Розробки уроків. Історія України. 11 клас. Рівень стандарту. Академічний рівень

УРОКИ № 40—41

Тема. Державотворчі процеси в перші роки незалежності.

Мета: схарактеризувати державотворчий процес у перші роки незалежності. Визначити зміни, які відбулися у виконавчій, законодавчій і судовій владі, указати на наслідки цих процесів. Розвивати в учнів уміння аналізувати, зіставляти, робити висновки. Виховувати учнів у дусі поваги до історії свого народу.

Тип уроку: засвоєння нових знань.

Обладнання: підручник, стінна карта «Україна незалежна», атлас, дидактичний матеріал. Основні поняття і терміни: державотворчий процес, Верховна Рада України, Президент України, українська армія, Національна гвардія України, автономія.

Основні дати: 7 листопада 1991 р. — прийняття Закону «Про державний кордон України»; 1 грудня 1991 р. — підтвердження Акта проголошення незалежності України на всеукраїнському референдумі, вибори Президента України; 6 грудня 1991 р. — прийняття Закону про Збройні Сили України; 19 жовтня 1993 р. — прийняття військової доктрини України; 28 січня 1992 р. — затвердження Державного прапора України; 19 лютого 1992 р. — визнання тризуба малим Державним гербом України; 15 січня 1992 р. — затвердження Державним гімном України музики на вірш «Ще не вмерла Україна»; 6 березня 2003 р. — прийняття Закону «Про Державний гімн України».

Хід уроку

I. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ

• Запитання.

1) Коли було проголошено незалежність України?

2) Які основні положення Декларації про державний суверенітет УРСР й Акта проголошення незалежності України?

II. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1. Державотворчий процес.

• Розповідь учителя.

Суспільна ситуація, що склалася в Україні після розпаду СРСР і проголошення незалежності України, поставила перед українським народом нові завдання, першочерговими серед яких були:

• будівництво власної суверенної держави;

• ліквідація тоталітарних політичних структур і будівництво правової демократичної держави;

• трансформація централізованої державної економіки в багатоукладну, ринкову, орієнтовану на соціальні потреби людей;

• національне відродження й оздоровлення міжнаціональних відносин в Україні;

• установлення зв’язків із далекими та близькими державами-сусідами на основі рівноправ’я.

Ключовим завданням перших років державотворення стало формування трьох основних гілок влади — законодавчої, виконавчої та судової. Разом із тим необхідно було створювати українську армію та інші силові структури, управлінські структури на місцях, налагодити ефективну взаємодію місцевої та центральної влади.

• Робота з поняттями і термінами.

Державотворчий процес — процес формування та становлення основних інститутів влади, їх конституційне оформлення, визначення національних інтересів.

• Додаткова інформація

Чинники, які сприяли державотворчому процесу

Чинники, які негативно впливали на державотворчий процес

• Державотворчі традиції;

• мирний шлях здобуття незалежності;

• підтримка з боку населення;

• демократичний вибір;

• міжнародне визнання України;

• підтримка з боку США та інших держав

• Глибока й тривала економічна криза;

• відсутність відповідних управлінських кадрів, корупція вищих і нижчих ешелонів влади;

• тривала відсутність помітних позитивних зрушень викликала поширення апатії в суспільстві;

• деформованість і незавершеність формування української нації;

• відсутність виробленої національної ідеї;

• втручання Росії, яка не змогла змиритися з утратою України

Особливості державного будівництва в Україні: становлення й утвердження незалежної держави відбувалося одночасно із завершенням процесів формування української політичної нації та національної самосвідомості; складне соціально-економічне становище призвело до розчарування частини населення в ідеї суверенності, чим прагнули скористатися явні й приховані противники незалежності.

2. Формування законодавчої гілки влади.

• Розповідь учителя.

Згідно з правовою традицією демократичного суспільства, ключовим принципом формування державних органів влади є розподіл влади, який передбачає формування трьох її гілок — законодавчої, виконавчої й судової.

Єдиним законодавчим органом влади в Україні була визнана Верховна Рада УРСР, яка стала Верховною Радою України. Її діючий склад у кількості 450 осіб було обрано в 1990 р. Депутатську більшість становили члени розпущеної 1991 р. КПУ, що гальмувало державотворчі процеси.

Після обрання Л. Кравчука Президентом України Верховну Раду очолив І. Плющ. Від перших днів незалежності вона розгорнула активну законотворчу роботу. За час своєї практичної діяльності Верховна Рада України XII скликання ухвалила майже 400 законів та понад 1100 різних постанов і рішень із життя суспільства й держави.

Але попри велику кількість прийнятих документів, особливо з питань внутрішньої політики, конкретного механізму їхньої реалізації розроблено не було. З огляду на це, велика частина рішень Верховної Ради України не виконувалась і мала популістський характер, оскільки не могла реалізуватися через відсутність коштів.

Велика частина прийнятих парламентом законів не мала прямої дії, а вимагала додаткових пояснень, тлумачень, так званих підзаконних актів, опрацювання яких затримувалося на невизначений термін.

Ефективній діяльності Верховної Ради заважало гостре політичне протистояння, відсутність злагодженості в роботі законодавчої й виконавчої влади.

Цікаво знати

Від 2000 р. запроваджено нову систему відліку скликань. ВРУ XII скликання (1990—1994 рр.) стала вважатися І скликанням. Також було прийнято рішення про заміну радянської символіки на будівлі ВРУ на національну, що й було реалізовано.

3. Президент України та виконавча влада.

• Розповідь учителя.

1 грудня 1991 р. на підставі відповідного Закону український народ уперше загальним прямим голосуванням обрав свого Президента. Відповідно до чинної тоді Конституції Президент України був головою держави, тобто вищою посадовою особою, і головою виконавчої влади. У коло його функціональних обов’язків зокрема включалися гарантування забезпечення прав і свобод громадян, упровадження в життя Конституції та Законів України через органи державної виконавчої влади, представництво України в міжнародних відносинах.

Першим Президентом України став Л. Кравчук.

• Біографічна довідка.

Леонід Кравчук народився в 1934 р. на Рівненщині. Навчався в Рівненському кооперативному технікумі, а згодом у Київському університеті. Кандидат економічних наук. Працював викладачем політекономії, на партійній роботі (завідувач ідеологічного відділу ЦК КПУ, секретар ЦК КПУ, другий секретар КПУ). У 1990—1991 рр. — голова Верховної Ради України. У 1991— 1994 рр. — перший Президент незалежної України. У 1994—2006 рр. народний депутат України. Історичною заслугою Л. Кравчука є те, що в боротьбі за незалежність України йому вдалося уникнути кровопролиття та значних потрясінь на початковому етапі державотворення. Водночас у період його президентства так і не було здійснено радикальних економічних перетворень, які б вивели країну з кризи й забезпечили стабільний розвиток.

Запровадивши посаду Президента, ВРУ не врегулювала питання взаємодії та розподілу повноважень між гілками влади. Це ускладнювало процеси державотворення, а збої у взаємодії різних гілок влади створювали постійні конфлікти.

Виконавча влада в Україні була представлена Кабінетом Міністрів України на чолі з Прем’єр-міністром. Після відставки у квітні 1991 р. з посади голови Ради Міністрів В. Масола, Прем’єр-міністром України став В. Фокін. Він очолював уряд протягом 17 місяців. Але Кабінет Міністрів під його керівництвом виявився неспроможним розробити ефективну модель реформ. Економіка України дедалі більше втягувалася в кризу. Це викликало невдоволення в суспільстві.

У середині 1992 р. в Україні відбувся грандіозний страйк шахтарів. Приводом стало чергове підвищення Кабінетом Міністрів цін на сільськогосподарську продукцію, варені та інші ковбаси, молоко, масло.

Восени 1992 р. в ситуації загального невдоволення населення та парламенту уряд В. Фокіна був змушений піти у відставку.

27 жовтня 1992 р. Верховна Рада затвердила склад нового Кабінету Міністрів на чолі з народним депутатом Л. Кучмою, який до цього був директором Дніпропетровського об’єднання «Південмаш». Верховна Рада надала голові уряду право видавати декрети з неврегульованих законодавством економічних питань. Але попри всі намагання змінити ситуацію цей уряд також нічого не зміг вдіяти.

Дедалі помітнішим стає втручання в розв’язання конкретних економічних проблем Президента України Л. Кравчука. У цей період він прагне перебрати на себе всю повноту виконавчої влади, зокрема безпосереднє керівництво діями Кабінету Міністрів. Це викликало перший конфлікт між Президентом і Прем’єр-міністром. У вересні 1993 р. уряд Л. Кучми пішов у відставку. Усю повноту виконавчої влади за рішенням Верховної Ради взяв на себе Президент України Л. Кравчук, а виконувачем обов’язків Прем’єр-міністра було призначено народного депутата Ю. Звягільського.

• Робота з документом.

Витяги із Закону УРСР про Президента Української РСР (5 липня 1991 р.)

Стаття 1. Відповідно до Конституції Української РСР Президент є найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади...

Стаття 2. Президентом Української РСР може бути громадянин Української РСР не молодший тридцяти п’яти років на день виборів. Одна й та ж особа не може бути Президентом Української РСР більше двох строків підряд...

Стаття 4. Президент Української РСР вступає на посаду з моменту прийняття присяги. При вступі на посаду Президент Української РСР приносить присягу.

Вступає на пост Президент Української РСР (уже відповідно до Конституції) не пізніше як у тридцятиденний строк після офіційного оголошення результатів виборів, здійснює складання присяги на засіданні Верховної Ради України.

Приведення Президента до присяги здійснює Голова Конституційного Суду.

Стаття 6. Президент Української РСР здійснює свої повноваження, спираючись на Кабінет Міністрів Української РСР, може створювати необхідні управлінські і консультативні структури.

• Запитання до документа.

1) Які повноваження мав перший Президент України?

2) Із якою метою було запроваджено цю посаду?

4. Створення української армії.

• Розповідь учителя.

Одним із ключових складових процесу державотворення є створення й розбудова власних Збройних сил. Це було доведено всією попередньою Новітньою історією України.

Уже 24 серпня 1991 р. парламентом було прийнято постанову «Про військові формування в Україні», за якою всі війська, дислоковані на українській території, підпорядковувалися Верховній Раді.

Також було створено Міністерство оборони України та затверджено в жовтні 1991 р. концепцію оборони й розбудови Збройних Сил України. У її основу покладено принцип розумної достатності щодо структури, кількісного складу та озброєння війська. Концепція проголошувала прагнення України стати нейтральною, без’ядерною, позаблоковою державою й забезпечення виконання цих завдань шляхом створення власних Збройних Сил. Загальна кількість армії визначалася в межах 400—420 тис. осіб.

Референдум 1 грудня 1991 р. прискорив процес створення армії. Уже 6 грудня було прийнято Закон про Збройні Сили України. У військових частинах розпочалося добровільне складання присяги на вірність народу України.

19 жовтня 1993 р. Верховна Рада республіки прийняла воєнну доктрину України. Вона базується на тому, що Україна не вважає своїм потенційним противником жодну державу. Свою воєнну безпеку Україна розглядає як стан воєнної захищеності національних інтересів на випадок потенційної чи реальної воєнної загрози. Творення української армії відбувалося у складних умовах. Військові структури СНД, а саме об’єднане командування, прагнули зберегти контроль над українською армією. Не вистачало коштів, необхідних озброєнь та боєприпасів. Особливо ускладнювали ситуацію становище з ядерним потенціалом України, доля Чорноморського флоту, який став об’єктом суперечностей між Україною та Росією.

• Робота з документом.

Із воєнної доктрини України (1993 р.)

Стратегічним завданням України в галузі оборони є захист її державного суверенітету і політичної незалежності, збереження територіальної цілісності та недоторканності кордонів.

Проголошуючи свою Воєнну доктрину, яка має оборонний характер, Україна виходить з того, що вона не є потенційним противником жодної конкретної держави.

1. Воєнно-політичні аспекти.

1.1. Воєнно-політичні цілі України та міжнародні пріоритети в галузі забезпечення національної безпеки.

Головною метою воєнної політики України є гарантування національної безпеки України від зовнішньої воєнної загрози, відвернення війни, підтримання міжнародного миру і безпеки.

Україна будує свої відносини з іншими державами на основі принципів рівноправності, взаємоповаги, взаємовигоди, невтручання у внутрішні справи та інших загальновизнаних принципів і норм міжнародного права...

Здійснюючи свій зовнішньополітичний і воєнно-політичний курс згідно з національними інтересами, Україна:

• не висуває територіальних претензій до інших держав і не визнає жодних територіальних претензій до себе;

• суворо дотримується принципу недоторканності існуючих державних кордонів;

• поважає державний суверенітет та політичну незалежність інших держав...

• Завдання до документа.

Спираючись на документ, дайте характеристику основних принципів воєнної доктрини України.

Щоб забезпечити перехід від Збройних Сил СРСР до Збройних Сил України, було створено Національну гвардію України, яка проіснувала до 1999 р.

5. Розбудова судової системи та правоохоронних органів.

• Розповідь учителя.

Важливе значення для розбудови демократичної держави, утілення в життя верховенства права мало проведення судово-правової реформи, покликаної забезпечити створення сильної, незалежної судової влади.

У липні 1992 р. парламент обговорив напрями судово-правової реформи, визначив компетенцію Міністерства юстиції, прокуратури, адвокатури.

Судова влада виводилася за межі прерогатив Президента. Обрання Верховного Суду, суддів обласних і Київського міського суду, призначення арбітрів Вищого арбітражного суду, арбітражних суддів областей і міста Києва здійснювала Верховна Рада України. Парламент України мав намір побудувати принципово нову систему судової влади.

Однак формування судової влади відбувалося досить повільно та не в повному обсязі. Упродовж 1992—1996 рр. парламент не прийняв концепції судово-правової реформи, не був сформований і Конституційний Суд, хоча закон про його доцільність був прийнятий ще в червні 1992 р.

Виникла потреба в перегляді та підготовці нових кодексів України: Цивільного, Трудового, Адміністративного та ін. Однак парламент через розбіжність у концептуальних підходах у цьому питанні, унаслідок своєї надмірної політизації, виявився неспроможним їх прийняти.

Важливим заходом у захисті інтересів незалежної держави стало створення 20 вересня 1991 р. правоохоронного органу — Служби безпеки України (СБУ). (Спочатку вона називалася Служба національної безпеки України.)

У своїй роботі СБУ керується конституційними нормами та законом «Про оперативно-розшукову діяльність». СБУ підпорядкована Президенту України та підконтрольна Верховній Раді. Служба безпеки позапартійна, дотримується лише вимог законів України.

На початку 1990-х рр. було прийнято низку законів, що поклали початок формуванню правоохоронних органів — прокуратури, міліції, служби безпеки, нотаріату, адвокатури, митної служби, податкової служби тощо. Від самого початку їх вирізняла орієнтованість на кращі демократичні принципи, захист прав і законних інтересів людини й громадянина. Але в реальному житті все відбулося навпаки.

6. Громадянство й кордони України.

• Розповідь учителя.

Важливим елементом незалежної держави є формування інституту громадянства. 8 жовтня ВРУ прийняла Закон «Про громадянство України», що визначав громадянство як невід’ємне право людини, якого ніхто не може бути позбавлений, як і права змінити громадянство. Громадянство було надано всім, хто проживав на території України, не був громадянином іншої держави та не заперечував проти нього. У країні проголошувалося єдине громадянство, тобто громадянин України не міг бути громадянином іншої держави. Протягом п’яти років бажаючі отримати українське громадянство мали поставити відповідний штамп у паспорті. Від 1997 р. почався обмін радянських паспортів на українські.

Поряд із цим декларувалися всі права національних меншин, що зазначено в Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 р.

Жодна держава не може існувати без чітко визначених кордонів. 7 листопада 1991 р. ВРУ прийняла Закон «Про державний кордон України», який проголошував недоторканність кордонів, визначав порядок їх охорони та правила переходу; були створенні Прикордонні війська України. Державні кордони України проходили відповідно до адміністративних меж УРСР у складі СРСР. Ділянки колишнього західного кордону СРСР із Румунією, Угорщиною, Чехословаччиною (згодом Словаччиною), Польщею стали кордоном України. 12 грудня 1991 р. для гарантування економічної безпеки держави Президент підписав Указ «Про утворення державного митного комітету України».

Проте розв’язання проблеми кордонів розтягнулося на тривалий час, особливо з Росією.

7. Розбудова місцевих органів влади.

• Розповідь учителя.

Важливим елементом державного будівництва стало створення вертикалі виконавчої влади на місцях. 5 березня 1992 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про представників Президента України».

Відповідно до нього в областях, районах та містах центрального підпорядкування — Києві та Севастополі — на базі виконкомів обласних рад формувалися нові органи влади — місцеві адміністрації. їх очолювали представники Президента, яких він призначав особисто.

Це посилило виконавчу владу, дозволило центру активніше контролювати процеси в регіонах. Водночас в окремих місцях виникли серйозні суперечності між призначеними представниками Президента та головами обласних рад. Це було пов’язане з невизначеністю їхнього статусу. У березні 1993 р. Верховна Рада затвердила, що вищою посадовою особою в регіоні е голова обласної чи районної ради. Однак реально більше влади мав представник Президента. Урешті-решт під тиском місцевих рад та більшості Верховної Ради інститут представників Президента в 1994 р. було ліквідовано. Натомість, відповідно до нового законодавства, функції виконавчої влади в областях, містах, районах переходили до виконкомів рад. Виконкомами та радами відповідних рівнів управляли їхні голови, яких обирали всенародним прямим голосуванням.

Не в усіх випадках це дало позитивні результати. Крім того, головною проблемою місцевої влади стали мізерні місцеві бюджети, які повністю залежали від надходжень із державного бюджету.

8. Автономістські й сепаратистські рухи в Україні на початку 1990-х рр. Кримська автономія.

• Розповідь учителя.

На початку 1990-х рр. одразу в кількох регіонах України виникли рухи, які прямо або опосередковано пропагували ідею створення автономних чи навіть самостійних територіально-політичних одиниць.

Перший автономістський рух сформувався в Закарпатті — тут виникли проблеми з угорською та русинською громадами. Угорці вимагали гарантії культурно-національних прав і навіть у 1992 р. надіслали до ВРУ проект автономії Закарпаття. Утім, після ухвалення законів про права національних меншин й особливо після підписання україно-угорського державного договору 1993 р., автономістські настрої в цьому середовищі швидко згасли. Натомість на перший план у краї вийшла «русинська проблема». У лютому 1990 р. було створено культурно-просвітнє Товариство підкарпатських русинів. Воно виступало за культурне відродження русинів (яких в Україні офіційно визнають субетносом українського народу, але заперечують, що це окрема нація). Товариство домоглося, щоб на референдум 1 грудня 1991 р. в Закарпатті було винесено додаткове питання про надання краю «особливого статусу» самоврядної території. «За» висловилося 78 % учасників голосування. Проте це волевиявлення населення області не було підтримано в Києві. Законопроект про надання краю «особливого статусу» не знайшов підтримки у ВРУ. Кульмінацією русинського руху стало створення в 1993 р. Тимчасового уряду Підкарпатської Русі на чолі з професором І. Туряницею. Він виступав за визнання русинів окремою нацією й перетворення Закарпаття на самостійну нейтральну державу. «Уряд» мав підтримку русинських організацій США й Канади. Але коли ця підтримка згасла, зник і сам рух, який зрідка нагадував про себе окремими заявами. «Уряд» саморозпустився в 2001 р.

У 1990 р. в Галичині була створена «Галицька асамблея», яка до моменту розпаду СРСР пропагувала ідею федеративності України. У 1992 р. «Асамблея» припинила існування, а її лідер В. Чорновіл визнав за необхідне побудову унітарної України.

У 1990 р. після проголошення Декларації про державний суверенітет УРСР у Донбасі виник рух за самостійне входження області до складу СРСР. Також пропагувалася ідея відновлення Донецько-Криворізької республіки, що існувала в 1918 р. У серпні 1991 р. у краї набули популярності гасла про економічну автономію регіону та надання особливого статусу російській мові. У березні 1994 р. навіть було проведено референдум щодо визнання російської мови державною та перетворення України на федерацію. «За» висловилося понад 80 % учасників референдуму. На цьому справа й закінчилася.

Найбільш «екзотичним» став рух за «Новоросію». Ідея виникла серед російської інтелігенції Одеси, але вона не знайшла підтримки в населення Півдня України.

Однак найнебезпечніші для територіальної цілісності України події розгорнулися в Криму в 1990—1994 рр. У 1990 р. на півострові було створено Республіканський рух Криму, який став залякувати жителів «насильницькою українізацією» і виступав за відновлення автономії, що існувала в 1921—1944 рр. У січні 1991 р. в області було проведено референдум, на якому 93,3 % учасників висловилося за створення республіки у складі СРСР та участь у підписанні союзного договору. У відповідь Верховна Рада УРСР 12 лютого 1991 р. ухвалила закон про відновлення Кримської АРСР у складі УРСР. Слово «відновлення» було свідомою помилкою, оскільки Кримської автономії у складі України ніколи не існувало. Але це рішення заклало міцну підвалину під «кримську проблему», яка ускладнювалася низкою чинників. Крим був тісно пов’язаний з економікою колишнього союзу. Тут розміщувалися важливі військові об’єкти, перебували дуже міцні позиції комуністичної партії. Російськомовне й російське населення складало на той час 67 %. На півострові 30 % населення становили пенсіонери. Від кінця 1980-х рр. у Крим почали масово прибувати кримські татари, що загострило етнічні й соціальні проблеми. У період безладу початку 1990-х рр. над півостровом установили контроль кілька кримінальних угруповань. До цього всього додалося втручання Росії й суперечка за розподіл Чорноморського флоту.

На початку 1992 р. у Криму розгорнулася боротьба за владу між колишньою партійною номенклатурою на чолі з М. Багровим (був головою ВР Криму) і блоком російських націоналістів, місцевої інтелігенції, військових пенсіонерів, бізнесменів, що були тісно пов’язані з Росією. Обидві конкуруючі групи вкрай загострили відносини з Києвом та лякали кримчан «українським націоналізмом» і татарською загрозою. У свою чергу, татари створили кримськотатарський національний рух на чолі з Р. Чубаровим та представницький орган — Меджліс кримськотатарського народу, який очолив М. Джемілев.

Навесні 1992 р. між ВР Криму та ВРУ спалахнула «війна законів», кульмінацією якої стало ухвалення ВР Криму Конституції, у якій ішлося про право Республіки Крим на самостійну зовнішню політику, власні правоохоронні органи та володіння всіма ресурсами на її території. При цьому республіка нібито залишалась у складі України, але відносини з нею мали регулювати спеціальні угоди. Остаточно нову Конституцію мав схвалити референдум. У відповідь ВРУ заявила про антиконституційність дій. У результаті переговорів удалося накласти мораторій на референдум і внести деякі корективи до Конституції Криму. Це не завадило ВР Криму затвердити прапор автономії, дизайн якого нагадував російський. У вересні 1993 р. було запроваджено посаду президента Криму. Ним став лідер блоку «Росія» Ю. Мєшков. У квітні 1994 р. були проведені вибори й до парламенту Криму, де також перемогу здобули прихильники «Росії». Під час виборів під виглядом опитування був проведений референдум і відновлено перший варіант Конституції. Ю. Мєшков підпорядкував собі силові відомства Криму, створив президентську гвардію, намагався запровадити російський рубль як кримську валюту, призначив прем’єр-міністром росіянина Є. Сабурова, запровадив московський час.

У відповідь Київ відправив на півострів підрозділи Національної гвардії, і були створені паралельні, підпорядковані Києву, силові відомства. ВРУ зажадала упровадження законодавства півострова з українським. Ситуація вкрай загострювалася. Саме в цей момент події в Криму стали схилятися на користь Києва. Президент Ю. Мєшков стрімко втрачав популярність через невиконання своїх обіцянок. Спалахнув конфлікт між ним і парламентом, який він намагався розпустити. Відбувся розкол у блоці «Росія». Також російське керівництво чітко заявило, що не має територіальних претензій до України. Крім того, Ю. Мешков повністю ігнорував інтереси кримськотатарського й українського населення півострова. За цих обставин поміркована частина кримських політиків пішла на переговори з Києвом і під час виборів Президента України підтримала Л. Кучму. У вересні ВР Криму скасувала посаду президента, а виконавча влада в Криму була передана голові уряду А. Франчуку. Уже на початку 1995 р. ВРУ схвалила закон «Про Автономну Республіку Крим», а Ю. Мєшков утік до Москви.

Улітку 1995 р. Києву вдалося ще більше підпорядкувати автономію, скориставшись кривавим конфліктом між кримськими татарами та кримінальними угрупованнями півострова. Завдяки рішучому втручанню центральних силових відомств ситуацію вдалося стабілізувати.

Із прийняттям Конституції України в 1996 р. було остаточно закріплено територіальний характер автономії та приборкати сепаратистський рух. Проте надалі неодноразово спалахували конфлікти щодо Криму між Україною й Росією, між владою Криму та кримськими татарами.

9. Державна символіка.

• Розповідь учителя.

Після проголошення в 1991 р. незалежності, фактичного та юридичного оформлення української державності постала нагальна потреба у власних державних атрибутах і символіці. Заходи на державному рівні — візити, прийоми, підписання міждержавних угод — треба було проводити, маючи власні прапор, гімн, герб, печатку тощо. Певний час із їхньою відсутністю доводилося миритися. До прийняття нових державних символів в органах влади, установах та організаціях діяла символіка Української РСР.

Утвердження нової символіки відбувалося за умов гострої політичної боротьби. Розвиток подій у країні, стрімке розширення її міжнародних відносин зумовили запровадження нових символів ще до відповідних рішень Верховної Ради України. Уже 4 вересня 1991 р. над її будинком замайорів національний синьо-жовтий прапор.

28 січня 1992 р. Верховна Рада України затвердила Державний прапор. Державний прапор України — стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього й жовтого кольорів.

19 лютого 1992 р. Верховна Рада України визнала тризуб малим Державним гербом України.

У XIX ст. українці, які не мали власного гімну, співали «Многая літа», пісні й вірші «Дай, Боже, в добрий час», «Мир вам, браття, всім приносим», «Заповіт» Т. Шевченка, молитву «Боже, Великий Єдиний» та інші твори. У 1863 р. у львівському часописі «Мета» було надруковано вірш П. Чубинського «Ще не вмерла Україна». Того самого року композитор М. Вербицький написав до нього музику. Пісня швидко поширилася на українських землях і за кордоном, а в 1917 р. була офіційно визнана гімном Української держави.

15 січня 1992 р. Верховна Рада затвердила Державним гімном України музику на вірш «Ще не вмерла Україна», а 6 березня 2003 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про Державний Гімн України». Згідно зі статтею 1 цього закону, Державним гімном України є національний гімн на музику М. Вербицького зі словами першого куплету та приспіву твору П. Чубинського з незначними змінами.

III. ЗАКРІПЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ

• Бесіда за запитаннями.

1) Що таке державотворчий процес?

2) Яку дату можна вважати відправною в цьому процесі?

3) Хто став першим Президентом України? Які головні повноваження мав Президент України в 1991—1996 рр.?

4) Коли працювала перша Верховна Рада незалежної України?

5) Яка дата вважається початком створення Збройних Сил України?

6) Із якими державами межує Україна?

7) Коли було запроваджено громадянство України?

8) Який судовий орган не вдалося сформувати в перші роки незалежності, незважаючи на прийняття рішення про його створення?

9) Сепаратистський рух у якому регіоні України був найбільш небезпечним у період її становлення?

10) Які атрибути державності були запроваджені Верховною Радою після проголошення незалежності України?

• Творчі завдання.

1) Які здобутки державотворчого процесу на першому етапі ви можете назвати? Які, на вашу думку, були зроблені прорахунки?

2) У чому полягала проблема вибору форми державного устрою, що постала перед Україною з проголошенням незалежності? Яка форма державного устрою, на вашу думку, є оптимальною для України?

IV. ПІДСУМКИ УРОКУ

• Заключне слово вчителя.

Нова суспільна ситуація, що виникла в Україні в результаті розпаду СРСР і проголошення незалежності України, поставила перед українським народом нові завдання, насамперед, — будівництво власної суверенної держави. Перші кроки на цьому шляху засвідчили серйозність намірів українського народу відродити власну державу. Проте цей шлях виявився нелегким.

У 1990—1993 рр. в Україні було закладено лише основу для формування й діяльності державно-правових інститутів, реалізації прав і свобод громадян, забезпечення оборони й безпеки держави, існування окремих інститутів громадянського суспільства.

Водночас Верховна Рала виявилася неспроможною завершити процес прийняття нової Конституції України, що не давало можливості провести комплексну реформу державної влади. Створені та реформовані структури не встигали розв’язувати нові проблеми, відставали від життєвих потреб суспільства.

Ситуація ускладнювалася тим, що на цьому етапі державного будівництва давалася взнаки відсутність науковообґрунтованої програми державотворення, реформування економіки, переведення її на ринкові відносини.

Об’єктивні та суб’єктивні причини зумовили різке зниження виробництва, падіння життєвого рівня народу, викликали соціальний протест. Наростало невдоволення народу рівнем життя.

Вихід убачали, в основному, в оновленні вищих органів державної влади, але це, звичайно, не спрацьовувало, і тому державотворчий процес у перші роки незалежної України не давав бажаного результату. Однак незаперечним є те, що він поступово все ж таки набирав демократичних рис, створював підґрунтя для здійснення майбутніх реформ.

V. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1) Опрацювати відповідний параграф підручника.

2) Підготувати реферати за темами «Л. Кравчук — Президент України», «Проблеми розбудови Української держави», «Конституційні традиції українського народу».

ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА

1. Слюсаренко А. Г., Томенко М. В. Історія української конституції. — К., 1993. 2. Гетьман В. П. Як приймалася Конституція України. — К., 1996. 3. Мала енциклопедія етнодержавознавства. — К., 1996. 4. Мироненко О. М. Історія Конституції України. — К., 1997. 5. Історія держави і права України: Хрестоматія. — К., 1996.