Історія України курс лекцій

Лекція 4. Україна в другій половині XVII ст. "Руїна": її соціально-політична суть і наслідки

План

1. Загострення кризи української державності у 1657-1663рр.

2. Боротьба за возз’єднання козацької України (1663-1668 рр.).

3. Криза і поразка визвольної боротьби.

1. Досягши конфедеративного союзу з Росією, Б.Хмельницький основну увагу приділив розв’язанню двох кардинальних проблем: возз’єднання з витвореною державою решти українських земель і запровадження спадкового гетьманату.

У січні 1655 року українські і російські війська об’єдналися. Кровопролитні бої під Уманю та іншими містами переможця не виявили. Жахлива трагедія Брацлавщини, що стала наслідком невдалої компанії українсько-російських військ, засвідчила недійовість договору з Росією й неспроможність козацької України вести одночасно успішну боротьбу проти Речі Посполитої та Кримського ханства.

Наприкінці 1655р. стали окреслюватися контури ще одного згубного для реалізації української державної ідеї фактора: уряд Росії, наляканий успіхами Швеції у Прибалтиці й Великому князівстві Литовському, вирішив піти на зближення з Річчю Посполитою. Б.Хмельницький відразу ж зрозумів, що російсько-польське замирення може відбуватися лише через зневаження інтересів козацької України.

В серпні 1656 р. у Вільно між Росією й Річчю Посполитою розпочалися переговори. Російська делегація відмовила українському посольству в праві взяти у них участь. Укладене на початку листопада перемир’я зафіксувало згоду Росії (в разі обрання царя польським королем) на залишення козацької України в складі Речі Посполитої. Відверте нехтування інтересами української держави глибоко обурило Б.Хмельницького й старшину. На раді гетьман заявив про необхідність розірвати договір із Москвою й продовжити пошук нових союзників. Такими союзниками він бачив Швецію й Трансільванію. Однак українсько-трансільванський поход зазнав поразки.

Після тяжкої виснажливої хвороби 6 серпня 1657 р. творець Української держави помер. Похорон відбувся 2 вересня в Суботові в Іллінській церкві.

Значення постаті гетьмана в українській історії, попри всі допущені ним помилки й прорахунки, важко переоцінити. Так, він уперше протягом XIV-XVII ст. спромігся об’єднати патріотичні сили навколо великої ідеї національного визволення й спрямувати енергію народу на розбудову соборної держави та виборення незалежності, а також сформулював наріжні принципи державної ідеї, що стала знаменом визвольних змагань українців наступних століть.

Невдовзі після смерті Б.Хмельницького в Суботові відбулася таємна рада частини полковників, яка вирішила, щоб генеральний писар І. Виговський до повноліття Юрія виконував гетьманські повноваження. Новий гетьман походив зі старовинного роду української православної шляхти, котрий осів у с. Вигове Овруцького повіту Київського воєводства. В битві на Жовтих Водах потрапив до татарського полону, Богдан Хмельницький викупив його й запропонував перейти на бік повсталого козацтва. Погодившись, І.Виговський, завдяки здібностям талановитого адміністратора, організатора й дипломата, зробив блискучу кар’єру - став у 1650р. генеральним писарем. Він перетворив генеральну канцелярію в потужну, ефективно діючу державну інституцію, а свою посаду - в найвпливовішу серед генеральних старшин.

І.Виговський, не будучи противником незалежності й соборності України, все ж залишався прихильником ідеї перетворення Речі Посполитої в триєдину державу, в якій козацька Україна (Київське та Чернігівське воєводства) у вигляді Великого князівства Руською мала отримати такі ж права, якими користувалося Велике князівство Литовське.

Протягом піврічного терміну гетьманування І.Виговського визріла й спалахнула громадянська війна. Це сталося тому, що чимало представників генеральної старшини та полковників вважали себе не менш заслуженими й гідними претендентами на володіння булавою і мали бажання та волю поборотися за неї. Першими розпочали боротьбу за владу полтавський полковник Мартин Пушкар та кошовий Яків Барабаш, котрих підтримала значна частина лівобережного козацтва й запорожці.

Підозрюючи Москву в нещирості й віроломстві І.Виговський пожвавлює переговори з ханом та польським урядом. У кінці лютого на початку березня 1658р. укладається українсько-кримський договір, що передбачав надання гетьманові допомоги військом проти внутрішньої опозиції.

Наприкінці травня 1658р. І.Виговському вдалося розгромити М.Пушкаря. Вступивши у Полтаву, гетьман розпорядився полтавських козаків “усіх вирубати, а жінок і дітей, і міщан, і мужиків усіх віддавати татарам”, саме ж місто - зруйнувати. Татарам було дозволено грабувати міста й села аж до р. Сула, а їхніх жителів брати в ясир.

В другій декаді вересня 1658р. відбувся заключний етап українсько-польських переговорів неподалік від Гадяча. 16 вересня було розірвано Переяславсько-Московський договір й укладена Гадяцький. За ним козацька Україна як “Руське князівство”, поверталося на правах формально рівноправного суб’єкта єдиної і неподільної Речі Посполитої, але не як державна одиниця. Очолював би це князівство не князь, а гетьман, котрий водночас виступав київським воєводою і першим сенатором. Влада гетьмана визначалася як пожиттєва, а після його смерті українські стани обирали чотирьох претендентів, з-поміж яких король призначав Гетьмана. За польським зразком утворювалися місцеві органи влади, відновлювалися дореволюційний суд і судочинство та адміністративно-територіальний устрій. Руське князівство позбавлялося права на відносини з іншими державами; його збройні сили складалися з 60 тис. козаків і 10 тис. найманців.

У соціально-економічних відносинах поновлювалися феодальні землеволодіння, кріпацтва, всі повинності й податки селян і міщан, які існували на 1648 р., лише козаки зберігали всі права й вольності.

Таким чином, Гадяцький договір зводив нанівець державний суверенітет козацької України й істотно змінював її політичний лад, адміністративно-територіальний устрій і судову систему; унеможливлював досягнення незалежності й соборності, ліквідував соціально-економічні завоювання селян, міщан і нереєстрових козаків.

В кінці жовтня 1658 року розпочалася українсько-російська війна. До Г.Ромодановського приєднується боярин й намісник козацький Олексій Трубецькой. В квітні 1659 року вони обложили Конотоп 8 липня відбулася битва під Конотопом росіян і українсько-татарського війська. Чинячи затятий спротив, українців поволі відходили вздовж русла р. Торговиця. Тим часом Мехмед-Гірей завдав сильного удару росіянам у тилу. Росіян охопила страхітлива паніка й лише незначній частині їх вдалося врятуватися. Втрати росіян убитими, пораненими й полоненими становили близько 14-16 тис. осіб. Втрати українців і татар разом сягали близько 3-4 тис. осіб.

У вересні 1659 року гетьман скликав військову раду, на якій спробував ознайомити присутніх зі змістом Гадяцького договору. Але козаки не захотіли навіть вислухати його тексту до кінця й стали звинувачувати І.Виговського в нехтуванні інтересами Війська Запорозького. Злякавшись розправи, гетьман поспішно залишив раду й подався до А.Потоцького. Після переговорів із представниками опозиції він погодився зректися влади й повернути клейноди. Близько 23-24 вересня генеральна рада обрала Ю.Хмельницького гетьманом козацької України. Так драматично завершилося дворічне гетьманування І.Виговського, що втягнуло суспільство у вир громадянської війни й старшинських міжусобиць.

19 жовтня Ю.Хмельницький прибув до Переяслава, де 27 жовтня відбулася генеральна рада, що обрала його гетьманом. О.Трубецькой та інші воєводи відхилили запропонований українцями проект і нав’язали старшині ухвалення Переяславського договору, що склався зі сфальшованих умов договору 1654 р.(українська сторона їх втратила) та додаткових статей. Для козацької України передбачався лише статус автономії в складі Російської держави. Відповідно до цього вона позбавлялася права без дозволу царя переобирати гетьмана; на обох берегах Дніпра перебували по одному судді, осавулу й писарю; гетьман втрачав право призначати й звільняти полковників, карати смертю старшин, виступати в похід без дозволу царя, провадити самостійну зовнішньополітичну діяльність. Щоправда, за козаками (реєстр мав налічувати 60 тис. осіб) зберігалися всі права й вольності. Російські воєводи із залогами мали перебувати в усіх великих містах України. Передбачалося виведення українських підрозділів із Білорусії, а також підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату та ін. Підписання цього договору, який відбивав проросійську орієнтацію лівобережної старшини, стало істотним прорахунком гетьманського уряду й послужило поштовхом до розколу еліти за територіальною ознакою.

Тим часом Ю.Хмельницький намагався зміцнити становище держави. Його перші кроки засвідчували прагнення реалізувати національну ідею. Було вжито певних заходів для повернення до складу держави втрачених земель Поділля й Волині, домагався проходження кордонів з Польщею по ріках Прип’ять і Горинь, підпорядкування київському митрополиту деяких західноукраїнських єпископств; вільного сповідання православної віри на теренах Речі Посполитої; дозволу польським і литовським купцям торгувати в Україні.

З іншого боку, добре освічений і не позбавлений гострого розуму гетьман не мав сильної волі, здібностей політика й полководця. Брак життєвого й політичного досвіду, емоційна неврівноваженість, слабкий вплив на еліту не виключали його перетворення у маріонетку в руках лідерів старшинських угруповань. Усвідомлюючи слабкість здоров’я (хворів на епілепсію й грижу), свої вади й складність ситуації, Ю.Хмельницький у лютому 1660 р. висловив бажання здати гетьманство. На жаль, старшини вчасно не зрозуміли чи не захотіли зрозуміти доцільності його заміни сильнішого постаттю, що згодом обернулося трагічними наслідками для держави.

Навесні 1660 р. поновлюються бойові дії між Польщею та Росією. Російсько-українські війська були заблоковані під Чудновим. Становище українського війська було далеко не безнадійним, оскільки польський гетьман не мав ні сил, ні можливостей тримати його в облозі. Інше питання, що група впливових старшин явно схилялася до порозуміння з поляками, а приголомшений бурхливим розвитком подій гетьман розгубився й самоусунувся від виконання своїх обов’язків. Ніяких дій українське військо не робило. А отримавши звістку про невдачу В.Шереметьєва, старшина надіслала до С.Потоцького посольство, яке 17 жовтня 1660 р. погодилося на укладення угоди. Вона відновлювала чинність Гадяцького договору, за винятком статті про перетворення козацької України в князівство Руське. Інші статті передбачали розрив договору з Росією, надання двох полків на допомогу полякам для звільнення українських міст від російських залог, унеможливлення козацьких нападів на порубіжні кримські міста та ін. Прибувши до польського табору, гетьман присягнув на умовах Чуднівського договору.

Політичні наслідки Чуднівської кампанії виявилися для козацької України несприятливими, бо умови Чуднівського договору й згода на розташування на постій в українських містах і селах Жовнірів приховували в собі загрозу нового спалаху громадянської війни.

Відомості про відновлення чинності Гадяцької угоди, захоплення татарами частини козаків лівобережних полків, розташування польських підрозділів на постій, повернення шляхти до маєтків викликали обурення лівобережних козаків і старшин, котрих очолив переяславський полковник Я.Сомко. Зібравши в Переяславі раду, він домігся проголошення себе наказним гетьманом. До середини травня 1660 р. майже все Лівобережжя присягнуло на вірність царю. Розпочалися бої опозиції з Ю.Хмельницьким.

Чергова невдача Ю.Хмельницького утвердитися на Лівобережжі надломила його остаточно. Всім стала очевидною його неспроможність керувати державою. Після боротьби за булаву декількох претендентів, завдяки підтримці Криму, резидента Польщі й значної частини старшин на Чигиринській генеральній раді, ймовірно, 13 січня 1663 р. гетьманом проголошується Павло Тетеря (правобережного терену). Ю.Хмельницький постригається в ченці й під іменем Гедеона влаштовується в Ірдинському монастирі в Корсуні.

2. Зречення Юрія не зумовило вщухання громадянської війни. Лівобережна старшина й Запорожжя, підтримувані російським урядом, прагнули привести до влади свого ставленика. Після обрання в кінці вересня 1661 р. запорозького полковника Івана Брюховецького кошовим гетьманом між Я.Сомком, В.Золотаренком та І.Брюховецьким розгорнулася боротьба за булаву, що супроводжувалася взаємними доносами в Москву.

І.Брюховецький, наділений аналітичним розумом, здатністю інтуїтивно відчувати настрої мас, хистом актора, даром оратора й публіциста, відзначався цілеспрямованістю, енергійністю, волею. Водночас був спритним інтриганом і цинічним демагогом. Крім того, постійно підкреслював свою вірність Росії, пропонував ліквідувати гетьманство й створити “князівство Українське”, конфіскувати старшинські маєтки та млини, а прибутки з них направити до військового скарбу. Тому російський представник підтримував його кандидатуру.

У березні 1663 р. російський уряд повідомив полковників про скликання Чорної ради у червні в Ніжині. Ця рада відбувалася дуже драматично, зі сутичками прихильників різних кандидатів. Новообраним гетьманом став І.Брюховецький. Пізніше він стратив Я.Сомка, В.Золотаренка та багатьох їхніх прихильників.

Громадянська війна розколола державу на два гетьманства (Лівобережне й Правобережне), породила тривалу боротьбу за її цілісність і створила сприятливі умови для реалізації планів Росії й Речі Посполитої щодо поділу між собою козацької України. Це була Руїна.

Деякі дослідники встановлюють хронологічні межі Руїни 1657-1687рр., деякі-1663-1687 рр., деякі 1657 – 1676 рр.

Обрання правобережним гетьманом Павла Тетері припало на апогей Руїни. Потрапивши в її вир, він не спромігся (забракувало таланту й удачі) переломити перебіг подій і став спочатку їхнім заручником, а згодом-жертвою. Надмірні честолюбство й жадоба збагачення, складні взаємини з родичами та соратниками, помножені на трагічні наслідки провалу політичного курсу, стали підґрунтям для витворення сучасниками різко негативного образу правобережного гетьмана (інколи безпідставно).

Він народився на початку 20-х рр. XVII ст. в сім’ї шляхтича на Овруччині чи Переяславщині. Добру освіту отримав у Мінській уніатській школі, вільно володів польською і латинською мовами, вишуканих манер набув при дворі майбутнього канцлера Польщі. Був мужнім, енергійним; володів здібностями політика, адміністратора, дипломата, промовця, інтригана. Потаємний, хитрий, із холодним розумом, він добре розумівся на людях, у разі необхідності умів діяти швидко й рішуче. Прихильник твердої влади, П.Тетеря не загравав ні з старшиною, ні з козацькими низами.

Особливе місце в діяльності гетьмана посідали відносини з Річчю Посполитою. Він добивався зрівняння в правах православної Церкви з римо-католицькою; залишення Війська Запорозького при всіх вольностях; права розпочати переговори з Росією, гарантій надання допомоги Криму, підтримки козацької України в поході її армії на Лівобережжя, якому належало возз’єднатися з Правобережжям під його булавою.

Гетьман прагнув відновити провідну роль інституту гетьманської влади в політичному житті держави. Велику увагу приділяв згуртуванню навколо себе найвпливовіших представників еліти. На жаль, досягти політичних успіхів в цьому йому не вдалося. Значна частина старшини, вражена “вірусами” отаманства, корупції й тупого особистого чи групового егоїзму, щораз більше відходила від національної ідеї й залишилася в сфері особистих інтересів.

Дізнавшись про обрання Лівобережним гетьманом І.Брюховецького, він почав активно схиляти польську еліту до організації воєнного походу на Лівобережжя. Восени 1663 р. цей похід було розпочати. Успіхи польського командування спочатку стали можливі завдяки гнучкості П.Тетері по відношенню до місцевого населення. Однак наприкінці 1663 р. в настроях більшості мешканців та вставленні до поляків окреслився поворот від настороженої недовіри до відвертої ворожнечі. Цьому сприяли свавілля розташованих на постій жовнірів. Зрештою, українська компанія короля закінчилася поразкою і засвідчила неспроможність Речі Посполитої відновити панування над Лівобережжям. Це був крах програми П.Тетері домогтися возз’єднання козацької України в межах Речі Посполитої. Ця компанія обернулася черговим спустошенням багатьох районів Лівобережної України, поглибленням розколу еліти й посилила втручання Росії у внутрішні справи Лівобережного гетьманства.

Восени 1663 р. формується група діячів, яка вирішила усунути від влади П.Тетерю, очолив її І.Виговський. Повстання було придушено, І.Виговського страчено, почалися масові розправи, але це не припинило розгортання національно-визвольної, конфесійної та соціальної боротьби. Повстання спалахують в Поліссі, Умані, Ставиці та інших містах Правобережжя.

Втративши будь-яку опору, П.Тетеря в другій половині червня 1665 р., прихопивши клейноди, корогви й рештки архіву, подався до Польщі. Хоча офіційно гетьманства він не зрікся, але фактично його втратив. Більше йому не судилося повернутися до політичного життя в Україні. Наштовхнувшись на недоброзичливе ставлення польської еліти, влітку 1670 р. він покинув Польщу й виїхав до Порти, де був доброзичливо прийнятий султаном. Побоюючись повернення екс-гетьмана до влади в Україні, правлячі кола Польщі, пішли на його ліквідацію. У кінці березня 1671 р. П.Тетерю отруїв польський агент. Так трагічно обірвалося життя політика, котрий прагнув забезпечити національні інтереси України в складі Речі Посполитої.

Правобережні козацтво й старшина не визнавали легітимності влади І.Брюховецького, тому після від’їзду П.Тетері боротьба за булаву спалахнула з новою силою. Першим спробував прибрати її до рук Степан Опара. Однак утриматися при владі новий гетьман не зумів. Козаки погодилися прийняти кандидатуру П.Дорошенка. Була проведена рада, яка й обрала його гетьманом.

Народився новий гетьман в 1627 р. в родині спадкового козацького старшини (дід Михайло був гетьманом, а батько Дорофей - полковником Війська Запорозького),що мала глибокі корені служіння матері - Україні. Мав п’ятеро братів і сестру; навчався, можливо, в Києво-Могилянській колегії, володів польською і латинською мовами. Перебував серед не багатьох козаків, котрі разом із Б.Хмельницьким восени 1647 р. втекли на Запорожжя, а тому став учасником подій з перших днів. До літа 1657 р. обдарована молода людина пройшла всі щаблі військової служби: від рядового до полковника. Талановитий політик, полководець та адміністратор, гнучкий дипломат, він вирізнявся серед інших діячів революції бистрим і глибоким аналітичним розумом, гарячим патріотизмом широким розумінням завдань і перспектив боротьби за об’єднання всіх земель України в межах соборної й незалежної держави, несхитною послідовністю й залізною волею в діях, спрямованих на досягнення поставленої мети, високорозвинутим почуттям власної гідності.

На перших порах П.Дорошенко, спираючись на підтримку татар, повів боротьбу за поширення своєї влади на все Правобережжя. Це йому вдалося, а головні конкуренти були усунуті. Після цього гетьман вдався до суворих заходів щодо ліквідації анархії, отаманства, розбоїв став налагоджувати функціонування місцевих органів влади.

С приходом до влади П.Дорошенка чітко окреслилася тенденція до полегшення відносин з Кримом. Геополітична ситуація сприяла тому, щоб в боротьбі за возз’єднання козацької України спертися на воєнно-політичний союз із ним, а за його посередництва - на підтримку Порти. П.Дорошенко, вирішивши скористатися нею, пішов на встановлення приязних відносин із ханом та на відновлення дипломатичних відносин із Портою.

На початку 1667 р. істотно погіршилося міжнародне становище України. Наприкінці січня 1667 р. укладається російсько-польський Андрусівський договір. Він передбачав встановлення на 135 років перемир’я; закріплення за Росією на 2 роки Києва, Сіверщини, Лівобережної України, а за Річчю Посполитою-Білорусії та Правобережної України. Запорожжя потрапляло в спільне володіння володарів обох країн. Таким чином Російська і Польська держави досягли компромісу через розподіл Української держави, який обернувся трагедією для української нації. Адже фактично створювалися незборимі перешкоди на шляху об’єднання козацької України та возз’єднання в межах незалежної держави всіх етноукраїнських земель.

Українська громадність висловила свій протест проти умов договору. П.Дорошенко не визнав його чинність.

Яку ж політику у цей час проводив Лівобережний гетьман І.Брюховецький? Гетьман у 1663 р. пішов на деякі поступки Росії і підписав Батуринські статті як додаток до Переяславського договору 1659 р. Вони передбачали утримання російських залог коштом українського населення, впорядкування козацького реєстру, повернення російським поміщикам втікачів, заборону українським купцям вивозити з України й продавати в Росії горілку та тютюн.

У вересні 1665 р. український гетьман на чолі великої місії (понад 500 осіб) уперше прибув до російської столиці для укладення нового договору. Російська еліта стала на шлях ліквідації самостійності козацької України, різкого обмеження прерогатив її уряду та місцевих органів влади. Понад місяця І.Брюховецький разом із більшістю старшин обстоював національні інтереси. На жаль, гетьман був змушений поступитися й 1 листопада підписав Московскі статті. Поступливість була щедро винагороджена: І.Брюховецький отримав титул боярина, став власником сіл і міст шептаківської сотні й одержав дозвіл одружитися з дочкою князя Дмитра Долгорукого. Генеральні писарі, військовий суддя та 8 полковників одержали дворянства й маєтки.

Статті договору передбачали можливість обрання гетьмана лише в присутності царського представника, заборону українському урядові підтримувати зносини з іншими країнами, а також підпорядкування Київської митрополії Московському патріорхатові. Збільшувалася численість російських залог там, де вже перебували воєводи (Київ, Чірнігів, Переяслав і Ніжин), воєводи із залогом направлялися ще в 13 міст. Оскільки, за умовами договору, податки та збори йшли до російської скарбниці, розширювалися права воєвод, які контролювали їх надходження. Некозацьке населення міст і сіл підпорядковувалося не гетьману, а цареві та воєводам. Отже, укладений договір істотно змінював правовий статус козацької України, перетворюючи її з держави в автономну область Росії. Реалізація його статей вела до ліквідації не лише самостійності внутрішньо-політичного життя держави, а й соціально-економічних завоювань, а отже-до реставрації феодальних відносин, загострення соціальної та національно-визвольної боротьби.

У квітні 1666 р. російські чиновники розпочали перепес селян і міщан, з’ясовуючи їхні сімейний і майновий стани, кількість тяглої худоби, площу оброблюваної землі, й визначали норми оподаткування. Все це (договір, перепис, зловживання воєвод) викликало обурення багатьох прошарків населення політикою гетьмана та Росії. Починаються зворушення, спалахують масові повстання. Ці події призводять до змін в політиці гетьмана у першій половині 1667 рр., окреслюється його відхід від курсу на безумовну підтримку Росії, від умов укладеного з нею договору.

На зібраній раді у січні 1668 р. в Глухові І.Брюховецький ошелешив присутніх заявою про необхідність розриву з Росією й вигнаня воєвод із залогами. Мабуть, не всі відразу повірили в її щирість. Але гетьман зумів переконати старшину і вони підтримали його задум. На початку лютого відбуваються мобілізація полків та воєнні приготування. Почалося повстання. До середини березня повстання в Лівобережному гетьманстві завершилася перемогою.

В цей час (наприкінці січня-на початку лютого 1668 р.) П.Дорошенко скликав старшинську раду, яка ухвалила розпочати боротьбу проти російських залог, щоб об’єднати Ліво-і Правобережну Україну. Заручившись підтримкою Криму, у кінці травня 1668 р. правобережний гетьман переправився через Дніпро. В червні він надіслав до І.Брюховецького делегацію з 10 сотників, пропонуючи зректися влади й віддати йому гетьманські клейноди. За наказом І.Брюховецького їх побили. Лівобережний гетьман, покладаючись на значну чисельну перевагу свого війська, вирушив до П.Дорошенка. Однак, коли війська зблизилися, в полках І.Брюховецького вибухнуло заворушення. За одними даними, негайно відбулася спільна козацька рада, під час якої було вбито І.Брюховецького й обрана гетьманом возз’єднаної козацької України П.Дорошенка. Так трагічно обірвалося життя державного діяча, котрий спромігся переосмислити політичні погляди й набратися мужності виступити за незалежність України. П.Дорошенко велів одвезти тіло покійного гетьмана до Гадяча, де його з почестями поховали в Богоявленській церкві.

Возз’єднання козацької України стало тріумфом політики П.Дорошенка, великою перемогою національно-патріотичних сил. Але уряди Росії, Польщі та Криму виступили проти воз'єднання України. Крім того частина старшини почала боротьбу за владу. Запоріжці висунули свого претендента на гетьманство - Петра Суховія. П. Дорошенко 18 червня повертається на Правобережжя, залишає на Лівобережжі наказним гетьманом Дем'яна Многогрішного, який у грудні 1668 р. обирається гетьманом. Україна знову поділилась на дві частини.

3. Д. Многогрішний підписує Глухівські статті у 1669 р., які включили Березневі статті 1654 р., але все ж таки обмежували права України: московські гарнізони залишилися тільки у Чернігові, Острі, Нежині, Переяславі та Києві; воєводам заборонялося втручатися у внутрішнє життя сіл та міст; податки збирала місцева адміністрація, кількість реєстру встановлювалась – 30 тис. чол., гетьману заборонялось проводити зовнішню політику.

Д. Многогрішний виступав за широку автономію України у складі Московської держави. В 1672 р. царський представник у Батурині організував змову старшин та арештував гетьмана. Його вислали до Сибіру.

Разом з тим, П. Дорошенко вів боротьбу з П. Суховієм і лише 19 жовтня 1669 р. завдав йому поразки. Але починається війна з Польщею. На допомогу Дорошенко прийшли турки. У 1672 р. зайнято Поділля й укладено мирний договір в Бучачи: Польща зреклася права на Поділля, яке стало турецькою провінцією, і на козацьку Україну, яка стала самостійною державою під протекторатом султана. Турки обертали храми на мечеті, грабували міста, забирали людей у полон. Населення тікало на Запоріжжя, Слобожанщину, обвинувачуючи П. Дорошенка за те, що закликав турків і татар. Улюбленець народу, він утратив його любов і довір'я.

Тим часом, Лівобережний гетьман Іван Самойлович (1672 – 1687 рр.) умовив російський уряд використати ситуацію: війну поляків з турками, смерть короля Михайла Вишневецького та підготовку в Польщі до обирання нового – і розпочати війну з П. Дорошенко. Коли московсько-козацькі війська перейшли Дніпро, Черкаський і Канівський полки перекинулися на їх бік. Інші загони билися завзято, але сили ворога перемогли. У березні 1674 р. Самойлович скликав у Переяславі Генеральну Раду, на якій обрано його гетьманом обох боків Дніпра. Самойлович обложив Дорошенкову столицю Чигирин, але на допомогу прийшли турки і татари, і він повернувся на Лівобережжя.

Турки і татари нищили на Правобережжі міста та села. Тисячі людей знищено, забрано в полон. Петро Дорошенко сам розчарувався у своїй політиці. У вересні 1676 року він склав зброю, а клейноди надіслав до Москви. Сам він спочатку був призначений за воєводу до Вятки, а потім жив до смерті (у 1698 році) в наданому йому селі Ярополчі під Москвою. Так склалося життя одного з найвидатніших гетьманів.

Замість Дорошенка гетьманом султан призначив Юрія Хмельницького (1677-1681 рр.). Не бажаючи починати війну з Турцією, Московський уряд припинив бойові дії на Україні. Турки поновили владу на південній Київщині та Поділлі.

Своєю столицею Юрій влаштував Неміров. Він не спромігся створити міцної влади. Незрівноваженний, підозрюваний, позбавлений реальної влади, Юрій Хмельницький відштовхував від себе людей жорстокими карами та тортурами. Навіть близьких співробітників він стратив. І нарешті турки стратили його самого.

Москва підписала з Турцією у 1681 році Бахчисарайський договір: Південна Київщина, Брацлавщина та Поділля залишались під владою Турції. Вона визнавала за Росією Лівобережну Україну, а також Запоріжжя.

Воюючи з Туреччиною, Польща прагнула домовитися з Москвою, яка також цього хотіла. У 1686 році Московія та Польща укладають “Трактат о вечном мире”, який закріплював Андрусівський договір 1667 р. Таким чином Московський уряд остаточно відмовився від обов’язків 1654 р. стосовно України.

Гетьман Лівобережжя Іван Самойлович (1672-1687) прагнув зробити гетьманство спадкоємним, піклувався тільки про власне збагачування. Це викликало незадоволення старшини. У 1687 р. вона звинуватила гетьмана в зраді та скинула його.

Причини поразки української визвольної боротьби та спроб збудувати незалежну державу – невдалий геополітичний фактор, тобто протидії володарів великих сусідніх країн боротьбі українського народу за незалежність.

Україна втратила: на Лівобережжі приблизно 65-70% населення, а на Правобережжі – 85-90%. Були зруйновані майже всі міста України. Але визвольна боротьба мала велике історичне значення:

- сприяла утворенню національної держави (її частина на Лівобережжі проіснувала у складі Російської імперії до початку 80-х р. ХVІІІ ст.);

- формується національна державна ідея;

- надала поштовх розвитку національної самосвідомості;

- сформувалась нова політична еліта, яка відстоює вже національні інтереси.

Теми повідомлень:

1. Розгортання громадянської війни (1658 – 1663 рр.).

2. Україно-російська війна. Конотопська перемога.

3. Гадяцький договір 1658 р.

4. Антипольське повстання населення Правобережної України 1664-1665 рр.

Література:

1. Історія України в особах ІХ-ХУІІІ ст.ст.. – К., 1993.

2. Володарі гетьманської булави: Іст. Портрет. – К., 1994.

3. Бойко О.Д. Історія України. – К., 2002.

4. Горобець В. Від союзу до інкорпорації: українсько-російські відносини др.. половини ХVІІ – першої чверті ХVІІІ ст. – К., 1995.

5. Гуржій О.І., Чухліб Т.В. Гетьманська Україна . – К., 1999.

6. Коваленко О. Павло Полуботок – політик і людина. – Чернігів, 1996.

7. Когут З. Російський централізм і Українська автономія. Ліквідація гетьманщини (1760 – 1830 рр.) . – К., 1996.

8. Путро А. Левобережная Украина в составе Российского государства во второй половине ХVІІІ в. –К., 1988.

9. Лях. Р. Історія України. – Донецьк, 1999.

10. Онищенко І. Історія України. – К., 1999.

11. Українське державотворення. Словник – довідник. –1997.

12. Лановик Б.Д. Історія України. – К., 2001.

13. Історія України: нове бачення: У 2 т./ под ред.. В.А. Смолія. – К., 1995.

Проблемно-пізнавальні питання:

1. Чому гетьман І. Виговський прагнув до федерації з Польщею?

2. Які були умови Гадяцького договору 1658 р.?

3. Які були наслідки другого гетьманування Ю. Хмельницького ( 1659-1663 рр.)?

4. Чому з 1660 року в Україні обирались два гетьмани – лівобережний і правобережний?

5. Коли був підписаний Андрусівський договір?

6. В чому суть Глухівського договору?

7. Чому період 60-80 рр. 17 ст. називають “Руїною”?

8. Коли був підписаний “Вічний мир” і в чому полягає його суть?

9. Які були наслідки підписання “Переяславських статей” Ю. Хмельницьким?

10. Чому Андрусівське перемир’я стало великою трагедією українського народу?

11. За яких обставин Дорошенко був змушений зректися гетьманської булави?

Реферати:

1. Гетьман України Петро Дорошенко.

2. Легендарний кошовий Іван Сірко.

3. Іван Виговський – гетьман України.

4. Україна в період гетьманування Юрія Хмельницького.