранок», 2010» (далі — посібник).

Метод «Обери зайве»

Закресліть зайве у наведених переліках.

• 1. Франція, Національні збори, «справа Дрейфуса», Ж. Клемансо, Ж. Помпіду, Палата депутатів.
• 2. Росія, Олександр II, П. Столипін, Державна дума, «кривава» неділя, Зимовий палац.
• 3. Австро-Угорщина, Франц Йосиф, Відень, опришки, Троїстий союз.

III. Вивчення нового матеріалу

План вивчення нового матеріалу

• 1. Національний рух в Індії.
• 2. Революційні події в Китаї.
• 3. Особливості модернізаційних процесів в Японії.

Метод «Акваріум»

Об’єднати учнів у три групи и запропонувати, використовуючи матеріал підручника та роздавальний матеріал, скласти характеристику певної країни: перша група — Індії, друга — Китаю, третя — Японії.

Після опрацювання матеріалу підручника (до 10 хв) кожна група по черзі сідає в центрі кола, яке утворюють учні всього класу, і відповідає на запитання вчителя або бере участь у евристичній бесіді з вчителем. Інші учні слухають, не коментуючи та не перебиваючи, якщо необхідно, то роблять стислі записи. Після завершення роботи учні групи повертаються на свої місця, а вчитель проводить бесіду з учнями класу, колективно аналізуючи інформацію попередньої групи. По завершенні роботи з класом місце в «акваріумі» займає інша група, яка обговорює свою інформацію.

Інформацію, яка обговорюється групою, можна відображати на дошці у вигляді опорного конспекту.

Запитання групам

Перша група

• 1. Чому індійці обрали такі форми протесту, як «свадеші», «сварадж»?
• 2. Як релігійні погляди індійців вплинули на національний рух?
• 3. Як кастова система Індії вплинула на політичне життя?

Друга група

• 1. Чому європейські країни бажали поширити свій вплив саме в Китаї?
• 2. Чому не виникла озброєна боротьба між агресорами у Китаї?
• 3. Чому Сіньхайська революція не привела до «європеїзації» Японії?

Третя група

• 1. Чи вплинув синтоїзм на політичне життя в Японії?
• 2. Чи вплинув «самурайський дух» на розвиток економіки Японії?
• 3. Як вплинула агресивна зовнішня політика на життя простих японців?

IV. Узагальнення й систематизація знань

Робота за завданнями підручника

Навчальна гра «Що було далі!»

Учитель називає подію, а учні мають визначити, де вона відбувалася і що було далі.

• 1. Навесні 1907 р. рух «свадеші» став переростати в рух «сварадж».
• 2. 13 грудня 1913 р. представники революційних провінцій зібралися в Нанкіні на конференцію, яка оголосила себе Національними зборами Китаю.
• 3. У 1900 р. Японія брала участь у спільній інтервенції восьми держав проти Китаю.
• 4. Сунь Ятсен і партія Гоміндан (створена у серпні 1912 р.) здійснили спробу скинути військову диктатуру Юань Шикая.

V. Підсумки уроку

Вибіркова перевірка виконання завдання, аналіз типових помилок

Основні висновки

• На початку XX ст. в Індії відбулася активізація Національно-визвольного руху.

VI. Домашнє завдання

1. П: ____ .

2. ТЗ: Порівняти національні рухи Китаю та Індії за самостійно визначеними критеріями.

Роздавальний матеріал

Роздавальний матеріал

Японія

Вищими органами державної влади Японії, відповідно до конституції 1889 р., були імператор, кабінет міністрів, Таємна рада і двопалатний імперський парламент.

Імператору належала вся повнота влади в країні. Особа його вважалася священною і недоторканною, правляча імператорська династія — «безперервною на вічні часи».

Імператор здійснював «законодавчу владу в згоді з імперським парламентом». Він скликав парламент, через кабінет міністрів представляючи на його розгляд законопроекти, затверджував прийняті закони і скасовував їх, міг видавати укази, які мали силу закону. Імператор також міг відкладати засідання парламенту і розпускати його нижню палату — палату депутатів.

Як голова виконавчої влади і верховний командуючий, імператор мав монопольне право призначати на всі військові і цивільні посади, мав право оголошення війни, укладання миру й міжнародних договорів. Однак фактично вся діяльність імператора з управління країною скеровувалась непередбачуваним конституцією органом — Генро (традиційною радою феодальної аристократії та вищих військових кіл).

Японський парламент, який відігравав підлеглу роль при імператорові, складався з двох палат: палати перів, яка створювалась за спадкоємним принципом (куди входили члени імператорської родини, носії дворянських титулів, а також призначені імператором особи), і палати депутатів, яка обиралася загальнонародним голосуванням за наявності для виборців двох цензів: вікового (досягнення 25-річного віку) і майнового (сплата прямих податків у розмірі 15 єн).

Виконавча влада здійснювалася імператором через кабінет міністрів, члени якого призначалися та усувалися монархом.

Роздавальний матеріал

Індія

На початку XX ст. Індія, залишаючись британською колонією, стала складовою світового капіталістичного господарства. Вона була найбільш розвинутою у промисловому відношенні серед колоніальних і залежних країн Сходу. Тут швидко зростали капіталовкладення британських монополій. Однак поряд із цим виникали перші національні фабрично-заводські підприємства. Незважаючи на успіхи в розвитку промисловості Індія залишалася аграрною країною.

Управління Індією від британської влади на початку століття здійснював віце-король Індії лорд Керзон (1899—1905 рр.), який всіляко намагався посилити позиції метрополії в країні. Він відверто називав «марними сподіваннями» вимоги Індійського національного конгресу (ІНК) щодо участі індійців в управлінні країною і заявив про намір сприяти «мирній смерті» національного руху. Однак британці не змогли перешкодити піднесенню національно-визвольного руху в країні на початку XX ст., яке сучасники називали «пробудженням Індії».

Приводом до початку нової хвилі національного руху стало видання британською колоніальною владою у липні 1905 р. закону про поділ Бенгалії на мусульманську (східну) та індуїстську (західну) частини. Проти цього виступали як мусульмани, так і індуси. 16 жовтня 1905 р., день, коли закон набував сили, за пропозицією ІНК було оголошено днем національного трауру. Масового характеру набув рух свадеші (у перекладі «своя земля») — бойкоту британських товарів.

У грудні 1906 р. ІНК висловився за надання Індії самоврядування в межах Британської імперії, як у її домініонах — Канаді та Австралії. Гасло «свадеші» було доповнено гаслом «свараджу» (у перекладі «своє правління»). При цьому радикальна частина ІНК вважала, що результатом руху свараджистів повинна стати незалежність Індії.

Роздавальний матеріал

Китай

Початок XX ст. для Китаю був пов’язаний зі складним процесом спроб здійснення модернізації країни в умовах напівколоніальної залежності. Перешкодою на цьому шляху ставала застаріла політична система, уособлювана імператорами з династії Цін. У нове століття Китай увійшов після придушення повстання іхетуанів (Боксерське повстання) 1899—1901 рр. військами США, Великої Британії, Франції, Росії, Японії, Італії, Німеччини та Австро-Угорщини. За підписаним у 1901 р. «Заключним протоколом» Китай повинен був 39 років сплачувати величезну контрибуцію союзним державам. Іноземці отримували нові пільги і, зокрема, право утримувати в країні свій флот.

Становище країни сприяло зростанню незадоволення пануванням іноземних колонізаторів і бездіяльністю влади серед різних верств китайського суспільства. Загальнонаціональним лідером борців за модернізацію Китаю став Сунь Ятсен (1866—1925).

У травні 1911 р. уряд позбавив китайські акціонерні компанії права на будівництво нових залізниць, передавши його спільному британсько-франко-німецько-американському консорціуму. Це викликало велике обурення і спричинило повстання в провінції Сичуань. 10 жовтня 1911 р. повстали солдати гарнізону в місті Учань. Це та інші повстання, що розпочалися через деякий час, очолив «Китайський революційний об’єднаний союз». У Китаї розпочалася Сіньхайська революція 1911—1912 рр.

Революція швидко поширювалася. На кінець листопада 1911 р. п’ятнадцять провінцій Південного, Центрального і Північного Китаю оголосили про звільнення з-під влади маньчжурської династії.

Правлячі кола Китаю в пошуках порятунку доручили генералу Юань Шикаю, якого самі за прихильність реформам відправили в заслання, очолити армію й приборкати повстанців. Наприкінці 1911 р. цінська влада призначила його головою імператорської ради, прем’єр-міністром і фактично зробила диктатором Північного Китаю. Крім цього було оприлюднено проект конституції країни. Однак уже ніщо не змогло зупинити поширення революції.

24 грудня до Шанхаю з еміграції повернувся Сунь Ятсен. Це ще більше надихнуло революціонерів. 29 грудня на спільному зібранні делегатів провінцій, охоплених революцією, у Нанкіні було проголошено створення Китайської республіки і Сунь Ятсена обрано її тимчасовим президентом. Однак республіканський уряд контролював лише частину країни. Розпочалася громадянська війна. Іноземні держави стали погрожувати Китаю інтервенцією, обґрунтовуючи її необхідністю захисту своїх капіталовкладень.

Сіньхайська революція 1911—1912 рр. хоча й не розв’язала всіх проблем Китаю, проте ліквідувала головну перешкоду на шляху його модернізації — маньчжурську династію Цін, що правила впродовж 267 років, усунула монархію і встановила республіку.

У післяреволюційний період Сунь Ятсен і його прибічники продовжили боротьбу. 25 серпня 1912 р. вони заснували нову організацію — національну партію — Гоміндан.