Розробки уроків. Історія України. 11 клас. Профільний рівень

УРОКИ №48—49

Тема. Дисидентський рух 1960-х — першої половини 1970-х рр.

Мета: розкрити причини активізації опозиційного руху, його основні напрямки і форми в добу «застою»; проаналізувати і порівняти діяльність правозахисників 1960-х рр. і першої половини 1970-х рр.; закріпити вміння аналізувати документи, складати політичний портрет; виховувати в учнів інтерес і повагу до борців за незалежність України.

Тип уроку: засвоєння нових знань.

Обладнання: підручник, карта «Україна в період "застою" (1964—1985 рр.)», дидактичні матеріали.

Основні терміни і поняття: опозиційний рух, дисиденти, «самвидав».

Основні дати і події: 1964 р. — поява «самвидаву» в Україні; 1964 р. — утворення Українського національного фронту (УНФ); квітень 1965 р. — демонстрація у Львові під час судового процесу над Б. і М. Горинями; серпень—вересень 1965 р. — перша велика хвиля арештів дисидентів; 4 вересня 1965 р. — маніфестація проти арештів української інтелігенції у кінотеатрі «Україна» в Києві; квітень 1968 р. — протест 139 діячів України проти арештів і утисків української культури; червень 1969 р. — лист українських політв'язнів до комісії з охорони прав людини в ООН; 1970 р. — початок виходу нелегального опозиційного журналу «Український вісник» (редактор В. Чорновіл); 1972 р. — друга велика хвиля арештів інтелігенції України.

Очікувані результати: після цього уроку учні зможуть: визначати причини активізації опозиційних сил, їх форми, течії; порівнювати діяльність дисидентів 1960-х та 1970-х рр.; висловлювати критичне ставлення, давати власну оцінку діяльності дисидентів.

Хід уроку

І. ОРГАНІЗАЦІЙНА ЧАСТИНА

Учитель оголошує учням тему й основні завдання уроку.

II. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ

• Робота з поняттями

Учитель актуалізує знання учнів про поняття, які використовуватимуться на уроці.

Опозиційний рух — форма протистояння меншості владі, політичній силі, партії, офіційному курсу правлячих кіл у державі.

Дисидентський рух (від латин. — незгодні) — рух інакомислячих проти існуючого державного ладу чи загальноприйнятих норм певної країни, протистояння офіційній ідеології, політиці.

Самвидав — літературні, публіцистичні твори, які розповсюджувались у рукописах без офіційного дозволу.

• Бесіда

1. Пригадайте, коли виникає дисидентський рух. Назвіть його форми.

2. Назвіть імена найвідоміших представників дисидентського руху першої половини 1960-х рр.

III. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1. Причини активізації опозиційного руху, його основні напрямки і форми

• Розповідь учителя

Відхід від політики лібералізації і порушення людських прав, поверхова й непослідовна за своїм змістом хрущовська «відлига» принесли українській національно-свідомій інтелігенції великі сподівання й гіркі розчарування. Передова молодь, яка відчула смак свободи, не хотіла зупинятися, а прагнула справжньої демократизації суспільства.

Від середини 1960-х — у 1980-ті рр., із відходом влади від політики лібералізації, у республіці почалося відверте ігнорування керівною компартійною верхівкою конституційних прав людини. Закономірним наслідком цих процесів стала поява руху захисту людських прав. Його представників, як і учасників уже традиційних опозиційних груп культурницького та самостійницького спрямування, також жорстоко переслідувала влада. Ще одним новим різновидом опозиційного руху стала боротьба за свободу совісті, свободу віросповідання, яку вели, як правило, представники забороненої 1946 р. Української греко-католицької церкви (УГКЦ).

Таким чином, можна виділити основні напрями опозиційного руху в Україні 1960—1980-х рр.:

• самостійницька течія, репрезентована нелегальними групами й організаціями;

• національно-культурницька, представлена колишнім шістдесятництвом;

• правозахисна, учасники якої виборювали права людини;

• релігійно-захисна, що виступала за реабілітацію репресованої УГКЦ.

Нова генерація українського національно-визвольного руху, борючись проти панівного режиму, застосовувала різноманітні форми й методи діяльності.

Радикально налаштовані дисиденти об’єднувалися в підпільні групи та організації. Для поширення своїх ідей вони розповсюджували «самвидавські» документи, критичні статті, у яких розкривали антинародну політику державно-партійної верхівки. Уперше такі «самовидання» в Україні з’явилися в 1964 р. У них можна було ознайомитися з маловідомими творами В. Симоненка, Л. Костенко, І. Світличного, І. Дзюби та інших представників українських шістдесятників. Найхарактернішими зразками тогочасного «самвидаву» були часописи «Воля і Батьківщина» Українського національного фронту та «Український вісник», засновником якого став В’ячеслав Чорновіл. Переважну більшість їхніх публікацій згодом передрукували за кордоном українські видавництва «Сучасність» (Мюнхен, Німеччина), «Смолоскип» (Балтімор, США) та ін.

На відміну від радикалів, представники легального національно-культурницького спрямування обережно торкалися пекучих національних проблем на різноманітних наукових симпозіумах та конференціях. Для популяризації й поширення патріотичних ідей вони організовували шевченківські свята, вечори пам’яті Лесі Українки, І. Франка, створювали гуртки вивчення історії та клуби творчої молоді. Велику роль у збереженні українських національних традицій відігравали концертні мандрівки Україною аматорських хорів «Гомін», «Жайворонок» та інших.

Нерідко опозиціонери практикували проведення «мовчазних» зібрань біля пам’ятників видатним вітчизняним діячам, організовували мітинги протесту, демонстрації, пікетування. На неприховані антидержавні акції, як правило, перетворювалися судові процеси над дисидентами, поховання лідерів національно-патріотичних сил. Представники дисидентського руху активно використовували такі форми протесту, як письмові заяви, петиції до найвищих органів влади СРСР та УРСР, міжнародних організацій, керівництва демократичних країн. Радикальною формою протесту проти політичного режиму стала відмова відомих правозахисників від радянського громадянства, подання прохань на виїзд за кордон. Для авторів таких заяв, як правило, усе завершувалося ув’язненням або таборами. Під тиском міжнародної громадськості деяким опозиціонерам вдалося виїхати за кордон. Інші, не зумівши витримати «виховного» тиску органів влади, намагалися подолати радянський кордон нелегально, що також завершувалося відправленням до в’язниці. Проте й у неволі боротьба не вщухала. Ще під час слідства окремі дисиденти відмовлялися від свідчень, свої виступи в суді перетворювали на протест і звинувачення чинної влади. Політв’язні влаштовували акції мовчання, невиходу на роботу, вдавалися до голодування, передавали на волю документи та повідомлення про реалії табірного життя й тамтешні порядки.

У цей період в Україні були зафіксовані акти публічного самоспалення як найвищий прояв жертовності людини в боротьбі проти свавілля влади.

(Для узагальнення інформації вчитель пропонує ознайомитися з наведеною таблицею.)

Характеристика дисидентського руху

Особливості дисидентського руху

Течії дисидентського руху

Методи боротьби проти політичного режиму

Стає більш масовим і організованим.

Були відкинуті ілюзії щодо ідей соціалізму і комунізму, рух став яскраво вираженим і антитоталітарним.

У поглядах дисидентів прослідковувався майже весь ідеологічний спектр.

Зв'язок із громадськістю країн Заходу і міжнародними правоохоронними організаціями.

За соціалізм «із людським обличчям».

Національно-визвольна. Демократична правозахисна. Релігійна

Масові заходи.

Листи-протести до керівних органів УРСР і СРСР.

Протести, відкриті листи, звернення на адресу міжнародних організацій, урядів демократичних країн.

Виникнення і розповсюдження «самвидаву».

Акції солідарності з іншими народами, що зазнали утисків від тоталітарної системи; підтримка

Закінчення таблиці

Особливості дисидентського руху

Течії дисидентського руху

Методи боротьби проти політичного режиму

Заперечення насильницьких методів боротьби.

Прагнення легалізувати свою діяльність.

80% дисидентів становила інтелігенція

кримських татар у їх прагненні повернутися на батьківщину; відстоювання ідеї рівноправ'я народів. Вивішування синьо-жовтих прапорів.

Розповсюдження листівок. Індивідуальні протести.

Створення правозахисник організацій

2. Політичні процеси 1960-х рр.

• Розповідь учителя

У 1960—1980-х рр. прогресивна громадськість України дедалі більше переконувалася в потребі відродження власної незалежної держави. Окремі групи національно-свідомої інтелігенції виступали із заявами, протестами, спрямованими на захист людських прав, збереження культурних національних традицій, здобуття реального суверенітету України.

Гасло відродження української державності послідовно відстоював Український національний фронт (УНФ), який утворили наприкінці 1964 р. на західноукраїнських землях З. Красівський, М. Дяк та інші. Члени УНФ розробили програму перебудови українського суспільства на демократичних засадах. Її аграрна частина передбачала різні форми власності. Через журнал «Воля і Батьківщина» організація агітувала населення за вихід зі складу СРСР й утворення самостійної Української держави. Активісти УНФ розповсюджували також старі видання ОУН—УПА. Щоб привернути увагу до проблем розвитку української культури, керівництво Українського національного фронту надіслало делегатам XXIII з’їзду КПРС, а також до редакцій центральних газет «Меморандум УНФ». Його автори вимагали від влади захистити українську мову, повернути українців із місць заслання, реабілітувати жертв сталінського терору.

У 1964 р. в Одеській області «компетентні органи» викрили діяльність «Демократичного союзу соціалістів», що також вимагав надати суверенітет Україні. На Миколаївщині в 1969 р. була припинена спроба українських патріотів утворити організацію «Боротьба за суспільну справедливість». Того самого року в Луганську були заарештовані й засуджені на тривалі строки ув’язнення організатори «Партії боротьби за реалізацію ленінських ідей». Ці та інші організації ставили за мету домогтися демократичних перетворень, урятувати український народ від політичної, економічної та духовної катастрофи.

Арсенал засобів боротьби владних структур з інакодумцями був досить різноманітним. Спочатку їх намагалися залякати. Для цього практикувалися спеціальні «бесіди» в КДБ, організовувалися викривальні пропагандистські кампанії в пресі, здійснювалися погрози тощо. Якщо ці «профілактичні» заходи не допомагали, застосовувалися адміністративні санкції, серед них і звільнення з роботи. Заключним актом цієї роботи був арешт і ув’язнення за «антирадянську агітацію і пропаганду». Причому трактування цієї статті карного кодексу було дуже широким. До неї належали:

• розмови дисидентів (навіть у сімейному колі);

• спілкування з однодумцями;

• зберігання забороненої літератури.

На відміну від попереднього періоду, у 1970-х рр. дисидентів починають засуджувати вже не як політичних, а як карних злочинців.

Ув’язнення було тільки початком справжніх випробувань для дисидентів. Свій строк вони відбували в таборах посиленого режиму, де значну частину часу за найменшу провину проводили в ізольованих камерах. Спроби апеляцій залишалися без відповідей або жорстоко каралися. Однак і за таких умов політв’язні не припиняли боротьби. Поширеним методом протесту було голодування. Але вмерти від голоду в’язню не давали: коли він досягав критичного стану, його починали годувати силоміць.

Крім звичайного ув’язнення, практикувалося відправлення опозиціонерів до психіатричних лікарень спеціального типу. Там вони перебували в середовищі справді психічно хворих людей, їх «лікували» препаратами, що пригнічували волю, психіку, інтелект, пам’ять, емоції людини. Якщо в’язень у таборі чи тюрмі після відбуття строку ув’язнення виходив на волю, то у психлікарні дисидентів могли «лікувати» хоч до смерті. Серед жертв цього психічно-в’язничного терору були генерал П. Григоренко, математик Л. Плющ, лікар М. Плахотнюк та багато інших. Загальна кількість політв’язнів психлікарень невідома. За підрахунками Л. Плюща, у 1970-х рр. у СРСР їх було близько 2 тис. осіб.

Таким чином, влада намагалася всіма можливими засобами ізолювати небезпечних для себе людей. Ці засоби істотно відрізнялися від методів 1930-х рр., коли керівна еліта масово фізично винищувала своїх опонентів. У 1960—1980-х рр. діяти в такий спосіб брежнєвське керівництво вже не наважувалося.

У непримиренному протистоянні з панівним режимом український опозиційний рух виховав у своїх лавах низку благородних, відданих до кінця рідній землі і своєму народові борців, справжніх патріотів України: В. Стуса, В. Марченка, М. і Б. Горинів, М. Руденка та багатьох інших.

3. В. Чорновій. І. Дзюба «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

• Постать в історії

В’ячеслав Чорновіл (1937—1999 рр.) — політичний та державний діяч, співзасновник Української гельсінської групи. Народився на Черкащині. Закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка. Працював теслею, слюсарем, співробітником виїзної редакції газети; у 1960—1963 рр. — на Львівській студії телебачення. У 1963—1965 рр. — комсорг будівництва Київської ГЕС, редактор багатотиражки, завідувач одного з відділів газети «Молода гвардія». За правозахисну діяльність був звільнений із роботи. Написав книжки: «Лихо з розуму» (1966 р.), що базувалася на матеріалах судових процесів над правозахисниками, «Правосуддя та рецидиви терору?» (1967 р.), які були опубліковані на Заході. У 1967 р. був уперше заарештований та засуджений до трьох років позбавлення волі «за наклепницьку діяльність проти радянського суспільного ладу». Згодом термін був удвічі скорочений. Від 1970 р. жив у Львові. Самостійно редагував видатний часопис «Український вісник». У 1972 р. знову заарештований і засуджений до шести років ув’язнення й трьох років заслання за «антирадянську агітацію і пропаганду». Покарання відбував до 1978 р. У 1980 р. знову заарештований, засуджений до п’ятирічного терміну ув’язнення. У 1983 р. звільнений достроково. У серпні 1987 р. відновив видання «Українського вісника». Від 1990 р. — депутат Верховної Ради УРСР. Навесні 1992 р. став головою Народного руху України. Лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка за збірку «Правосуддя та рецидиви терору?» та ін. Загинув в автокатастрофі за нез’ясованих обставин.

• Складання тез

Використовуючи матеріал, запропонований учителем, складіть тези статті І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

Зразок відповіді

Поява статті (вересень—грудень 1965 р.).

Протест передової української інтелігенції.

Розгорнута програма культурних і політичних вимог. Засудження політичної і моральної відповідальності українського керівництва за принизливе становище України.

Вимога повернення партійного керівництва до забутих принципів ленінської національної політики.

IV. ОСМИСЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ І ВМІНЬ

• Бесіда

1. Порівняйте дисидентський рух другої половини 1960-х та 1970-х рр.

2. З’ясуйте особливості дисидентського руху цього періоду.

3. Чим були викликані хвилі масових арештів?

4. Як ви вважаєте, чи гальмував розвиток дисидентського руху наступ карально-репресивної системи?

5. Із середовища дисидентів вийшла чимала когорта політиків незалежної України. Висловіть своє ставлення до їх діяльності, боротьби за суверенну державу в умовах радянської тоталітарної держави.

V. ПІДСУМКИ УРОКУ

Учитель аналізує й оцінює роботу учнів на уроці.

VI. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Опрацюйте відповідний матеріал підручника.