Розробки уроків. Історія України. 10 клас. Суспільно-гуманітарний профіль

УРОК № 6*

Тема. Росія на початку ХХ ст.

Мета: визначати характерні риси суспільно-економічного і політичного розвитку країни в цей період; порівняти соціально-економічний і політичний розвиток Росії та інших країн Європи і світу на початку XX ст.; пояснити терміни і поняття «синдикат», «РСДРП», «есери», «революція 1905—1907 рр.»; розвивати вміння учнів аналізувати й узагальнювати історичні явища та події, визначати їхню суть, причини і значення; виховувати в учнів зацікавленість до історичного досвіду різних народів.

Тип уроку: комбінований.

Обладнання: підручник, стінна карта «Російська імперія на початку ХХ ст.», атлас, ілюстративний і дидактичний матеріал.

Основні терміни і поняття: синдикат, РСДРП, есери, революція 1905—1907 рр.

Основні дати: 1902 р. — створення партії Російських соціалістів-революціонерів (есерів); 1903 р. — II з'їзд Російської соціал-демократичної партії (РСДРП); 1905—1907 рр. — перша революція в Росії; 1907—1911 рр. — аграрна реформа П. Столипіна.

Хід уроку

I. ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Учитель повідомляє учням тему й основні завдання уроку.

II. ПЕРЕВІРКА ДОМАШНЬОГО ЗАВДАННЯ

• Запитання і завдання

1. Охарактеризуйте зміни в соціально-економічному розвитку Німеччини, спричинені її вступом у стадію імперіалізму.

2. Якими були особливості соціально-економічного розвитку тогочасної Австро-Угорщини?

3. Визначте характерні риси політичного життя Німеччини.

4. Що нового з’явилося в політичному житті Австро-Угорщини на початку XX ст.?

5. Порівняйте розвиток Німеччини й Австро-Угорщини та інших держав Європи і світу в цей період.

III. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ

• Запитання і завдання

1. Покажіть на карті території, приєднані до Російської імперії в другій половині XIX ст.

2. Яким був державний устрій Російської імперії?

3. Назвіть особливості соціально-економічного розвитку Російської імперії в останній третині ХІХ ст.

IV. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

• Випереджальне завдання

Завершіть складання таблиці «Розвиток держав Європи і світу на початку ХХ ст.».

1. Соціально-економічний розвиток Росії.

• Колективна робота з підручником

Учні самостійно опрацьовують відповідний матеріал параграфа, визначаючи особливості тогочасного соціально-економічного розвитку Росії. Учитель систематизує й доповнює результати роботи учнів, використовуючи наведений нижче матеріал.

• Додаткова інформація

На початку ХХ ст. економіку Росії, як і інших провідних країн, охопила криза 1900—1903 рр. Однак для Росії вона стала особливо важкою. Близько 3 тис. середніх і дрібних підприємств закрилися. Великі підприємства криза зачепила менше. Завдяки цьому вона сприяла подальшій монополізації промисловості, особливо в металургійній, машинобудівній і паливній галузях. Найбільшим промисловим монополістичним об’єднанням Російської імперії був створений 1902 р. синдикат металургійних заводів «Продамет», підприємства якого розміщувалися на Півдні України. На українських землях діяли інші великі російські монополії-синдикати: «Продаруд», «Продвугілля», «Паровозний союз», «Продвагон», «Урожай», трест «Наваль-Россуд».

Серед монополістичних об’єднань Росії виділялися також товариства «Братья Нобель», «Мазут», «Гвоздь», «Треугольник», «Русское товарищество торговли цементом» та ін.

• Робота з термінами і поняттями

Синдикат — форма монополістичного об’єднання, характерною рисою якого був розподіл замовлень, закупівля сировини та реалізація виробленої продукції через єдину систему збуту.

На відміну від провідних країн Європи, де від 1904 р. розпочався промисловий підйом, Росію охопила депресія 1904—1908 рр. Застою в промисловості сприяло погіршення фінансового та економічного стану країни через величезні витрати на російсько-японську війну 1904—1905 рр. та дезорганізацію виробництва у зв’язку з масовим страйковим рухом уроки революції 1905—1907 рр.

Період промислового підйому охопив Росію в 1909—1913 рр. Характерною рисою цього часу стало виникнення монополій вищого типу — трестів і концернів. Напередодні Першої світової війни в Росії не було галузі промисловості або транспорту, де не існувало б монополій. Усього в імперії в 1914 р. існувало близько 200 різних видів монополістичних об’єднань. Провідна роль серед них належала 30 великим монополіям. На підприємствах із кількістю робітників понад 500 працювало щонайменше 56,5 % усіх робітників країни. У 1914 р. Росія посіла перше місце серед провідних держав світу за рівнем концентрації виробництва. Другою особливістю російського імперіалізму стала його порівняно невисока активність у вивозі капіталу, що спрямовувався переважно на Схід і до Середньої Азії.

Розгортання концентрації капіталів привело до того, що близько половини фінансових активів належала п’ятьом приватним петербурзьким банкам. Унаслідок об’єднання промислового і банківського капіталів формувався російський фінансовий капітал. Дві найбільші промислово-банківські монополії в період промислового підйому сформувалися під керівництвом Російсько-Азіатського та Петербурзького міжнародного приватних банків.

Росія з її величезними запасами сировини і дешевою робочою силою була привабливою для іноземних капіталовкладень. У виробничій сфері іноземці вкладали гроші переважно у важку промисловість. У металургії та вугільній промисловості Півдня України переважав франко-бельгійський капітал. У видобуток нафти Бакінського регіону, мідну промисловість Уралу і Казахстану, золотовидобувну промисловість Сибіру інвестувався британський капітал. У галузях важкої промисловості Польщі та Прибалтики провідні позиції належали німецькому капіталу.

Інтенсивний розвиток промисловості, зростання міст і промислового населення, розвиток залізничної мережі сприяли збільшенню попиту на сільськогосподарську продукцію і розширенню її виробництва. У 1900—1913 рр. сільськогосподарське виробництво в Росії зросло на 34 % . Сільське господарство країни мало переважно зернову спрямованість. На початку XX ст. за обсягами виробництва хліба Росія посідала перше місце у світі. У Середній Азії успішно розвивалося бавовництво, на Кавказі та в Бессарабії — виноградарство і садівництво, у Західній Грузії розпочалося вирощування чаю. У сільському господарстві стали застосовуватися машини-сівалки, жниварки тощо. Однак у цілому рівень оснащення ними господарств російських селян був дуже низьким. Головною перешкодою для розвитку селянських господарств залишалося малоземелля, ця проблема постійно загострювалася внаслідок природного приросту населення.

На початку XX ст. Росія була аграрно-індустріальною країною, три чверті населення якої становили селяни, що працювали в сільському господарстві. У становищі російського селянства в цей період відбувалися значні зміни, пов’язані з насильницьким руйнуванням громади. Кількість промислових робітників у країні від 1897 до 1913 р. зросла в півтора разу й досягла 17,8 млн осіб. Майже на всіх підприємствах Росії була відсутня охорона праці. Надзвичайно низьким залишався рівень медичного обслуговування, мало змінювалися на краще житлові умови. Це спричиняло розгортання страйкової боротьби, під час якої робітники вимагали легалізації профспілок, збільшення заробітної платні, скорочення тривалості робочого дня тощо.

2. Політичне життя Росії.

• Розповідь учителя

На початку XX ст. Росія залишалася єдиною великою світовою державою, де зберігалася абсолютна монархія. У руках імператора Миколи II (1894—1917 рр.), як і раніше, була зосереджена вся вища законодавча, виконавча і судова влада. Характер і напрямки здійснюваної ним державної політики залежали від багатьох чинників. Однак за Миколи II на неї набагато більше, ніж за попередніх правителів, накладала відбиток особистість правителя держави.

На початку XX ст. в Росії були відсутніми елементи представницької демократії та представницьких установ у державному устрої й діяльності легальних політичних партій. Вищим адміністративним органом імперії, що виконував функції уряду до 1906 р., був Комітет міністрів на чолі з І. Дурново (1895—1903 рр.) та графом С. Вітте (1903—1906 рр.). Від 1906 р. вищим урядовим органом Росії стала Рада міністрів, яку очолювали І. Горемикін (квітень—липень 1906 р.), П. Столипін (1906—1911 рр.), В. Коновцев (1911 — 1914 рр.).

Імператор Микола II, характеризуючи свої наміри стосовно внутрішньої політики, називав надії суспільства на реформи «безглуздими мріями» і заявляв про те, що буде «твердо і неухильно» захищати самодержавство. За його правління правлячі кола намагалися по можливості уникати заходів із реформування російської дійсності, що змінювалася у зв’язку з переходом від аграрного до індустріального суспільства. Певні зміни в соціально-економічній політиці відбувалися з ініціативи видатного державного діяча С. Вітте (1849—1915), який до перебування на посаді голови Комітету міністрів очолював також міністерство фінансів. Зокрема, саме за його наполяганням імператор у 1899 р. дозволив допуск іноземного капіталу і підприємців до участі в створенні й розвитку підприємств у різних галузях російської обробної промисловості. У селянському питанні Вітте виступав за надання селянам права виходити з громади, вільно переміщатися країною і заміну спільної власності громади на землю приватною селянською власністю на неї. Однак підтримки з боку правлячих кіл цей проект не набув, його оцінили як надзвичайно небезпечний, що заохочує революцію. У 1902—1903 рр. для полегшення становища селян лише було скасовано тілесні покарання, кругову поруку, дозволено вихід із громади заможним селянам та пом’якшено переселенську політику. Для робітників державних підприємств, що втратили працездатність на виробництві, з ініціативи С. Вітте було призначено пенсії. У 1903 р. встановлено відповідальність підприємців за нещасні випадки на виробництві, а робітникам дозволено обирати фабричних старост для посередництва з господарями підприємств і владою. Однак ці незначні поступки не розв’язали робітничого питання.

На початку XX ст. розвиток політичного життя Росії гальмувався тим, що до 1905 р. легальна діяльність політичних партій була заборонена. Основними представниками загальноросійської політичної опозиції були ліберали та соціал-демократи. Ліберали виступали за заміну самодержавства конституційно-парламентським устроєм, запровадження загального виборчого права, демократичних свобод, наділення селян землею за викуп, 8-годинний робочий день для робітників. Єдино можливим шляхом здійснення цих змін вважали реформи. У 1904 р. ліберали створили «Союз визволення» і «Союз земців-конституціоналістів».

У 1903 р. на II з’їзді Російської соціал-демократичної робітничої партії відбулося її організаційне оформлення. Це була марксистська партія, що виступала за повалення самодержавства, встановлення демократичної республіки і побудову соціалістичного суспільства. Проголошувалося повернення селянам відрізків від наділів і скасування викупних платежів за реформою 1861 р., 8-годинний робочий день для робітників і право на самовизначення для всіх націй, які входили до складу Росії. Другою російською соціал-демократичною партією стали есери (соціалісти-революціонери), що заявили про свою появу в 1902 р. Вони виступали за повалення самодержавства і встановлення демократичної республіки, надання автономії національним областям і громадам на федеративних засадах, запровадження демократичних свобод, 8-годинного робочого дня, передачу землі в загальнонародну власність тощо. Здобути владу есери планували шляхом страйків, бойкотів, терористичних актів, збройних повстань.

У 1905—1907 рр. Росію охопила перша революція. Вона завершилася поразкою, але примусила владу піти на суттєві поступки. 17 жовтня 1905 р. Микола II підписав Маніфест про надання населенню імперії «основ громадянської свободи»: недоторканності особи, свободи совісті, слова, зборів союзів. Було також оголошено про скликання законодавчої Державної думи, без схвалення якою не набуватиме сили жоден закон. Робітники домоглися скорочення робочого дня, підвищення заробітної платні та легалізації профспілок. Влада також змушена була зайнятися підготовкою аграрної реформи й здійснити зміни в державному устрої Росії. Після проголошення Маніфесту 17 жовтня 1905 р. сформувалися впливові загальноросійські політичні партії. У 1905 р. ліберали створили Конституційно-демократичну партію (кадети), праві — «Союз 17 октября» (октябристи), клерикально-консервативні сили — чорносотенні союзи і партії — «Союз законності», «Партію народного порядку», «Союз російського народу» та ін. У 1906 р. з «правих» кадетів і «лівих» октябристів сформувалася «Партія мирного оновлення», що пізніше змінила назву на «Партію прогресистів». Ці та інші політичні партії брали активну участь у роботі І—IV Державних дум, що діяли в Росії в 1906—1917 рр.

Після поразки революції голова Ради міністрів П. Столипін здійснював програму реформ, які, на його думку, повинні були розв’язати існуючі суперечності, зберігши максимально недоторканними підвалини Російської імперії. Для боротьби з противниками існуючого ладу застосовувалися репресивні заходи. У 1907—1909 рр. за вироками військово-окружних судів у політичних справах було страчено 2681 особу, десятки тисяч відправлено у заслання, на каторгу або ув’язнено. Послабити конфронтацію в суспільстві й відвернути повний революційний вибух повинна була аграрна реформа. Вона включала заходи з руйнування селянської громади, закріплення землі, якою користувалися селяни, в їхню приватну власність, надання селянам кредитів через Селянський кредитний банк і заохочення переселення селян на вільні землі Сибіру, Північного Кавказу і Середньої Азії. Реформаторська діяльність П. Столипіна в багатьох викликала роздратування. Його загибель від кулі терориста в 1911 р. в Києві зупинила спроби реформування Росії, що поступово наближало країну до нового революційного вибуху.

3. Зовнішня політика Росії.

• Розповідь учителя

У зовнішній політиці в Західній Європі Росія продовжувала стратегічний курс на зближення з Францією. Хоча в деяких питаннях міжнародної політики їхні позиції відрізнялися, обидві держави об’єднували суперечності з Німеччиною. На Середньому Сході основним суперником Росії була Велика Британія. Між ними розгорталася боротьба за Іран.

Росія змогла затвердитися в північній частині цієї країни. Для того щоб перешкодити поширенню її впливу на Південь Ірану, багатий на великі родовища нафти, британські дипломати запропонували поділити його на дві сфери впливу, але отримали відмову. Незадоволення британців викликали також спроби росіян проникнути до Афганістану, який вони вважали своїм протекторатом.

Активні спроби Росії повністю підпорядкувати Північно-Східний Китай призвели до протидії Британії та Японії. При цьому останній почали надавати допомогу в переозброєнні армії США. Спроби Японії та Росії розмежувати інтереси в регіоні були невдалими. Досягши відповідного для активних дій рівня підготовки армії та флоту, Японія оголосила війну Росії. Російсько-японська війна 1904—1905 рр. завершилася поразкою Росії й послабленням її позицій у регіоні. Зокрема, вона поступилася японцям південною частиною Сахаліну та орендними правами на Ляодунський півострів із Порт-Артуром. Поразка в російсько-японській війні негативно вплинула на престиж Росії як великої держави. Однак в умовах поділу на ворогуючі угруповання провідні європейські держави були зацікавлені в союзі з Росією. У липні 1905 р. німецький імператор Вільгельм II умовив російського імператора Миколу II підписати Б’єркський договір про союз і взаємну військову допомогу в разі нападу на Росію або Німеччину будь-якої європейської держави. Проте через деякий час Росія відмовилася від договору і стала демонстративно підтримувати Францію. Після отримання від французьких банків небаченого для того часу кредиту в 2 млрд 225 млн франків стосунки обох держав стали тіснішими. У серпні 1907 р., після укладення угоди з Великою Британією про врегулювання суперечок стосовно Ірану, Афганістану та Тібету, Росія приєдналася до Антанти, яку стали називати «Троїстою згодою». Однак окремої союзної угоди про оформлення стосунків Велика Британія, Франція і Росія не укладали. У 1910—1911 рр. у Потсдамі відбулися російсько-німецькі переговори, на яких Німеччина спробувала розхитати основи британсько-російсько-французького співробітництва. Росія не взяла на себе будь-яких зобов’язань, що могли перешкодити її співробітництву з Францією і Великою Британією.

Міжнародні кризи, збільшення воєнних видатків провідними країнами Європи спонукали Росію до відповідних кроків. У 1913 р. було прийнято воєнну програму, виконання якої мало завершитися в 1917 р. За нею в країні будувалися стратегічні залізниці, переозброювався і збільшувався кадровий склад армії.

V. ЗАКРІПЛЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

І варіант

Обговорення результатів роботи учнів з таблицею «Розвиток країн Європи і світу на початку ХХ ст.».

II варіант

• Бесіда за запитаннями

1. Що таке синдикат?

2. Якими були особливості російського імперіалізму?

3. Хто був імператором Росії в цей період?

4. Яку назву мала політична партія, утворена російськими лібералами в 1905 р.?

5. Чиєю перемогою завершилася російсько-японська війна 1903—1905 рр.?

6. Коли Росія приєдналася до Антанти?

VI. ПІДСУМКИ УРОКУ

• Росія на початку XX ст. стала аграрно-індустріальною державою. За загальним економічним рівнем і рівнем життя населення вона поступалася США, Великій Британії та Франції і за більшістю показників перебувала на одному рівні розвитку з Японією.

• У політичному розвитку Росія суттєво поступалася розглянутим на попередніх уроках державам Європи і світу за рівнем демократії й була абсолютною монархією.

VII. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1) Опрацювати відповідний параграф підручника.

2) Підготуватися до уроку-узагальнення за темою «Європа і світ на початку XX ст.».