Розробки уроків. Історія України. 11 клас. Профільний рівень

УРОКИ №40—41

Тема. Суспільно-політичне життя.

Мета: розкрити основні засади суспільно-політичного життя; пояснити зміст понять «доба застою», «неосталінізм», «український буржуазний націоналізм»; формувати уміння складати політичні портрети історичних діячів; виховувати в учнів культуру спілкування, критичне ставлення до історичних подій.

Тип уроків: формування знань та вдосконалення умінь і навичок.

Обладнання: підручник, карта «Україна в період застою 1965—1985 рр.», дидактичні матеріали (біографії П. Шелеста, В. Щербицького, документи), Конституція УРСР 1978 р.

Основні терміни та поняття: доба «застою», неосталінізм, український буржуазний націоналізм.

Основні дати і події: 1964—1985 рр. — період «застою»; 14 жовтня 1964 р. — усунення з посади першого секретаря ЦК КПРС М. Хрущова, обрання на цю посаду Л. Брежнєва; 1963—1972 рр. — перебування П. Шелеста на посаді першого секретаря КПУ; 25 травня 1972 р. — обрання на цю посаду В. Щербицького; 20 квітня 1978 р. — прийняття нової Конституції УРСР.

Очікувані результати: після цього уроку учні зможуть: характеризувати основні засади суспільно-політичного життя; пояснювати зміст понять: «доба “застою"», «неосталінізм», «український буржуазний націоналізм»; складати політичні портрети історичних осіб; вести дискусію, відстоювати власну точку зору.

Хід уроку

I. ОРГАНІЗАЦІЙНА ЧАСТИНА

Учитель оголошує учням тему й основні завдання уроку.

II. ПЕРЕВІРКА ДОМАШНЬОГО ЗАВДАННЯ

• Бесіда

1. Протиборство яких двох протилежних сил характеризувало міжнародні відносини?

2. Назвіть відомі економічні та політичні міжнародні організації обох таборів, роки їх заснування та завдання, які вони виконували.

3. Чи мала змогу Україна здійснювати самостійну міжнародну політику?

III. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ

• Бесіда

1. Які зміни в суспільно-політичному житті відбулися під час «хрущовської відлиги»? Чи мали вони глибинний характер?

2. Які домінуючі тенденції суспільно-політичного життя не зазнали змін? (Посилення концентрації всієї влади в Москві, зміцнення централізму, асиміляція і русифікація народів СРСР тощо.)

IV. МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

• Слово вчителя

Період 1960—1980-х рр. в історії України отримав назву «застій». У суспільно-політичному житті країни посилилися викликані об’єктивними та суб’єктивними чинниками негативні тенденції, що поступово призвели до застою в усіх сферах життя. Процес пошуку шляхів подальшого розвитку зіткнувся з гальмуючим впливом адміністративно-бюрократичної системи керівництва суспільством. Сьогодні ми з’ясуємо основні засади суспільно-політичного життя у цей період.

V. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1. Прихід Л. Брежнєва до влади в СРСР. Зміни в системі влади

• Розповідь учителя

У жовтні 1964 р. замість М. Хрущова першим секретарем ЦК КПРС був обраний Л. Брежнєв. Зміни в керівництві означали поворот від реформаторства до консерватизму. Спочатку Л. Брежнєв виправив лише деякі так звані «волюнтаристські» наслідки діяльності М. Хрущова. Згодом стало очевидним, що гасло стабільності, яке висунув Л. Брежнєв, насправді означає звичайну відмову від будь-яких радикальних змін. Брежнєвський період історії України був періодом часткової реанімації сталінської командно-адміністративної системи, періодом суспільного і економічного застою.

У липні 1963 р. першим секретарем ЦК Компартії України став П. Шелест, а в травні 1972 р. його змінив В. Щербицький. У 1957—1961 рр. Щербицький був секретарем ЦК Компартії України, у 1961—1963 рр. — Головою Ради Міністрів УРСР. За ініціативи Хрущова Щербицького було звільнено з останньої посади, але Брежнєв реабілітував його, і в 1965 р. його вдруге було призначено Головою Ради Міністрів України.

У травні 1972 р. П. Шелеста відкликали до Москви, де він обійняв посаду заступника Голови Ради Міністрів СРСР. При цьому Шелеста за його діяльність в Україні звинуватили в націоналізмі, надмірній пропаганді історичних пам’яток українського народу, порушенні партійних принципів у доборі кадрів тощо. Незабаром було звільнено з посади секретаря ЦК Компартії України академіка АН УРСР Ф. Овчаренка, який досить кваліфіковано займався питаннями ідеологічної роботи й намагався зберегти тогочасний рівень функціонування української мови. Прийнятною для Щербицького кандидатурою на цю посаду, підтриманою М. Сусловим, став В. Маланчук, який із підозрою ставився до прихильників української мови та культури. Унаслідок подальшого «перетрушування» кадрів, висунутих Шелестом, посади міністрів, секретарів комітетів партії і керівників різних відомств зайняли вихідці з Дніпропетровщини — батьківщини Щербицького, влучно названі в народі «дніпропетровською династією».

• Постать в історії

Леонід Брежнєв (1906—1982 рр.) — видатний діяч КПРС, Радянської держави, міжнародного комуністичного руху, Маршал Радянського Союзу (1976 р.), Герой Соціалістичної Праці (1961 р.), чотириразовий Герой Радянського Союзу (1966, 1976, 1978, 1981 рр.)- Від 1931 р. — член КПРС. Від 1937 р. перебував на партійній роботі. Під час Великої Вітчизняної війни на Південному, 4-му Українському фронтах — начальник Політвідділу армії, заступник начальника Політуправління фронту. У 1946—1950 рр. — перший секретар Запорізького, Дніпропетровського обкомів КП(б) України, у 1950—1952 рр. — перший секретар ЦК КП Молдавії. У 1953 р. — заступник начальника Головного політуправління радянської армії і ВМФ. У 1954—1956 рр. — другий, перший секретар ЦК КП Казахстану. У 1960—1964 рр. — голова Президії Верховної Ради СРСР. У 1952—1953 рр., 1956—1960 рр., 1963—1964 рр. — секретар, у 1964—1966 рр. — перший секретар ЦК КПРС. Одночасно в 1958—1964 рр. — заступник голови, у 1964—1966 рр. — голова Бюро ЦК по РФСР. Від 1966 р. — Генеральний секретар ЦК КПРС, одночасно з 1977 р. — голова Президії ВР СРСР, голова Ради оборони. Від 1952 р. — член ЦК КПРС, від 1957 р. — член Политбюро (Президії). Від 1950 р. — депутат ВР СРСР, від 1965 р. — член Президії ВР СРСР.

• Робота з поняттями

Доба «застою» — це період від 1964 до 1985 р., який характеризується поворотом від реформаторства до консерватизму, суспільного та економічного застою.

«Розвинутий соціалізм» — зрілий етап розвитку соціалізму на власному ґрунті, який характеризується загальнонародною державою, новою історичною спільнотою людей — «радянським народом».

У 1967 р. була висунута концепція «розвинутого соціалістичного суспільства», яка стверджувала, що неможливо здійснити негайний «стрибок» у комунізм. Має пройти час, упродовж якого соціалізм повинен розвиватися на власному ґрунті. Саме такий соціалізм називається «зрілим», «розвинутим». З’явився ще один термін — «реальний соціалізм», яким пояснювали труднощі, що існують у суспільстві. Характеристики розвинутого соціалістичного суспільства були зафіксовані в преамбулі Конституції СРСР 1977 р. Основні складові «розвинутого соціалізму» — це «загальнонародна держава» і «нова історична спільнота людей — радянський народ». Стверджувалось, що при «розвинутому соціалізмі» суспільство розвивається без конфліктів під «науковим» керівництвом КПРС.

2. Неосталінізм і Україна

• Розповідь учителя

Неосталінізм політики Л. Брежнєва супроводжувався в Україні новими хвилями політичних репресій проти інакодумців, передусім поборників ідей національної свідомості й суверенності Української держави. Уже в серпні 1965 р. в ряді міст України відбулися масові арешти, під час яких затримано близько 30 інтелігентів-шістдесятників. Проти більшості з них висувалося традиційне звинувачення в «антирадянській агітації і пропаганді», а навесні 1966 р. за «антирадянщину» в мордовських таборах опиняються брати М. та Б. Горині, М. Осадчий, В. Мороз, П. Заливаха, І. Гель, А. Шевчук та ін. Водночас із відкритими репресіями в Україні від другої половини 1960-х рр. активізувалася «профілактична робота» з представниками вільнодумної інтелігенції. Під час цієї кампанії в республіці повсюдно пройшли відкриті партійні збори з участю громадськості. На них засуджувалися злочинні дії «відщепенців» та їхніх захисників. За найменший прояв прихильності до дисидентів звільняли з роботи, виключали з партії й комсомолу, виганяли з інститутів.

• Робота над поняттями

Неосталінізм — відновлення всієї економічної, політичної, репресивної системи, культу особи з деяким врахуванням сучасного розвитку.

Український буржуазний націоналізм — ідеологія поборників національної свідомості й суверенної Української держави, яка характеризувалась як «антирадянська».

Саме на цей період історії нашого народу припадає посилення боротьби з українським націоналізмом, який, на погляд Щербицького, розквітав у роки секретарювання Шелеста. У 1972 р., як і перед тим у 1965 р., були здійснені масові арешти української інтелігенції — носіїв національної самосвідомості. їхня суспільно-політична діяльність суперечила офіційній ідеології інтернаціоналізації, «зближення» та «злиття» націй. Це означало не що інше, як державний переворот в Україні, докорінну зміну національної політики партійно-державної влади. Українське національне відродження, що розпочалося після XX з’їзду КПРС, було придушене. Кожний, хто в 1960-х рр. виявляв національний патріотизм, небажану активність у суспільному житті, зазнав репресій у тій чи іншій формі. Посилився ідеологічний наступ проти «ідеалізації» минулого українського народу. Заборонялося навіть вживання епітета «український», слова «козацький», словосполучення «Запорозька Січ» тощо. У травні 1964 р. була спалена україністика в Центральній науковій бібліотеці АН УРСР.

Україна була приречена на «об’єктивне» й «закономірне» національне вмирання.

Характерною особливістю суспільно-політичного життя України брежнєвського періоду були також вияви так званої інерції «відлиги», що знайшли своє відображення в масових акціях протестів шістдесятників. Наприклад, у вересні 1965 р. в київському кінотеатрі «Україна» на прем’єрі фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» із різким осудом репресій, що відбувалися в Україні, виступили Ю. Бадзьо, І. Дзюба, В. Стус та В. Чорновіл. Сотні відомих українських діячів культури й науки, рядові службовці, робітники й студенти різко засудили політичні процеси 1965—1966 рр. у колективних листах-протестах, адресованих керівництву республіки. Ці документи друкувалися у «самвидаві», потрапляли за кордон.

Яскравим виявом наслідків «відлиги» стали події 22 травня 1967 р. в Києві. Зі стихійним протестом проти заборони відзначення річниці пам’яті Т. Шевченка біля пам’ятника Великому Кобзареві виступили представники столичної інтелігенції та студентства.

3. П. Шелест та його книга «Україно наша Радянська»

• Розповідь учителя

Апогеєм «малої відлиги» в Україні стала поява в 1969 р. книги першого секретаря ЦК Компартії України П. Шелеста «Україно наша Радянська», яка своїми відвертими національними мотивами викликала незадоволення й навіть роздратування в союзному центрі.

• Постать в історії

Петро Шелест (1908—1996 рр.) — український партійний і радянський діяч. Народився на Харківщині. Закінчив Маріупольський металургійний інститут. У 1935—1937 рр. служив у Червоній армії. Працював на заводах Маріуполя і Харкова. Від 1940 р. перебував на партійній роботі: секретар Харківського міськкому КП(б)У з питань оборонної промисловості. Протягом 1948—1954 рр. очолював заводи в Ленінграді та Києві. Від 1954 р. перебував на партійній роботі. Від 1962 р. — секретар ЦК КП України. Від липня 1963 до 1972 р. — перший секретар ЦК КП України. Відіграв важливу роль в усуненні від влади М. Хрущова. У 1966—1972 рр. — член президії Верховної Ради СРСР. У 1972 р. був усунутий зі своєї посади і переведений до Москви одним із заступників Ради Міністрів СРСР, а невдовзі відправлений на пенсію.

Петро Шелест — постать досить неоднозначна й суперечлива. З одного боку, він був слухняним вихованцем сталінської адміністративно-командної системи. Уміння оперативно орієнтуватися в складних ситуаціях, своєчасно засвідчити свою відданість союзному керівництву дали змогу П. Шелестові тривалий час (від 1963 до 1972 р.) очолювати компартійну владу України.

Як і Л. Брежнєв, П. Шелест належав до консерваторів, послідовних противників процесу десталінізації. Він безкомпромісно виступав проти політичних реформ і рішуче боровся з дисидентським рухом. За свідченням одного з лідерів «Празької весни» 1968 р. О. Дубченка, П. Шелест був одним з ініціаторів збройної інтервенції в Чехословаччину, оскільки побоювався поширення демократичних ідей звідти в Україну.

Із другого боку, П. Шелест набув образу поміркованого поборника українських національних інтересів. Він із великою прихильністю ставився до процесів українізації 1920-х рр., прагнув відродити окремі її позитивні елементи, відстоював інтереси української мови і культури. Зокрема, П. Шелест намагався українізувати управлінський апарат і вимагав, щоб українська мова стала мовою діловодства. Унаслідок цього в 1960-х рр. три чверті керівних посад у республіканському компартійно-радянському апараті обіймали українці. П. Шелест із неприхованою симпатією ставився до праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», вона додавала йому аргументів у частих суперечках щодо національних проблем із вищим керівництвом КПРС.

Як і М. Хрущов, Л. Брежнєв намагався повністю русифікувати українців. Під цю політику компартійні ідеологи підводили теоретичну основу, вигадавши «радянський народ» як нову спільноту людей, що сформувалася внаслідок теоретичних перетворень у СРСР.

Ясна річ, що ця спільнота могла виникнути тільки за рахунок повної асиміляції росіянами «рідних братів». У цій ситуації українофільство П. Шелеста ставало для центру політично небезпечним. Л. Брежнєв, проте, не форсував подій, а поступово готував передумови для усунення П. Шелеста від влади. Вони визрівали разом зі зміцненням влади Л. Брежнєва в Москві та позицій В. Щербицького в Україні.

У березні 1972 р. П. Шелест піддається гострій критиці за «недоліки у справі інтернаціонального виховання трудящих і примиренське ставлення до проявів націоналізму». У травні цього самого року його звільняють від обов’язків першого секретаря ЦК Компартії України й призначають одним із заступників Голови Ради Міністрів СРСР. Незабаром за дорученням головного партійного ідеолога країни М. Суслова в Академії наук УРСР підготовлено негативну рецензію на книгу П. Шелеста «Україно наша Радянська», де її автор звинувачується в українському націоналізмі. У квітні 1973 р. цю рецензію без підписів авторів опублікував журнал «Комуніст України» під назвою «Про серйозні недоліки та помилки однієї книги». Брутальна, убивча критика, що містилася в ній, змусила П. Шелеста негайно подати заяву про вихід на пенсію за станом здоров’я.

• Робота з документом

Із книги П. Шелеста «Україно наша Радянська»

Кожний, хто живе в радянській Україні, любить її, з гордістю говорить: «моя Україна», «наша Україна». І це цілком природно і закономірно. Тут ми народилися, виросли як громадяни, будівники комунізму. Але водночас ми кажемо: «наша Росія, Білорусія, Грузія, Латвія, всі союзні республіки». І це також природно і закономірно, бо вони є республіки-сестри єдиної сім’ї народів і своєю спільністю становлять могутній Радянський Союз.

...Нинішня наша Україна за рівнем і обсягом промислової продукції — це майже шість довоєнних Україн. Питома вага республіки в народному господарстві країни за окремими видами промислової та сільськогосподарської продукції становить: по вугіллю — 34%, газу — 31 %, чавуну — 48 %, готовому прокату — 42%, залізній руді — 56%, металургійному устаткуванню — 48%, тракторах — 32%, цукрових буряках — 58%, олії — 32%, зерну — 23%, м’ясо-молочних виробах — 23—25%. По багатьох найважливіших показниках, у тому числі і за обсягом промислової продукції та капіталовкладень, Україна досягла рівня, який мав увесь Радянський Союз напередодні Великої Вітчизняної війни. У 2—3 рази перевищено довоєнний рівень всієї країни по видобутку залізної руди, виплавці металу, виробництву тракторів.

Менше як 0,5% території і 1,4% населення земної кулі припадає на Радянську Україну, але вона дає 8—10% світового виробництва сталі, чавуну, тракторів, цукру, видобутку вугілля, природного газу...

Потужний флот, що діє на морях і ріках України, складається із сучасних комфортабельних пасажирських суден, великої океанської флотилії, суховантажних суден, новітніх танкерів великої вантажності. І майже всі вони зроблені на суднобудівних заводах України.

Повітряне сполучення в Україні відносно молоде. Воно почало розвиватися лише з 1924 р. А сьогодні захмарні траси України становлять 80 тис. км. Ними можна двічі оперезати земну кулю по екватору. За рік літаки тільки на міжміських лініях республіки перевозять більш як 6 млн пасажирів...

Радянська Україна займає почесне місце на міжнародній арені. Вона бере активну участь у роботі більш як п’ятдесяти різних міжнародних організацій, є членом ООН. До голосу України сьогодні прислухається весь світ.

• Запитання до документа

1) Яке місце займала Україна в СРСР та у світі за рівнем промислового розвитку?

2) Висловіть своє ставлення до цього документа.

4. Прихід до влади В. Щербицького

• Розповідь учителя

У травні 1972 р. першим секретарем ЦК КПУ обирають В. Щербицького, який понад 17 років перебував на цій високій посаді.

Щоб зміцнити своє становище, В. Щербицький, замість прибічників П. Шелеста, на звільнені посади призначив своїх людей. Серед його висуванців були: невтомний «борець із націоналізмом» В. Маланчук (секретар ЦК з питань ідеології, науки та культури), О. Ляшко (Голова Ради Міністрів УРСР), І. Грушецький та О. Ватченко (голови Президії Верховної Ради УРСР), В. Сологуб (голова профспілок України), В. Федорчук (голова КДБ) та ін. Унаслідок кадрових переміщень В. Щербицький досяг потрібного балансу керівних сил, що гарантували йому повну підтримку і стабільність влади.

Окрім радикальних кадрових змін у вищих ешелонах влади, відбулися істотні зміни й на нижчих рівнях республіканської партійної організації. Під час обміну партійних документів у першій половині 1970-х рр. з партії виключено 3 тис. осіб. У той час позбавлення партійного квитка означало кінець кар’єри й трактувалося як одне з найсуворіших покарань.

За часів керівництва В. Щербицького в республіці стала відчуватися чергова хвиля русифікації. За ініціативи Л. Брежнєва в цей час активно пропагується теза про злиття в недалекому майбутньому націй і народностей СРСР у єдину «радянську націю» під егідою російського народу. Величезна армія суспільствознавців, преса, радіо, телебачення напружено працювали на обґрунтування й пропаганду цієї ідеї.

Російська мова як засіб міжнаціонального спілкування витісняла українську з освіти, науки, культури. Викладачі російської мови та літератури в середніх школах мали більшу платню, ніж викладачі української. У містах переважна більшість шкіл були російські або лише російські. Діловодство на республіканському рівні велося російською мовою. Певні категорії вихідців із Росії (зокрема військовослужбовців) мали значні пільги на позачергове отримання житла в містах України. Усе це сприяло тому, що українська мова витіснялася навіть на побутовому рівні.

Оцінюючи політичну діяльність В. Щербицького, слід об’єктивно визнати, що він був, без сумніву, видатною історичною особою. Людина свого часу, неординарний і суперечливий продукт системи, яка відійшла в минуле.

Досить довго обіймаючи високу посаду першого секретаря ЦК КПУ, він намагався якомога ефективніше розвивати національну промисловість, сільське господарство, науку. У часи послаблення московського диктату, особливо наприкінці 1970-х рр., він рішуче захищав інтереси України.

Водночас В. Щербицький не протистояв антиукраїнським акціям Москви, не зупинив процесів русифікації, які охопили Україну. Не зовсім справедливим є твердження про те, що він повністю йшов у фарватері московської політики. Проте вирватися з цього кола В. Щербицький так і не зумів, хоч було цілком очевидним, що він ніколи не був сліпим виконавцем чужої політичної волі, завжди мав і захищав свої погляди з того чи іншого питання.

Тяжким гріхом В. Щербицького перед народом України стала аварія на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 р. Цю електростанцію збудовано на небезпечному піщаному ґрунті всупереч протестам вітчизняних науковців. Під тиском М. Горбачова він своєчасно не повідомив народ про страшну небезпеку в перші дні після аварії, не вжив рішучих заходів для термінової евакуації населення з небезпечної для життя людей зони, свідомо замовчував об’єктивну інформацію про катастрофічні наслідки аварії для України.

• Постать в історії

Політична кар’єра Володимира Щербицького (1918—1990 рр.) розпочалася ще за часів Й. Сталіна в Дніпродзержинську наприкінці 1940- х — у першій половині 1950-х рр. У 36-річному віці його обирають другим, а через рік першим секретарем Дніпродзержинського обкому партії. На цих посадах зарекомендував себе здібним організатором і господарником. У 1961 р. його призначають головою Ради Міністрів УРСР. Принципова позиція В. Щербицького, його критичне ставлення до деяких хрущовських нововведень, суворий і непоступливий характер були не до вподоби М. Хрущову, тому в 1963 р. В. Щербицького повертають до Дніпропетровська.

За часів Л. Брежнєва за активної підтримки московського керівництва в жовтні 1965 р. знову очолює український уряд. У квітні 1971 р. його обирають членом Політбюро ЦК КПРС. Зрозуміло, що присутність двох представників України в найвищому партійному керівному органі країни була явищем тимчасовим, що підтвердилося в травні 1972 р., коли В. Щербицького обирають першим секретарем ЦК Компартії України.

• Запитання і завдання

1) Як ви вважаєте, чи були відмінності між політичними курсами П. Шелеста і В. Щербицького? Свою відповідь аргументуйте.

2) Висловіть своє ставлення до В. Щербицького.

5. Конституція СРСР. Конституція УРСР 1978 р.

• Розповідь учителя

У період перебування В. Щербицького на чолі Компартії України була прийнята нова Конституція УРСР (20 квітня 1978 р.). Вона була майже копією Конституції СРСР 1977 р. Обидва Основні Закони ще більше обмежили права України. Декларовані в них лібералізація політичної системи, демократичні свободи, державний суверенітет аж до можливості виходу із СРСР не заважали керівництву КПРС застосовувати на практиці добре перевірену в попередній період тоталітарну форму правління. Спроби певної частини населення скористатися своїми конституційними правами жорстоко переслідувалися владою. Щоб законодавчо закріпити партійний диктат, у Конституції СРСР та Основних Законах союзних республік містилася спеціальна шоста стаття, яка проголошувала КПРС керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи. Це означало повне всевладдя партійної номенклатури в усіх сферах життя радянського суспільства. Такого не було навіть у сталінській Конституції 1936 р.

• Робота з документом

Учні об’єднуються у дві групи, опрацьовують матеріал щодо Конституції УРСР 1978 р., запропонований вчителем, і виконують завдання: перша група характеризує загальні засади; друга група — основні права, свободи, обов’язки громадян.

6. Основні засади суспільно-політичного життя

• Розповідь учителя

У період після XX з’їзду КПРС не вдалося відновити зруйновані сталінізмом механізми демократії, а в період брежнєвського керівництва реальний зв’язок партії з масами розглядався як другорядна, не варта уваги справа. Всесильний «верхній ешелон» партійної піраміди на чолі з Брежнєвим фактично передав у низах владу на відкуп місцевому керівництву, яке не зважало на думки комуністів первинних парторганізацій, усувало маси від розв’язання політичних питань. Наприклад, засідання бюро деяких обкомів Компартії України відбувалися без участі робітників і колгоспників, обраних до їхнього складу. Свавілля в доборі кадрів призводило до професійної деградації апарату радянських органів, занедбання справ, утвердження казенно-бюрократичного ставлення до людей.

В атмосфері догоджання начальству, підлабузництва, за відсутності гласності ставали звичними зловживання владою, приписки, розкрадання народної власності, корупція, хабарництво. Так, у 1986 р. у Харківській області було викрито велику групу розкрадачів і хабарників, яка протягом п’яти років діяла в системі облпобутуправління. Злочинці «співпрацювали» зі службовими особами та працівниками правоохоронних органів.

Безвідповідальність і вседозволеність, порушення законності призвели до посилення розриву між керівниками й виконавцями, «верхами» та «низами», особистими й громадськими інтересами, занепаду рівня відповідальності й дисципліни, посилення соціальної байдужості, конформізму в усіх сферах суспільного життя країни, республіки.

Український народ у роки брежнєвського лихоліття разом з усіма народами Радянського Союзу сповна відчув на собі наслідки національної політики, яка проводилася. Хибне розуміння інтернаціоналізму, абсолютизування категорій «радянський народ», «зближення націй» призводило до витіснення української мови з багатьох сфер суспільного життя. Суттєвими причинами відхилень у галузі міжнаціональних відносин у країні, республіці були політична безпорадність, некомпетентність, догматизм у національному питанні більшості керівників партії та держави. Виходячи з догм і стереотипів 1930-х рр., вони однобічно трактували багатогранні духовні процеси, що відбувалися у житті народів і нашій країні, в тому числі й українського народу. Адже в умовах радянської дійсності, з одного боку, зміцнювалися зв’язки, розширювалися співробітництво, взаємодопомога народів країни, з іншого — зростала їхня самосвідомість. Це не вкладалося у звичні схеми начебто повністю гармонійних на «етапі розвинутого соціалізму» взаємовідносин як між класами, так і між народами й націями, та виникнення «нової історичної спільноти людей». Тому почуття національної гордості, прагнення розвивати свою мову, культуру, традиції сприймалися як націоналізм.

Під прапором боротьби проти українського буржуазного націоналізму та сіонізму постійно переслідувалися інакодумці. Багато українських та єврейських інтелігентів, особливо з правозахисників, у 1970—1980-х рр. зазнали різного роду покарань. Серед них талановитий поет В. Стус (1938—1985 рр.). У 1972 р. він був заарештований і засуджений до десяти років табору особливого режиму й п’яти років заслання. Він витримав мордовський і пермський табори, карцери, тяжке заслання в Магаданській області й наприкінці 1979 р. вийшов на волю. Але незабаром знову був заарештований і помер у 1985 р. в ув’язненні. На захист поета виступав академік А. Сахаров, котрий сам перебував у засланні у Горькому (нині Нижній Новгород). Протестуючи проти антигуманного вироку Стусові, він писав: «Вирок Стусові — сором радянській репресивній системі. Стус — поет. Невже країна, в якій уже загинули або зазнали репресій і переслідувань численні її поети, потребує нової жертви, нового сорому?».

Притаманні періоду «застою» теоретична й політична неспроможність, некомпетентність, догматизм, патологічний страх «верхів» перед розвитком демократії породили бездуховність, жорстокість. Панування бюрократичних сил призводило до порушень владою законності, особистих прав і свобод людини. Одним із проявів протесту проти цього була еміграція за кордон, що набула особливої масовості серед громадян єврейської національності, у тому числі в Україні.

Унаслідок здійснення антинародної національної політики, насадження під виглядом федерації жорстко централізованої держави в широких верствах населення, особливо союзних республік, були посіяні зерна недовіри й упередження до центральної влади, важкої «руки Москви». Водночас посилилися й прояви національного нігілізму. В Україні, зокрема, це проявилося в запереченні та ігноруванні культури свого народу з боку різних верств населення, насамперед міського. Усе це вкрай негативно позначилося на духовній налаштованості суспільства, поступово стирало його високі моральні засади. Збільшився прошарок людей, у тому числі серед молоді, для яких мета життя звелася до наживи будь-якими способами. Поширилися пияцтво і наркоманія, зріс рівень злочинності.

VI. ОСМИСЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ І ВМІНЬ

• Завдання

Пригадайте, які історичні події відбулися в 1963—1972 рр.; 1964 1985 рр.; 1972—1989 рр.; 1977 р.; 1978 р.

• Робота з таблицями

1. Використовуючи розповідь учителя на уроці та матеріал підручника, заповніть таблицю «Партійні і державні керівники УРСР».

Зразок заповненої таблиці

Керівництво УРСР

Керівники партії (перші секретарі ЦК КПУ)

Керівники держави (голови Президії Верховної Ради УРСР)

Голови урядів (голови Ради Міністрів УРСР)

П. Шелест (1963—1972 рр.)

В. Щербицький (1972—1989 рр.)

О. Ляшко (1969—1972 рр.)

І. Грушецький (1972—1976 рр.)

О. Ватченко (1976—1985 рр.)

В. Шевченко (1985—1990 рр.)

І. Казанець (1963—1965 рр.)

В. Щербицький (1965—1975 рр.)

О. Ляшко (1975—1987 рр.)

2. Використовуючи матеріал підручника, заповніть таблицю «Кризи суспільно-політичного розвитку».

Зразок заповненої таблиці

Політична криза

Ідеологічна криза

Втрата динамічності в розвитку радянської моделі.

Нездатність вищого керівництва реагувати на нові тенденції розвитку світу. «Старіння керівництва». Недієздатність законодавчих органів, порушення законності.

Корупція у вищих ешелонах влади: хабарництво, просування службовою драбиною за принципом знайомства, родинних зв'язків. Посилення репресій проти інакомислячих

Розчарування в правильності обраного шляху розвитку побудови комунізму.

Розбіжності між ідеологічними догмами і реаліями життя, боротьба з українським буржуазним націоналізмом.

Зростання дисидентського руху і настроїв у суспільстві.

Посилення ідеологічного тиску на суспільство. Бездуховність, жорстокість, поширення пияцтва, наркоманії, зростання рівня злочинності

• Дискусія

Правдиво й образно говорив про злочини брежнєвсько-сусловської камарильї на Установчій конференції Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка в лютому 1989 р. О. Гончар: «Зникали національні ніколи, недоступною стала справжня історія народу, різкі недоліки змінювали її своїми кон’юнктурними фальсифікаціями. Невтомні змивачі націй, лжеінтернаціоналісти, хіба не готували вони нам мовний Чорнобиль, запевняючи, що процес асиміляції мов виникав стихійно, що оніміння націй, самознищення народу треба розглядати як вищий етап прогресу».

1. Прокоментуйте слова О. Гончара.

2. Висловіть своє ставлення щодо національного вмирання України.

VII. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Опрацюйте відповідний матеріал підручника.