Розробки уроків. Історія України. 10 клас. Рівень стандарту

УРОК № 28

Тема. Національно-культурне будівництво за часів Української Держави П. Скоропадського та Директори УНР.

Мета: ознайомити з розвитком культурного життя за часів гетьманування П. Скоропадського; дати характеристику політиці гетьмана у культурній сфері; розповісти про створення Української академії наук (УАН); формувати вміння учнів аналізувати та узагальнювати історичний матеріал; виховувати в них повагу до досягнень культури України як складової світової культури.

Тип уроку: комбінований.

Основні поняття і терміни: Українська академія наук (УАН), автономія Української православної церкви (УПЦ).

Обладнання: підручник, стінна карта «Культурне і духовне життя в Україні 1917—1920 рр.», атлас, ілюстративний і дидактичний матеріал.

Хід уроку

I. ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Учитель повідомляє учням тему й основні завдання уроку.

II. ПЕРЕВІРКА ДОМАШНЬОГО ЗАВДАННЯ

• Бесіда за запитаннями

1. Які фактори сприяли українізації освіти?

2. Як відбилися революційні події на театральному житті України?

3. Чому вкрай складно відбувалися взаємини між УЦР і церквою?

4. Складіть розгорнутий план за темою «УЦР і православна церква».

5. На прикладі культурної політики УЦР визначте вплив ідеології на розвиток освіти.

III. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ

• Запитання і завдання

1. Визначте здобутки у розвитку української культури за часів УЦР.

2. Які труднощі доводилося долати на шляху Українізації всіх сторін життя суспільства?

IV. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1. Умови розвитку культури. Розвиток освіти.

• Розповідь учителя

Незважаючи на скрутний час гетьманський уряд і особисто П. Скоропадський виявили розуміння того, що без підтримки науки, освіти, мистецтва не можна успішно вирішувати питання державного будівництва.

За гетьмана продовжився процес українізації початкової та середньої освіти.

У липні 1918 р. Міністерство народної освіти видало розпорядження про утворення національної нижчої початкової школи, яким передбачався перехід на українські підручники та мову викладання, у російськомовних гімназіях і реальних училищах запроваджувалися українознавчі предмети. Істотно змінювалися програми учительських семінарій, які наближали підготовку педагогічних кадрів до реальних суспільних потреб.

Уряд виділив 350 стипендій для незаможних учнів української національності, взяв на баланс держави 40 чоловічих гімназій, відкритих за ініціативою М. Василенка. На підвищення заробітної платні вчителям із Державної скарбниці було виділено додаткові кошти.

На кінець 1918 р. з 836 діючих гімназій (161 державна, 409 громадських, 268 приватних, 474 хлоп’ячі й 362 дівочі) 150 були Українізовані.

Підвищеною увагою гетьманського уряду користувалася вища освіта. Спроба Українізації Київського університету Св. Володимира за часів УЦР успіху не мала. Тому Міністерство народної освіти вирішило піти іншим шляхом, створюючи нові університети з українською мовою викладання та широким спектром українознавчих дисциплін. Так, окрім діючих університетів у Києві, Харкові, Одесі, 1 липня було відкрито ще два — Київський та Кам’янець-Подільський державні українські університети.

Уряд усіляко підтримував вищі навчальні заклади, які відігравали провідну роль у підготовці спеціалістів високої кваліфікації, надавши статус державних київським політехнічному та комерційному, харківським ветеринарному, комерційному, технологічному, Катеринославському гірничому, Ніжинському історико-філологічному інститутам (останньому надали статус державного університету).

За доби гетьманату розпочали роботу щойно утворені архітектурний та клінічний інститути в Києві, політехнічний та сільськогосподарський — в Одесі, Український історико-філологічний факультет у Полтаві.

Уряд розробив струнку тарифну сітку оплати праці викладацько-професорського складу та заснував стипендії для студентів.

• Самостійна робота за завданням

Запишіть тезами основні умови розвитку культури у зазначений період.

2. Створення Української академії наук (УАН).

• Розповідь учителя

Гетьманській державі належить пріоритет заснування Української академії наук (УАН), про що мріяло кілька поколінь діячів української культури й науки. Велику підготовчу роботу зі створення Академії провів міністр народної освіти М. Василенко, який зумів залучити до цієї справи видатного вченого В. Вернадського. Міністр склав списки вчених, яких сподівався запросити з Росії, переконав кількох із них переїхати в Україну. Академік В. Вернадський очолив комісію з питань заснування УАН. Комісія виробила проекти головних установчих документів Академії.

• Робота з документом

Із доповіді М. Василенка на Раді Міністрів

Коли в Києві закладається Українська академія наук, то це викликається не самісінькими науковими інтересами. З цим пов’язуються міркування величезної національної та державно-економічної ваги... Викликають академію до життя, з одного боку, зріст та поглиблення національної свідомості українського громадянства, а з другого — необхідність невидно підняти виробливість та трудову міць українського народу та й використати в якнайвищій мірі виробливі сили.

• Запитання до документа

Яку мету створення УАН визначав М. Василенко?

Справу створення УАН довів до логічного завершення наступний міністр народної освіти, П. Стебницький, за якого уряд ухвалив усі розроблені документи. 14 листопада П. Скоропадський затвердив закон про заснування УАН як державної установи в безпосередньому віданні верховної влади. На академію покладалися функції поширення й поглиблення наукових установ. УАН складалася з трьох відділів: історико-філологічних, фізико-математичних та соціальних наук. До першого затвердженого гетьманом списку з 12 академіків увійшли Д. Багалій, А. Кримський, М. Петров, С. Смаль-Стоцький, В. Вернадський, С. Тимошенко, М. Кащенко, П. Тутковський, М. Туган-Барановський, Ф. Тарановський, В. Косинський та О. Левицький. Першим президентом УАН став В. Вернадський.

• Цікаво знати

Геніальний учений і мислитель Володимир Вернадський був організатором і першим президентом Української академії наук (1918—1921), Державного радієвого інституту (1922), Лабораторії живої речовини (1927, нині Інститут геохімії і аналітичної хімії ім. В. І. Вернадського Російської АН), Комісії з вивчення важкої води (1934), Міжнародної комісії з визначення віку порід радіоактивними методами (1937), Метеоритного комітету і Комісії по ізотопах (1938) та багато ін. Він — доктор мінералогії і геогнозії (1897), професор (1898), академік Петербурзької академії наук (1909, від 1917 — Російської академії наук), академік Української академії наук (від 1918), лауреат Сталінської премії 1-го ступеня (1943).

Попри фінансові труднощі уряд знайшов можливість налагодити гідне фінансування Академії. Штатні академіки за оплатою прирівнювалися до заступника міністра. Вірогідні асигнування виділялися на різноманітні дослідницькі програми й напрямки наукового пошуку. У системі УАН створювалися не лише інститути, а й Національна бібліотека, Ботанічний сад, астрономічна обсерваторія, музеї, видавнича база — всього 45 структур.

Академія дістала режим максимального сприяння, одержавши статус самоврядної юридичної особи, а також право заснування наукових закладів, безмитного й позацензурного отримання літератури та наукового обладнання, присвоєння ступеня доктора наук, організації наукових форумів. Усі наукові видання УАН повинні були виходити українською мовою, а за бажанням автора — й іншими мовами.

Від часу свого заснування академія розпочала активну діяльність і незважаючи на зміну влади й політичних настроїв протягом десятиріч залишалася головним осередком наукових знань і фундаментальних досліджень.

(Учитель звертає увагу учнів на схему.)

Українська академія наук (УАН)

Українська академія наук (УАН) — 24 листопада 1918 р.

Президент — В. Вернадський; секретар — А. Кримський; перші дійсні члени: Д. Баталій, М. Кащенко, В. Косинський, О. Левицький, М. Петров, С. Смаль-Стоцький, Ф. Тарановський, С. Тимошенко, М. Туган-Барановський, П. Тутковський

Історико-філологічний відділ

Фізико-математичний відділ

Соціально-економічний відділ

Національна бібліотека

Комісія з вивчення природних багатств України

3. Мистецьке життя.

• Розповідь учителя (або колективна робота з підручником)

У часи Української Держави спостерігалась активізація мистецького життя, що дало підстави дослідникам говорити про розквіт національних закладів культури в той період. Численні факти підтверджують таку думку.

У складі Міністерства народної освіти та мистецтва було створено Головне управління мистецтва і національної культури, яке мало власний бюджет. Крім того, уряд виділяв цільові кошти на охорону пам’яток старовини, археологічні дослідження, підтримку творчих колективів тощо. Так, у вересні 600 тис. крб було асигновано на заходи щодо охорони пам’яток культури.

Бережливе ставлення до історико-культурної спадщини народу України виявилось у реальній підтримці музейної справи. Держава дбала про життєдіяльність усіх 36 музеїв, заснованих до революції.

Прагнучи, щоб українська театральна й музична культура вийшла на європейський рівень, П. Скоропадський особисто опікувався творчими колективами, які могли знайомити українську публіку з кращими зразками світового мистецтва. У травні уряд виділив кошти товариству «Національний театр», ініціатором створення якого була трупа М. Садовського, «Молодому театру» Л. Курбаса та Музично-драматичній школі ім. М. Лисенка. У серпні було створено Державний драматичний театр, творчий колектив якого склали відомі російські та українські актори й режисери. У жовтні на базі Національного зразкового театру за рішенням уряду почав діяти Державний народний театр під керівництвом П. Саксаганського, у якому працювали М. Заньковецька, Г. Затиркевич-Карпинська, І. Замичковський та інші видатні митці.

За активного сприяння Міністерства народної освіти і мистецтва було створено за ініціативою і під керівництвом О. Кошиця Перший український національний хор у Києві, Державну капелу бандуристів Г. Хоткевича, про що подбав сам гетьман. Уряд асигнував кошти на заснування Державного симфонічного оркестру ім. М. Лисенка. Оркестр працював під керівництвом А. Горелова, диригували в ньому Р. Глієр, Ф. Блуменфельд та Ф. Бертьє. Плідно працювали Київська, Одеська й Харківська консерваторії.

У 1918 р. активно творили М. Вериківський, Г. Верьовка, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький, П. Демуцький та інші діячі музичного мистецтва. Плідно працювала Українська академія мистецтв під керівництвом Г. Нарбута. У цей час розпочинає працювати Одеське вище художнє училище.

Увага гетьманського уряду до проблем культурно-мистецького процесу, народної освіти зумовлювала піднесення творчих сил, сприяла збагаченню духовного потенціалу народу й держави.

4. Церковно-релігійне життя.

• Розповідь учителя

Проголошуючи свою владу, П. Скоропадський вже у «Законі про тимчасовий устрій» (29 квітня 1918 р.) в розділі «Про віру» закріплював пріоритетне становище в суспільстві православної церкви, але у той самий час проголошувалося, що «всі, не належні до православної віри громадяни Української Держави, а також всі мешканці на території України користуються... свобідним відправленням їх віри і богослужіння по обряду оної».

Для налагодження взаємин з усіма церквами, що діяли на території Української Держави, було створено Міністерство віросповідань, яке очолював спочатку професор В. Зіньківський, від 24 жовтня до 14 листопада — О. Лотоцький, а потім — М. Воронович. Міністр віросповідань та його представники на місцях мали бути віруючими.

Спеціальне законодавство регулювало різні сторони релігійного життя і стосунків між державними й церковними інституціями.

Держава стояла на сторожі інтересів православної церкви: гарантувалося вшанування найбільших релігійних свят. Церковнослужителі звільнялися від військової служби, церковні організації одержували статус юридичних осіб, посади прирівнювалися до державної служби. Крім того, за віковою традицією церковні метричні книги прирівнювалися до актів цивільного стану (реєстрація народження, шлюбу, смерті тощо). Церковні школи мали права державних закладів освіти. Православна церква була суверенною у вирішенні питань внутрішньої діяльності.

Міністерство віросповідань доручило Вченому комітету розробити програми викладання Закону Божого в світських школах. Паралельно у Міністерстві народної освіти працювала комісія, що на конкурсній основі розглядала програми й підручники з викладання Закону Божого та історії церкви.

Міністерство віросповідань активно опікувалося проблемами життєдіяльності Київської духовної академії (КДА). Ученим комітетом Міністерства було розроблено новий статут духовної Академії, який затверджено Радою Міністрів. Його положення, зокрема, передбачали автономію, адміністративну залежність від Міністерства віросповідань, а канонічну — від Київського митрополита; впровадження обов’язкових курсів історії України, української мови, літератури й права, історії

Української церкви з відкриттям відповідних кафедр. Але Всеросійський Собор не встиг затвердити проект нового статуту духовних академій, схваленого священним Синодом при патріархові.

Держава надавала православній церкві значну фінансову підтримку: загалом 11 млн карбованців.

Підтримуючи православну церкву, гетьманський уряд сподівався на взаємне сприяння з боку релігійних кіл заходам держави. Зокрема, очікувалося, що керівництво Російської православної церкви (РПЦ) підтримає ідею про автономний статус українського православ’я й створення відповідного керівного церковного органу в Україні. Проте коли в ставленні до гетьмана як помазаника Божого і до держави була продемонстрована лояльність, спроби Українізації церкви та надання їй автокефального статусу наштовхнулися на рішучий опір єпископату.

Після вбивства митрополита Володимира, 19 травня 1918 р. на єпархіальному з’їзді главою Київської митрополії було обрано Антонія (Храповицького). Особисто П. Скоропадський вважав цей вибір невдалим, бо нового митрополита характеризував як «чорносотенця старої школи».

Митрополит Володимир уперто не бажав співпрацювати з Міністерством віросповідань і виступав проти автокефалії й автономії Української церкви.

Саме у такій ситуації у червні 1918 р. відкрилася друга сесія Всеукраїнського православного Собору, проведення якої настійливо домагалися члени Всеукраїнської православної церковної ради.

Сесія виявила проросійську орієнтацію переважної частини єпископів, які й чути не бажали про українізацію церкви. Ще єпархіальний Собор (травень 1918 р.) висловився проти автокефалії української церкви, але підтримав ідею автономії.

У вересні 1918 р. Всеросійський помісний Собор затвердив «Положення» про вищу церковну владу в Україні, визнавши автономію Української православної церкви (УПЦ).

У жовтні 1918 р. почала роботу третя сесія Всеукраїнського Собору. 14 листопада перед делегатами виступив міністр віросповідань О. Лотоцький, який виклав вимоги уряду щодо статусу УПЦ: «Основна засада Української центральної влади полягає в тому, що в самостійній державі має бути й самостійна церква. Ніякий уряд... не може погодитись на те, щоб осередок церковної влади перебував в іншій державі. Українська церква має бути автокефальною під головуванням Київського митрополита та в канонічному зв’язку з іншими самостійними церквами. Автокефалія Української церкви — не лише церковна, а й національна необхідність. Це конечна потреба нашої церкви, нашої держави, нашої нації...»

Однак урядова криза не дозволила належним чином підкріпити дану позицію. До того ж саме у цей день була опублікована федеративна грамота гетьмана, яка кардинально змінювала політичні орієнтири.

Відчувши зміни, що насувалися, делегати Собору майже одностайно відкинули ідею автокефалії Української церкви. Таким чином, і за гетьмана П. Скоропадського не вдалося здобути автокефалію УПЦ.

5. Культурний процес за часів Директорії.

• Розповідь учителя

За умов, у яких діяли Директорія та уряд УНР, не доводиться говорити про налагодження роботи в галузі освіти й культури.

Після приходу Директорії до влади, за свідченням сучасників тих подій, єдиним її заходом, який вона встигла не лише задекларувати, а й здійснити, стала Українізація вивісок у столиці. Протягом кількох тижнів під страхом покарання всі вивіски на громадських установах і приватних закладах було змінено на українські.

• Робота з документом

В. Винниченко про розпорядження Директорії про зміну вивісок

Не знаючи інших способів боротьби з небажаними явищами, отаманщина й у всіх сферах своєї «політичної» діяльності дбала тільки про те, щоб було змінено вивіски... Не розуміла отаманщина й того, що таким примітивізмом політики й методів вона давала в руки ворогам українства право нищити потім не тільки вивіску, а саму думку нації... Вона не бачила навіть того, що самі обивателі українці, з усім їхнім найщирішим бажанням мати українську владу, стогнали і корчились від цього безглуздого режиму.

• Запитання до документа

1. Яку оцінку дав В. Винниченко розпорядженню Директорії про зміну вивісок?

2. На яких негативних наслідках цього акта він наголошував?

Прихильність окремих діячів УНР до насильницької Українізації, неприхована відраза до культурної спадщини минулого не збільшували кількість прихильників нової влади. Деякі з особливо ревних «революціонерів» пропонували ліквідувати «буржуазні» гетьманські заклади, зокрема й Академію наук. Так, було ліквідовано Державний симфонічний оркестр, а в той самий час створено Українську республіканську капелу. Крім того, вже першими законами Директорії значна частина інтелектуальної еліти виключалася з державотворчого процесу. Така непослідовність не сприяла ні державному будівництву, ні розвитку культури незважаючи на сумлінну працю тих, кому було доручено управління культурним життям країни. Міністром освіти в уряді В. Чеховича став І. Огієнко — відомий церковний діяч, науковець, який багато зробив для становлення національної освіти, утвердження державного статусу української мови. Відомий політик (один із засновників Революційної української партії), історик мистецтва Д. Антонович (син видатного історика й археолога В. Антоновича) очолив Міністерство мистецтв.

Така політика Директорії, часта зміна влади призвели у наступні роки до масової еміграції української інтелігенції за кордон, а та, що залишилася, намагалася не афішувати своїх політичних уподобань.

• Робота в документом

В. Винниченко про настрої в середовищі української інтелігенції (вересень 1920 р.)

Інтелігенція вже почала було перетрушувати свою хуторянську ідеологію, передивлятись свій ідейний багаж, щиро готуватись до прийняття революції. Вона збиралась уже щиросердно і нелукаво служити радянській владі, тільки б вона була своя, українська.

• Запитання до документа

Чим були зумовлені такі настрої української інтелігенції?

6. Становище православної церкви за часів Директорії УНР.

• Розповідь учителя

Визнання патріархом Тихоном автономного статусу українського православ’я мало що змінило: проросійськи налаштовані священики жорстоко протидіяли будь-яким спробам відокремлення Української церкви від РПЦ. До того ж серед лідерів Директорії УНР не було єдності у поглядах на роль церкви в суспільстві та на політику держави щодо релігії. Соціалісти, насамперед В. Винниченко, рішуче виступали проти участі церкви в процесі державотворення. Голова Директорії навіть пропонував ліквідувати Міністерство віросповідань і передати його функції одному з підрозділів Міністерства освіти.

Проте опоненти Винниченка — С. Петлюра, О. Андрієвський, В. Чехівський, С. Шелухін — міцно взяли ініціативу до своїх рук. Тимчасовим комісаром Міністерства віросповідань було призначено колишнього міністра культів гетьманського уряду О. Лотоцького.

Уже в перші дні приходу до влади Директорія продемонструвала досить жорстку позицію в ставленні до ворогів української державності. Репресії охопили всіх, хто так чи інакше засвідчив свої антиукраїнські настрої, зокрема й священиків. Ще до приходу Директорії в Київ командування Осадного корпусу на чолі з Є. Коновальцем заарештувало митрополита Київського і Галицького Антонія й архієпископа Євлогія, які під час антигетьманського повстання закликали вірних і духовенство стояти за гетьмана. Архієреїв вислали до Василіанського монастиря в Бучачі (Галичина). Арешт двох православних владик дав привід деяким політичним і церковним діячам (зокрема, митрополиту Платону, який перебрався до Одеси, а потім до Константинополя) розгорнути галасливу кампанію, спрямовану проти Директорії. Її наслідком стала ультимативна вимога командування французьких експедиційних військ звільнити митрополита Антонія й архієпископа Євлогія (лютий 1919 р.).

Водночас Міністерство віросповідань намагалося не допускати невиправданих репресивних заходів щодо священиків і звернулося до Міністерства внутрішніх справ та Військового міністерства з проханням дати відповідне роз’яснення підлеглим. Оскільки перший склад уряду комплектувався лише соціалістами, на посаду міністра віросповідань було призначено І. Липу, члена ЦК УПСС. О. Лотоцький склав свої повноваження й відбув послом до Туреччини зі спеціальною місією — шукати підтримки Вселенського (Константинопольського) патріарха в справі визнання автокефалії Української церкви.

У січні 1919 р. Міністерство віросповідань було перейменовано в Міністерство культів. Міністр культів І. Липа не лише послідовно впроваджував Українізацію свого відомства, а й вимагав цього від церковників, зобов’язуючи їх вести діловодство, листування, метрикацію, а також видавати єпархіальні друковані органи державною мовою.

У часи Директорії церква одержувала матеріальну підтримку, як це було і в гетьманській державі.

Те, чого не вдалося зробити священикам — прихильникам автокефалії, — волевим рішенням здійснив уряд. 1 січня 1919 р. Рада Народних Міністрів У HP ухвалила Закон «Про Верховну Владу в Українській Автокефальній Православній Миротворчій Церкві». Проголошуючи автокефалію УПЦ, її незалежність від Московської патріархії, автори закону вказували, що верховна церковна влада в Україні має належати Всеукраїнському церковному Собору. Поточні справи повинен вирішувати Український церковний Синод, обраний Собором і затверджений урядом. До часу скликання Собору членів Синоду призначав уряд. У ст. 4 закону наголошувалося: «Український Синод буде збиратися у присутності представника Республіканського Уряду, призначеного Міністром та названого Представником Держави. У його обов’язки входитиме: забезпечення інформацією, пояснення законів, нагляд за виконанням законів та впровадженням рішень Синоду, які не порушують інтереси Республіки. Представник Держави матиме право передавати протести до Ради Міністрів».

Законом передбачалося, що церковна влада УАПЦ разом зі своїм адміністративним апаратом буде утримуватися на кошти з фондів Державної скарбниці.

Таким чином, закон від 1 січня 1919 р. не відокремлював церкву від держави, а, навпаки, встановлював тісні взаємини між ними. При цьому держава закріплювала за собою всеосяжний контроль за діяльністю церковних інституцій.

Незважаючи на неканонічність процедури переходу УПЦ до автокефалії Директорія намагалася втілити проголошене у життя. Та в зв’язку з наступом більшовиків і евакуацією з Києва не вдалося реалізувати плани щодо організації церковного управління на місцях і визначення українських єпископів. До всього, промосковськи налаштовані єпископи блокували впровадження церковного законодавства у життя.

Вирішальним для здобуття УПЦ статусу автокефальної мало бути рішення Вселенського (Константинопольського) патріарха. Але обставини склалися так, що місія О. Лотоцького в Стамбулі (Константинополі) була приречена на невдачу. По-перше, патріарший престол був вакантним, а намісник Дорофей поінформований про нестабільність в Україні. По-друге, до Константинополя прибули митрополит Антоній (Храповицький), архієпископ Євлогій (Георгієвський), митрополит Одеський Платон, чигиринський єпископ Никодим, які зробили все, щоб скласти в митрополита Дорофея враження про те, що український уряд є ворогом єдності церкви. Тому, посилаючись на відсутність патріарха, намісник відклав вирішення цього питання. Князь І. Токаржевсько-Карашевич, який змінив у березні 1920 р. на посаді посла О. Лотоцького, пробув у Константинополі до 11 грудня 1921 р., але більшого, ніж благословення патріарха на адресу «Голови Держави, Уряду та Української Православної Церкви», не досяг.

Таким чином, УПЦ за часів Директорії УНР не змогла реально набути статусу автокефальної.

Діяльність Міністерства культів не обмежувалася домаганнями автокефалії УПЦ.

У вересні за ініціативою І. Огієнка було створено Комісію в справах перекладу Святого Письма. До неї були залучені кращі знавці стародавніх мов і богослови. Комісії вдалося максимально ідентифікувати український та грецький тексти Біблії. У жовтні 1920 р. у «Записках» Кам’янець-Подільського університету було надруковано книгу «Новий Завіт. Діяння святих Апостолів» у перекладі українською мовою. Після захоплення більшовиками Кам’янця-Подільського тираж книги згорів, але два набірні примірники вдалося врятувати.

Міністерство культів фінансувало православні та римо-католицькі середні духовні школи. Але Директорія для підвищення рівня викладання в них, удосконалення навчальних програм, а також фінансування затвердила 2 липня 1920 р. закон про перетворення хлоп’ячих духовних шкіл та перших чотирьох класів духовних семінарій у загальноосвітні, так звані братські школи, і передання їх під управління Міністерства освіти.

І. Огієнко поєднував обов’язки міністра й ректора Кам’янець-Подільського українського державного університету. Під час перебування урядових установ УНР у Кам’янці університет став духовним, науковим і навчальним центром, який багато зробив для утвердження автокефалії УПЦ, розвитку освіти.

V. ЗАКРІПЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ

• Експрес-опитування

1. У якому напрямку розвивалася система початкової та середньої освіти за часів Української Держави?

2. Яка частка гімназій була українізована за часів гетьманування П. Скоропадського?

3. Наведіть факти, які підтверджують державну підтримку української культури за часів гетьманування П. Скоропадського.

4. Як складалися відносини між православною церквою і Українською Державою?

5. Які негативні явища прослідковуються у розвитку української культури за часів Директорії УНР?

6. Коли і в який спосіб було проголошено автокефалію УПЦ?

VI. ПІДСУМКИ УРОКУ

• У період Української Держави культура України продовжувала розвиватися. Вагому роль у цьому відіграла державна підтримка.

• Одним із найвагоміших здобутків цього періоду було створення Української академії наук (УАН), яку очолив В. Вернадський.

• Гетьманський період у житті православної церкви був надзвичайно плодотворним та повчальним. Церква відновила соборноправність і виступила не як елемент державної структури, а як суспільна самодостатня інституція. Діалог між Українською Державою та православною церквою не лише виявив больові точки у взаєминах, а й вказав шляхи подолання їх у самій церкві та нові можливості для її оновленої ролі в національній державі.

• Незважаючи на вкрай складний період Директорії УНР продовжувався поступ української культури.

Період визвольних змагань став часом злетів та падінь для української інтелігенції, що уособлювала національну культуру, була носієм ідеалів національного державотворення. Унаслідок складних воєнно-політичних колізій значна її частина опинилася за кордоном, а решта, залишившись під владою більшовиків, змушена була співпрацювати з ними.

• Поразка визвольних змагань українського народу визначила й результат зусиль, спрямованих на утвердження автокефалії Української православної церкви за часів Директорії УНР.

VII. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Опрацювати відповідний параграф підручника.