Вісник - Випуск 44 - Спеціальний випуск - 2011

Освіта парафіяльного духовенства Решетилівської протопопії 1770-х pp.: між пасторськими і синодальними настановами та повсякденними практиками

Освіта парафіяльного духовенства Решетилівської протопопії 1770-х pp.: між пасторськими і синодальними настановами та повсякденними практиками. У статті на основі статистичних даних аналізується освітній рівень парафіяльного духовенства Решетилівської протопопії у 1770-х pp. після майже півторастолітніх зусиль церковної влади, спрямованих на формування освічених парохів.

Ключові слова: письменність, освіта, Києво-Могилянська академія, парафіяльне духовенство, Решетилівська протопопія. 

Упродовж майже всього XVIII ст. духовна влада Київської митрополії, дублюючи відповідні синодальні укази, вимагала від парафіяльного духовенства віддавати дітей на науку до Київської академії. Утім, навряд чи варто вважати, що спонуки до навчання ієрейських синів в Могилянських Атенах, колегіумах та подібних закладах у російських єпархіях з’явилися у XVIII ст., а «початковою межею створення [...] законодавчої бази можна вважати указ від 15 січня 1708 p., який був підтверджений указом від 11 листопада 1710 р.». Ба більше, дивним виглядає твердження, наприклад, Миколи Петрова про те, що зобов’язання українського духовенства віддавати своїх дітей до «латинських шкіл» стало наслідком прививания у «Малоросії» «севернорусских порядков.

В Україні політика київського преосвященного щодо «освітнього дисциплінування» духовенства розпочалася значно раніше, від часу активної діяльності Петра (Могили). Ще у «Православному сповіданні віри» (1640 р.) йшлося про те, що навчання неосвічених є спасенною працею, а у передмові до «Требника» (1646 р.) священиків зображено у першу чергу саме як вчителів. Власне у реформах митрополита, спрямованих на зміцнення Православної Церкви та кодифікацію віри, що розглядаються дослідниками як православний варіант конфесіоналізації, підготовці нових добре освічених пастирів приділялася важлива роль, а заснування колегіуму стало одним із найвагоміших кроків на шляху запроваджуваних змін. Тож навряд чи історики можуть по відношенню до теренів Київської митрополії вести мову про «новий світ» школи у XVIII ст. («новим світом семінарії» цілком адекватно назвав один зі своїх розділів Ґреторі Фріз, розповідаючи про кардинальні зміни в освіті російського духовенства у XVIII ст.).

Настанови часів Петра (Могили) про потребу священикам здобувати освіту добре засвоїлися наступними поколіннями церковних ієрархів Київської митрополії. Так, Львівський владика Иосиф(Шумлянський) у 1680-х pp. (ще до його відкритого приєднання до унії), малюючи модель парафіяльного священика, дбав теж про його освіту, яка включала вивчення польської і латини (отже, навчання у «латинських школах»), та вимагав від нього також піклуватися про навчання синів. На обов’язковості освіти останніх задля отримання «духовних хлібів» на парафіях наголошувала одна з настанов Київського собору 1691 p.: «[...] точию да иерее сынов своих дают во учение школ братских киевских на годов седм; протопопскому то досмотрению вручается, да иереев и нехотящих давати сынов своих до школ, принуждать ко сицевому Церкви святой полезному делу, иначе же да не чают получити рукоположения на иерейство сынове иерейскии не учившиеся в школах киевских, а добре учившийся получат то не трудно без иждивения». Згадані тут семирічні студії на той час мали допровадити вихованця (за умови послідовного крокування навчальними сходинками) до філософського класу.

Окрім петербурзьких та київських указів XVIII ст. про обов’язок дітей священиків навчатися, аби здобувати «духовні хліби», низка розпоряджень упродовж століття стосувалася контролю освітнього рівня кандидатів на приходи. Через сильне виборче право та долучення при визначенні претендента голосу парафіян, інколи - як основного, ієреями ставали не конче діти священнослужителів, а й вихідці з інших станів. Від останніх ставлеників вимагалося лише бути письменними, знати Катехизис та відправляти богослужения й уділяти Тайни. Така дихотомія залишає актуальним для дослідників питання про успішність «освітнього дисциплінування» парохів. При цьому немає підстав для песимістичних узагальнень про неможливість статистичного підрахунку рівня освіченості духовенства, як це робить Софія Сеник, та опиратися лише на враження, підказані аналізом окремих документів. Принаймні для останньої третини XVIII ст. кількісної інформації маємо достатньо, аби спробувати чисельно виразити успішність церковних зусиль для кількох протопопій Київської митрополії.

Від початку 1770-х pp. у Київській єпархії з протопопій до консисторії почали надсилати відомості, що якнайкраще надаються для дослідження парафіяльних причетів, позаяк містять достатньо комплексну інформацію про церковні кліри, освіту, вік, сімейний стан їх членів, дітей та матеріальне утримання. Ці дані надсилалися до катедри згідно з консисторським указом від ЗО серпня 1771 р. Оскільки слідів дублювання ним синодального розпорядження виявити не вдалося, то можна припустити, що ініціатива фіксації матеріалів про священно- та церковнослужителів саме за такою формою належала нещодавно номінованому на київський престол митрополиту Гавриїлу (перед цим - петербурзький архієпископ) та зумовлювалася потребою ознайомитися зі станом справ у єпархії, зокрема, після епідемії чуми. Подібне детальне звітування про насельників монастирів, до речі, було зроблене невдовзі - 9 вересня 1771 р.. Якими б не були причини, що спонукали до збору матеріалів про парафіяльне духовенство, у рамках поставленого завдання вони не потребують детального зосередження уваги. Наразі слід наголосити на іншому - відомості містять важливу інформацію, що дозволить з’ясувати ступінь успішності «освітнього дисциплінування» парохів.

У цій статті розгляну освітній рівень духовенства Решетилівської протопопії. Вона цікава тим, що розташовувалася далеко від центру митрополії, у якому в Академії мали б студіювати майбутні священики. Тож цікаво прослідкувати, чи фактор відстані відігравав роль у навчанні духовенства.

До складу протопопії на 1773 р. входили 6 храмів сотенного містечка Полтавського полку Решетилівки, що й було центром згаданої церковної адміністративно-територіальної одиниці, по одному храму сотенного містечка Остап’я та містечка Балаклія Миргородського полку та по одній церкві сіл Демидівка Решетилівської сотні, Засулля Лубенського полку, Борки, Шилівки, Каленики та Сухорабівки Миргородського полку. При них служило 18 священиків (разом із протопопом), 2 дияконів, 19 дячків та 14 паламарів.

Загальна статистика засвідчує, що на 1773 р. 50% парафіяльних ієреїв Решетилівської протопопії відвідували «латинські школи», при чому більшість з них - класи філософії й теології. Серед дияконів цей показник сягав 100%, серед дяків цілком традиційно переважаючу більшість становили навчені «руській грамоті», хоча й було 10,5% тих, хто студіював риторику. Неписьменність більшості паламарів цілком вписується у традиційну для того часу картину освітнього рівня цієї групи церковнослужителів, які виконували при храмах функції, що не потребували уміння читати (див. табл. 1).

Таблиця 1

Освітній рівень духовенства Решетилівської протопопії, 1773 р.

Для порівняння успішності виконання зусиль церковної влади щодо підняття освітнього рівня приходського духовенства, залучу хронологічно близькі дані Глухівської та Києво-Печерської протопопії. У першій серед священиків станом на 1774 р. 29,3% відвідували «латинські школи», серед дияконів - приблизно 11%, дяків - 4,5%, а у другій тоді ж серед ієреїв - 38,5%, серед дияконів - 33,3%, а дячків - 13,8%. Як бачимо, результат доволі несподіваний: у церковно-адміністративній одиниці, віддаленій від центру митрополії, а отже і головного місця для студій - Київської академії, а також навчальних осередків Переяславської єпархії і Слобожанщини, освітній рівень клірів був вищим, ніж у територіально ближчих протопопіях.

Вже у XVIII ст. зафіксована думка про кращу освіченість міського духовенства за сільське. Таке саме твердження не нове і для історіографії. Тож спробую його перевірити на прикладі Решетилівської протопопії. Окремо зупинюся на характеристиці парохів Решетилівки, містечок та сіл цієї церковної адміністративно-територіальної одиниці.

Із шести решетилівських ієреїв (включно з протопопом) п’ятеро (83,3%) відвідували «латинські школи», при чому 3 завершили філософський, а 1 - богословський рівень. Інформація про студії ще одного священика не конкретизована: навчався «наукамь латинскимь». 

Лише один решетилівський піп станом на 1773 р. опанував тільки «руську грамоту».

Такі дані про освіту ієреїв центру протопопії вельми промовисті: відсоток тих, хто пройшов «латинську науку», значно перевищував, приміром, відповідний показник у їхніх глухівських колег (54%) та, що видається ще дивнішим, - києво-печерських (50%) на 1774 р.. Вочевидь, не варто нагадувати, що Глухів та Києво-Печерськ були не лише центрами однойменних протопопій. Перший населений пункт довгий час слугував столицею Гетьманщини, а Печерськ розташовувався у самому центрі єпархії, під боком у митрополита.

Четверо із шести решетилівських попів були ієрейськими дітьми, себто свого часу їхні батьки мали поклопотатися про визначену владою освіту для синів. І всі четверо так і вчинили, давши чадам філософську (двоє), богословську (один) та «латинську науку» (один). Аналогічний показник дотримання розпоряджень бачимо й у Глухові. А от на Печерську на 1774 р. з 8-ми отців п’ятеро народилися в священичих родинах, при чому двоє ієреїв-батьків із п’яти всупереч відповідних розпоряджень дали синам лише знання «руської грамоти».

У Решетилівці серед церковних причетів із родин священнослужителів походило ще 3 особи: 2 дяки із попівських та 1 диякон - із дияконської сімей. Лише останнього батько свого часу віддав на науку до «латинських шкіл» (дійшов до риторики), а решта ієрейських синів опанували лише «руську грамоту».

Із 5-ти священиків містечок Остап’я та Балаклія лише один осилив риторику, решта - лише «руську грамоту», зате єдиний диякон теж вивчав піїтику. У цих двох населених пунктах 3 чинні священики та дячок були попівськими синами. Однак лише батько одного з ієреїв потурбувався про те, аби виконати розпорядження та відправити хлопця на науку до Київської академії.

Із 7-ми сільських ієреїв троє таки навчалися у «латинських школах» (1 студіював філософію, 2 риторику), як і один дячок - колишній «ритор». Четверо чинних священиків були ієрейськими дітьми, і трьох із них батьки таки відправили гризти науку, вищу за «руську грамоту». Так само вчинив батько одного з трьох дячків, що походили з попівських сімей.

Дані про духовенство Решетилівської протопопії мало надаються для аналізу того, як діючі священики виконували настанови влади та відправляли своїх дітей до Академії чи колегіумів. Маємо приклади як дотримання (приміром, усі три сини протопопа студіювали в Могилянські Академії, а чадо ще одного решетилівського священика - у Харківському колегіумі) відповідних указів, так і ігнорування.

Щоправда, останнє встановити складно, адже починати студії у «школах» можна було й у віці понад 20 років. Тому інформація про синів, які лише навчені «руської грамоти», але неодружені (а останнє характеризувало всіх хлопців-дітей ієреїв протопопії) не надається для остаточних висновків про ігнорування згаданих вимог.

Підсумовуючи, можна констатувати, що у Решетилівській протопопії не було абсолютного успіху в «освітньому дисциплінуванні» парохів, однак цей процес був результативнішим, аніж у тих церковних адміністративно-територіальних одиницях, де його варто було очікувати в першу чергу. Якщо останній висновок достатньо несподіваний і потребує додаткового підтвердження прикладами з інших протопопій, то перше твердження про посередню успішність спробую пояснити вже зараз.

Аби зрозуміти, чому попри майже півторастолітні зусилля церковна влада Київської митрополії не домоглася принаймні того, щоб серед парафіяльного духовенства всіх населених пунктів переважання вихованців Академії чи колегіумів стало правилом, слід звернутися до питання, як ставали священиками. Упродовж XVIII ст. в Україні співіснували право виборності прихожанамикандидатури пароха з подальшим висвяченням архієреєм та право спадкової передачі парафій. Коли у другому випадку митрополит міг зобов’язувати батька передавати парафію сину чи зятю лише за умови відповідної освіти такого номінанта (хоч, як показано вище, теж без повної успішності), то до висунених прихожанами та патроном ставленика вимоги були інакші. У порівнянні з вимогами до дітей духовенства, вони виглядають традиційними і набагато простішими. Так, Варлаам (Ванатович) у 1722, 1723 та 1726 pp. нагадував протопопам, аби ті обраних прихожанами кандидатів на парохів, «не изучившихся добре наизусть десятословия, блаженств, седми сакраментов и прочиего катихизического учення до иерейского найпаче чина надлежащаго», у катедру для посвячення не присилали. Його «колега» Єрофей (Малицький) наприкінці століття клопотався про те саме: 1797 р. преосвященний розпоряджався, аби єпархіальний екзаменатор перевіряв не лише знання ставлениками Катехизису, як перед цим, а й правила щодо духовенства із Духовного Регламенту. Того ж самого року синодальний указ лише надавав перевагу кандидатам-семінаристам перед невченими, хоча й не заявляв про категоричне відкидання останніх від виборів. Приклади уподобанняприхожанами лише письменних ставлеників перед високочолими «академіками» чи «колегіантами» та успішне відстоювання свого вибору перед церковною владою добре відомі в історіографії, аби зайвий раз переобтяжувати ними текст. Тож яким було співвідношення виборності та спадкування у Решетилівській протопопії?

До певних припущень про спадкування парафій можуть спонукати відомості про соціальне походження духовенства протопопії. На 1773 р. 11 із 18 ієреїв народилися в священичих сім’ях, а 2 - в дяківських. Отож, здогадно, щонайменше 61% з гаком діючих настоятелів могли отримали приходи від батьків. Аналогічно, 1 із двох дияконів та 6 із 19 дячків могли служити при храмах завдяки старанням їхніх батьків (див. табл. 2).

Таблиця 2

Соціальне походження причетів церков Решетилівської протопопії, 1773 р.

Проте зважання на духовне походження батьків не є підставою для остаточних підрахунків поширення спадкування парафій, адже не конче син священика був парохом при батьківському храмі. Відомість про духовенство Решетилівської протопопії не наскільки детальна, аби підрахувати всі випадки переходу приходів у межах родини. Тим не менше, окрема конкретизація все ж присутня. Саме опираючись на неї напевно бачимо наступні приклади переходу парафії у межах родини.

У Решетилівці при одному храмі зафіксовані три покоління священиків-ро дичів: дід, батько та його син, при іншому диякону вав зять настоятеля (на час складання відомості вже покійного, тож церква була без ієрея). Ще на одній парафії служив зять покійного попереднього попа. Окрім цих трьох спадкувань настоятельства у центрі протопопії ще при одному храмі дякували два брати. Отож, у Решетилівці достеменно можна твердити про поширення переходів парафії в межах родини на 50% (без останнього церковнослужительського «осімейнення»).

У решті приходів протопопії можна встановити ще три випадки спадкування, коли при одній церкві із трьох священиків двоє були дітьми попереднього попа, при другій ієрей та дячок доводилися братами, а в третій настоятель та вікарій були батьком та сином. Отож загалом із 14 парафій при шести (майже 43%) напевно встановлюється чинність спадкування.

Для порівняння, у Києво-Печерській протопопії тоді ж цей показник (так само мінімальний) коливався між 51,6% та 61,3%, а у Глухівській - становив максимум 48,8% (якщо рахувати також спадкування церковнослужительських обов’язків).

Як бачимо, можна припустити, що виборче начало у Решетилівській церковній адміністративно-територіальній одиниці було достатньо сильне. То що ж означав тут вищий відсоток тих, хто отримав академічну освіту - бажання парафіян мати освіченіших пастирів, більша успішність церковної влади, заможність духовенства, яке спромоглося навчати дітей далеко від дому чи ще щось? Відповіді на ці запитання ще належить шукати.