Вісник - Випуск 45 - 2012

Традиційно-побутова культура українських аграрних переселенців Західного Сибіру (кінець ХІХ - перша половина XX ст): одяг - загальна характеристика

Традиційно-побутова культура українських аграрних переселенців Західного Сибіру (кінець ХІХ - перша половина XX ст): загальна характеристика одягу. Традиційні форми вбрання практично завжди відображають специфіку етнічної приналежності конкретних груп населення, кожної етнічної одиниці. Разом з цим одяг підкреслює вік, стать, сімейний та соціальний стан власників, їх естетичні смаки, характеризує спосіб життя та культуру етносу. Аналіз комплексів одягу українців-новопоселенців Тоболо-Іртишського межиріччя базується безпосередньо на польових матеріалах автора. Етнографічні джерела дозволяють стверджувати про тривалість побутування вже на новій батьківщині - у Сибіру - традиційного («рідного») вбрання з поєднанням процесу його поступової трансформації і запозиченням тих чи інших складових одягу оточуючого місцевого населення.

Ключові слова: традиційний одяг, етнічна своєрідність, етнозапозичення.

Виявлення та усестороннє дослідження особливостей етнокультурної адаптації дисперсних груп населення, що проживають досить тривалий час поза територією материнського етносу, в іноетнічному оточенні, нових природно-кліматичних умовах, змінній соціально-економічній та національній політиці залишається одним з пріоритетних напрямів у сибірській етнології. Підвищена увага вчених до подібних етнічних спільнот зумовлюється значною активізацією у них сучасних етнічних процесів. До таких етнолокальних груп у Західному Сибірі належать, безумовно, й українці - представники східної української діаспори, чисельність яких, за даними Всеросійського перепису 2002 р., становила 430097 осіб. Віддаючи належне українським етнографам у дослідженні титульного етносу, все ж слід відзначити, що вони висвітлюють більш детально західну українську діаспору, а щодо східної - переважно демографічно-географічні аспекти: чисельність та географію розселення. Тому автор статті, чиї наукові інтереси мають безпосереднє відношення до українців-сибіряків, вважає актуальним публікацію матеріалів господарсько-культурного комплексу, основаних на зібраному польовому матеріалі, тоді як інші джерела (якщо не брати до уваги фрагментарні згадки у сибірській періодиці кінця XIX - першої чверті XX ст.) практично відсутні.

Унікальні польові матеріали з комплексів вбрання українських переселенців трьох останніх поколінь, вперше введені до наукового обігу, допоможуть не тільки доповнити уявлення про специфіку способу життя та культури сибірських українців, а й відстежити процес пристосування до сибірських умов саме одягу - важливої складової матеріальної культури етнічної спільності.

Обмежений об„єм публікації не дозволяє детально розглянути обрядове вбрання українських новоселів (весільне, похоронне тощо), охарактеризувати дитяче, тому акцент зроблений на дорослі буденні й лише частково, на святкові одягові комплекси, без характеристики взуття, жіночих та чоловічих прикрас.

Перейдемо до детальнішої характеристики одягу українців-сибіряків, пам'ятаючи, що разом з приналежністю вбрання за етнічною, соціальною, статевовіковою ознаками, класифікаційно етнографами прийнято розрізняти ще й верхній одяг, натільний, поясний, плечовий, пояси, головні убори.

Основу українського одягового комплексу (як і на залишеній батьківщині) складала у чоловіків і в жінок сорочка, будучи одночасно як натільним, так і верхнім вбранням.

Матеріалом для сорочок служило в основному домоткане білене полотно з конопель чи льону. Льняні тканини цінувалися за еластичність, тонкість, м'якість, хоча за міцністю значно поступалися конопляним. Дотримуючись традиції, українські новосели (полтавчани, харків'яни, кияни, у меншій мірі - чернігівці) віддавали перевагу звичному конопляному полотну. Як обов'язковий елемент костюма, сорочки за своїм кроєм мало чим розрізнялися у представників різних соціальних груп. Відмінність, за словами респондентів, полягала лише в якості тканини та в багатстві декору.

Чоловічу сорочку шили з трьох полотнищ з асиметричним розташуванням швів. У сорочці робили довгий центральний розріз пазухи, який застібався біля горла. Сорочки шили без комірів, залишаючи різного типа горловини (лише зрідка зустрічались низькі стоячі коміри). Стягували такий комір за допомогою шнурка або тасьми, які протягали через петельки, розташовані з обох боків. Рукави сорочки були пришивними, прямими, довжиною до зап'ястя (45-55 см).

Довжина сорочок залежала від способу носіння. За традицією, вихідці з центральних та східних районів України заправляли сорочку в штани, а не «на випуск». В українській чоловічій сорочці звичною була прямокутна нагрудна вставка - вишивка. Вона розташовувалася у вигляді двох більш-менш широких смуг з боків прямого розрізу або ж робилася широкою (т. зв. «манишка»). Декор був представлений переважно геометричними узорами.

Інформатори відзначають також побутування сорочки-косоворотки, що мала розріз не по центру, а на лівій стороні. Її носили лише поверх штанів - «на випуск». У цьому варіанті вишивкою прикрашали ще й поділ косоворотки.

В українок, що переселилися до Тоболо-Іртишського межиріччя, зустрічалися в основному два типи сорочок: безуставкові та сорочки з «уставками» («поликами»). На початку ХХ ст. під впливом міської моди стали поширюватися короткі сорочки - на кокетці, без коміра, з чотирикутним вирізом горловини. Шили жіночі сорочки з полотна різної якості. Переважали т. зв. «складені сорочки», тобто сорочки «до підточки» («до підтички»), що складаються з двох частин - станка (верхня частина) і «підточки» («підтички»). У святкових сорочках станок шили з коленкору або з тонкого фабричного полотна, а низ - традиційно з «саморобщини». «Додільні» сорочки, тобто цілісні до самого низу («до долу») носили переважно у свята, а одну-дві готували «на смерть». Такі сорочки шили лише з тонкого льняного полотна, а поділ рясно прикрашали мереживами.

За традицією, у селянок з Лівобережної України сорочки не мали коміра, а горловина просто збиралася на нитку й обшивалася тасьомкою або смужкою полотна, на кінці якого робилися петлі для протягування шнурочка чи стрічки для зав'язки. У киянок, навпаки, сорочка була майже завжди з коміром, стоячим або найчастіше відкладним. Сорочки розрізнялися також за місцем розташування розрізу - «пазушки». Переважно його робили посередині станка й лише в окремих випадках - на спинці сорочки. Існували також вікові відмінності: у дівчат сорочки доходили переважно до середини гомілки, у літніх жінок - до щиколотки.

Вишивка, будучи основною прикрасою сорочки, несла не лише естетичне навантаження, але й підкреслювала вік, сімейний та соціальний стан власниці. Залежно від крою виробу, вишивка могла розташовуватися на комірі, «уставках» (у цьому випадку від вишивальниці було потрібне особливе уміння та майстерність), на подолі (вишита частина подолу називалася «лиштвою»). На жіночих сорочках, особливо святкових, вона була більш нарядною, ніж на чоловічих. Дуже часто вишивали гладдю, хрестиком, робили мережку. Українки зберігали ту ж колірну гамму вишивки, що й на колишній батьківщині. Так, у черніговчанок з північних повітів Чернігівщини домінував саме червоний колір, а киянки, полтавчанки та харків'янки віддавали перевагу поєднанню червоного кольору з чорним або з синім.

З появою зшитого поясного одягу - спідниці - стали носити різні кофтини з домотканого полотна або з покупних фабричних тканин. Кофтини - прямі, вільного крою, приталені, довгі або короткі, з призбореним чи невисоким комірцем-стойкою, з пишними або вузькими довгими рукавами, інколи з воланом внизу, прикрашені вишивкою («кофточка-вишиванка») чи блиском - носили, заправляючи у спідницю або ж поверх неї. Досить часто, за словами респонденток, вишиті кофтини комбінували з російським сарафаном.

За традицією, чоловіки-переселенці з Лівобережної України носили широкі штани («штани з широким кроком») з поясом або значно рідше - на очкурі. Штани шили із домотканого полотна чи сукна. У зимовий час одягали штани з овчини, хутром всередину. Подібні штани в Україні носили переважно вівчарі (т. зв. «чабанські штани»). Для їх пошиття була потрібна шерсть однакової довжини - рівна.

Жіночий поясний одяг відрізнявся великою різноманітністю - обгортки, плахти, запаски, спідниці, фартухи. Обгортка, будучи самим примітивним видом поясного незшитого вбрання, являла собою прямокутний відріз шириною близько метра, з червоного або чорного шерстяного домашнього полотна. Вона була коротша за сорочку, що дозволяло бачити розшитий або прикрашений мереживами поділ сорочки.

Плахту українки-новоселки виготовляли з двох полотнищ домашнього полотна у клітинку, зшиваючи їх до половини. Підв'язували таку незшиту спідницю довкола талії «шворкою» або широкимтканим поясом. Інколи один з кінців плахти просто підтикали за пояс, як і обгортку. Плахта доходила майже до подолу сорочки.

Поверх плахти одягали запаску. Запаска була, за ствердженням респонденток, найбільш універсальним повсякденним поясним вбранням українок і в Сибіру. За формою вона нагадувала простий фартух - прямокутний шматок смугастої або картатої тканини, до верхніх кутів якої були пришиті тасьомки для зав'язування на талії. Носили одну чи дві запаски; у першому випадку її носили разом з плахтою. Якщо ж надівали дві запаски - спереду («синятка», святкова - червоного кольору) і ззаду (чорна), то між ними з боків утворювалися просвіти, крізь які була видна сорочка (колишні селянки Лівобережної України, за традицією, набагато нижче випускали поділ сорочки з-під запаски, чим уродженки Правобережжя).

Спідниці (однотонні, строкаті) розрізнялися за матеріалом виготовлення (полотно, шерсть), фасоном (прямі, рясні, у широку складку, тобто закладені у поясі крупні складки), але обов'язково були довгими. До подолу нижньої спідниці пришивали мережива у вигляді зубчиків, або ж він був прикрашений вишивкою. По низу верхньої спідниці пускали волани (1-2 шт.), стрічки, нашивали смужки з іншого матеріалу. Дівчата носили переважно рясні спідниці. На святкових спідницях до поясочків були пришиті «для краси» з обох боків по дві петельки, в які вдівали стрічки, зав'язуючи їх бантами. Взимку надівали теплі спідниці - з овчини.

У 20-і роки ХХ ст. набуває поширення «парочка» - спідниця та кофтина з однакового покупного матеріалу. Спідницю такої парочки шили широку, закладену в поясі складочками, кофту - «щоб облягала», на підкладці, із застібкою збоку або ззаду, із строчкою, рюшем, мереживами, рукави - вузькі, довгі, інколи з буфами біля плеча. Парочку дбайливо зберігали у скринях, надіваючи лише в особливо урочистих випадках.

Фартухи шили переважно самі господарки. Традиційно цей вид поясного вбрання складався з одного-двох полотнищ і дуже рідко - з трьох. У талії фартух збирався у дрібні зборики-складки на поясочку (ширина такого поясочка - 2-3 см). Буденні фартухи не мали вишивки, а святкові («празникові»), виготовлені з тонкого полотна (рідше - шовку), декорувалися вишивкою по краю і часто з боків, також орнаментувалася кишеня (якщо така була). Традиційно цей вид одягу поєднували з запасками чи спідницями.

Плаття (з довгими рукавами) набули масового поширення серед українок-сибірячок лише на початку 30-х рр. XX ст. Тканиною служило домоткане білене полотно, інколи забарвлене у синій колір.

Серед різновидів безрукавок наші респондентки найчастіше називали «кірсетку» (корсет, кірсет, керсет, керсетка), що з'явилася на території України ще у XIX ст. і ношену спочатку як чоловіками, так і жінками. З часом керсетка стає лише жіночим елементом одягу. Зібраний польовий матеріал характеризує її як коротке розпашне вбрання з широким вирізом горловини, що дозволяв бачити вишивку на сорочці («корсет одягали поверх сорочки»), спинка - приталена, із збориками (могло бути від 3 до 7 складок). У представниць Лівобережної України керсетка глибоко заходила на ліву сторону, тоді як на Правобережжі пола за полу практично не загорталась. Подібна відмінність зберігалася й на новій батьківщині, у Західному Сибіру.

Буденні керсетки шили з сатину темного кольору, а святкові, навпаки, мали яскраве забарвлення, оскільки виготовлялися з атласу, темно-синього плису, мали підклад й багато прикрашалися стрічками, смугами червоного кашеміру, блиском, аплікаціями. Декор розташовувався традиційно по правій полі, подолу, біля коміра, ззаду на талії. Інколи святкову кірсетку виготовляли двосторонньою, щоб її можна було носити й на «ліву» (виворітну) сторону.

Свита («з рясами», «з вусами», «із зборами») була найбільш поширеним верхнім одягом серед українців-переселенців Сибірського краю. Свитки шили з шерсті домашнього виробництва - сукна. Жіночі «свитянки» були переважно білого кольору, чоловічі - світлокоричневого, сірого і значно рідше - чорного (сірий колір вважався більш нарядним, ніж чорний). Звичайно, жіноча свита була коротша чоловічої, кількість фалдів визначалася наявністю матеріалу, тобто можна було зробити попишніше або ж, навпаки, майже пряму. Комір був відсутній, чи представляв собою невеличкий комірець-стоєчку висотою близько 3 см.

Рукави у свиті часто робили з одворотами - «закаврашами». Зрідка свита мала 1-2 кишені. Підклад під сукно був не потрібний, хоча святкові свити у дівчат і молодих жінок були «на ваті».

«Юпку» - короткий верхній одяг (близький свиті і в чомусь нагадував кірсетку), носили і жінки, і чоловіки. Матеріалом служила яка-небудь щільна синя або чорна матерія чи домашнє сукно. Чоловічі юпки шилися приталеними, з фалдами з боків, з маленькими стоячими комірцями, довгими рукавами, застібалися на «цурки». Жіночі юпки були відрізні по талії, з трьома або більш вусами, на ваті.

«Чинарки» («чимерки», «чумарки»), приталені, із зборами, стоячим коміром носили переважно молоді чоловіки - парубки, одягаючи на вулицю або на свята замість свити і обов'язково підперізуючи. Чумарка відрізнялася від свити тим, що шилася не обов'язково з сукна, а часто з більш легшого матеріалу. Літні чимерки виготовляли на полотняній підкладці, а зимові - на ваті.

Типовими різновидами жіночого верхнього теплого одягу були сачки (із сукна, ззаду призборені), свитянки (довгі - нижче колін, із сукна, з відрізною талією та клинами, без коміра), політушки - зимовий стьобаний верхній одяг.

Загальним і для чоловіків і для жінок стьобаним одягом етнофори називали «гейшу». Шили такий одяг з однотонної щільної тканини. За довжиною гейша була схожа з кожухом, застібалася спереду на цурки, рукави звужувалися до зап'ясть й закінчувалися закаврашами. В українських новопоселенців зустрічалися два різновиди гейші: «гейша накладна» - на спинці робили по дві закладки (защипи) і «гейша проста» - коли замість закладок на спинці вишивали симетрично 2 зубчики у вигляді рівнобедрених трикутників.

Верхній теплий чоловічий одяг був би представлений неповно без традиційних українських кожухів та кожушанок. Кожухи шили суцільнокрійні, прямі або з відрізною спинкою, приталені. Відмітимо, що на межі XIX-XX ст. у типах верхнього одягу, включаючи кожухи, спостерігався перехід від прямого одягу до приталеного, з відрізною спинкою. Але в українців-новоселів зустрічалися й тулубчаті кожухи, т. зв. «зборчатки», «борчатки» - дуже довгі, розширені до низу клинами. Кожухи служили як чоловічим, так і жіночим зимовим хутряним одягом. У чоловічих кожухах нижче талії знаходилися «фанді» - зборки (7-9 шт.), а коміри були високі - «до шапки». Жіночі ж, на відміну від чоловічих, не мали ззаду складок, були з невеликими комірами, з манжетами із сірого смушку - хутра молодих ягнят.

Святкові кожухи, традиційно білого кольору, багато прикрашалися вишивкою, особливо у харків'ян та полтавчан. Гладдю наносили рослинний узор на правій полі, по всьому подолу, на рукавах іна спині.

Кожушанка - респондентки частіше називали її «байбарачкою» - була тим же кожухом «в талію на три вуса» (вуса - складки), але за довжиною трохи коротшою й покритою сукном (сукно дуже часто фарбували у синій колір), з сірим (рідше - чорним) смушковим коміром та пишними манжетами; вузенькою смушковою смужкою обшивали також праву полу. Байбарачки носили переважно дівчата.

Одночасно з кожухами та кожушанками, як свідчить зібраний польовий матеріал, носили часто й російські кожушки, кожухи.

Описаний верхній чоловічий та жіночий одяг мав багато спільного в крої, шився майже з ідентичного матеріалу, був двобортним (коли права пола загорталася на ліву сторону). Однобортністьже, носіння без поясу були характерні більше для вбрання з товстого домашнього сукна сірого або коричневого кольору, яке надівали поверх свити, кожуха в дорогу чи в негоду, т. зв. «сіряк»,«свита з відлогою або кобеняком». Вони були різновидами свити, але відрізнялися від неї розмірами та наявністю відлоги - великого коміра та кобеняка - капюшона.

Як приклад, розглянемо свити-кобенячки. Такі свити були довгими (довжина могла сягати 120-135-140 см), дуже широкими (ширина по подолу становила близько 250 см), з прямою спинкою без «вусів» і «ряс» (ряси - вставки з боків), іншими словами, зберігався тунікоподібний крій; мали невеликий захід на ліву сторону, довгі рукави; пришитий капюшон був настільки об„ємним, що вільно одягався поверх шапки й закривав майже все обличчя (для очей робили спеціальні отвори - «прорізи»). Безпосередньо сам кобеняк прикрашали мережкою.

Пояси були невід'ємною приналежністю українського одягового комплексу. У чоловіків вони були переважно плетеними («косичасті», «кручені») або тканими, барвисті (червоні, зелені, блакитні, сині) чи білі (з довгими китицями на кінцях, вишиті хрестиком), чорні (буденні чорні пояси часто носили люди похилого віку). Святкові пояси виготовляли переважно з атласу.

Жіночі пояси були аналогічні чоловічим, але відрізнялися від них шириною та поліхромністю. Для підв'язування сорочок і плахт використовували неширокі - 4-7 см - ткані пояси. Обгортки, інколи запаски, а також верхній одяг підперізували ширшими шерстяними поясами (10-15 см) червоного, зеленого, синього, чорного кольору з подовжніми смугами й бахромою на кінцях. Наші інформатори згадували також про «бряшки» - буденні пояси шириною «у два пальці» та «бряші» - вихідні, «празникові» пояси «у чотири пальці».

Способи пов'язування поясів залежали від форми ношеного одягу, і, природно, від традицій. Чоловіки, пов'язуючи пояс поверх сорочки, обмотували його довкола талії кілька разів, а кінці з бахромою підтикали з боків так, щоб вони звисали донизу. Колишні селянки з Лівобережної України пов'язували пояс поверх плахти й сорочки таким чином, що вузол знаходився ззаду, тоді як мешканки Правобережжя носили пояс поверх керсетки і зав'язували його спереду. Спідниці підперізувалися єдиним способом - довгі кінці поясу звисали ззаду. При носінні верхнього одягу чоловіки і жінки підтикали пояси з боків, заправляючи кінці всередину.

Xарактеристика любого одягового комплексу була б неповною без головних уборів. Чоловічі головні убори українців-сибіряків, залежно від матеріалу виготовлення, підрозділялися на повстяні, хутряні та солом'яні. У теплу днину носили картузи й традиційні капелюхи з широкими полями - брилі. Брилі виготовляли з повсті (повстяні) або із сплетених солом'яних стрічок, використовуючи для цього рівні стебла недозрілої пшениці чи жита.

Зимові головні убори українських чоловіків-новоселів були представлені сірими або чорними смушковими шапками, що формою нагадують «кубанки», і ковпакоподібними малахаями, «капелюхами-тривухами» - «трьохвушанками». Основу малахая - ковпак - шили з сукна синього або чорного кольору, а одвороти («навушники» або «вушка», «надпотиличник», «налобник») виготовляли з сірого, рідше - чорного смушку. Відмінність тривуха від малахаю полягала у тому, що у першого навушники могли бути загорнуті вгору й зав'язувалися тасьомками, а малахай до зносу носився з опущеними закутами, окрім переднього, який ніколи не відгортався і навіть наглухо пришивався до основи.

За традицією, в українських дівчат верх голови залишався теплої днини завжди відкритим. Волосся розчісували на прямий проділ і заплітали у дві коси, рідше - в одну. У будні під час роботи коси укладали довкола голови вінком, а в свята випускали на спину або на груди. Залежно від цього дівочими головними уборами були звичайні різноколірні стрічки, всілякі пов'язки, вінки.

Пов'язки шили з тканини (полотно, шовк) на твердій основі (церата, картон), аби додати убору певну міцність. Ширина пов'язок була довільною і могла складати 5-10-12 см. Їх прикрашали лелітками («блиском»), бісером, а ззаду прикріплювали різні стрічки (з домінуванням червоних). З правого боку пов'язки, за спогадами респонденток, часто прилаштовували штучну квітку. У коси вплітали різні кісники. Вінки з живих квітів або штучних (з білого воску) із спадаючими ззаду стрічками носили лише у свята. Вінок був невід'ємною приналежністю також весільного вбрання нареченої. Взимку, дівчата, як і жінки, носили хустки, але обов'язково з-під хустки випускали косу (коси).

Заміжній жінці звичай наказував, аби волосся було заховане під головним убором, бо «світити волоссям», «ходити простоволосою» не дозволялося. Жінки збирали все волосся й укладали довкола голови або ж скручували його вузлом на потилиці. З жіночих головних уборів респондентам називали очіпки, капори («капури», «каптури»), платки, шалі.

Очіпки шили з парчі (більш старовинний варіант), шовку (червоного, білого, коричневого, чорного кольору), сатину, кольорового коленкору. Очіпок надівали відразу ж після весілля й носили постійно. Формою він нагадував шапочку з воланом, інколи із зубчиками спереду - «для красоти». Розмір такого головного убору регулювався спеціальним шнурком, вставленим між твердою основою очіпка - обідком (обідок часто прикрашали геометричним чи рослинним узором) - і воланом. Поверх очіпка завжди пов'язували хустку так, щоб очіпка не було видно, бо піти куди-небудь в одномуочіпку без хустки вважалося, за традицією, непристойним.

Капор (з ситцю), різновид очіпка, нагадував невисоку шапочку, яка ззаду зав'язувалася стрічкою, а зверху покривалася хусткою, був більш молодіжним головним убором, ніж очіпок, і носився переважно молодицями. Крім звичайних хусток (буденних та святкових атласних, з облямівкою), носили й великі хустки - шалі, а косинки з'явилися в українок-сибірячок значно пізніше. Хустки пов'язували різними способами: під підборіддям, на лобі, на потилиці. Зараз, затвердженнями респонденток-українок, хустки пов'язують переважно під підборіддям, а росіянки-сусідки - вузлом на потилиці.

Таким чином, зібраний й опрацьований польовий матеріал дозволяє упевнено говорити про тривалість побутування вже на новій батьківщині «свого» («рідного», «батьківського», «дідівського») вбрання. Звичайно, що в одязі українців-сибіряків знайшли відображення не тільки сибірське природно-географічне середовище, а й суспільна структура, нове етносусідство, інші конкретно-історичні умови. Початковий процес трансформації традиційного українського одягового комплексу у Західному Сибіру припадає десь на кінець 20-х - 30-і рр. ХХ ст., коли міський одяг набуває масового поширення і серед сільського населення, а тканини домашнього виробництва поступово замінюються купувальними фабричними.

Велика Вітчизняна війна лише на деякий час загальмувала поступову заміну національного вбрання (що було характерною тенденцією і для росіян, білорусів, іншого прийшлого населення Сибірського регіону) загальнопоширеним. При цьому істотний вплив мало пожвавлення традицій, пов'язане з перебуванням в українських селах евакуйованих з України, а також відновлення домашнього ткацького виробництва.

Сучасний одяг сибірського українського сільського населення практично нічим не відрізняється від існуючого міського. Його шиють з фабричних тканин або ж купують готовий, а традиційні форми зберігаються лише у пам'яті старшого покоління чи представлені у місцевих краєзнавчих музеях різного рівня (включаючи шкільні). Останнім часом національне вбрання активніше використовується у художній самодіяльності, а окремі елементи - у сучасному весіллі. На відміну від молоді, старше та середнє покоління українців-сибіряків мають уявлення про нього, як про виразника етнічної своєрідності.

Звичайно, матеріали з одягового комплексу даної етнолокальної групи, крім наукового, мають також суто практичне значення і можуть бути використані при розробці спецкурсів з матеріальної культури закордонного українства, у навчальних та методичних посібниках для студентів вузів, в узагальнювальних історико-етнографічних дослідженнях. І, можливо, вітчизняні етнологи більше зацікавляться Сибірським краєм, як зразком етнічної мозаїки, де мешкають, уживаються та вибудовують свою теперішню етнографію представники багатьох етносів, у тому числі українці.