Розробки уроків. Історія України. 11 клас. Рівень стандарту. Академічний рівень

УРОК № 48

Тема. Зовнішня політика та міжнародні зв'язки України.

Мета: розкрити основні принципи зовнішньої політики України. Схарактеризувати відносини України із сусідніми державами і провідними країнами світу. Показати участь України в діяльності міжнародних організацій. Учити учнів мати власну думку з приводу конкретних історичних явищ і процесів, обґрунтовувати і відстоювати її. Виховувати учнів у дусі патріотизму, толерантності, сприяти утвердженню ідеалів демократії.

Тип уроку: комбінований.

Обладнання: підручник, хрестоматія, стінна карта «Україна незалежна», атлас.

Основні поняття і терміни: діаспора, НАТО, Рада Європи, Європейський Союз, ГУУАМ, СНД, без'ядерний статус, стратегічне партнерство, позаблоковість, багатовекторність.

Основні дати: 5 грудня 1991 р. — Заява Верховної Ради до парламентів і народів світу; липень 1992 р. — схвалення Верховною Радою Основних напрямів зовнішньої політики України; січень 1994 р. — підписання Україною угоди про ліквідацію ядерної зброї; 9 листопада 1995 р. — Україна стала 37-м членом Ради Європи; 31 травня 1997 р. — Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією; травень 2002 р. — заява України про бажання вступити до НАТО; 2010 р. — Харківські угоди; заява України про позаблоковий статус.

Хід уроку

І. ПЕРЕВІРКА ЗНАНЬ

• Фронтальне опитування.

1) Які позитивні й негативні риси в розвитку української культури ви можете назвати?

2) Схарактеризуйте реформу у сфері освіти.

3) Назвіть основні здобутки української науки.

• Заслуховування й обговорення кращих рефератів.

II. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

• Запитання для актуалізація знань.

1) Коли була проголошена незалежність України?

2) У якому році Україна стала членом ООН?

1. Міжнародне визнання незалежності України. Набуття без'ядерного статусу.

• Розповідь учителя.

Після проголошення Акта про державну незалежність Україна вперше стала рівноправним суб’єктом у міжнародних відносинах.

5 грудня 1991 р. після Всеукраїнського референдуму Верховна Рада звернулася із Заявою до парламентів і народів світу, у якій наголошувалося, що Україна, відповідно до принципів ООН, спрямовуватиме свою зовнішню політику на зміцнення миру й безпеки у світі, дотримуючись принципів міжнародного права.

Надзвичайно важливим питанням було визнання України державами світу. Першими, 2 грудня 1991 р., незалежність України визнали Польща й Канада, 3 грудня — Угорщина, 4 грудня — Литва й Латвія, 5 грудня — Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія, Хорватія. До кінця місяця — Німеччина, США, Японія, Франція, Італія, Іспанія, Китай, Швеція, Норвегія, Фінляндія, країни Латинської Америки — загалом 57 держав. До кінця першого року незалежність України визнали 132 країни. На сьогодні — усі члени ООН (186 країн).

Однією з перших міждержавних угод незалежної України став підписаний у Києві 6 грудня 1991 р. «Договір про основи добросусідства і співробітництва між Україною та Угорською Республікою». Нині Україна підтримує активні дипломатичні відносини із 70-ма країнами світу, має своїх постійних представників у таких міжнародних організаціях, як ООН, ЮНЕСКО, МАГАТЕ. Україна є членом ОБСЄ, Ради Європи, тісно співпрацює з міжнародними фінансовими організаціями.

Міжнародне визнання було пов’язане з набуттям Україною без’ядерного статусу, про який було проголошено в Декларації про державний суверенітет. У січні 1994 р. в Москві було підписано угоду між Україною, Росією та США, згідно з якою Україна зобов’язувалась протягом семи років вивезти до Росії для розкомплектування всі ядерні боєзаряди. Наприкінці того самого року в Будапешті під час роботи НБСЄ лідери України, Росії, США та Великої Британії підписали Меморандум про гарантії безпеки України. Як компенсацію за ліквідацію ядерної зброї України було виплачено 375 млн дол. Згодом угоди про гарантії були підписані й із Францією та Китаєм.

У 2010 р. Україна погодилася позбутися запасів плутонію, придатного для створення ядерної зброї.

На завершальну стадію вийшов процес ліквідації пускових установ для ракет, здатних нести ядерну зброю.

2. Правові засади зовнішньої політики. Визначення основних пріоритетів.

• Розповідь учителя.

У концепції зовнішньої політики незалежної Української держави (2 липня 1993 р. «Основні напрями зовнішньої політики України») зафіксовано, що Україна здійснює свою зовнішню політику на основі взаємної поваги щодо інших держав і народів, взаєморозуміння, партнерства, довіри, політичних та економічних інтересів, дотримання міжнародних правових актів, зафіксованих у міжнародних договорах та конвенціях, невтручання у внутрішні справи інших держав, визнання недоторканності й непорушності її кордонів, поваги до гідності й честі народів, громадян країн світового співтовариства. Засади зовнішньої політики України закладені в таких основоположних документах, як Декларація про державний суверенітет України та Конституція України.

У Декларації зазначалося, що Україна «проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї». Як суб’єкт міжнародного права, Україна підтримує безпосередні відносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів республіки в політичній, економічній, екологічній, інформаційній, науковій, технічній, культурній і спортивній сферах.

Україна виступає рівноправним учасником міжнародного співробітництва, активно сприяє зміцненню загального миру й міжнародної безпеки, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах. Україна визнає пріоритет загальноприйнятих норм міжнародного права перед нормативами внутрішньодержавного права, виконує всі ці концептуальні положення, дотримується їх у питаннях зовнішніх і міждержавних відносин та зв’язків.

У розділі 1, ст. 18 Конституції України зазначається: «Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права». У Конституції також записано, що Верховна Рада схвалює рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України. До повноважень Верховної Ради, зокрема, належить надання в установлений законом термін згоди на обов’язкове підписання міжнародних договорів України. У ст. 92 зазначено, що засади зовнішніх відносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи визначаються тільки законами України.

У міжнародних відносинах державу представляє Президент. Він здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України, приймає рішення про визнання іноземних держав, призначає та звільняє голів дипломатичних представництв України, в інших державах і при міжнародних організаціях, ухвалює вірчі і відкличні грамоти тощо. Кабінет Міністрів України організовує й забезпечує зовнішньоекономічну діяльність України, митну справу.

Зовнішню політику України здійснюють Міністерство закордонних справ та Міністерство зовнішньої торгівлі. У Верховній Раді створено спеціальний Комітет із питань міжнародних відносин та зв’язків із країнами СНД, в апараті секретаріату діє підрозділ із міжпарламентських зв’язків, у Кабінеті Міністрів, апараті Президента є працівники, які виконують консультативно-радницькі функції з питань здійснення зовнішньої політики вищими ешелонами державної влади. В обласних державних адміністраціях України функціонують відповідні структури з питань зовнішньоекономічних зв’язків.

Україна має активні політичні й економічні зв’язки з більшістю країн СНД, Європи, Америки, Азії.

Добрі економічні та політичні зв’язки склалися між Україною та більшістю держав європейського континенту, передусім із сусідньою Польщею, а також ФРН, Італією, Угорщиною. Досить плідно розвиваються відносини з Канадою, на які позитивно впливає українська діаспора. Зв’язки з Росією, Польщею, Ізраїлем, США, ФРН та іншими державами Україна будує на принципах «стратегічного партнерства».

На сучасному етапі зовнішня політика України базується на принципах багатовекторності; прогнозованості та стабільності; збереження позаблокового статусу; зміцнення міжнародного миру та стабільності.

Основні напрями реалізації зовнішньополітичних пріоритетів України:

1) Подальше співробітництво з ЄС, здобуття статусу асоційованого члена ЄС. На цьому шляху передбачається здійснити адаптацію українського законодавства стандартам ЄС, забезпечення прав людини, більш активний розвиток економічного співробітництва, адаптацію соціальної політики стандартам ЄС тощо. Президентом України В. Ющенком було представлено програму інтеграції до ЄС «Сім кроків».

2) Прагнення України до вступу в НАТО (травень 2002 р.).

3) Головним пріоритетом у відносинах із Росією є зміцнення стратегічного партнерства з одночасним зменшенням залежності від російських енергоносіїв.

4) Ключовими в зовнішньополітичній стратегії України є відносини зі США. За роки незалежності США надає Україні постійну економічну, політичну, фінансову й технічну допомогу. У цих відносинах Україна прагне до довгострокового, взаємовигідного та рівноправного співробітництва. Також неодноразово зазначалося, що відносини України зі США не спрямовані проти будь-якої третьої країни.

5) Відносини із сусідніми країнами, де головним є розв’язання всіх територіальних суперечок, налагодження нормального дво- і багатостороннього співробітництва в усіх сферах.

6) Налагодження стабільних взаємовигідних економічних і політичних зв’язків із країнами Сходу, Африки та Латинської Америки.

Основні пріоритети зовнішньої політики:

• економізація зовнішньої політики, тобто зовнішньополітичні зв’язки мають підкріплюватися й економічним співробітництвом. Щодо України зовнішня політика повинна сприяти пошуку нових ринків для українських товарів;

• розвиток зв’язків зі стратегічними партнерами;

• продовження руху в бік європейської та євроатлантичної інтеграції;

• створення позитивного іміджу України;

• забезпечення диверсифікації постачання енергоносіїв;

• реалізація власного геополітичного положення як моста між Сходом і Заходом.

У 2010 р. було внесено суттєве доповнення щодо позаблокового статусу України.

3. Співробітництво України з провідними організаціями та країнами світу.

• Розповідь учителя.

Після здобуття незалежності розпочався новий етап діяльності України в ООН та інших міжнародних організаціях. Вона починає діяти як самостійний суб’єкт міжнародних відносин. Про підвищення міжнародного авторитету України свідчить те, що міністр закордонних справ Г. Удовенко був обраний у 1997 р. Головою Генеральної Асамблеї ООН. Україна виступила ініціатором проведення саміту тисячоліття. Від 1 січня 2000 р. Україна вперше як незалежна держава стала виконувати функцію непостійного члена Ради Безпеки ООН. Українські військові підрозділи беруть активну участь у миротворчих операціях ООН (Хорватія, Боснія і Герцеговина). На сьогодні українські військові перебувають із почесною місією в Лівані, Косово (Югославія), Сьєрра-Леоне, а також у складі місій ООН в інших гарячих точках планети.

Ще одним важливим напрямом української зовнішньої політики є інтеграція в європейські та євроатлантичні структури. На цьому шляху важливим є співробітництво з НАТО, ЄС, РЄ, ОБСЄ тощо.

Проголошення Україною без’ядерного статусу сприяло налагодженню тісних відносин із НАТО. У 1994 р. Україна стала учасником програми НАТО «Партнерство заради миру». У 1996 р. була схвалена індивідуальна програма партнерства Україна—НАТО. На території України проходять спільні навчання військових підрозділів (Янівський полігон, акваторія Чорного моря). У 1997 р. в Мадриді між Україною й НАТО була підписана «Хартія про особливе партнерство», у якій проголошувалося, що НАТО є відкритою для вступу нових членів, що воно підтримує суверенітет і територіальну цілісність України, недоторканність її кордонів. Був визначений механізм консультацій між двома партнерами.

Указом Президента України в 1998 р. було затверджено державну програму співробітництва з альянсом. Україна розглядає НАТО як найефективнішу структуру колективної безпеки в Європі, хоча не схвалила дії НАТО в Югославії. Для більш тісного співробітництва в Києві відкрито офіс воєнного представництва НАТО. Навесні 2002 р. Україна заявила про своє бажання вступити до цієї організації. Для реалізації цих планів потрібно завершити воєнну реформу, привести свої збройні сили до стандартів НАТО. Триває активний переговорний процес у цьому напрямку.

9 липня 2002 р., у межах програми «Партнерство заради миру», Україна й НАТО підписали меморандум про підтримку операцій НАТО з боку України. У листопаді 2002 р. було схвалено План дій НАТО-Україна, на основі яких стали розроблятися річні цільові плани Україна—НАТО. А у 2004 р. було прийнято закон про вільний доступ сил НАТО на територію України. Але напередодні президентських виборів 2004 р. Л. Кучма видав указ, у якому зазначалося, що вступ до НАТО не є метою країни — необхідне лише «суттєве поглиблення відносин із НАТО і ЄС як гарантами безпеки і стабільності в Європі».

З обранням В. Ющенка Президентом стратегічна мета України знову була визначена як «повноправне членство в НАТО і ЄС». Це зазначалося й у військовій доктрині. У квітні 2005 р. у Вільнюсі на нараді голів МЗС країн НАТО відбулося засідання комісії Україна—НАТО, яка започаткувала «інтенсивний діалог», що мав стати першим кроком на шляху входження України до НАТО. Допомогу Україні надавали всі члени НАТО, але за умови підтримки цього кроку українським суспільством і досягнення внутрішньої стабільності в Україні. Активним противником вступу України до НАТО виступала Росія.

На початку 2008 р. стався скандал, приводом до якого стала заява генсека НАТО про те, що організація отримала лист за підписом Президента України, Прем’єр-міністра та спікера з проханням приєднати Україну до Плану дій із набуття членства в НАТО.

Скандал паралізував роботу парламента України на два місяці. Опозиція блокувала трибуну з гаслами «НАТО — ні!». З обранням Президента України В. Януковича відносини з Альянсом вступили в новий період. Нове українське керівництво заявило про позаблоковий статус України та небажання вступу до НАТО.

У квітні 2010 р. В. Янукович підписав указ, за яким ліквідував комісію з питань підготовки України до вступу до НАТО та національний центр із питань євроатлантичної інтеграції.

Водночас відбувається розширення співробітництва між Росією й НАТО, і в листопаді 2010 р. президент Росії Д. Медвєдєв на самміті НАТО в Ліссабоні заявив, що за певних умов Росія може стати членом НАТО.

Проголошення Україною курсу на побудову демократичного суспільства потребує врахування світового досвіду в цій справі. Це зумовило потребу у співробітництві з Радою Європи, впливовою організацією, що виникла в 1949 р., діяльність якої спрямована на захист прав людини, парламентської демократії й забезпечення принципу верховенства права. 14 липня 1992 р. Україна подала заяву на вступ до організації, а 9 листопада 1995 р. стала її 37-м членом. Вступивши до РЄ, України взяла на себе цілий ряд зобов’язань з організації влади, розвитку правової сфери й самоуправління, захисту прав людини. Так, згідно з рекомендаціями РЄ, в Україні було скасовано смертну кару. Незважаючи на опір деяких сил у державі, виконання рекомендацій РЄ відповідає національним інтересам України, наближає її до демократичного суспільства. Контроль із боку Ради Європи є важливим чинником, який стримує певні недемократичні дії влади та сприяє становленню демократичного суспільства.

Проголошення Україною стратегічної мети інтеграції в європейські структури зумовило налагодження тісних відносин із Європейським Союзом. У 1994 р. була підписана, а в 1998 р. набрала чинності закону Угода про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС. У документі проголошувалися такі цілі співробітництва: розвиток політичного діалогу; сприяння розвитку торгівлі, інвестицій; створення умов для взаємовигідного співробітництва в усіх галузях; підтримання зусиль України зі зміцнення демократії, розвитку її економічного потенціалу й завершення переходу до ринкової економіки. Загальна стратегія співробітництва ЄС щодо України була затверджена в грудні 1999 р. Вона розрахована на чотири роки і є унікальним документом, який закладає основи співробітництва з державою, що не є безпосереднім претендентом на вступ до ЄС у найближчі перспективі.

У липні 2002 р. відбувся саміт Україна—ЄС, де основним постало питання про надання Україні статусу держави з ринковою економікою та асоційованого члена ЄС. У процесі роботи саміту зазначалося, що Україна ще не відповідає стандартам ЄС і не потрапляє до переліку країн, які мають увійти до ЄС у 2004 та 2007 р. У 2003 р. Україна отримала статус «країни — сусіда ЄС». Щоб зменшити негативні наслідки від вступу до ЄС Польщі та Словаччини, у 2003 р. із цими країнами були укладені угоди про спрощення візового режиму. Згодом такі угоди були укладені і з іншими країнами ЄС.

Після президентських виборів 2004 р. нове українське керівництво на чолі з В. Ющенком проголосило курс на євроінтеграцію. Країни Європи та США позитивно сприйняли «Помаранчеву революцію». Перед Україною відкрилися нові перспективи євроінтеграції. Під час проведення в Києві конкурсу «Євробачення—2005» українське керівництво виступило з ініціативою скасування українських віз для громадян країн ЄС та Швейцарії.

21 лютого 2005 р. Україна та ЄС підписали трирічний план дій із наближення України до стандартів європейських країн. Цей документ передбачав 270 невідкладних заходів. У першу чергу це вступ до СОТ, демократизація системи управління й верховенство права, покращання інвестиційного клімату.

1 грудня 2005 р. Евросоюз заявив, що визнає Україну країною з ринковою економікою.

У квітні 2006 р. на сесії Європарламенту була прийнята резолюція, у якій Європарламент закликав Єврокомісію почати переговори з Україною про асоційоване членство в ЄС. Ці переговори тривають і досі.

Також між Україною та ЄС ведуться переговори про скасування візового режиму. У листопаді 2010 р. було прийнято план дій, який передбачає, що Україна запровадить біометричні паспорти, упорядкує охорону своїх східних кордонів тощо.

24 листопада 2010 р. Європарламент проголосив резолюцію, яка передбачає, що Україна може подати заявку на членство в ЄС, як і будь-яка інша європейська країна, яка дотримується принципів свободи, демократії, поваги до прав людини, фундаментальних свобод і верховенства права.

Подальші успіхи на цьому шляху залежать тільки від України.

Важливою складовою зовнішньої політики України є відносини зі США. Сполучені Штати на початку становлення надали суттєву технічну і фінансову допомогу. Проте відносини між цими двома країнами розвивалися нерівномірно. Керівництво США в першу чергу цікавили питання ліквідації ядерної зброї й недопущення її поширення у світі. Але воно також гостро реагувало на недемократичні дії української влади. Під час другого терміну перебування при владі Президента Л. Кучми відносини зі США погіршилися. Україна була звинувачена в постачанні сучасної зброї Іраку в обхід міжнародних санкцій.

Щоб домогтися підтримки США, українське керівництво на чолі з Л. Кучмою направило у 2003 р. до Кувейту, а згодом до Іраку воєнний контингент. Проте ця зовнішньополітична акція була неоднозначно сприйнята всередині країни, а перебування українських військових у регіоні призвело до втягування їх у збройне протистояння між іракськими партизанами й окупаційними військами і, відповідно, до болючих утрат (загинуло 18 осіб). На початку 2005 р. було прийнято рішення про поступовий вивід українського контингенту до жовтня 2005 р.

На початку квітня 2005 р. В. Ющенко відвідав США. Це був перший візит українського Президента до США від моменту проголошення незалежності України. Він вивів відносини між країнами на новий рівень.

Цікаво знати

Конгрес США зустрів В. Ющенка як національного героя. Президент України виступив перед повним складом двох палат Конгресу з промовою, що тривала 40 хвилин. У ній він запевняв, что нова Україна поділяє євроатлантичні цінності, і переконував, що вступ України до ЄС і НАТО «зміцнить стабільність у всьому стратегічно важливому для США регіоні — від Варшави до Тбілісі і Баку». Крім чеського президента В. Гавела, жодний східноєвропейський політик не мав честі виступати перед двома палатами Конгресу.

Конгрес США сприйняв майже всі озвучені В. Ющенком ініціативи з ентузіазмом. Виступ переривався аплодисментами 28 разів. При цьому вісім разів зал вставав і влаштовував йому овації. Президент України подякував Конгресу за підтримку столітньої боротьби України за незалежність і нещодавньої «Помаранчевої революції».

Високі почесті прийому гостя забезпечили впливові організації української діаспори, яка до приїзду В Ющенка об’єдналася в межах спеціального оргкомітету. Тисячі людей із помаранчевою символікою зустрічали українського президента біля входу в Джорджтаунський університет, де він прочитав лекцію, і в Бостоні, біля Бібліотеки ім. Кеннеді, де дочка й молодший брат Джона Кеннеді вручили українському президенту спеціальну премію «За мужність». Масштабна українська акція була організована у Вашингтоні біля пам’ятника Т. Шевченку, відкритого в 1964 р. як символ майбутньої незалежності України. На зустрічі з В. Ющенком у Вашингтон приїхали тисячі українців зі всіх американських штатів.

17 лютого 2006 р. після дев’яти років напружених переговорів США надали Україні статус країни з ринковою економікою; відкрили шлях Україні до вступу в СОТ; було скасовано для України поправки Джексона—Веніка — заборону для експорту товарів подвійного призначення (для військового та громадянського використання). На саміті НАТО США лобіювали вступ України та Грузії до цієї організації.

Зі зміною керівництва відбулися зміни і в україно-американських відносинах. Під час візиту до США В. Януковича у 2010 р. вдалося налагодити діалог між двома країнами, хоча українська делегація була зустрінута вкрай прохолодно, а представники української діаспори відмовилися від зустрічі.

У 1992 р. Україна приєдналася до Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР), плідно співпрацює з Міжнародним валютним фондом (МВФ), Світовим банком та іншими фінансовими структурами.

Також Україна бере участь у регіональному співробітництві (організації, що об’єднують країни окремих регіонів континенту). Як член СНД, організації Чорноморського економічного співробітництва, Балто-Чорноморського співробітництва, ГУУАМу (ГУАМу), вона прагне більш тісного співробітництва із сусідами на рівноправних і взаємовигідних засадах.

Україна є асоційованим членом СНД. Вона не підписала Статуту цієї організації, оскільки деякі його положення суперечать українському законодавству. Україна ставиться до СНД як до дорадчого органу й віддає перевагу двосторонньому співробітництву, проте це не заважає їй впливати на діяльність організації. До позиції України з деяких питань прислуховуються інші учасники організації. На противагу Росії в 1996 р. у межах СНД утворилося об’єднання Грузії, України, Азербайджану й Молдови (ГУAM), як офіційно було заявлено, для реалізації ідеї євразійського транспортного коридору. У 1997 р. до організації увійшов й Узбекистан (організація дістала назву ГУУАМ), але у 2002 р. він заявив про вихід із неї. Нового дихання організація отримала під час травневого саміту лідерів держав у Ялті (травень 2005 р.).

У той час як Україна прагнула вступу до ЄС, Росія вибудовувала на пострадянському просторі власні інтеграційні схеми. Так, були встановлені тісні відносини з Білоруссю (Союзна Держава). Створено Ташкентський пакт — воєнно-політичний союз частини країн СНД.

Після невдалої спроби інтеграції на Захід українське керівництво взяло курс на Схід. У лютому 2003 р. керівники Росії, України, Білорусі, Казахстану уклали угоду про створення Єдиного Економічного Простору (ЄЕП). Проте реалізація й цієї угоди опинилася під загрозою. Росія наполягає на створенні наддержавних органів, що заперечує Україна; до того ж між Україною та Росією спалахує прикордонний конфлікт через острів Тузла в Керченській протоці. Хоча зрештою суперечку вдалося розв’язати, проблема розподілу акваторії Азовського моря та Керченської протоки не була остаточно усунена. У 2005—2009 рр. відбувається стрімке погіршення відносин із Росією, яке блокувало будь-які інтеграційні процеси між двома державами. З обранням Президентом України В. Януковича активізувалися кроки з економічного, а можливо й політичного інтегрування двох держав.

УЧАСТЬ УКРАЇНИ В ДІЯЛЬНОСТІ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

Організація

Рік, від якого Україна бере участь у діяльності

Організація Об'єднаних Націй

1945

Всесвітній Поштовий Союз

1947

Всесвітній Союз Електрозв'язку, Міжнародний консультативний комітет із питань радіо

1947

Всесвітня організація охорони здоров'я

1948—1949, поновлено від 1992

Всесвітня метеорологічна організація

1951

ЮНЕСКО

1954

МАГАТЕ

1957

Всесвітня організація інтелектуальної власності

1970

ЮНІДО

1985

Співдружність Незалежних Держав (СНД)

1991

Нарада з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ, від 1994 р. — ОБСЄ)

1992

Парламентська асамблея Чорноморського економічного співробітництва, Чорноморська асоціація економічного співробітництва

1992

Міжнародний валютний фонд, Міжнародний банк реконструкції та розвитку (нині — Світовий банк)

1992

Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО)

1992

Міжнародна морська організація (ІМО)

1994

Рада Європи

1995

ГУАМ

1996

• Завдання.

Складіть розгорнутий план на тему «Співробітництво України з провідними організаціями та країнами світу».

4. Відносини із сусідніми країнами.

• Розповідь учителя.

Україна має спільний кордон із Росією, Білоруссю, Польщею, Угорщиною, Словаччиною, Румунією та Молдовою. На формування двосторонніх відносин істотний вплив має той факт, що на території цих держав проживає чимало українців, а в Україні — росіян (11,4 млн осіб за даними перепису 1989 р.), білорусів (440 тис. осіб), поляків (219 тис. осіб), словаків (8 тис. осіб), угорців (163 тис. осіб), румунів (135 тис. осіб), молдаван (325 тис. осіб).

Угорщина була однією з перших держав, із якою були врегульовані відносини за всіма статтями. Останніми роками спостерігається постійне зростання обсягів українсько-угорської торгівлі. Її основу складають традиційні товари: угорські ліки та спеціальне технологічне обладнання, українська продукція хімічної та металургійної галузей промисловості. Товарообіг між обома країнами перевищує 0,5 млрд дол. на рік. У товарообмінних операціях беруть участь близько 2 тис. організацій України й Угорщини. Обидві країни не мають територіальних претензій одна до одної. Налагоджується й військове співробітництво, особливо після вступу Угорщини до НАТО.

Жодними негативними моментами не позначені відносини між Україною й Словаччиною, на найвищому рівні укладено близько 50 угод. Відкриваються можливості для взаємних капіталовкладень, створення спільних підприємств. Обидві країни зацікавлені в розвитку транзитних перевезень, зокрема постачанні російських енергоносіїв до Західної Європи.

Важливе значення для реалізації західного вектора зовнішньої політики України мають її відносини з Польщею. 2 грудня 1991 р. Республіка Польща першою визнала Україну як незалежну державу. 18 травня 1992 р. між обома країнами був підписаний Договір про добросусідство, дружні відносини та співробітництво. Перспективи економічної співпраці вбачаються в галузі фармацевтичної промисловості, сільського господарства та переробки сільськогосподарської продукції, енергетики та теплопостачання, модернізації транспорту, охорони природного довкілля. Із прикордонних територій України (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька області), Польщі, Угорщини та Словаччини створено єврорегіон «Карпати». У його межах, а також у межах єврорегіону «Буг» Україна та Польща розвивають економічні, наукові, освітні й культурні зв’язки, спільно розв’язують питання екології.

Україна та Польща визнають себе стратегічними партнерами. Україна не мала заперечень проти приєднання Польщі до НАТО, а Польща, у свою чергу, підтримує Україну в її намаганні інтегруватися в європейські структури. У 1997 р. підписано спільну українсько-польську заяву «До порозуміння і єднання». У 1998—2009 рр. відбулася низка зустрічей керівників України та Польщі, які розширили основи взаємовідносин держав і народів та засвідчили, що дво- та багатосторонні контакти відіграють стабілізуючу роль на європейському континенті.

Унаслідок вступу Угорщини й Польщі до Європейського Союзу й НАТО постала низка проблем, у розв’язанні яких зацікавлені всі сторони. Ніхто не хотів би руйнувати зв’язки, які формувалися багато століть. Тому істотне значення матимуть заходи з метою мінімізації наслідків розширення ЄС і НАТО за рахунок східноєвропейських держав.

Певний час із великими труднощами розвивався переговорний процес між Україною та Румунією, яка також прагне стати повноправним членом ЄС і НАТО. Впливові сили в Румунії намагалися висунути до України серйозні територіальні претензії (Північна Буковина, Південна Бессарабія, острів Зміїний). Урешті-решт удалося досягти згоди, і 2 червня 1997 р. у місті Констанца був підписаний Договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією, який поставив крапку у невизначеності двосторонніх відносин.

У базовому документі сторони підтвердили непорушність існуючого між ними кордону. У ньому немає положень, які можна було б трактувати як територіальні поступки чи історичні жертви. Як домовилися учасники українсько-румунських переговорів, протягом наступних двох років вони працюватимуть над угодою про делімітацію кордонів континентального шельфу та економічних зон у Чорному морі. Якщо цього не буде зроблено, то справу може розглянути Міжнародний суд ООН у Гаазі. Укладення Договору було схвалено більшістю населення обох країн. У ньому, зокрема, чітко зафіксовано зобов’язання щодо забезпечення прав осіб, які належать до української меншини в Румунії та румунської в Україні. Найбільш вагоме значення має те, що було створено міжнародно-правові засади українсько-румунського співробітництва.

Дістали розвиток і мають перспективи різноманітні форми контактів представників України й Румунії в політичній, економічній, військовій, гуманітарній, освітній та культурній сферах, у галузях транспорту, прикладних та фундаментальних наук, охорони довкілля. У прикордонних регіонах (передусім Чернівецька область) взаємовигідним може бути безпосереднє співробітництво адміністративно-територіальних одиниць України й Румунії.

У 2009 р. було нарешті розв’язано в міжнародному суді питання про поділ шельфу між двома державами в районі острова Зміїний.

Задовільним є стан україно-молдовських відносин. їх розвитку сприяють зустрічі президентів, прем’єр-міністрів, міністрів закордонних справ. Нерозв’язаними залишаються питання завершення делімітації державного кордону та врегулювання ситуації в Придністров’ї. У Республіці Молдові високо цінують особливу роль України як посередника в розв’язанні розбіжностей, які існують між Кишиневом і Тирасполем та є джерелом нестабільності в регіоні. Виявляючи свої добросусідські відносини, Україна передала Молдові частину своєї території для створення порту на Дунаї. У 2001 р. було підписано договір про кордони між Молдовою й Україною.

Відносини між Україною та Росією складаються нерівномірно. Історичною подією у відносинах України й Росії стало підписання 31 травня 1997 р. широкомасштабного політичного українсько-російського договору. Цей документ юридично закріпив зобов’язання Росії поважати незалежність України та став правовою базою, на якій ґрунтуватимуться двосторонні відносини. Відбувся перехід від невизначеності й заполітизованості до рівноправного взаємовигідного партнерства. З урахуванням історичних реалій укладено також угоди за Чорноморським флотом.

Позитивним у двосторонніх відносинах є пожвавлення міжпарламентських зв’язків. Росія погодилася розпочати делімітацію кордону з Україною. Спільні військово-морські навчання в Криму сприяли зміцненню довіри між обома державами. Росія є головним торговельним партнером України. Однак стан економічного співробітництва, його ефективність не задовольняє обидві країни. Підписана 1998 р. програма економічного співробітництва на період до 2007 р. виконується повільно. 2002 р. оголошений у Росії роком України. На початку 2003 р. після конфлікту в районі острова Тузла був укладений договір про державний кордон, який визначив його сухопутну ділянку, залишивши відкритим питання кордону по Азовському морю та Керченській протоці. Окремі впливові особи Росії, представники Державної думи досі не відмовилися від претензій щодо Криму й Севастополя. Робляться закиди про утиски в Україні російських співвітчизників, про наступ на російську мову й освіту.

У 2005—2009 рр. відносини між двома державами були вкрай напруженими. Узимку 2005—2006, 2008—2009 рр. між двома країнами спалахнули «газові» війни.

Усупереч цьому Росія й Україна розглядають одна одну як стратегічних партнерів, і для народів обох держав важливо наповнити досягнуті домовленості конкретним змістом. Для цього велике значення має розвиток співпраці в галузі економіки, науки, культури.

У 2010 р. між Росією й Україною було досягнуто домовленості про продовження перебування Чорноморського флоту Росії на території України до 2042 р.

Дружні відносини єднають Україну й Білорусь. Сторони ведуть систематичні консультації з питань двостороннього співробітництва, виконання укладених угод, оформлення державного кордону. Зовнішньоторговельний обіг між Україною й Білоруссю хоч і становить солідну суму, але ще не відповідає їхнім потенційним можливостям.

Крім кордонів суходолом Україна має морський кордон із Болгарією, Туреччиною, Грузією. Співробітництву з цими державами відводиться важлива роль. Так, із Болгарією та Грузією налагоджене постійне поромне сполучення. Установлюється двостороннє співробітництво й у межах міжнародних регіональних об’єднань, Чорноморського регіону, ГУAM тощо.

5. Україна й українська діаспора.

• Розповідь учителя.

Діаспора — об’єднання людей однієї національності, які проживають за межами країни свого походження, за межами своєї історичної батьківщини. Під східною діаспорою розуміють поселення українців у республіках колишнього Радянського Союзу, під західною — поселення українців у Європі, Америці, Австралії.

Через різні обставини поза межами України опинилися мільйони українців. Так, частина українців живе на етнічних українських територіях, що тепер належать Польщі, Словаччині, Румунії, Молдові, Росії та Білорусі. Але значна частина українців потрапила за межі батьківщини в результаті еміграції: політичної, економічної (трудової). Початок політичної еміграції був покладений у XVII— XVIII ст., а трудової — у XIX ст. На сьогодні за межами Української держави проживає близько 11 млн українців. Із них у східній діаспорі — близько 8 млн осіб. Найбільша українська діаспора в Росії — 4,5 млн осіб. Тут вони є другою за кількістю етнічною групою. Значна частина українців проживає в Казахстані — 900 тис. осіб та Молдові — 650 тис. осіб.

Характерною рисою східної діаспори стала поступова асиміляція. Тут відсутні українські школи та інші навчально-виховні заклади. Тільки завдяки зусиллям ентузіастів робляться перші спроби зі збереження української самобутності та відродження духовності.

Близько 2,5 млн українців проживають за межами колишнього СРСР. Умовно українців у західній діаспорі можна поділити на три групи: 1) ті, чиї предки залишили батьківщину три-чотири покоління тому (найчастіше вони мають досить приблизне уявлення про свої національні витоки); 2) ті, хто порвав зв’язки з батьківщиною одне-два покоління тому (вони знайомі з українською культурою та шанують її); 3) невелика, але найактивніша група — ті, кому вдалося зберегти своє національне обличчя. Вони становлять серцевину українських громад.

Найорганізованіші та найактивніші громади західної діаспори зосереджені в Канаді (понад 950 тис. осіб), США (понад 730 тис. осіб) та Польщі (понад 250 тис. осіб). Хоча українці складають лише 3 % населення Канади, вони досягли значних успіхів у соціально-економічній, політичній та культурній сферах. Визнанням цього факту є обрання українців на найвищі державні посади. Центрами українства в Канаді є Едмонтон (тут, зокрема, працює Канадський інститут українських студій), Вінніпег, Торонто, де діють кафедри українознавства, перебуває осередок Всесвітнього конгресу вільних українців.

У Бразилії (близько 360 тис. осіб) та Аргентині українці перебувають у більш складному економічному становищі, це переважно фермери (в Аргентині — штат Місьонас, у Бразилії — район міста Прудентополіс). Одна з найкраще організованих громад — 35-тисячна громада в Австралії, серед якої є багато відомих спеціалістів. Останнім часом найбільших злигоднів зазнали українські громади в колишній Югославії. Під час громадянської війни багато українців були змушені залишити місця свого проживання. Товариство «Україна» підтримує земляків у важку хвилину, організовуючи їм доставку гуманітарної допомоги.

У західних країнах діють українські суботні та недільні школи, культурно-освітні установи, хори, ансамблі, танцювальні колективи. Функціонують політичні партії, громадські та молодіжні організації й об’єднання, створюється видавнича діяльність. Діють спеціальні дослідні установи (Мюнхен, Гарвард та ін.), ряд факультетів із викладання української мови та історії при вищих навчальних закладах.

Характер зв’язків зарубіжних українців із батьківською землею залежав від багатьох об’єктивних і суб’єктивних чинників, насамперед від суспільно-політичної ситуації в країнах поселення та в Україні, позицій різних поколінь української діаспори. Та незважаючи на перипетії історії, українські поселенці в західному світі, зокрема за океаном, завжди прагнули зріднення із землею, яку залишили перші емігранти і яку не бачила більшість їхніх нащадків. Це бажання відбилося в рухах солідарності й допомоги українському народу. Вони були започатковані ще в перші десятиліття перебування в діаспорі.

Проголошення Акта про незалежність України 24 серпня 1991 р. викликало не тільки радісне піднесення в середовищі української діаспори, але й зміцнило її надії на те, що цього разу справа побудови самостійної демократичної Української держави буде доведена до кінця. У всіх країнах, де проживають українці та їх нащадки, цей акт відзначався як найбільше свято.

Окремої уваги заслуговує питання культурних зв’язків діаспори з Україною, які практично не припинялися ніколи. Від 1980-х рр. ми маємо змогу познайомитися з виступами представників діаспори на українській сцені, їхня майстерність з усією виразністю засвідчує, як можна не лише зберігати національну пісню, танець далеко від землі походження батьків, нерідко в багатоетнічній країні, але й розвивати їх.

Зв’язок української діаспори з історичною батьківщиною здійснюється через товариство «Україна», різноманітні громадські й культурні організації. Помітну роль у зміцненні цих зв’язків відіграє часопис «Українська діаспора», що видається Інститутом соціології Національної академії наук України та Редакцією Енциклопедії Української Діаспори (США). Важливого значення для взаємодії різних частин українського етносу набули І Форум української діаспори (серпень 1990 р., Польща), І Форум представників східної діаспори (січень 1992 р., Київ) та Всесвітній форум (серпень 1992 р., Київ).

Із метою координації зв’язків різних гілок українського етносу в червні 1993 р. було створено Міністерство України у справах національностей та міграції (нині — Державний комітет). У розробленій цим відомством спільно з товариством «Україна» програмі «Українська діаспора до 2000 року» (прийнята в січні 1996 р.) значне місце відведено заходам, що мали сприяти участі української діаспори в суспільно-політичному житті України. Для зміцнення зв’язків між Україною та діаспорою у 2001 р. була розроблена Національна програма «Закордонне українство на період до 2005 року». У серпні 2001 р. відбувся III Всесвітній форум українців. Сьогодні готується й обговорюється проект закону «Про статус закордонних українців».

III. ЗАКРІПЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ

• Фронтальне опитування.

1) Коли ВРУ були схвалені «Основні напрями зовнішньої політики України»?

2) У якому році Україна підписала домовленості, за якими вона відмовлялася від ядерної зброї?

3) Мету вступу до якої організації проголошували всі президенти України?

4) Війська якої країни згідно з двостороннім договором перебувають на території України?

5) Коли Україна стала членом Ради Європи та СОТ?

6) У яких країнах українські підрозділи здійснювали миротворчі місії ООН?

7) Чим було викликане швидке визнання незалежності України іншими державами?

8) На яких принципах і засадах базується зовнішня політика України?

9) Коли Україна реально набула без’ядерного статусу?

10) Яку позицію займає Україна щодо СНД?

11) Як розвивається співробітництво України з провідними міжнародними організаціями?

12) Чим зумовлені неодноразові зміни приорітетів зовнішньополітичного курсу України?

IV. ПІДСУМКИ УРОКУ

• Заключне слово вчителя.

Україна після проголошення незалежності впевнено заявила про себе на міжнародній арені. Головними принципами її зовнішньої політики є демократизм, миролюбність, ядерне роззброєння, розширення економічного співробітництва. У другій половині 1990-х рр. Україна намагалася реалізувати стратегію багатовекторності зовнішньої політики. Стратегічними партнерами України були проголошені США, Росія, Польща та ще ціла низка держав. Проте підтримувати рівнозначні відносини з основними своїми партнерами виявилося досить складно, хоча було досягнуто значних успіхів у двосторонніх відносинах. Так, було укладено Великий договір із Росією й угоду про розподіл Чорноморського флоту (1997 р.); в основному врегульовано відносини із сусідніми державами: Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією, Молдовою. Добрі економічні та політичні зв’язки склалися між Україною й більшістю держав європейського континенту, передусім із сусідньою Польщею, а також Німеччиною, Італією, Угорщиною. Водночас відносини зі США характеризуються нестабільністю. Є проблеми у відносинах із ЄС і НАТО, зумовлені невиконанням Україною взятих на себе зобов’язань.

V. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1) Опрацювати відповідний параграф підручника.

2) Визначити відмінності зовнішньої політики президентів України (відповідь оформити у вигляді таблиці).