Розробки уроків. Історія України. 11 клас. Рівень стандарту. Академічний рівень

УРОК № 5

Тема. Рух Опору та його течії.

Мета: схарактеризувати рух Опору та його течії. Розкрити внесок руху Опору в перемогу над фашизмом. Закріплювати навички аналізу й зіставлення історичного матеріалу, уміння розглядати історичні явища в конкретно-історичних умовах. Виховувати учнів у дусі патріотизму, національної свідомості та гідності.

Тип уроку: комбінований.

Обладнання: підручник, хрестоматія, стінна карта «Окупаційний режим в Україні 1941— 1944 рр. Рух Опору», атлас.

Основні поняття і терміни: рух Опору, партизани, похідні групи, «Полісська Січ», ОУН, УПА, Армія Крайова, Армія Людова, підпілля, каральні акції, Центральний штаб партизанського руху, Український штаб партизанського руху, рейди, «рейкова війна».

Основні дати: червень 1941 р. — початок розгортання радянського партизанського руху; 30 червня 1941 р. — проголошення у Львові ОУН(Б) Акта відновлення Української держави; травень 1942 р. — створення Українського штабу партизанського руху; 14 жовтня 1942 р. — створення УПА.

Хід уроку

I. ПЕРЕВІРКА ЗНАНЬ

• Фронтальне опитування.

1) Що таке «новий порядок»?

2) На які територіально-адміністративні одиниці була розчленована Україна?

3) У плані «Ост» зазначалося: «Україна — найродючіша область Європи. Її завдання — постачати продукти харчування та сировину новій Європі». Яким чином окупанти здійснювали ці плани?

4) Яку політику в галузі освіти здійснювали окупанти?

5) Схарактеризуйте відмінності окупаційної політики в різних регіонах України.

• Індивідуальні завдання.

КАРТКА № 1

1) Схарактеризуйте політику окупантів щодо економічного пограбування України.

2) Коли було завершено окупацію України гітлерівськими військами?

КАРТКА № 2

1) Схарактеризуйте систему масового терору та ідеологічної проробки населення.

2) Що є символом Голокосту в Україні?

II. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1. Розгортання руху Опору та його течій в Україні.

• Розповідь учителя*.

Причини розгортання руху Опору.

1) Окупація батьківщини загарбниками.

2) Жорстокість окупаційного режиму.

* Супроводжується записом на дошці основних положень теми. Цей матеріал можна також подати як структурно-логічну схему.

3) Цілеспрямована діяльність радянського керівництва з організації руху Опору на окупованих територіях.

Форми діяльності руху Опору.

1) Пасивні:

а) різноманітна допомога партизанам;

б) відмова співпрацювати з окупаційною владою;

в) саботаж заходів окупаційної влади;

• випуск неякісної продукції;

• зрив поставок продовольства для окупаційної армії;

• ухилення від робіт тощо.

2) Активні:

а) партизанський рух;

б) діяльність підпілля:

• диверсійна діяльність;

• пропагандистська діяльність.

Джерела формування партизанських загонів.

1) Залишені в тилу ворога спеціально сформовані загони.

2) Окремі солдати і підрозділи, що опинилися в оточенні й не мали змоги прорватися для з’єднання з фронтовими частинами.

3) Окремі громадяни, які не були призвані до армії, але були здатні носити зброю і за своїми переконаннями і бажанням готові були вести партизанську боротьбу.

4) Примусове залучення до загонів, іноді під страхом смерті.

2. Український національно-визвольний рух в 1941—1942 рр.

• Розповідь учителя.

Конфлікт, що розгорався в Європі та світі, не міг залишити осторонь жодну з політичних сил. Українці, які згідно з мирними договорами після Першої світової війни були позбавлені власної держави, знову стали плекати надії, що новий загальноєвропейський конфлікт створить умови для відродження української держави.

Український національний рух напередодні Другої світової війни гуртувався навколо декількох центрів. Перший центр був представлений урядом УНР в екзині на чолі з Лівицьким, що мав свої представництва в різних країнах Європи. Прибічники УНР не мали чіткої єдиної позиції щодо того, чий бік зайняти. Частина заявила про свою прихильність ідеалам демократії і, відповідно, англо-французької коаліції. Але швидка поразка Польщі, а згодом Франції, переконала прихильників відновлення УНР у тому, що доля України буде вирішуватися в протистоянні Німеччини та СРСР. Тому керівники УНР робили спроби налагодити співпрацю з Німеччиною.

Крім того, військові структури УНР висунули ідею створити на Волині збройні загони «Січі», які з початком радянсько-німецької війни мали організуватися в армію, що разом із німецькими військами мала б звільнити Україну від більшовизму. Реалізація цієї ідеї почалася в середині 1940 р., а в роки Великої Вітчизняної війни вилилася в створення «Полісської Січі» під керівництвом Тараса Бульби (Боровця).

• Зверніть увагу!

Усі переговори і спроби налагодити співробітництво з Німеччиною наражалися на категоричне заперечення Гітлером української державності. Проте нацистське керівництво напередодні війни з Польщею, а згодом і з СРСР майстерно намагалося створити в лідерів українського руху враження, що в майбутньому буде позитивно розв’язано «українське питання». Німецьке керівництво, особливо розвідку, цікавив український рух лише з точки зору підривної діяльності проти Польщі та СРСР. Але і в більшості керівників українського руху не було ілюзій щодо нацистської Німеччини, які остаточно розвіялися на початку радянсько-німецької війни, коли нацисти показали своє справжнє обличчя.

Співробітництво з Німеччиною намагалися налагодити й українські монархісти на чолі з П. Скоропадським. Проте нацисти оцінювали його вплив в Україні як вкрай низький і не брали його до уваги у своїх розрахунках.

Найбільш дієву позицію серед українських політичних сил займала ОУН, яка спиралася на розгалужене підпілля на західноукраїнських землях, а також осередки в різних країнах Європи. Але на розробці організацією єдиної лінії в майбутній боротьбі трагічно позначився розкол в ОУН, що оформився в 1940 р., на прихильників голови Проводу українських націоналістів А. Мельника (ОУН(М)) і керівника Крайової екзекутиви на західноукраїнських землях С. Бандери (ОУН(Б)). Головним питанням, яке призвело до розбіжностей між двома ОУН, стало визначення стратегії подальшої боротьби.

В умовах розколу обидва крила ОУН продовжували втілювати в життя власні, на їхній погляд, єдино правильні політичні та ідеологічні засади. Керівники обох ОУН виходили з того, що радянська імперія та сталінський тоталітарний режим є головним ворогом українського народу. Звідси випливала основна мета українських політичних сил — рішуча боротьба проти СРСР. Ця боротьба, на думку ОУН(М), могла бути успішною в союзі з іншими державами. Такою державою на той час могла бути лише Німеччина. Тому ОУН(М) до певної міри орієнтувалася на допомогу Німеччини у побудові української держави. У свою чергу ОУН(Б) вважала, що Українську незалежну соборну державу можна вибороти лише власними силами й революційними методами й засобами боротьби. С. Бандера не відкидав думки і про союзників, але він вважав, що визвольна боротьба — це справа насамперед самого народу. Коли народ не буде готовий до рішучої боротьби за державні ідеали, ніяка зовнішня допомога не приведе до позитивних наслідків. Крім того, він розумів, що, якщо ОУН не буде мати відповідного авторитету в населення, то й союзники не будуть з нею рахуватися. Тому він закликав до завзятої організаційної та політичної роботи на українських землях.

Разом із тим ОУН(Б) не бажала, щоб поневолення України «советами» змінилося новим поневоленням Німеччиною. Сподіваючись на радянсько-німецьку війну, ОУН(Б), як зазначав один з її лідерів М. Лебідь, готувалася «використати її виключно для того, щоб відбудувати свою самостійну незалежну державу».

Програма подальшої боротьби за незалежність ОУН(Б) була проголошена на Другому великому зборі (Краків, квітень 1941 р.). Вона передбачала, що ця боротьба буде опиратися на сили українського народу. Відкидалася орієнтація на чужі сили, особливо на ворожі українському народові. Ця боротьба мала б більше успіхів, якби проти СРСР повстали всі поневолені народи. Спільна боротьба має проходити під гаслом: «Свобода народам і людині!».

Із метою консолідації українських сил ОУН(Б) виступила ініціатором об’єднання. 22 червня 1941 р. у Кракові відбулася нарада, у якій взяли участь представники Державного центру УНР, монархісти-гетьманці, УНДП, Фронт національної єдності та інші організації та партії. ОУН(М) відмовилась він участі в роботі наради. Учасники наради обрали Український національний комітет (УНК). Його головою було затверджено авторитетного українського генерала В. Петріва. Першим заступником голови став член проводу ОУН(Б) В. Горбовий, який фактично перебрав на себе керівництво УНК. Хоча УНК не відіграв якоїсь помітної ролі, він засвідчив прагнення українців до об’єднання для досягнення відновлення української держави.

ОУН(Б) велику увагу приділяла питанню створення української армії, і з цією метою вона використовувала будь-які можливості для підготовки відповідного командного складу і набуття бойового досвіду. За згодою з німецькими військовими і розвідкою діячі ОУН(Б) проходили вишкіл у поліцейських школах, старшинській школі в Кракові. Навесні 1941 р. у складі спецпідрозділів Абверу було створено два батальйони «Роланд» і «Нахтігаль».

У той же час ОУН(Б) стала активно формувати похідні групи (загальна кількість 5 тис. осіб), які мали рухатися слідом за німецькою армією і здійснювати пропаганду та агітацію, а також формувати місцеві органи влади, громадські організації, міліцію, суди, щоб поставити Німеччину перед фактом відновлення Української держави. У складі похідних груп був завчасно сформований політичний осередок із провідних діячів ОУН на чолі з Я. Стецьком. Діставшись 30 червня 1941 р. Львова, члени цієї групи налагодили зв’язок із керівниками Крайової екзекутиви ОУН, що діяла в підпіллі. Увечері того ж дня були проведені Національні збори (близько 100 осіб). Я. Стецько оголосив «Акт відновлення Української Держави».

• Робота з документом.

Акт відновлення Української Держави

(Львів, 30 червня 1941 р.)

1. Волею українського Народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України.

Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її творця і вождя Євгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кривавого московсько-більшовицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває увесь український народ не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Українська Суверенна Держава.

Суверенна Українська Влада запевнить Українському Народові лад і порядок, всесторонній розвиток усіх його сил та заспокоєння його потреб.

2. На західних землях України твориться Українська Влада, яка підпорядковується Українському Національному Урядові, що створиться в столиці України — Києві з волі українського народу.

3. Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-соціалістичною Великонімеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації.

Українська Національна Революційна Армія, що творитиметься на українській землі, боротиметься далі спільно з союзною німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну українську Державу і новий справедливий лад у цілому світі.

Хай живе Суверенна Соборна Українська Держава! Хай живе Організація українських Націоналістів! Хай живе Провідник Організації Українських Націоналістів Степан Бандера!

Слава Україні! Героям Слава!

Ярослав Стецько,

в. р. Голова Національних Зборів [27, с. 187—188]

• Запитання до документа.

1) Яке перше враження справив на вас документ?

2) Які основні ідеї закладені в документі?

3) Яка мета проголошення цього Акта? Чи досяг він своєї мети?

• Розповідь учителя.

Після проголошення Акта Я. Стецька обрали головою Державного правління, який сформував Крайове правління. Наступного дня львівська радіостанція, яку взяли під контроль бійці батальйону «Нахтігаль», сповістила світ про відновлення Української Держави.

Відразу після проголошення Акта почалося формування відповідних органів влади. Так, було створено міське правління у Львові на чолі з Ю. Полянським, а також Львівське обласне правління на чолі з професором права О. Марітчаком. За кілька днів Крайове правління було реорганізоване в Українське державне правління (УДП).

Цікаво знати

УДП фактично стало урядом. Я. Стецько — прем’єр-міністр і голова департаменту соціальних реформ, М. Панчишин — віце-прем’єр і міністр охорони здоров’я. Л. Ребет — другий віце-прем’єр, В. Петрів — міністр оборони. В. Лисий — міністр внутрішніх справ, І. Федорович — міністр юстиції. Ю. Павликовський — міністр національної економіки, І. Ольховський — міністр фінансів, А. П’ясецький — міністр лісів, В. Радзикевич — міністр народної освіти та релігійних справ, О. Гай-Головко — міністр інформації, І. Климів — міністр координації, Н. Мороз — міністр зв’язку.

• Розповідь учителя.

Продеклароване ОУН(Б) будівництво Української держави німецьке керівництвом рішуче відкинуло. Почалися репресії проти членів ОУН(Б). 8 липня 1941 р. провід ОУН(Б) прийняв рішення про перехід до підпільної боротьби. Наступного дня було заарештовано Я. Стецька, згодом інших значних провідників ОУН (серед них С. Бандера), яких було відправлено до концтабору. На всі наполягання німецького керівництва скасувати Акт провідники ОУН(Б) відповіли відмовою. У листопаді 1941 р. було віддано наказ німецьким каральним органам таємно страчувати без суду членів ОУН(Б). Незважаючи на переслідування, провід ОУН сформував групу з 30 осіб, яка мала дістатися Києва і створити український уряд, але вона була перехоплена німецькою розвідкою. На знак протесту проти репресій батальйони «Нахтігаль» і «Роланд» відмовилися виконувати свої обов’язки. Незабаром вони були розпущені, а командний склад заарештовано.

Незважаючи на це, ОУН(Б) була сповнена рішучості боротися за українську державу. Зрештою було прийнято рішення про початок партизанської боротьби проти окупантів. Почалося формування збройних загонів, які стали основою для формування Української Повстанської Армії (УПА), днем заснування якої вважається 14 жовтня 1942 р. Проте реально вона почала діяти лише на початку 1943 р., коли до її лав на заклик ОУН(Б) влилися 5 тис. членів української поліції.

Сподіваючись на підтримку Німеччини, ОУН(М) також спорядила в Україну похідні групи. їх завданням було створення українського уряду, який мав перебрати на себе організацію суспільно-політичного, економічного й культурного життя в Україні. Провідну роль в розгортанні діяльності організації відігравав заступник голови проводу ОУН(М) О. Кандиба-Ольжич. 5 жовтня 1941 р. в Києві відбулися установчі збори за участю 130 осіб, на яких було обрано Українську Національну Раду (УНРаду). Головою УНРади було обрано професора М. І. Величковського. УНРада заявила, що вона перебрала на себе зобов’язання належно представляти український народ перед німецькими окупаційними органами, дбати про розвиток економіки, національної культури й освіти, поборювати більшовицьку пропаганду й агітацію, виховувати національно свідому молодь. За кілька днів у Києві було сформовано міську управу на чолі з професором О. Оглобліним, якого згодом змінив професор В. Багазій. Провідники ОУН(М) також очолили місцеве самоврядування в Житомирі, Харкові, Полтаві, Чернігові та інших містах. Уже в жовтні вони організували на Київщині освіту в національному дусі, почали випуск газет (понад 100), відкривали «Просвіти». Але 20 листопада 1941 р. керівники УНРади були викликані до окупаційної адміністрації, де їм оголосили про заборону діяльності. Почались арешти активістів ОУН(М) та активістів місцевих рад. Загалом лише в Києві було заарештовано 621 особу, частина з них була страчена в Бабиному Яру. У цей же час загинула й відома українська письменниця О. Теліга.

Більшість президії Київської УНРади на чолі з М. Величковським виїхали до Львова, де об’єдналися з Львівською УНРадою, діяльність якої була дозволена окупаційною адміністрацією. До неї також приєдналися і деякі депутати Сойму Карпатської України. Таким чином було здійснено символічний акт про єдність українського народу. Львівську Украду очолив К. Левицький, а з листопада 1941 р. — А. Шептицький. При УНРаді діяв Український крайовий комітет, який займався питаннями національного, суспільного, господарського, культурного життя українства. У лютому 1942 р. митрополит А. Шептицький надіслав до Берліна меморандум із приводу геноциду євреїв, а також заявив про права українців на власну державу. Це стало приводом до розпуску нацистами у березні 1942 р. Львівської УНРади.

Серед українських політичних і військових угруповань, що претендували на першість у протистоянні з окупантами, була «Полісська Січ» під проводом М. Боровця (Тарас Бульба). У серпні 1940 р. він прибув на Волинь, де створив збройне підпілля. Із початком війни за завданням німців він вів боротьбу із залишками радянських підрозділів та партизанами на Волині і Поліссі. Під його командуванням було близько 3 тис. бійців. Незабаром він опанував значну територію, де проголосив «Полісську республіку» із центром в Олевську. Йому вдалося налагодити співпрацю з ОУН(М) та гетьманцями. Але наприкінці 1941 р. німці розпустили військове формування Боровця. Із невеликим загоном М. Боровець пішов у підпілля, а своїх козаків відправив по домівках.

Посилення репресій і свавілля з боку німецького окупаційного режиму змусило отамана Боровця знову взятися за зброю, але вже проти німців. У лютому-березні 1942 р. він організовує Українську Повстанську Армію, яка розпочинає збройну боротьбу проти окупантів. Проте в Боровця не склалися відносини з ОУН(Б), яка вимагала від нього повного підпорядкування. Загони ОУН(Б) насильно включали підрозділи Боровця, а також ОУН(М) до складу УПА. Тоді у липні 1943 р. М. Боровець перейменовує свою армію на Українську народно-революційну армію (УНРА). (Налічувала 5 тис. осіб.) У листопаді 1943 р. він намагався шляхом переговорів із німецькою адміністрацією змінити німецьку окупаційну політику в Україні, але під час переговорів був заарештований і відправлений до концтабору. УНРА злилася з УПА.

На початок 1943 р. серед усіх українських партій та організацій легальну роботу продовжував лише Український центральний комітет, що був створений у Кракові в 1940 р. на чолі з В. Кубійовичем. На початку 1944 р. гітлерівці здійснили ще одну хвилю арештів. Так, були заарештовані провідники ОУН(М) А. Мельник, О. Кандиба (Ольжич) та ін.

Таким чином нацистська окупаційна політика не полишила українству іншого шляху, ніж збройна боротьба проти окупантів.

• Запитання для закріплення.

1) Якими методами намагалися діяти провідники українського національно-визвольного руху? Як ви їх оцінюєте? Чи можна було в тих умовах діяти інакше?

2) Чому провідники українського національно-визвольного руху покладали таких значних надій на Німеччину? Чи були вони виправданими?

3) Чи можна вважати провідників українського національно-визвольного руху колаборантами?

3. Характеристика течій руху Опору.

• Робота за підручником.

Складіть тези за темами.

Варіант 1

«Розгортання, періодизація, організаційне оформлення радянського партизанського й підпільного рухів».

Варіант 2

«Розгортання, періодизація, організаційне оформлення націоналістичного партизанського й підпільного рухів».

Учням доцільно перенести до зошитів таблицю.

ТЕЧІЇ РУХУ ОПОРУ В УКРАЇНІ (1941—1944 рр.)*

Течії

Радянський

Націоналістичний

Польський

Мета

Визволення від загарбників

Відновлення радянської влади

Відновлення української держави

Відновлення польської держави, повернення західноукраїнських земель до складу Польщі

Організаційне

оформлення

1941—1942 рр. Партизанські загони, з'єднання; радянське підпілля (3,5 тис. підпільних організацій та груп)

Похідні групи (1941 р.), «Полісська Січ» (1941 р.), УПА (листопад 1942 р.) та інші загони, підпілля ОУН

1941—1942 рр. Армія Крайова, Армія Людова, батальйони хлопські

Кількість**, загалом за вказаний період

200—600 тис. осіб

50—200 тис. осіб (похідні групи — 5 тис. осіб)

10—20 тис. осіб

* Українці також брали активну участь в антинацистському русі Опору в країнах Європи: Франції, Італії, Югославії тощо.

** За різними оцінками.

Закінчення таблиці

Течії

Радянський

Націоналістичний

Польський

Командири

С. Ковпак, О. Сабуров, О. Федоров, М. Наумов. Очолював штаб партизанського руху в Україні Т. Строкач

Командир «Поліської Січі» — Тарас Бульба-Боровець.

Командуючі УПА:

Д. Клячківський (К. Савур), Р. Шухевич (І. Чупринка)

Командувач Армії Крайової Б. Комаровський

Основні райони дій

Українське Полісся, Чернігівщина, Сумщина

Волинь, Галичина, українське Полісся

Волинь, Полісся

Специфіка бойових дій

Діяльність партизанів як правило підпорядковувалась і узгоджувалася з потребами фронту: диверсії на залізницях, удари по воєнних об'єктах, розвідка, допомога у переправі через річки тощо. Найбільші координовані операції партизанів: «Рейкова війна» і «Концерт» по зриву перевезень воєнних вантажів на залізницях, а також рейди великих партизанських з'єднань по тилах ворога

Переважно діяла як самооборона населення:

• витискування окупаційної адміністрації,

• захист людей від сваволі влади,

• зрив спроб вивозу до Німеччини продовольства, робочої сили,

• проведення оборонних боїв із карателями по периметру і всередині контрольованої території.

• напади на воєнні об'єкти здійснювались в основному з метою оволодіння зброєю

Діяла переважно як самооборона польського населення. Засвідчувала претензії Польщі на західноукраїнські землі

• Робота з документами*.

Витяг з оперативного плану проведення першочергових заходів по посиленню партизанського руху в Україні

І. Обстановка

...4. Стан партизанського руху в Україні на 01.01.1943 року характеризується такими цифрами:

а) діючих загонів — 60 із загальною кількістю 9199 осіб, із них витіснено (противником) з території України 24 загони загальною кількістю — 5533 особи;

* Готуються як роздавальний матеріал.

б) із початком війни зареєстровано 675 загонів, загальною кількістю 25 223 особи, з усіма цими загонами зв’язок було або втрачено, або взагалі не відновлено.

Таким чином, зараз в Україні майже немає жодного великого й активного загону, що мав би зв’язок із центром...

II. Висновки за обстановкою

...4. Стан партизанського руху в Україні на сучасний момент потребує форсованого розвитку всіма можливими засобами партизанської боротьби на території УРСР аж до надання допомоги з боку партизанських загонів на окупованій території РРФСР і БРСР.

III. Першочергові заходи щодо посилення партизанського руху в Україні

1. Передислокування українських партизанських загонів із території РРФСР і БРСР в Україну (ЦШПР, січень 1943 р.)

2. Допомога з боку партизанських загонів РРФСР і БРСР шляхом добору, формування й виходу на територію України загонів з українців (ЦШПР, січень 1943 р.).

3. Проведення великих рейдів по території України з метою виявлення й встановлення зв’язків із партизанськими загонами поряд із виконанням загальних завдань...

...6. Створення підпільних обкомів і міськкомів КП(б)У (ЦК КП(б)У й УКР...ШПР, січень 1943 р.).

8. Проведення ряду заходів по розкладу поліції й «національних» формувань противника на території УРСР (УШПР й обласні опергрупи, січень 1943 р.) [27, с. 192—193].

• Запитання до документа.

1) Яким був стан радянського партизанського руху на початок 1943 р.? Як ви вважаєте, чим це було зумовлено?

2) Які заходи передбачалися для активізації партизанського руху? Чи можна вважати їх ефективними?

За що бореться Українська Повстанська Армія?

Українська Повстанська Армія бореться за Українську Самостійну Соборну Державу і за те, щоб кожна нація жила вільним життям у своїй власній самостійній державі. Знищення національного поневолення та експлуатації нації нацією, система вільних народів у власних, самостійних державах — це єдиний лад, який дасть справедливу розв’язку національного і соціяльного питання в цілому світі.

УПА бореться проти імперіялістів та імперій, бо в них один пануючий народ поневолює культурно і політично та визискує економічно інші народи. Тому УПА бореться проти СССР і проти німецької «Нової Європи».

УПА з усією рішучістю бореться проти інтернаціоналістичних і фашистівсько-націонал-соціялістичних програм і політичних концепцій, бо вони є знаряддям завойовницької політики імперіялістів. Тому ми проти російського комуно-большевізму і проти німецького націонал-соціялізму.

УПА проти того, щоб один народ, здійснюючи імперіялістичні цілі, «визволяв, брав під охорону, під опіку» інші народи, бо за цими лукавими словами криється огидний зміст — поневолення, насильство, грабунок. Тому УПА бореться проти російсько-большевицьких і німецьких загарбників, поки не очистить Україну від усіх «опікунів» і «визволителів», поки не здобуде Української Самостійної Соборної Держави, у якій селянин, робітник і інтелігент могтимуть вільно, заможньо й культурно жити та розвиватися.

УПА бореться за повне визволення українського народу з-під московсько-большевицького ярма, за побудову УССД без поміщиків, без капіталістів та без большевицьких комісарів, енкаведистів й партійних паразитів.

В Українській Державі влада вважатиме за найвищий свій обов’язок інтереси народу. Не маючи загарбницьких цілей та поневолених країн і пригноблених народів у своїй державі, народня влада в Україні не витрачатиме часу, енергіі та коштів на творення апарату гноблення.

Українська народня влада всі економічні ресурси та всю людську енергію спрямує на побудову нового державного порядку, справедливого соціального ладу, на економічне будівництво країни та культурне піднесення народу.

У лавах УПА борються українські селяни, робітники та інтелігенти проти гнобителів; за УССД; за національне й соціальне визволення; за новий державний порядок та новий суспільний лад [Содоль П. Українська Повстанча Армія, 1943—1949. Довідник. — Нью-Йорк, 1994. — с. 17].

• Запитання до документа.

1) Якою була мета боротьби УПА?

2) Який ідеал Української держави вбачали провідники УПА?

3) Чи можливо було в тих умовах досягнути проголошену мету?

Цікаво знати

Питання про першого командувача УПА залишається відкритим. Як правило, першим командувачем УПА називають Д. Клячківського (Клим Савур). Останні дослідження дають підставу говорити, що першим командувачем УПА, що стояв у витоків її формування, був Василь Івахів («Сонар», «Сом»).

III. ЗАКРІПЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ

• Бесіда за запитаннями.

1) Які течії руху Опору існували в Україні в роки війни?

2) Коли був проголошений Акт відновлення Української держави?

3) Коли було створено УПА?

4) Коли було створено Український штаб партизанського руху? Хто його очолив?

5) Назвіть імена найвідоміших командирів радянських партизанських з’єднань, що діяли в Україні.

IV. ПІДСУМКИ УРОКУ

• Заключне слово вчителя.

Таким чином, рух Опору в Україні в роки Другої світової війни поєднував у собі боротьбу як проти нацистської окупації, так і за відновлення української держави. Радянський і націоналістичний партизанський та підпільні рухи наближали час перемоги. Однак вони залишалися на різних політичних позиціях, тому радянські війська й партизани та УПА перебували в стані відкритої війни, що послаблювало рух Опору.

V. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1) Опрацювати відповідний параграф підручника.

2) Підготувати реферати за темами: «Українські збройні формування у складі німецької армії», «Внесок УПА в перемогу над гітлерівською Німеччиною», «Внесок радянського партизанського руху в перемогу над гітлерівською Німеччиною», «Боротьба окупантів із рухом Опору».

3) Підготувати повідомлення про одного з командирів руху Опору за зразком.

ЗРАЗОК

Сидір Артемович Ковпак (1887—1967) був досить примітною особою в радянському партизанському русі. Війну він зустрів вже немолодою людиною — у 1941 р. йому виповнилося 54 роки. Він був учасником Першої світової війни, громадянської війни (воював проти Денікіна у лавах партизанського загону і в складі Червоної Армії проти Врангеля). Напередодні війни Ковпак очолював Путивльський міськвиконком Сумської області. Коли місто було загарбано ворогом, він організував партизанський загін, який згодом переріс у велике партизанське з’єднання.

Ковпак виявився талановитим партизанським командиром. Він був хоробрим, розумним і хитрим, уміло розбирався в людях. Міг жорстко вимагати виконання наказу, безжалісно ставитися до зрадників і боягузів, але й міг із розумінням поставитися до помилок.

Під командуванням Ковпака з’єднання здійснило низку складних і небезпечних рейдів по тилах ворога. За роки війни ковпаківці пройшли більше ніж 10 тис. км і розгромили гарнізони ворога в 39 містах, підірвали десятки ворожих ешелонів із бойовою технікою тощо.

Найнебезпечнішим був рейд у Карпати через райони, контрольовані УПА і не охоплені радянським партизанським рухом. Під час цього рейду при загадкових обставинах загинув комісар з’єднання С. Руднєв.

Будучи по суті цивільною людиною, Ковпак за роки війни став генерал-майором і був двічі удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

У 1944 р. з’єднання було перейменовано в 1-шу українську партизанську дивізію ім. С. Ковпака, яка брала участь у рейдах на територію Польщі та Словаччини. Командував нею Вершигора. Сам Ковпак у цих рейдах участі не брав, Сталін заборонив йому.

Про свою партизанську діяльність С. Ковпак залишив спогади: «Від Путивля до Карпат», «Зі щоденника партизанських походів», «Партизанськими стежками».

По війні С. Ковпак став депутатом Верховної Ради УРСР. Від 1947 до 1967 р. був заступником Голови Верховної Ради УРСР. Із 1967 р. член Президії ВР УРСР.