Розробки уроків. Історія України. 11 клас. Рівень стандарту. Академічний рівень

УРОК № 20

Тема. Зародження дисидентського руху в Україні та його особливості.

Мета: розкрити процес розвитку нового періоду в національно-визвольній боротьбі українського народу. Дати оцінку дисидентського руху 1960-х рр. Продовжувати формувати критичне мислення учнів. Виховувати школярів у дусі поваги до історичної боротьби і здобутків українського народу.

Тип уроку: комбінований.

Обладнання: підручник, хрестоматія, стінна карта «Україна в період десталінізації (1953— 1964)», атлас.

Основні поняття і терміни: дисидентський рух, шістдесятництво, самвидав, репресії.

Основні дати: 1958—1961 рр. — Українська робітничо-селянська спілка (УРСС); 1959— 1964 рр. — Клуб творчої молоді в Києві; 1964—1967 рр. — Український національний фронт; вересень—грудень 1965 р. — праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

Хід уроку

І. ПЕРЕВІРКА ЗНАНЬ

• Фронтальне опитування.

1) Чому можна стверджувати, що наприкінці 1950 — на початку 1960-х рр. українська культура зазнала відродження?

2) Назвіть здобутки українських вчених щодо періоду.

3) Хто такі шістдесятники? Яка їх роль у розвитку української культури?

4) Чи можна стверджувати, що освітня реформа 1958 р. сприяла русифікації?

II. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1. Поява дисидентського руху. Дисидентський рух у першій половині 1960-х рр. XX ст.

• Розповідь учителя.

Дисидентство — виступ проти існуючого державного ладу чи загальноприйнятих норм певної країни, протистояння офіційній ідеології й політиці; відступництво від учення панівної церкви.

Хрущовська «відлига» породила надії й водночас принесла розчарування. Процес оновлення суспільства розвивався надзвичайно непослідовно. Тим часом молодь, що відчула смак свободи, прагнула рішучих змін. Те, що реформи М. Хрущова мали поверховий характер, не торкалися підвалин тоталітаризму, а права, компетенції, реальне становище республіки істотно не змінилося, — усе це примушувало незгодних з існуючими порядками шукати інших шляхів досягнення національного суверенітету.

З поразкою збройної боротьби ОУН—УПА український національно-визвольний рух не припинився, він лише набув нових форм. У другій половині 1950-х рр. в Україні в різних містах починають спонтанно виникати підпільні групи та організації, які намагаються набути струнких організаційних форм і розгорнути пропагандистську діяльність з метою залучити нових прихильників і розгорнути більш активну роботу. Однією з найпоширеніших форм боротьби на цьому етапі стало виготовлення і поширення листівок, наклад яких складав декілька тисяч.

Учитель зачитує текст однієї з таких листівок.

«Воля народам, Воля людині!

Громадянине!

Чи зробив ти висновок, що дав українському народові жовтневий переворот 1917 р.?

Він зліквідував здобуту народами внаслідок повалення царизму волю, придушив молоду Українську народну республіку, принісши твоєму народові ще гірше рабство, ніж було царське. І він спричинив до загибелі кращих твоїх братів і друзів, до загибелі української культури і до знищення твого добробуту.

Чи згоден ти і надалі терпіти більшовицьке ярмо?

Українські революціонери.

Прочитай і непомітно підкинь другому».

• Запитання до документа.

1) Які ідеї містились у листівці?

2) Чи могли мати вплив на громадян проголошені в ній ідеї?

• Розповідь учителя.

Ця листівка була підготовлена і розповсюджена групою «Об’єднання», яка проіснувала від 1956 до 1959 р. Вона налічувала 15 активних учасників (В. Леонюк, Я. Гасюк, Б. Христинич та інші), складалася переважно з колишніх політв’язнів, ідейно була близька до ОУН. Девізом діяльності групи можна взяти рядки з вірша одного з її учасників: «Смертні ми люди — справа безсмертна, Віримо в святість її!». Після викриття і судового процесу учасники були ув’язнені й реабілітовані тільки в 1992 р.

Інша організація, що діяла у Львові, — Український національний комітет, налічувала 20 активних учасників. Керівниками і організаторами групи були Б. Грицин та І. Коваль. Вона намагалася створити підпільну мережу для подальшої організації збройної боротьби, а на початку своєї діяльності робила акцент на пропаганді й організації легальних форм боротьби. У програмі групи проголошувалися такі цілі.

• Повна національна незалежність.

• Український уряд, вибраний народом.

• Українські суверенні кордони.

• Ліквідація колгоспної системи.

• Проведення нової аграрної земельної реформи.

• Запровадження нового законодавства.

• Виселення за межі держави всіх інших націй.

• Українська національна армія.

• Розроблення нової конституції.

• Свобода слова і друку.

Група проіснувала від 1958 до 1961 р., потім була викрита, а її члени засуджені. У своїй діяльності активісти групи намагалися об’єднати всі існуючі підпільні антирадянські групи.

У 1961 р. відбулась спроба організувати в с. Золотники Тернопільської області Українську національну партію (УПП). Ініціатором створення УНП був Є. Гогусь, колишній остарбайтер, вояк дивізії СС «Галичина». Своєю метою УНП проголошувала створення незалежної України. Учасники УНП покладали надії на міжнародний конфлікт і вступ на територію України іноземних військ. УНП практично нічого не встигла вчинити. Учасники групи були засуджені до максимальних термінів ув’язнення.

Однією з найбільш теоретично підготовлених була Українська робітничо-селянська спілка (УРСС), що була утворена в 1958 р. на чолі з юристом Л. Лук’яненком. На відміну від попередніх груп вона складалася з людей, що мали вищу освіту. Першочерговим завданням групи було вироблення ідейних засад руху. Серед учасників групи не було єдності в цьому питанні. Одні пропонували марксизм-ленінізм, інші категорично це відкидали. Завдання спілки — несиловими методами домогтися виходу України зі складу СРСР, утворивши незалежну демократичну державу. Спілка мала політичну програму й об’єднувала майже 30 осіб.

У травні 1961 р. в одному з приміщень тюремного ізолятора облуправління КДБ у Львові відбувся закритий судовий процес («Справа юристів») над членами УРСС. Л. Лук’яненка засудили до розстрілу, згодом смертну кару було замінено 15 роками ув’язнення. Інших членів спілки було засуджено на різні терміни ув’язнення (від 10 до 15 років).

«Справа юристів» засвідчила новий етап руху Опору в Україні: його учасники не відокремлювали себе від існуючої радянської системи. Фактично вперше за часів тоталітарного правління в нових історичних умовах політичний опір владі набуває конкретних організаційних форм. Інформація про «Справу юристів» розповсюджувалася шляхом самвидаву, один примірник якого потрапив за кордон. На Заході в 1967 р. вийшла у світ брошура «Українська інтелігенція перед судом КДБ», яка була справжньою сенсацією для світової громадськості.

Найбільшою й найкраще теоретично й практично підготовленою підпільною організацією був Український національний фронт (УНФ). Він об’єднував майже 150 осіб. Створення УНФ пов’язане з іменем Д. Квацка. Організація уявлялась як широкий загальнонаціональний і антиколоніальний рух. Діяльність організації розпочалася з випуску самвидавом журналу «Воля і Батьківщина». Протягом 1964—1966 рр. було видано 16 номерів журналу, 96 примірників. Напередодні XXIII з’їзду КПРС члени УНФ звернулися до його учасників із меморандумом. Проте цей факт було приховано від учасників з’їзду. Головною метою своєї діяльності УНФ проголошувала здобуття незалежності України. Було створено програму і статут організації. Діяльність УНФ збагатила український рух новими ідеями і сприяла розвитку суспільно-політичної думки. Так, діячі УНФ вважали за необхідне об’єднання всіх національних рухів країн Східної Європи в боротьбі проти московського поневолення. Новацією було те, що у своїй боротьбі український рух повинен апелювати до світової громадськості. У боротьбі за незалежність потрібно об’єднати всі сили, що мають спільну мету, незалежно від ідеологічних розбіжностей. Боротьбу повинен очолити всеукраїнський рух. Згодом ці ідеї були реалізовані в діяльності Української Гельсінської групи, Народного руху України.

За звітами КДБ, у другій половині 1950-х рр. в Україні було викрито близько 50 антирадянських груп у різних регіонах України (Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Луганська та інші області).

Усі ці групи та організації започаткували новий етап національно-визвольної боротьби, який взяв за основу ненасильницькі методи.

Інша течія, із якої згодом формувався дисидентський рух, був рух молодої творчої інтелігенції — шістдесятників.

У Києві вони об’єдналися в Клуб творчої молоді (1959— 1964). У 1962 р. подібний клуб «Пролісок» виник у Львові під керівництвом М. Косова. Його учасниками були брати М. і Б. Горині, І. Гель, М. Осадчий, І. Стасів, І. Калинець, Г. Чубай, С. Шабатура, М. Зваричев.

Поїздки з творчими вечорами, виставами членів цих клубів сколихнули громадськість. Творча молодь починає згуртовуватися в Харкові, Черкасах, Одесі, Донецьку, Дніпропетровську.

Виявом творчої віддачі шістдесятництва і матеріально, і духовно став самвидав.

Самвидав — це літературні, публіцистичні, наукові твори, які розповсюджувалися в рукописах без офіційного дозволу і цензури. Поширювалися переважно таємно.

Першими і найбільш поширеними самвидавними творами були вірші В. Симоненка.

Україно! Ти для мене диво!

І нехай пливе за роком рік,

Буду, мамо, горда і вродлива,

З тебе чудуватися навік.

***

...Хай мовчать Америки й Росії,

Коли я з тобою говорю.

Ви чуєте? — на цвинтарі ілюзій

Уже немає місця для могил.

Уже народ — одна суцільна рана,

Уже від крові хижіє земля,

І кожного катюгу і тирана

Уже чекає зсукана петля.

Серед самвидавних творів слід відзначити спогади Л. Самуся «Чорні дні мого існування» — спогади про ГУЛАГ; І. Світличного «Українська інтелігенція перед судом КДБ» (матеріали про «Справу юристів»), І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» тощо.

Головним організатором і розповсюджувачем самвидаву був І. Світличний. Він поставив собі за мету створити українську літературу альтернативну офіційній.

Самвидав, поява різних молодіжних організацій, листи, звернення до партійних органів, публічні виступи на всіляких урочистостях засвідчили перехід руху шістдесятників з культурницького в політичне русло.

• Самостійна робота за підручником.

Випишіть основні ідеї праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

Підсумовуючи сказане, учитель виділяє такі причини появи дисидентського руху.

• Хрущовська «відлига» не зачепила основ радянської тоталітарної системи.

• Активізація духовного життя суспільства.

• Згасання збройної боротьби ОУН—УПА.

• Антитоталітарний, антирадянський рух у країнах Східної Європи, зокрема Угорська революція 1956 р.

Джерелами формування дисидентського руху стали:

• підпільний рух, який став спадкоємцем діяльності ОУН— УПА, але відмовився від збройних методів боротьби;

• рух шістдесятників.

Ідеологічною основою дисидентського руху попервах став марксизм-ленінізм, але вже скоро діячі дисидентського руху переконалися, що без свободи й демократії Україна не може здобути справжньої незалежності.

При опрацюванні цього питання учням слід чітко розмежувати поняття «дисидентський рух», «шістдесятництво» і «національно-визвольний рух».

Більш широке із цих понять — національно-визвольний рух. Дисидентський рух був лише однією зі складових національно-визвольного руху, оскільки торкався проблем національних. У 1960— 1980-ті рр. дисидентський рух був домінуючою складовою національно-визвольного руху.

Шістдесятництво — це широкий мистецько-громадський рух української інтелігенції. За даних історичних обставин шістдесятництво і дисидентство дещо тотожні, але належність до шістдесятників не дає підстав називати даного діяча дисидентом. До дисидентів слід зараховувати тих, хто висловлює політичне невдоволення шляхом поведінкових акцій, що підпадають під каральні акції влади, включаючи арешт і ув’язнення.

Дисидентство при соціалізмі, як твердить І. Світличний у роботі «Українська інтелігенція перед судом КДБ», — «це послідовна, чітко спрямована, а часто й стихійна світоглядність людей, не сумісна (повністю чи частково) з офіційно проголошеною комуністичною ідеологією, а також розбудованою на основі цієї ідеології політичною системою однопартійної тоталітарної диктатури панівної імперської нації й веденою нею політикою...».

2. Робітничий і страйковий рух.

• Розповідь учителя.

У русі Опору активну участь брали також робітники й службовці; їх активні протидії існуючому ладові виявлялися в різних формах: страйках, організаційному опорі, бунтах. У 1953 р. в м. Христинівка на Донеччині вибухнуло повстання будівельників, які споруджували комсомольські шахти. Вони рішуче виступили проти дій міліції щодо свого товариша, молодого будівельника, які призвели до його смерті.

Виступи робітників були некоординованими. У той самий час подібний випадок мав місце в м. Прилуки Чернігівської області. Тут робітники взяли участь у страйковому виступі у зв’язку з вбивством їхнього товариша в місцевому відділі міліції. Вони висловлювали різку критику на адресу місцевих органів влади з приводу порушення конституційних прав людини і свавілля. Перелякана місцева й обласна влада намагалися заспокоїти розгніваних людей; фактично всі вимоги, які вони висували, були виконані.

У багатьох регіонах України робітники виступали проти махінацій керівництва підприємств під час нарахування зарплати. У 1963 р. в Кривому Розі відбувся страйк, викликаний підвищенням цін на продукти харчування. Того ж року робітничі заворушення відбулися в Горлівці, Одесі, Львові. Виступи відбивали невдоволення політикою тоталітарної держави, механізмом визискування трудового люду, сильним пресом експлуатації, невідповідністю дій урядових інстанцій конституційним положенням, систематичними порушеннями органами влади Основного закону — Конституції. Загалом у цей період робітничий рух носив стихійний неорганізований характер.

3. Діячі дисидентського руху.

• Робота за підручником.

Використовуючи підручник і додаткову літературу, складіть історичний портрет одного з представників дисидентського руху 1960-х рр.

ЗРАЗОК

Левко Лук’яненко народився у 1927 р. в багатодітній селянській родині на Чернігівщині. У 1944 р. був мобілізований до лав Червоної Армії. У 1956 р. закінчив юридичний факультет Московського університету й одержав призначення на роботу в Західну Україну, де працював штатним пропагандистом у Радехівському і Глинянському райкомах партії, згодом — адвокатом. Під впливом ще свіжої пам’яті про збройну боротьбу ОУН—УПА, спілкуючись з місцевим населенням, Л. Лук’яненко вирішив присвятити себе боротьбі за незалежність України. У 1958 р. він разом з І. Кандибою (теж юрист) заснували осередок Української робітничо-селянської спілки (УРСС). Л. Лук’яненко разом із С. Віруном підготували проект програми УРСС, у якому теоретично обґрунтовувалося й осмислювалося положення нового, безкровного етапу боротьби за незалежність України. У документі піддавалась критиці соціально-економічна й національна політика КПРС. Зазначалося, що в дійсності Україна позбавлена проголошених Конституцією суверенітету та прав вільно вступати в політичні та економічні відносини з іншими державами. У республіці українська мова не тільки не стала державною, а взагалі була майже витіснена з офіційного вжитку. Тому Україні потрібно використати надане їй право (ст. 14 Конституції УРСР, ст. 17 Конституції СРСР) і вийти зі складу СРСР.

Характерною особливістю УРСС було те, що її засновники для визначення та обґрунтування своїх ідеологічних засад використовували праці К. Маркса, В. Леніна.

У 1961 р. за доносом діяльність УРСС було викрито. Л. Лук’яненка було засуджено до страти. Після 73-денного очікування виконання вироку в камері смертників страту було замінено на п’ятнадцятирічне ув’язнення. Після повернення з ув’язнення він продовжив боротьбу за незалежність України, став одним із засновників Української Гельсінської групи. У 1978 р. був знову заарештований і засуджений до десяти років ув’язнення і п’яти років заслання. У січні 1989 р. повернувся в Україну, очолив Українську Гельсінську спілку. У 1990 р. був обраний народним депутатом. У цьому ж році очолив Українську республіканську партію. У 1992—1993 рр. — надзвичайний і Повноважний Посол України в Канаді. Із 1994 р. — знову народний депутат, голова Всеукраїнської асоціації дослідників голодоморів в Україні.

III. ЗАКРІПЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ

• Бесіда за запитаннями.

1) Які причини виникнення дисидентського руху?

2) Назвіть підпільні антирадянські організації, що діяли в 1950— 1960-ті рр.

3) Чим був викликаний робітничий рух у 1960-ті рр.?

IV. ПІДСУМКИ УРОКУ

• Заключне слово вчителя.

Дисидентство — рух незгодних, рух інакомислячих. У більших або менших масштабах дисиденти виявляли себе протягом усієї історії СРСР, протестуючи проти антинародних дій партійно-державного режиму, недотримання ним конституційних положень та очевидних порушень соціальної справедливості. Його представники в Україні спочатку виступили проти недоліків існуючої системи, ігнорування марксистсько-ленінських ідей, порушення законів, прав людини, свободи слова, совісті (віросповідання), друку, за вільний розвиток української мови і культури, за правду історії. Ідеологія дисидентства, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалась у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві, повалення комуністичного тоталітарного режиму.

Дисидентський рух в Україні, що неминуче набрав національно-демократичного забарвлення, заявив про себе в середині 1950 — на початку 1960-х рр.

V. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Опрацювати відповідний параграф підручника.