Розробки уроків. Історія України. 10 клас. Рівень стандарту

УРОК № 24

Тема. Україна у 1920 р. Радянсько-польська війна і Україна.

Мета: з'ясувати суть і наслідки Варшавської угоди С. Петлюри і Ю. Пілсудського; розповісти про події радянсько-польської війни і місце в них України, про завершення боротьби за владу; визначити історичне значення та уроки боротьби українського народу за незалежність у 1917—1920 рр.; розвивати в учнів уміння аналізувати та зіставляти історичні явища і факти; виховувати їх у дусі поваги до історії свого та інших народів.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Обладнання: підручник, стінна карта «Радянсько-польська війна і Україна. Розгром військ Врангеля і загонів Махна (квітень 1920 — листопад 1921 р.)», атлас, ілюстративний і дидактичний матеріал.

Основні поняття і терміни: Варшавська угода, радянсько-польська війна, «диво на Віслі», Ризький мир, махновщина.

Основні дати: 21 квітня 1920 р. — Варшавська угода між Польщею і УНР про спільну боротьбу проти більшовиків; 6 травня 1920 р. — вступ польських військ до Києва; травень—серпень 1920 р. — наступ Червоної армії проти Польщі; червень—жовтень 1920 р. — наступ військ П. Врангеля на Півдні України; липень—вересень 1920 р. — проголошення Галицької Соціалістичної Радянської Республіки; 11 липня 1920 р. — ультиматум Керзона; 16—25 серпня 1920 р. — «диво на Віслі»; 2 жовтня 1920 р. — угода між командуванням ЧА та Н. Махном про спільну боротьбу проти П. Врангеля; 7—9 листопада 1920 р. — штурм ЧА перекопських укріплень; листопад 1920 р. — розгром військ Врангеля в Криму, евакуація їх залишків до Туреччини та Болгарії; 18 березня 1921 р. — Ризький мирний договір; 2 серпня 1921 р. — перехід залишків загонів Махна на територію Румунії.

Хід уроку

I. ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Учитель повідомляє учням тему й основні завдання уроку.

II. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ

• Запитання і завдання

1. Яким було становище України на весну 1920 р.?

2. Визначте відмінності у політиці більшовиків наприкінці 1919 — на початку 1920 р. і навесні—улітку 1919 р.

III. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1. Варшавська угода С. Петлюри і Ю. Пілсудського.

І варіант

• Розповідь учителя

Після розгрому Денікіна війна з Радянською Росією, на думку польського керівництва, була неминучою. Польща претендувала на значні території колишньої Російської імперії. Польське керівництво прагнуло відновити Річ Посполиту в її кордонах 1772 р. «від моря до моря», тобто від Балтики до Чорного моря. У цю федеративну державу мали увійти Литва, Білорусія й Україна. Також польське керівництво розуміло, що більшовики після перемоги над внутрішніми ворогами неодмінно повернуться до реалізації ідеї світової революції, а Польща стоїть на їхньому шляху. Спочатку радянське керівництво намагалося не загострювати відносини, те саме робила і польська сторона, щоб не створювати ще одного фронту боротьби. На початку 1920 р. польське керівництво вирішило, що ситуація сприятлива для силового розв’язання проблеми на свою користь.

Вторгненню польських військ передувало укладення представниками УНР і Польщі 21—24 квітня 1920 р. у Варшаві загальної, торговельно-економічної та військової конвенцій, які відомі під узагальнюючою назвою «Варшавська угода». Документи містили такі основні положення.

Польський уряд визнавав існування УНР у межах, які мали бути означені договорами із суміжними країнами. Кордон між Польщею і УНР встановлювався по лінії, яка була вже зайнята польськими військами. До Польщі відійшли Холмщина, Підляшшя, Посяння, Лемківщина, Західна Волинь, частина Полісся по Збруч і Горинь, уся Галичина. Польща відмовлялася від подальших територіальних претензій. Польща зобов’язувалася озброювати війська УНР. Уряд УНР заявив про відсутність претензій на західноукраїнські землі. Збройні сили С. Петлюри підпорядковувалися польському командуванню. Українські залізниці підпорядковувалися польському управлінню. УНР погоджувалася на спільну валюту. Український уряд повинен був утримувати польські війська на території України. Варшавська угода та участь УНР у радянсько-польській війні на боці Польщі були актом відчаю. Цим кроком Петлюра відмовився від ідеї соборності України, бажаючи в черговий раз відновити УНР.

Договір між С. Петлюрою і керівником Польщі Ю. Пілсудським засуджувався багатьма українськими політичними діячами. Проти нього виступили не тільки М. Грушевський, В. Винниченко, які відійшли від Петлюри й перебували в еміграції, а й люди з найближчого оточення головного отамана — подав у відставку прем’єр-міністр І. Мазепа. Особливо гнітюче враження справив цей договір на населення Галичини, для якою він перекреслював надії на національне визволення.

II варіант

Практикум

• Робота з документами

Політична конвенція між Польською Республікою і Українською Народною Республікою (Варшава, 21 квітня 1920 р.)

Уряд Речі Посполитої Польської, з одного боку, і уряд Української Народної Республіки, з другого, у глибокому переконанні, що кожний народ має природне право на самостійне вирішення своєї долі та визнання своїх відносин із сусідами, однаково натхненні бажанням утвердити принцип миролюбного, дружнього співіснування з метою благополуччя і розвитку обох народів, погодилися на такі рішення:

1. Визнаючи право України на незалежне державне існування в кордонах, які на півночі, сході і півдні визначаються на основі договорів між УНР і відповідно сусідами, що з нею межують, Річ Посполита Польська визнає верховною владою УНР Директорію незалежної Української Народної Республіки з головним отаманом паном Симоном Петлюрою на чолі.

2. Кордони між РПП і УНР визначатимуться таким чином: на півночі від Дністра вздовж р. Збруч, а далі уздовж колишнього кордону між Австро-Угорщиною та Росією до Вижгрудка, а від Вижгрудка на північ по Кременецьким пагорбам, а потім по лінії на схід від Здолбунова, вздовж східних адміністративних кордонів Ровенського повіту, а далі на північ вздовж кордону колишньої губернії Мінської до перетину його р. Прип’ять, а потім Прип’яттю до її гирла. Що стосується Ровенського, Дубенського і частини Кременецького повітів, які тепер належать РПП, то щодо них пізніше буде укладено більш точну угоду...

3. Уряд польський визнає за Україною території на схід від кордону, зазначеного в п. 2 цього договору, до кордонів Польщі 1772 р. (до поділу), які Польща вже займає або здобуде від Росії шляхом збройним або дипломатичним.

4. Український уряд зобов’язується не укладати будь-яких міжнародних договорів, спрямованих проти Польщі. Ці ж зобов’язання бере на себе уряд РПП стосовно УНР.

5. Національно-культурні права, які польський уряд надає своїм громадянам української національності, які мешкають на території РПП, будуть тією ж мірою надані громадянам польської національності, які мешкають у межах УНР, і навпаки. [Мова йде про польські маєтки на Правобережжі.]

6. Аграрна справа на Україні буде розв’язана Установчими зборами. До часу скликання УЗ становище землеробів польської національності визначається угодою між РПП і УНР...

8. Договір залишається таємним...

Із військової конвенції між Польщею та УНР (Варшава, 24 квітня 1920 р.)

1. Ця військова конвенція є інтегральною частиною політичного договору...

2. Польські і українські війська діють разом як війська союзні...

6. З моменту початку спільних дій проти більшовиків український уряд зобов’язується постачати продукти польській армії, яка оперує на українській території... У разі ненадання українським урядом необхідної продукції цивільний комісар України за домовленістю з інтендантом дивізії (армії) здійснює реквізицію продуктів у місцевого населення...

11. На польській території продовжується організація українських частин... до того часу, поки це не буде можливим на власній території.

12. Командування польських військ зобов’язується постачати українські війська зброєю, амуніцією, спорядженням і одягом у кількості, необхідній для трьох дивізій... [Після початку бойових дій Ю. Пілсудський не виконав цього пункту.]

Із мирного договору між РСФРР та УСРР, з одного боку, і Польщею — з другого (Рига, 18 березня 1921 р.)

...Ст. 1. Обидві договірні сторони оголошують стан війни між ними припиненим.

Ст. 2. Обидві договірні сторони, згідно з принципом самовизначення народів, визнають незалежність України і Білорусії, а також погоджуються і постановляють, що східний кордон Польщі, тобто кордон між Росією, Білорусією та Україною, з одного боку, і Польщею — з другого, становить лінію... [Далі йде детальне описання лінії кордону згідно з яким до Польщі відходили такі українські землі: Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся. Східна Галичина залишалася за Польщею.]

Ст. 3. Росія та Україна відмовляються від усяких прав і претензій на землі, розташовані на захід від кордону, описаного в ст. 2... З свого боку Польща відмовляється на користь України та Білорусії від усяких прав і претензій на землі, розташовані на схід від цього кордону...

Ст. 5. Обидві договорні сторони взаємно гарантують повну повагу державного суверенітету другої сторони і утримання від усякого втручання в її внутрішні справи, зокрема, від агітації, пропаганди і всяких інтервенцій або їх підтримки.

Обидві договірні сторони зобов’язуються не створювати і не підтримувати організацій, що мають метою збройну боротьбу з другою договірною стороною, або зазіхають на її територіальну цілістність, або підготовляють повалення її державного чи суспільного ладу шляхом насильства, так само як і організації, що приписують собі роль уряду другої сторони або частини її території. З огляду на це сторони зобов’язуються не дозволяти перебування на своїй території таких організацій. їх офіційних представників та інших органів, заборонити вербування, так само як і ввезення на свою територію збройних сил, зброї, бойових припасів, амуніції і різних воєнних матеріалів, призначених для цих організацій.

Ст. 7. Польща надає особам російської, української і білоруської національності, які перебувають в Польщі, на основі рівноправності національностей, всі права, що забезпечують вільний розвиток культури, мови і виконання релігійних обрядів. Взаємно Росія та Україна забезпечують особам польської національності, які перебувають в Росії, Україні і Білорусії, всі ті ж права.

Особи російської, української і білоруської національності в Польщі мають право, в межах внутрішнього законодавства, культивувати свою рідну мову, організовувати і підтримувати свої школи, розвивати свою культуру і створювати з цією метою товариства і спілки. Цими ж правами, в межах внутрішнього законодавства, користуватимуться особи польської національності, які перебувають в Росії, Україні і Білорусії.

Обидві договірні сторони взаємно зобов’язуються ні прямо, ні посередньо не втручатися в справи, які стосуються устрою і життя церкви та релігійних громад, що перебувають на території другої сторони...

Ст. 13. У силу визнаної Договором про прелімінарні умови миру від 12 жовтня 1920 р. активної участі земель Польської Республіки в господарському житті Російської Імперії, — Росія і Україна зобов’язуються сплатити Польщі тридцять мільйонів золотих карбованців...

Ст. 24. Дипломатичні відносини між договірними сторонами встановлюються негайно після ратифікації цього Договору...

• Запитання і завдання до документів

1. Що це за документи і з якого приводу вони з’явилися?

2. Що спільне і відмінне у цих документах? (Відповідь можна оформити у вигляді порівняльної таблиці.)

3. Дайте історичну оцінку документам.

2. Радянсько-польська війна і Україна.

• Розповідь учителя* (або колективна робота з підручником)

Маючи потрійну перевагу у військовій силі, польські війська 25 квітня 1920 р. розпочали інтервенцію. Разом із ними наступали і частини армії УНР (чисельністю близько 30 тис. осіб). С. Петлюра сподівався на антибільшовицьке повстання селян.

* Супроводжується роботою зі схемою.

Ефект несподіваності, перевага в живій силі і техніці дали змогу полякам захопити Житомир, Бердичів, Козятин і вже 6 травня здобути Київ.

Однак поляки на українських землях поводилися як окупанти. До Польщі вивозилися промислове устаткування, товари та сировина, і головне — відновлювалося поміщицьке землеволодіння. Повернення поміщикам землі й маєтків супроводжувалося репресіями проти українського населення і викликало сплеск селянських повстань.

Спостерігаючи грабунки, репресії, погроми, населення не пішло за Петлюрою, і очікуваного антибільшовицького повстання в Україні не відбулося.

Успіх поляків на початку воєнної кампанії виявився короткочасним. Поступово співвідношення сил змінювалося на користь радянських військ. Більшовики у своїй пропаганді використали гасла російських націоналістів, закликали всіх до оборони Росії проти іноземних загарбників. На ці заклики відгукнулося багато колишніх російських офіцерів, які зміцнили командний склад Червоної армії. 5 червня 1920 р. вона прорвала фронт противника. Бої йшли в декількох напрямках. Червоноармійці захопили Житомир, Бердичів, бої йшли і в Київському напрямку.

12 червня Київ було звільнено. Наприкінці червня армії Ю. Пілсудського залишили Мінськ, бої перейшли на територію Польщі. Наступ розвивався у двох напрямках — на Варшаву і Львів. Польща звернулася до держав Антанти за допомогою. Англія, США і Франція допомогу обіцяли за умови визначення статусу Східної Галичини. Польща дала на це згоду.

Британський міністр іноземних справ лорд Дж. Керзон звернувся з нотою до Росії, у якій вимагав зупинити радянські війська на лінії, що була визначена декларацією країн Антанти від 8 грудня 1919 р. як східна межа розселення поляків («лінія Керзона»).

РСФРР відмовилася від посередництва Англії і наголошувала на переговорах із польським урядом.

У цей час кримське угрупування білогвардійців на чолі з бароном П. Врангелем, підтримане Антантою, почало наступ із Криму, сподіваючись прорватися на Правобережжя і Донбас, Дон. Але таких далекосяжних цілей не було досягнуто. Уже наприкінці червня фронт стабілізувався на лінії Херсон — Нікополь — Бердянськ.

Наприкінці липня знову розпочався наступ радянських військ у напрямку на Варшаву і Львів. Напередодні цього наступу командувач радянськими військами, що наступали на Варшаву, М. Тухачевський видав свій знаменитий наказ: «Бійці робітничої революції! Спрямуйте свої погляди на Захід. На Заході вирішується доля світової революції. Через труп білої Польщі лежить шлях до світового пожару. На багнетах понесемо щастя і мир трудовому люду. На Захід!.. На Вільно, Мінськ, Варшаву — марш!»

Навальний наступ Червоної армії завдав поразки полякам. Більшовицькі війська підступили до Варшави і Львова.

На території польських земель було створено Польський ревком на чолі з Ф. Дзержинським, на території Східної Галичини — Галицький ревком на чолі із В. Затонським. Ревкоми видавали декрети про націоналізацію промисловості, банків, конфіскацію поміщицької землі тощо.

• Цікаво знати

У Східній Галичині в Тернополі утворився Галицький ревком на чолі з В. Затонським. Це був тимчасовий уряд терміново проголошеної Галицької Соціалістичної Радянської Республіки (ГСРР). Практика створення маріонеткових бутафорних держав стала звичною для більшовиків, які намагалися приховати свої агресивні, загарбницькі цілі.

Але в результаті неузгодженості дій наступ радянських військ на Варшаву поступово згасав (широкий обхід Варшави з півночі за зразком плана Шліффена при наступі на Париж у 1914 р. виявився невдалим), спроба захопити Львів теж виявилася невдалою (Перша Кінна армія більшовиків не мала простору для маневру). Крім того, тили Червоної армії не встигали за передовими частинами; два радянські фронти наступали в різних напрямках (Західний — на Варшаву, Південно-Західний — на Львів), розпорошуючи сили. Велику мужність і стійкість проявили частини армії УНР, які боронили центр польського фронту в районі Замостя. Загроза втрати державності згуртувала навколо уряду Польщі найширші верстви суспільства, зокрема селянство, яке стало на захист батьківщини. Франція надала суттєву допомогу Польщі зброєю та спорядженням. Усе це зумовило те, що у битві під Варшавою сталося «диво». Радянські війська не змогли подолати опір польських військ і на своїх багнетах понести революцію в Європу. Тим часом польське командування створило шестикратну перевагу сил у місці головного удару і перейшло у контрнаступ. 27 серпня 1920 р. польські війська, завдавши удару з району Любліна у фланг Західного фронту, поставили його на межу повного розгрому. Почався загальний відступ радянських військ. Наприкінці серпня вони були відкинуті за р. Західний Буг. Фронт в Україні стабілізувався на лінії Коростень—Житомир—Бердичів. Обидві сторони були знекровлені. Після тривалих таємних переговорів, що велися з липня, 12 жовтня 1920 р. між Польщею і Радянською Росією було укладено перемир’я і прелімінарний (попередній) мир, у якому визначалися кордони між Україною та Польщею річкою Збруч, далі Волинню через Остріг до впадіння р. Горинь у Прип’ять.

• Робота з документом

В. Ленін про війну з Польщею

Ми вирішили використати наші воєнні сили, щоб допомогти радянізації Польщі... Між собою ми говорили, що ми багнетами повинні перевірити — чи дозріла соціалістична революція пролетаріату в Польщі.

• Запитання до документа

1. Яку мету переслідували більшовики у війні з Польщею?

2. Чому польські робітники і селяни не підтримали більшовицький наступ?

У той час як вирішувалася доля Варшави, складною була обстановка і на Півдні України. Білогвардійці зайняли Синельникове і створили загрозу Катеринославу. Ураховуючи це, було створено Південний фронт на чолі з М. Фрунзе.

Радянський уряд використав перемир’я для підготовки наступу проти Армії УНР. 35-тисячне військо УНР ще утримувало невелику територію між польськими і радянськими військами. 10 листопада радянська кіннота зробила глибокий прорив через Український фронт біля Могилева й примусила українську армію, після тяжких боїв, відступити за Збруч. Українська армія була інтернована в польських таборах. У той же час 16 листопада була розбита в Криму армія Врангеля. На цьому закінчилася боротьба регулярних військ за Україну.

• Робота в документом

Із висловлювання Ю. Пілсудського

Можливо, я зміг би дійти до Москви і вигнати більшовиків звідти. Але що потім?.. Місця у них багато. А я Москву ні у Лондон, ні у Варшаву не перероблю. Тільки, мабуть, помщуся за гімназичну молодість у Вільно і накажу написати на стіні Кремля: «Говорить по-русски запрещается».

• Запитання до документа

Чому Пілсудський не пішов на союз А. Денікіним і П. Врангелем у боротьбі з більшовиками?

Згодом за підсумками радянсько-польської війни між Польщею, з одного боку, та РСФРР і УСРР — з другого, 18 березня 1921 р. було укладено Ризький мирний договір. За його умовами Польща здійснила значні територіальні придбання. Поряд із західнобілоруськими землями до неї відійшли такі українські землі: Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся. Також УСРР відмовлялася від своїх претензій на Східну Галичину.

Ризький мир був для України ще тяжчим, ніж Варшавська угода. Україна знову була розчленована між своїми сусідами: Румунією, Чехословаччиною, Польщею і Радянською Росією. Такий статус України, одна частина якої була під іноземною окупацією, а в іншій встановився антинаціональний тоталітарний режим, визнавався міжнародним співтовариством і зберігався до Другої світової війни.

Ризький мир розглядався радянською стороною як перемир’я, а кордони, встановлені ним, — як тимчасові. Узагалі більшовики розглядали кордони не як природну межу території країни, а як лінії поширення радянського ладу, яку в разі подальших революційних подій буде перенесено далі. У радянському керівництві панували реваншистські настрої, а на війну з Польщею дивились як на неминучу. Як наслідок — постійне напруження на кордоні, періодичні локальні сутички і загроза відкритого збройного конфлікту, обмін погрозливими дипломатичними нотами тощо.

Радянсько-польська війна та Україна

3. Розгром білогвардійців у Криму.

• Розповідь учителя*

На початку 1920 р. кораблі Антанти евакуювали до Криму залишки військ Денікіна. Кримське угруповання білогвардійців очолив командир козацького корпусу барон П. Врангель. Переформувавши війська, а також внісши зміни в ідеологію білого руху, він зумів зміцнити своє становище. Так, він відмовився від ідеї «єдиної і неподільної Росії» і був готовий піти на союз із Петлюрою. Провів радикальну аграрну реформу: земля закріплювалася у приватну власність за викуп у розмірі 20 % від середнього врожаю, який сплачувався впродовж 25 років.

* Супроводжується роботою зі схемою.

На кінець червня 1920 р., скориставшись тим, що основні сили Червоної армії були зайняті у війні з Польщею, П. Врангель захопив Північну Таврію, південну частину Катеринославщини, створивши загрозу Донбасу. Усі спроби здійснити десанти на Таманському півострові й підняти Донське і Кубанське козацтва на антибільшовицьке повстання були невдалими. Селяни і козаки ще пам’ятали режим Денікіна і не довіряли Врангелю.

Радянське командування, занепокоєне наступом «білих», у серпні прийняло рішення про створення Південного фронту, який очолив М. Фрунзе. Сюди були перекинуті додаткові сили, але їх було недостатньо для розгрому П. Врангеля.

Із метою залучити додаткові сили у вересні 1920 р. між урядом УСРР і махновцями була укладена угода про спільні дії проти П. Врангеля. Махно висунув політичні вимоги: надати автономію Гуляйпільському району, дозволити пропаганду анархістських ідей, звільнити з в’язниць анархістів і махновців, надати допомогу зброєю. Радянське керівництво УСРР після узгодження з Москвою погодилося із цими вимогами. У результаті угоди Червона армія одержала добре озброєного мобільного (основну бойову силу махновців становили кілька тисяч кулеметних тачанок) союзника в завоюванні Криму.

• Робота з документом

Із розмови українських повстанців із Холодного Яру з Нестором Махном (весна 1921 р.)

— Вибач батьку, за питання, — одізвався Хмара, — чому ти з червоними москалями проти білих об’єднався?

— А мені що?! У мене засада — бити білих, поки почервоніють, а червоних — поки побіліють!

Хмара усміхнувся.

— Та то ми вже чули. А, все-таки, легше було б червоних бити, якби під Кримом фронт ще був.

— Наплювати мені на фронт! Ті дурні у Кремлі головою у вогонь самі лізуть. Ще рік такої політики — і будемо мати сто, тисячі селянських фронтів! В Україні, Росії, на Дону — всюди! Селянська революція — право кожного народу, міста чи села на влаштування собі життя по своїй вподобі... Врангеля треба було зарання підсікти, щоб ситуації не використав. Червона армія з Врангелем охоче билася, а подивимося, як буде битися проти батьків і братів! Чи не посиплються на наш бік полки!

— Віриш, батьку, в перемогу селянської революції?

— Вірю.

У цьому короткому «вірю» була справді тверда віра. Хто знає, якби Кремль не змінив би круто того року внутрішньої політики, може, і здійснилось би «батькове» віщування про тисячу внутрішніх фронтів.

• Запитання до документа

1. Які аргументи наводить Н. Махно на користь спільної його боротьби з більшовиками проти Врангеля?

2. Чи мала така позиція сенс?

3. Чому вона не спрацювала?

7 серпня Червона армія перейшла в контрнаступ. У районі Каховки вона переправилася через Дніпро і захопила плацдарм, який становив загрозу для тилу і флангу військ П. Врангеля. Усі спроби ліквідувати цей плацдарм не мали успіху. Невдало завершилися рейд білогвардійців на Правобережжя і прорив у Донбас. У середині жовтня білогвардійці тримали оборону по всьому фронту. 28 жовтня Червона армія розпочала рішучий наступ, який завершився повним розгромом угруповання військ Врангеля у Північній Таврії. Білогвардійці втратили 50 % живої сили і 40 % зброї. Загнані у Крим, вони становили ще серйозну загрозу. Політбюро ЦК РКП(б) прийняло рішення будь-що до зими завершити розгром П. Врангеля.

Червона армія налічувала майже 100 тис. осіб. Їй протистояло угруповання кількістю 28 тис. осіб, яке обороняло сильні перекопські укріплення на Кримському перешийку. Командування Червоної армії прийняло рішення наступати через Сиваш в обхід укріплень, а частину війська кинуло на штурм перекопських укріплень (Турецького валу). Протягом 8—11 листопада 1920 р. оборонні позиції «білих» ціною значних втрат були взяті. 13 листопада частини Червоної армії вступили в Сімферополь, а 17 листопада весь Крим був у їхніх руках. Залишки Білої армії та біженці (близько 150 тис.) поспіхом евакуювалися на кораблях до Туреччини та Болгарії. Але близько 300 тис. цивільних і військових не змогли або не захотіли залишити батьківщину. Вони стали об’єктом для розправи з боку радянської влади. Загалом було знищено за різними оцінками від 40 до 150 тис. осіб.

Розгром Білої армії барона П. Врангеля

Дата

Подія

Навесні 1920 р.

П. Врангель (4 квітня очолив Білу армію в Криму) за допомогою країн Антанти переформував залишки військ Денікіна і закріпився у Криму

6 червня 1920 р.

Скориставшись тим, що Червона армія вела запеклі бої з Польщею, війська Врангеля оволоділи Північною Таврією, вийшовши на лінію Херсон—Нікополь—Бердянськ

7 серпня 1920 р.

Контрнаступ Червоної армії, утворення Каховського плацдарму

Середина вересня 1920 р.

Спроба військ Врангеля прорватися в Донбас, на Дон і Правобережжя. Вихід на лінію Олександрівськ (Запоріжжя)—Синельнікове—Маріуполь

21 вересня 1920 р.

Створення Південного фронту Червоної армії під командуванням М. Фрунзе

Кінець вересня 1920 р.

Союз Н. Махна з радянською владою для спільної боротьби проти Врангеля. Умови:

надати автономію Гуляйпільському району; дозволити пропаганду анархістських ідей; звільнити з в'язниць анархістів і махновців; надати допомогу зброєю

8 жовтня 1920 р.

Остання спроба військ Врангеля прорватися в Донбас

28 жовтня 1920 р.

Початок контрнаступу радянських військ із каховського плацдарму. Початок відступу військ Врангеля в Крим

7—11 листопада 1920 р.

Прорив Червоною армією перекопських укріплень військ Врангеля. Початок евакуації залишків військ Врангеля з Криму до Туреччини і Болгарії

25—26 листопада 1920 р.

Розрив союзу між радянською владою і Махном. Спроба Червоної армії розгромити збройні формування махновців

Із розгромом військ П. Врангеля на території України в основному завершилися широкомасштабні бойові дії, хоча ще продовжувався селянський повстанський рух на Правобережжі та Півдні України (весна—літо 1921 р.)

4. Розгром махновського руху.

• Розповідь учителя

Після розгрому П. Врангеля радянське командування вирішило розправитись з махновцями. 20 листопада 1920 р. були заарештовані, а згодом розстріляні командири Кримської групи махновської армії С. Каретніков і П. Гавриленко. 25 листопада почалась операція зі знищення махновських частин у Криму. 26 листопада 1920 р. Фрунзе видає наказ, у якому вимагає «вважати Махна і його загони ворогами радянської влади». У районі Євпаторії загони Махна були оточені. Але легку перемогу здобути не вдалося. Після жорстокого бою частини махновців зуміли вирватися з Криму, але під Тимошівкою вони зіткнулись із значними частинами червоноармійців і зазнали поразки. Тільки небагатьом махновцям вдалося прорватись, і згодом вони з’єдналися з рештками повстанців на чолі з Махном, які вирвались з оточення в районі Гуляйполя. На боротьбу з повстанцями було кинуто 2/3 військ Південного фронту. Репресії проти повсталих і населення, яке їх підтримувало, посилювали повстанський рух. На березень 1921 р. під командуванням Махна було вже 15 тис. осіб. А загалом в Україні діяло майже 40 тис. повстанців.

Кульмінацією селянського антибільшовицького руху стало літо 1921 р. Махно здійснював рейди до Харкова, Полтави, на Правобережжя. Для придушення повстання на території України було зосереджено майже 1 млн червоноармійців. Для боротьби з махновцями були створені спеціальні літучі загони, озброєні броньовиками, які безперервно переслідували загони батька, вимотуючи їх постійними атаками. Зрештою, повстанський рух в результаті репресій і в умовах загрози голоду став спадати. Н. Махно разом із невеликою групою прибічників перейшов у вересні 1921 р. радянсько-румунський кордон, потім перебрався до Польщі, а згодом до Франції. Підтримував зв’язки з міжнародним анархістським рухом. В останні роки життя займався літературною діяльністю.

5. Припинення боротьби регулярних українських військ. Другий зимовий похід.

• Розповідь учителя

Після поразки військ УНР у боротьбі з більшовиками залишки їх були інтерновані за наказом польського уряду в табори для військовополонених. Тим часом в Україні розгортався масовий антибільшовицький селянський повстанський рух (Поділля, Київщина, Катеринославщина, Полтавщина). У 1921 р. командуванням військ УНР та Повстанчою командою було розроблено план допомоги повстанському руху з метою підняти населення на всенародне антибільшовицьке повстання.

Для здійснення цього плану в таборах для інтернованих було створено Повстанську армію. Вона складалася з трьох груп: Волинської (близько 800 бійців під командуванням генерала Ю. Тютюнника), Бессарабської (300 бійців, якими командував генерал А. Гулий-Гуленко) і Подільської (400 бійців під командуванням підполковника М. Палія, згодом — полковника С. Чорного). Загальне командування здійснював Ю. Тютюнник. Про ці плани достеменно знало командування Червоної армії завдяки вдало налагодженій розвідці і готувало для повстанців пастку, у якій одним ударом передбачалося знищити боєздатні антибільшовицькі сили. На Правобережжі було зосереджено півмільйона червоноармійців.

• Постать в історії

Юрій Тютюнник (1891—1929) — український військовий діяч, генерал-хорунжий армії УНР. Учасник Першої світової війни. У 1917—1918 рр. член Центральної Ради. Один з організаторів селянського повстання проти австро-німецьких окупантів і гетьмана П. Скоропадського. Разом з отаманом Григор’євим брав участь у звільненні Херсона та Одеси від військ Антанти. У 1918—1919 рр. начальник штабу військ Директорії. У 1920 р. під час радянсько-польської війни командував дивізією армії УНР. Разом із Петлюрою після поразки Армії УНР емігрував до Польщі. У 1920—1921 рр. очолював партизансько-повстанський штаб петлюрівців. У 1923 р. у результаті чекістської операції був вивезений до УСРР. У 1929 р. розстріляний.

За різних обставин реалізація походу повстанців відтягнулася аж до осені, коли вже більшість повстанських загонів в Україні були розгромлені Червоною армією, а селянство переймалося проблемою виживання в умовах голоду, що вразив Україну. Ці обставини вже наперед визначили невдачу походу.

Усі три групи прорвали радянський кордон у різних місцях і приступили до здійснення операції. Першою прорвалася група Гулого-Гуленка, але виконати своє завдання не змогла і була змушена відійти на територію Румунії.

Подільська група, прорвавшись у районі м. Гусятина (Тернопільщина), із боями пройшла все Поділля і вийшла в район Бородянки (60 км від Києва). Але далі змушена була припинити своє просування, бо їй не вдалося об’єднатися з Волинською групою. Повернувши назад, 29 грудня 1921 р. вона перетнула польський кордон.

Волинська група рушила в рейд 4 грудня 1921 р. Уже 7 грудня вона заволоділа м. Коростенем. Подальше просування групи було зупинено переважаючими силами Червоної армії. Відступаючи під тиском радянської кінноти під командуванням Г. Котовського, група потрапила в оточення. 17 грудня відбувся вирішальний бій. Повстанці були розбиті. Частина учасників походу потрапила в полон. Іншій частині (150 осіб) вдалося вирватися з оточення та відійти на територію Польщі. Щонайменше 359 бійців, що потрапили в полон і відмовилися зректися своїх переконань, були розстріляні.

Другий зимовий похід став останньою спробою збройним шляхом здобути незалежність України під час визвольних змагань 1917—1921 рр.

• Самостійна робота за завданням

Спираючись на текст підручника і розповідь учителя, складіть таблицю «Другий зимовий похід армії УНР».

Після завершення роботи таблиця матиме такий вигляд:

Другий зимовий похід армії УНР

Характеристика

Зміст

Коли відбувся

Жовтень—листопад 1921 р.

Мета

Підняти антибільшовицьке збройне повстання на Правобережній Україні, створити базу для визволення від більшовицької окупації

Сили, що брали участь

Волинська група (близько 800 бійців під командуванням генерала Ю. Тютюнника);

Бессарабська група (300 бійців під командуванням генерала А. Гулого-Гуленка);

Подільська група (400 бійців під командуванням полковника М. Палія, згодом — полковника С. Чорного)

Результати

Остаточна поразка визвольних змагань, припинення збройної боротьби

• Додаткова інформація

23 жовтня 1921 р. генерал-хорунжий Ю. Тютюнник вступив у командування Повстанською армією України.

Начальником штабу армії був призначений полковник Отмарштайн. Усі командувачі групами та райони в Україні переходили з безпосередньої підлеглості головному отаманові в розпорядження Ю. Тютюнника.

Ю. Тютюнник із Штабом виїхав зі Львова до Рівного тільки 29 жовтня.

Незважаючи на те, що польська сторона не надала необхідної кількості обіцяних коней, озброєння та спорядження, що в умовах ранньої зими лише половина козаків була відповідно взута та одягнена, похід все-таки розпочався. Згідно із планом виступило три групи: Волинська — головна, під безпосереднім командуванням Ю. Тютюнника, Подільська — під командуванням підполковника М. Палія, Бессарабська — генерала А. Гулого-Гуленка, яка була ще в стадії формування. Загалом вони нараховували до 1500 осіб. Радянське керівництво було детально поінформоване про підготовку рейду і теж провело відповідні заходи. 10 листопада ВУЦВК прийняв постанову «Про ліквідацію петлюрівських банд на Правобережжі», в якій, зокрема, говорилося (подаємо мовою оригіналу): «Преступные цели, преследуемые бандами, уже известны: разрушение железных дорог, сжигание ссыпных пунктов, убийства красноармейцев и советских работников, ограбление крестьян, для того чтобы в конечном итоге обеспечить работу польской военной партии, которая замышляет новую войну против рабочих и крестьян Украины. Постановляем объявить Волынскую, Подольскую, Киевскую и Одесскую губернии на положении, угрожающем по бандитизму, со всеми вытекающими отсюда последствиями». ВУЦВК ставив перед частинами Червоної армії завдання ліквідувати наступ. На зміцнення місцевих гарнізонів були кинуті війська 9-ї Кримської кавалерійської та 44-і і 45-ї стрілецьких дивізій.

Першою виступила Подільська група підполковника Палія. 25 жовтня вона перетнула радянський кордон у районі Гусятина і з безперервними боями здійснила 1500-кілометровий рейд окупованою ворогом територією через Проскурівський, Летичівський, Любарський повіти, повертаючи на північ у Житомирський і Коростенський повіти, а потім — на південний схід, на м. Малин та с. Бородянку. Але їй не вдалося з’єднатися з Волинською групою для спільних операцій, хоч і сходилися вони з протилежних боків в одному бою з більшовиками під с. Леонівкою, не знаючи про це самі. Цей прикрий факт нез’єднання груп мав фатальні наслідки, особливо для Волинської групи. 17 листопада Подільська група сягає сіл Гута Катюжанська та Вахівка під Києвом, але змушена була повернутися на захід і 6 грудня перейти польський кордон, пройшовши шлях загалом до 700 кілометрів. Командування оцінило цей рейд як визначний воєнний подвиг.

Бессарабській групі доручалося відвернути увагу ворога від головного угруповання Ю. Тютюнника. Але, перейшовши 19 листопада 1921 р. з околиць Бендер на радянську територію, вона зіткнулася з переважаючими силами ворога і після кількаденних виснажливих боїв, зазнавши чималих втрат, змушена була відійти на територію Румунії.

Повстанський загін генерала В. Нельговського, що перейшов в Україну ще в ніч із 19 на 20 вересня 1921 р., мав завдання налагодити зв’язок між Волинською групою Тютюнника і повстанськими загонами Волині. У складних умовах ворожого переслідування, що скеровувалося діючим в загоні агентом, загін втратив зв’язок зі штабом і не зміг виконати завдання, а з боями і великими втратами відступив за кордон.

Самостійно діяв також загін Гопанчука, який мав зв’язатися з поодинокими повстанськими загонами і підіймати місцеве населення. Загін пробився на Шепетівку, пройшов міста Славуту, Полонне та Брусилів і 24 листопада досягнув села Гурівщини, що на Житомирському шляху в 25 кілометрах від Києва, маючи намір з’єднатися з головними силами.

Головна Волинська група під командуванням Ю. Тютюнника, перейшовши кордон у ніч на 4 листопада 1921 р., 7 листопада здобула Коростень. Однак втримати місто не вдалося. Під натиском переважаючих сил ворога група відступила на північ від Коростеня на Дідковичі з подальшим маневром на південь в район Радомишля, а потім на північний схід, на Київщину. Набагато сильніший ворог скрізь чекав на них — на всіх маршрутах і у всіх важливих пунктах. Як свідчать учасники рейду, «не було дня, майже не було години, щоб не було бою. Якщо не більші маневрові бої з частинами Червоної армії, то дрібні сутички з окремими відділами чону, чека, міліції». Більшовицьке командування кинуло проти Волинської групи двотисячну дивізію Котовського. Утративши надію з’єднатися з Подільською групою Палія і не відшукавши загону Нельговського, Ю. Тютюнник, виключаючи можливість дальшого руху в глиб України, вирішив повернути назад до кордону. Було неможливо відірватися від кінноти ворога, а до того ж в кожному селі були «червоні» відділи і треба було пробивати собі шлях із боями. Як згадує Р. Сушко: «План, рішучість, хоробрість, консеквентність — все було, але був масово міцніший ворог, а що найголовніше — він уже чекав на нас». Постійний ворожий натиск, безперестанні бої без сну і відпочинку, голод, сильні морози, бездоріжжя, надлюдська перевтома до решти виснажували напівроздягнуте, майже беззбройне українське вояцтво. Лише фанатична віра в боротьбі за волю допомагала переносити ці нелюдські умови. 17 листопада під селом Малі Міньки в районі містечка Базар група опинилася в оточенні. У запеклім бою, що став останнім боєм Повстанської армії, понад 400 вояків загинуло, понад 500 потрапили в полон, 359 із яких більшовики розстріляли. Лише штабній групі з частиною поранених, загальною кількістю до 100 осіб, вдалося відірватися від переслідування і 20 листопада перейти кордон.

Відтак похід закінчився трагічно і не приніс очікуваних результатів. Намір підняти загальноукраїнське збройне повстання на повалення окупаційного режиму в Україні закінчився невдачею.

Отже, Другий зимовий похід, що мав за мету скоординувати повстанські дії і призвести до повалення радянського режиму в Україні, за складних і несприятливих обставин та під тиском цілої низки причин закінчився трагічно і не приніс очікуваних результатів. Підняти загальноукраїнське збройне повстання не вдалося. Але героїзм і самопожертва учасників походу в ім’я виборення української державності, їх патріотизм і любов до України залишаються взірцем виконання обов’язку перед народом і державою.

Причини поразки селянського повстанського руху і Другого зимового походу:

• час виступу повстанських загонів було обрано невдало, коли пік селянського повстанського руху вже пройшов;

• активна підривна і розвідувальна робота чекістських органів зі зриву походу;

• зосередження значних сил Червоної армії на Правобережжі (близько 200 тис. осіб — третина існуючої на той час Червоної армії);

• початок голоду 1921—1923 рр.;

• зміна політики радянської влади, запровадження непу;

• втома населення від війни;

• малочисельність загонів армії УНР;

• амбіції та прорахунки керівників Повстанської армії.

6. Історичне значення та уроки боротьби українського народу за незалежність у 1917—1920 рр.

• Розповідь учителя

Визвольні змагання українського народу 1917—1920 рр. закінчилися поразкою. Державну незалежність, здобуту внаслідок національно-демократичної революції 1917 р., зберегти не вдалося. Утрачено було і певні соціальні здобутки, залишилися нерозв’язаними найважливіші соціально-економічні проблеми. За їх розв’язання взялася більшовицька партія, яка вихолостила національну специфіку історичного поступу і спрямувала природні прагнення народів до кращого життя у вигідне для себе русло.

Становлення української державності відбувалося у складних політичних умовах. Для багатьох пересічних громадян, навіть для видатних політичних лідерів, характерною була невизначеність суспільних пріоритетів, форм союзу з іншими державними утвореннями.

Протягом короткого часу визначилися прихильники державної незалежності України — Центральна Рада, гетьман П. Скоропадський, Директорія УНР, національно-комуністична меншість Компартії України. Проте всі ці політичні сили діяли неузгоджено, навіть ворогували між собою.

Українська революція показала, що ідея незалежності України живе в різних соціальних верствах суспільства. Більшість її прихильників становили українці. Близькою вона була також для представників інших національностей в Україні. Еволюцію поглядів на державний устрій України пройшло чимало політичних лідерів. Підсумком їхніх пошуків стала переконаність у необхідності національно-державного суверенітету України і співпраця з іншими демократичними державами.

Невизначеність зовнішньої політики українських урядів гальмувала розвиток держави. І, навпаки, боротьба за незалежність змушувала противників відступати. Українську самостійність заперечували російські білогвардійці й більшовики. їм протистояла українська інтелігенція і селяни, меншою мірою — робітники. Прагнення мати власну державу в Україні було настільки сильним (але не підкріпленим силою), що більшовики для встановлення своєї влади змушені були декларувати підтримку незалежності України і навіть здійснити в 1920-х рр. конкретні кроки на шляху Українізації. Політичний і економічний суверенітет України у складі СРСР був фіктивним, більшовицька Росія, по суті, не відмовилася від імперських амбіцій царизму.

Історичне значення визвольних змагань 1917—1920 рр. полягає в тому, що було збережено й поглиблено процес українського державотворення, який бере початок від часів Київської Русі. Українці знову нагадали всьому світові про себе як про окрему націю, що має повне право на власну державу. Українській Народній Республіці та Західноукраїнській Народній Республіці не судилося відстояти і зміцнити незалежність і стати в ряди європейських держав. Набутий досвід і уроки стали надбанням наступних поколінь борців за українську державу і знадобилися наприкінці XX ст.

Боротьба українського народу за незалежність показала, що однієї ідеї проголошення самостійності недостатньо. Потрібна єдність усіх політичних сил, якої завжди бракувало в Україні. Сходячись у головному, національні сили різної орієнтації боролися між собою. Невміння захищатися від зовнішніх ворогів, пошуки опори за межами України, боротьба за владу і внутрішні чвари, неефективна соціально-економічна політика, байдужість частини населення до долі держави призвели до поразки Української революції.

IV. ЗАКРІПЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ

• Фронтальне опитування

1. Що зумовило укладення С. Петлюрою Варшавської угоди? На яких умовах між Петлюрою і Пілсудським вона була укладена у квітні 1920 р.?

2. Коли польські війська захопили Київ?

3. Чому україно-польский союз не привів до визволення України від більшовиків?

4. Яка була мета більшовицького походу на Варшаву?

5. Які українські землі увійшли до складу Польщі за умовами Ризького миру?

6. Коли завершилися бойові дії регулярних військ в Україні?

7. Які події увійшли в історію України під назвою «Другий зимовий похід»?

8. Які причини невдач наступу П. Врангеля?

9. Чому махновський рух (селянський повстанський рух) зазнав поразки?

V. ПІДСУМКИ УРОКУ

• Радянсько-польська війна була одним із завершальних етапів у становленні післявоєнного європейського устрою. Участь у ній УНР на стороні Польщі була актом відчаю, який не приніс бажаних результатів. У середині жовтня 1920 р. поляки уклали перемир’я з більшовиками. Залишена напризволяще армія УНР відступила з боями за Збруч, де була інтернована поляками.

• 21 березня 1921 р. Польща і РСФРР уклали в Ризі мирний договір, за яким поляки отримували територіальні здобутки та визнавали більшовицький уряд УСРР. Це означало закінчення доби Директорії й завершення 4-річного періоду визвольних змагань українського народу.

• Поряд із розгромом армії УНР більшовикам вдалося знищити білогвардійців у Криму і придушити рух махновців. Бої на території України, що тривали майже без перерви від 1914 р., припинилися. Громадянська війна закінчилася. В Україні закріпилася радянська влада.

VI. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1. Опрацювати відповідний параграф підручника.

2. Повторити матеріал «Український державотворчий процес (1917—1921 рр.)».

3. Скласти хронологію подій радянсько-польської війни, боротьби більшовиків із П. Врангелем і Н. Махном.