Розробки уроків. Історія України. 10 клас. Профільний рівень

УРОК №11

Тема. Суспільно-політичне життя на західноукраїнських землях на початку XX ст.

Мета: схарактеризувати особливості розвитку українського національного руху в Галичині на початку XX ст.; визначити, у чому полягала активізація українського руху в тогочасній Галичині; розповісти, як відбувалася боротьба за український університет; пояснити, як відбувалася боротьба за загальне виборче право й реформу «крайового статуту»; схарактеризувати зміст ідеї сепаратизму, що виникла серед громадсько-політичних діячів Галичини напередодні Першої світової війни; пояснити зміст основних термінів і понять; розвивати вміння учнів на підставі аналізу окремих фактів складати уявлення про історичне явище в цілому, аналізувати погляди та діяльність представників різних політичних партій; сприяти формуванню в них поваги до боротьби за права свого народу українських громадсько-політичних діячів.

Тип уроку: комбінований.

Обладнання: підручник, стінна карта «Українські землі на початку XX ст.», атлас, ілюстративний і дидактичний матеріал.

Основні терміни та поняття: «український П'ємонт», народне віче, РУРП, УСДП, УНДП, КРНС, ХСП, РНП, крайовий статут, сепаратизм.

Основні дати: 1906 р. — поява статті М. Грушевського «Український П'ємонт»; 1902 р. — масовий селянський страйк у Східній Галичині; 1910 р. — загибель одного з лідерів українського студентського руху Східної Галичини А. Коцка; 1905 р. — прийняття РУРП нової програми, що поєднувала соціальну і національно-визвольну боротьбу українського народу; 1908 р. — вибори до Галицького крайового сейму на основі загального й рівного виборчого права; 1913 р. — доповідь Д. Донцова з обґрунтуванням української ідеї сепаратизму на II Всеукраїнському студентському зїзді у Львові.

Хід уроку

I. ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Учитель оголошує учням тему й основні завдання уроку.

II. ПЕРЕВІРКА ДОМАШНЬОГО ЗАВДАННЯ

• Запитання та завдання

1. Чи можна вважати, що земельна реформа П. Столипіна докорінно змінила ситуацію в сільському господарстві Наддніпрянської України? Обґрунтуйте свою точку зору.

2. Схарактеризуйте діяльність українських політичних партій у 1907—1914 рр.

3. Яким було ставлення загальноросійських політичних партій до проблем українців?

4. Схарактеризуйте розвиток українського національно-культурного руху в 1907—1914 рр.

5. Які питання щодо України розглядалися в III та IV Державних думах?

6. Які події відбувалися в Наддніпрянщині у зв’язку зі святкуванням шевченківського ювілею в 1914 р.?

III. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ, УМІНЬ І НАВИЧОК

• Запитання та завдання

1. Схарактеризуйте основні напрямки суспільно-політичного руху на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст.

2. Як розгортався в цей період український національний рух у Галичині?

IV. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1. Особливості розвитку українського руху в Галичині на початку XX ст.

• Розповідь учителя

На початку XX ст. в Австро-Угорській імперії значно активізувалося суспільно-політичне життя. У різних регіонах загострювалися суперечки з питання про необхідність реформування її державного устрою, виникали невідомі раніше політичні об’єднання, виділялися нові лідери з власним баченням розв’язання проблем. Така ситуація спостерігалася і на західноукраїнських землях. Для суспільно-політичного життя Галичини визначальним залишалося польсько-українське протистояння. Діячі польського руху, ведучи боротьбу за відродження своєї державності, фактично ігнорували права українців. Однак на початку XX ст. залишати поза увагою український рух у Галичині вже було неможливо. Завдяки діяльності українських політичних партій, громадських організацій, культурно-освітніх товариств тощо в пригнобленої безправної селянської маси сформувалося свідоме розуміння своїх політичних інтересів, що сприяло появі українства. Відбулися зміни у співвідношенні сил між поляками та українцями в Галичині. Хоча перші й надалі утримували владу в краї, українці значно перевищували їх своєю свідомістю та згуртованістю. Завдяки цьому українські діячі розгорнули боротьбу за здобуття нових політичних прав для українців. Її основними формами були передвиборча агітація, демонстрації, сутички з поліцією, народні віча, парламентська діяльність тощо. Політична боротьба поєднувалася із соціальними протестами галицьких селян і робітників. Водночас розгорталася робота з організації українського національного життя: стабільно діяла мережа освітніх, культурних, наукових установ, кооперативів тощо.

Вагомі здобутки українського руху в Галичині в обстоюванні національних інтересів українців, досягнуті наприкінці XIX — на початку XX ст., свідчили про набуття ним загальноукраїнського характеру. Унаслідок цього тогочасні українські діячі вважали Галичину «українським П’ємонтом».

• Робота з документом

Зі статті М. Грушевського «Український П’ємонт», надрукованої в журналі «Украинский вестник» 28 травня 1906 р.

У міру того як національний український рух у Галичині міцнів і зі стадії наївного романтизму переходив до вирішення завдань культурного, соціального і політичного розвитку народу, літературна і громадська українська діяльність, що велась у ній місцевими й українськими силами Росії, набуває все більшого значення для всіх українських земель. В останнє десятиліття XIX ст. Галичина, незважаючи на власні досить важкі умови національного й економічного існування, стає центром українського руху і щодо українських земель Росії відіграє роль культурного арсеналу, де створювалися і вдосконалювалися засоби національного культурного та політико-громадського відродження українського народу.

1) Що таке П’ємонт? Яку роль він відіграв в італійському національному відродженні?

2) У чому, на думку М. Грушевського, полягають можливості Галичини відіграти роль «українського П’ємонту»?

На початку XX ст. українсько-польські відносини в Галичині загострилися. Протиборство сил розгорталося насамперед за шляхи розв’язання селянського питання, за створення українського університету, проведення виборчої реформи та надання українським землям автономії у складі Австро-Угорщини.

2. Активізація українського руху в Галичині.

Посиленню українського руху в Галичині на межі XIX—XX ст. сприяла боротьба за відокремлення Східної Галичини, переважно української за складом населення, від Західної, переважно польської, і створення з неї окремого коронного краю разом із Буковиною. У 1900 р. в Галичині й Буковині відбулися численні народні віча (збори) під гаслами поділити Галичину на польську й українську частини та приєднати до останньої українські землі Буковини. За ініціативою українських народовців висувалися також вимоги запровадження прямого і таємного голосування на виборах. Велику роль в організації та проведенні цих зборів відігравало галицьке студентство.

• Робота з документом

Витяги із заклику до галичан узяти участь у вічі 14 липня 1900 р.

Послідні часи видвинули справу, яка обіймає не одну галузь або не одну фазу нашого життя, нашого розвитку, але яка є синтезою всіх наших змагань, всіх наших стремлінь, всього життя нашої нації. Це справа державної самостійності українського народу!.. Ідейна еволюція, що її перебули передові ряди української нації в минулому столітті, закінчується. Нам, останньому поколінню 19-го століття, остало приложити до неї печать остаточного довершення!

1) Яка мета українського руху проголошена в заклику?

2) У чому полягала згадувана в документі ідейна еволюція українського руху в XIX ст.?

14 липня 1900 р. на вічі у Львові тодішній студент, а згодом відомий громадсько-політичний діяч Л. Цегельський виступив із промовою. Він заявив, що українцям необхідно створити «свою власну незалежну самостійну українську національну державу в етнографічних границях по всій території, заселеній українським народом». Він також закликав до єднання українців, землі яких перебували під владою Австро-Угорщини та Росії.

3. Селянський страйк 1902 р. та український рух.

• Робота з підручником

Учні опрацьовують відповідний матеріал підручника, визначаючи особливості селянського страйку 1902 р. та його зв’язок з українським національним рухом у Галичині. Учитель систематизує й доповнює результати роботи учнів, використовуючи наведений нижче матеріал.

• Додаткова інформація

На початку XX ст. в Галичині особливої гостроти набуло селянське питання. Великі землевласники, переважна більшість яких була поляками, користувалися безвихідним становищем малоземельних і безземельних селян і примушували їх за мізерну платню виконувати сезонні роботи у своїх маєтках. У 1902 р. Львівський, Тернопільський та інші повіти Східної Галичини охопив масовий селянський страйк, у якому взяло участь близько 200 тис. селян. Страйкарі вимагали підвищення платні за свою працю й упорядкування процесу еміграції.

Українські громадсько-політичні діячі підтримали боротьбу селянства. 29 вересня 1902 р. на спеціальному засіданні Народного комітету відбулося обговорення питання про селянський страйк. У рішенні, ухваленому його учасниками, страйк визначався як корисний для українського народу. Для підтримки страйкуючих було вирішено створити спеціальний фонд. Водночас Народний комітет закликав галицьких депутатів австрійського парламенту та крайового сейму виступити на захист інтересів страйкуючих селян.

У свою чергу поляки прагнули забезпечити підтримку своїх інтересів, поширюючи заклики: «Українці намагаються витіснити нас зі спадкових земель». Користуючись своїм впливом в адміністрації краю, де було чимало поляків та їхніх прибічників, землевласники спрямовували проти страйкуючих підрозділи військових та жандармів. Однак страйкуючі вистояли й примусили землевласників піти на поступки. Страйк сприяв зростанню національної самосвідомості українського селянства Галичини й посиленню в нього довіри до українських політичних партій краю як захисників його інтересів.

4. Боротьба за український університет.

Боротьба за український університет стала важливим питанням для Галичини. Австрійська влада в 1871 р. дозволила замінити у Львівському університеті німецьку мову викладання на польську або українську. Оскільки рішення про це приймали викладачі університету, більшість із яких становили поляки, то цей навчальний заклад перейшов на польську мову викладання. Протести студентів-українців та української громадськості щодо цього ігнорувалися.

Студенти, підтримані українськими політичними партіями краю, розгорнули боротьбу за створення у Львові українського університету. 8 жовтня 1901 р. відбулося академічне віче, на якому поряд зі студентами, що висували цю вимогу, був присутній М. Грушевський. У вічі взяли участь понад 3 тис. осіб. Воно започаткувало серію політичних демонстрацій на підтримку українського університету в краї. Справа набула широкого розголосу. Голова УНДП, посол австрійського парламенту Ю. Романчук 19 листопада 1901 р. вніс на розгляд палати депутатів резолюцію щодо заснування українського університету у Львові. Того самого дня в місті відбулося ще одне студентське віче за участю близько 600 осіб, які підтримали цю вимогу. Однак парламент не поспішав розглянути це питання, і правлячі кола Галичини також ніяк на нього не реагували. 3 грудня 1901 р. 440 студентів-українців подали до адміністрації Львівського університету заяви про вихід із нього та виїхали продовжувати навчання до Відня, Праги й Кракова. Ця акція винесла питання українського університету на поверхню суспільно-політичного життя краю. Проте поляки поступатися українцям не бажали. Міська рада Львова навіть закликала польську молодь силою не допустити заснування українського університету. Польські студенти створювали «боївки», які нападали на студентів-українців. Останні у відповідь організовували власну самооборону. У липні 1910 р. під час однієї зі збройних сутичок загинув лідер українського студентського руху А. Коцко. Також було поранено чотирьох українських і двох польських студентів.

Віденський уряд, намагаючись розв’язати конфлікт у Галичині, у 1912 р. надіслав інструкції до адміністрації краю, вимагаючи не допускати різного ставлення до поляків та українців. Значно збільшувалися грошові видатки на культурні й господарські потреби українців Галичини. Уряд зобов’язувався запровадити українську мову в навчальний процес Львівського університету та діяльність державних установ краю. До 1916 р. у Львові для українців мав бути збудований окремий університет.

5. Українські політичні партії Галичини на початку XX ст.

• Робота з підручником

Учні опрацьовують відповідний матеріал підручника, складаючи таблицю «Українські партії Галичини на початку XX ст.», зазначивши: назву партії; ідеологічну спрямованість; програмні засади; діяльність. Учитель систематизує й доповнює результати роботи учнів, використовуючи наведений нижче матеріал.

• Додаткова інформація

На початку XX ст. в Галичині існували сформовані наприкінці XIX ст. українські політичні партії. На відміну від Наддніпрянщини тут їхня діяльність відбувалася в легальних умовах.

Соціалістичну течію українського руху суспільно-політичного життя краю представляла Русько-українська радикальна партія (РУРП). Стратегічною метою діяльності партії було здійснення перетворень в економіці «згідно зі здобутками наукового соціалізму». Висувалося завдання досягнення «матеріального добробуту всіх робітничих людей». У національному питанні РУРП виступала за розвиток крайової автономії й «піднесення почуття національної самосвідомості та солідарності в масах усього русько-українського народу через літературу, збори, з’їзди, товариства, демонстрації, відчити, печать та ін.». Початок XX ст. партія зустріла ослабленою через тривалі дискусії про цілі та методи боротьби. Від 1904 р. вона активізувала діяльність й розпочала реорганізацію.

У 1905 р. на з’їзді РУРП було схвалено нову програму, що складалася з ідеї поєднання соціальної та національно-визвольної боротьби українського народу. Розв’язання національного питання радикали пов’язували з федералізацією Австро-Угорщини й об’єднанням в одну адміністративну одиницю українських частин Галичини та Буковини. Програма також містила вимоги загального виборчого права, свободи зборів, товариств, слова, науки та преси. Радикали вимагали запровадження 8-годинного робочого дня для робітників, викупу земель у поміщиків за рахунок громадських фондів і передачу їх селянам.

Радикали розгорнули активну роботу в масах. Вони пропагували селянські страйки, організовували масові віча й демонстрації з вимогою проведення земельної реформи. Лише в 1903—1904 рр. РУРП здійснила понад 110 зборів і віч. Одночасно радикали вели агітацію за прийняття нового справедливого виборчого закону. Після здійснення владою виборчої реформи 1907 р. діяльність партії поширилася на австрійський парламент. У 1911 р. РУРП мала п’ять послів в австрійському парламенті, а в 1913 р. — шість послів у Галицькому крайовому сеймі. Разом із націонал-демократами радикали заснували Український парламентський союз. Одночасно з цим деякі діячі партії активно працювали над організацією січового руху в Галичині. Зокрема, значну роль у його становленні відіграв один із лідерів РУРП К. Трильовський.

Українська соціал-демократична партія (УСДП) була автономною секцією Соціал-демократичної робітничої партії Австрії. Партія відстоювала соціалістичні позиції, мала на меті підтримку робітничого руху та здійснення соціальних реформ. Однак галицькі соціал-демократи зазначали, що боротьба в ім’я ідеалів соціалізму — це також боротьба за національне визволення. Визнаючи необхідність боротьби за соціалізм, вони відкидали радикальні й неправові її форми, відстоюючи можливість здобуття влади виключно парламентським шляхом.

У суспільно-політичному житті Галичини соціал-демократи відігравали роль лівої опозиції. Вони займали відверто ворожі позиції щодо політичних партій греко-католицького духовенства, москвофілів та націонал-демократів. На початку XX ст. УСДП здійснила в Галичині низку заходів, спрямованих на здобуття підтримки селянства. Так, вона взяла активну участь у селянському страйку 1902 р., співпрацюючи при цьому з іншими українськими партіями. Під час революції 1905—1907 рр. у Росії УСДП допомагала у виданні соціалістичної літератури партіям Наддніпрянщини. Протягом квітня—грудня 1905 р. галицькі соціал-демократи організували в містах і селах краю понад 300 зборів, мітингів і демонстрацій солідарності з українцями та народами Російської імперії. УСДП вела активну боротьбу за виборчу реформу, організовуючи віча та збори. У лютому 1906 р. у Львові відбулося 40-тисячне віче українців на підтримку вимоги запровадження загального, рівного, безпосереднього й таємного виборчого права. Одним із його організаторів стали соціал-демократи. Після виборів до австрійського парламенту на основі загального виборчого права в травні 1907 р. соціал-демократи отримали в ньому два мандати.

Від 1907 р. галицькі соціал-демократи припинили співпрацювати з Польською партією соціал-демократичною Галичини та Силезії (ППСД), оскільки поступово перетворювалися на її секцію й почали діяти самостійно. У 1907—1911 рр. УСДП розгорнула широку пропагандистську, агітаційну й культурно-просвітницьку роботу. На квітень 1913 р. вона організувала в Галичині 13 українських культурно-просвітницьких товариств «Воля». Самостійна УСДП виступала за власну українську політику, вела роботу серед українських робітників, боролася проти їх полонізації, організовувала мітинги й демонстрації на підтримку українського університету, вимагала завершення виборчої реформи в Галичині, брала участь у парламентських виборах. Однак під час виборів 1911 р. соціал-демократи не змогли провести своїх кандидатів до парламенту.

Вагоме місце в суспільно-політичному житті Галичини посідала Українська національно-демократична партія (УНДП), утворена наприкінці XX ст. групою радикалів, що дотримувалися націоналістичних поглядів, й основною масою народовців. Саме тому членів партії в краї часто називали народовцями. Націонал-демократи в соціально-економічних питаннях дотримувалися в цілому ліберальних позицій, хоча й заявляли про необхідність звільнення українців від визиску інших народів. Ситуацію в економіці вони сподівалися змінити шляхом поступових реформ. У національному питанні УНДП виступала прибічницею боротьби за незалежну й соборну Україну. Водночас першочерговою вимогою вона вважала національно-територіальну автономію українських частин Галичини й Буковини у складі Австро-Угорщини. Щодо Наддніпрянської України націонал-демократи ставили на перший план допомогу підросійським українцям у боротьбі за перетворення Російської імперії на конституційну федерацію із забезпеченням відповідних політичних прав для українців.

Ліберально-демократичні засади УНДП дозволили їй здобути багато прихильників і посісти домінуюче становище в західноукраїнському суспільно-політичному житті. Діяльність партії спрямовувалася на досягнення автономії українських земель в Австро-Угорщині й протистояння польському засиллю в Галичині. У грудні 1902 р. на партійному з’їзді було вирішено перейти до політики масової самооборони й опозиції щодо польської адміністрації в краї. Це передбачало розгортання широкої роботи в масах, проведення страйків, організацію руху за загальне виборче право. Головну увагу планувалося приділяти пробудженню національної свідомості селянства.

Націонал-демократи брали активну участь у селянському страйку 1902 р. та інших виступах селян, надаючи їм характеру організованого руху. Вони, як й інші українські партії, боролися за відкриття українського університету та виборчу реформу. Після виборів 1907 р. УНДП здобула 17 мандатів в австрійському парламенті й стала віддавати перевагу парламентським формам діяльності. Один із лідерів галицьких націонал-демократів К. Левицький очолював створений у 1911 р. Український парламентський союз. Однак у цей період партія суттєво послабила масову роботу серед широких верств населення Галичини.

Консервативна течія суспільно-політичного життя Галичини була представлена Католицьким русько-народним союзом (КРНС). Він виступав за визнання австрійської та місцевої влади в краї, гостро критикував соціалізм, діяв на захист існуючих порядків. Його ідеолог митрополит А. Шептицький заявляв, що всі негаразди, у яких опинилися трудящі, можна побороти працьовитістю, ощадністю, тверезістю й вірою в Бога. Діяльність союзу сприяла збереженню національно-культурних традицій галицьких українців, але залишити вузькі межі просвітництва він не зміг і не набув великого впливу в краї.

У грудні 1911 р. на основі КРНС утворилася Християнсько-суспільна партія (ХСП). Вона критикувала націонал-демократів за їх непослідовну «католицьку» політику й одночасно підтримувала їхню боротьбу за національно-територіальну автономію Галичини та Буковини, український університет і виборчу реформу. ХСП часто виступала з критикою москвофілів. Завоювати широкої популярності в Галичині партія не змогла.

Галицькі москвофіли в січні 1900 р. утворили власну Руську народну партію (РНП). Партія відстоювала національну єдність українців із росіянами, виступала за повний перехід українців на українську мову. Для поліпшення становища працюючого населення РНП пропонувала поділити великі маєтки на дрібні ділянки землі для селян, зменшити податки, організувати дешеві кредити. Вплив РНП, як і москвофільства загалом, у Галичині поступово зменшувався, відображаючи процес зростання національної свідомості українського населення краю.

6. Боротьба за загальне виборче право та реформу крайового статуту.

Галицькі громадсько-політичні діячі закликали українців краю вести боротьбу за введення загального виборчого права. Завдяки цьому вони змогли б здобути представництво в австрійському парламенті та крайовому сеймі, відповідне до своєї кількості у складі населення. 22 січня 1906 р. австрійський імператор Франц Йосиф зустрівся з делегацією, очолюваною галицьким греко-католицьким митрополитом А. Шептицьким, учасники якої звернулися до нього з проханням про внесення змін у виборче законодавство для населення краю. На підтримку цих вимог у Львові 2 лютого 1906 р. відбулося народне віче, у якому взяли участь близько 50 тис. осіб.

У січні 1907 р. австрійська влада здійснила реформу системи виборів до парламенту держави, згідно з якою в країні вперше запроваджувалося загальне й рівне виборче право. У результаті реформи на виборах у травні 1907 р. українці збільшили своє представництво в австрійському парламенті до 27 депутатів від Галичини та п’яти — від Буковини. Однак польська адміністрація краю постійно переслідувала український рух у Галичині, різними способами перешкоджала українцям здійснювати своє волевиявлення на виборах. У 1908 р. під час виборів до Галицького крайового сейму за її сприяння здійснювалися махінації з виборчими округами, підтасовка бюлетенів у день виборів і розправи над виборцями-українцями. Так, у день голосування внаслідок побиття жандармами були поранені й загиблі серед українських селян.

У Галицькому сеймі українські депутати вели наполегливу боротьбу за права українців краю парламентськими методами (подання, запити, петиції, переговори, обструкції тощо). Австрійська влада не бажала загострення конфлікту з українцями в Галичині, особливо в умовах наближення війни, і змусила поляків піти на поступки.

14 лютого 1914 р. Галицький сейм прийняв законопроект про реформу крайового статуту, відповідно до якого відбувалися місцеві вибори. За нею галицькі українці збільшили своє представництво до 62 місць, тобто 27 %. Це порушувало монополію поляків на владу в Галичині й відкривало для українського руху перспективи для подальшої боротьби за поділ краю на польську та українську частини. Однак реформу сейму так і не було здійснено, оскільки за кілька місяців розпочалася Перша світова війна.

7. Ідея сепаратизму.

Напередодні Першої світової війни серед діячів українського руху Галичини набула поширення ідея використання можливих міжнародних воєнних конфліктів для здобуття незалежності України, або ідея сепаратизму.

• Робота з термінами та поняттями

Сепаратизм — прагнення до відокремлення від держави якої-небудь області або регіону.

У грудні 1912 р. на спільному таємному засіданні трьох головних українських політичних партій Галичини (РУРП, УНДП та УСДП) було прийнято заяву, у якій наголошувалося: «...з огляду на добро і будучність української нації по обох боках кордону, коли прийде до війни між Австрією і Росією, то все українське громадянство стане на боці Австрії проти Російської імперії як найбільшого ворога України». Подібне рішення ухвалив також II Всеукраїнський студентський з’їзд у Львові в липні 1913 р. На ньому з обґрунтуванням цієї ідеї з доповіддю виступив Д. Донцов. Пізніше реферат його доповіді вийшов окремою брошурою «Сучасне політичне становище нації і наші завдання».

• Робота з документом

Із брошури Д. Донцова «Сучасне політичне становище нації і наші завдання»

Не буду розважувати тут... автономізму і сепаратизму, бо уважнюю це за річ другорядну. Тим самим полишаю на боці і питання «самостійності України». Бо актуальним є не гасло самостійності — мріяли ж колись наші українці про самостійну Україну в злуці з Росією!.. Актуальним, більш реальним, більш конкретним і скоріше здійсненним є гасло відірвання від Росії, зірвання злуки з нею — політичний сепаратизм... Всяка поразка Росії, всяке відірвання хоч кавалка української території Австрією приведе до консолідації, до скріплення українського елементу в Австрії і в Росії, і наблизиться час остаточного визволення нашого краю.

1) У чому Д. Донцов убачав зміст ідеї українського сепаратизму?

2) Чому автор виступав за поразку Росії у війні з Австрією?

V. ЗАКРІПЛЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

• Бесіда за запитаннями

1. Якими були основні форми боротьби українських громадсько-політичних діячів Галичини за здобуття нових політичних прав для свого народу?

2. Коли розпочався масовий селянський страйк у Східній Галичині?

3. Яке рішення прийняла щодо українського університету австрійська влада в 1912 р.?

4. Із чим РУРП пов’язувала розв’язання національного питання українців Галичини?

5. Яка з українських партій Галичини на початку XX ст. була найвпливовішою?

6. Коли Галицький сейм прийняв законопроект про реформу крайового статуту?

7. Що таке сепаратизм? Хто з українських політиків виступив з обґрунтуванням ідеї сепаратизму в 1913 р.?

VI. ПІДСУМКИ УРОКУ

• Піднесення українського національного руху в тогочасній Галичині спричинило перетворення її на «український П’ємонт». Цей рух набував масового характеру й супроводжувався швидким зростанням національної свідомості галицьких українців.

• У цей період галицькі громадсько-політичні діячі завдяки наполегливій боротьбі змогли здобути підтримку серед селянства й досягти певних результатів у боротьбі за український університет.

• У суспільно-політичному житті Галичини серед українських політичних партій найвпливовішою була УНДП, яка мала ліберально-демократичну ідеологію. Помітне місце посідали дві партії соціалістичної спрямованості — РУРП і УСДП. Усі ці партії пропонували різні шляхи розв’язання соціально-економічних проблем Галичини, але мали багато спільного в баченні основних проблем українців краю, що дозволяло їм досить успішно діяти спільно. Консервативну течію представляли КРНС, а пізніше ХСП та РНП.

• Завдяки наполегливій боротьбі українці Галичини досягли успіхів у демократизації виборчої системи в краї.

• Виникнення ідеї сепаратизму стало новим явищем в українському русі Галичини напередодні Першої світової війни.

VII. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Опрацюйте відповідний матеріал підручника.