Вісник - Випуск 44 - Спеціальний випуск - 2011

Еволюція поглядів представників Школи «Анналів» на сутність та особливості дослідження повсякдення

Еволюція поглядів представників Ніколи «Анналів» на сутність та особливості дослідження повсякдення. У статті йдеться про початки звернення французьких істориків та соціологів до проблематики повсякденності. Окреслено особливості підходів до даної тематики провідних науковців XX ст.: Марка Блока, Люсьєна Февра, Фернана Броделя та інших. Охарактеризовано сферу акцентування школи «Анналів» на історії щоденності та особливостях соціологічного та антропологічного її трактування. Для сучасної гуманітарної науки дослідження повсякденності має величезне методологічне та практичне значення.

Ключові слова: повсякденність, історія повсякденності, школа «Анналів», ментальність, історична антропологія.

Історія повсякденності до середини XX ст. практично не була актуальною темою історичних пошуків. Лише порівняно нещодавно вона стала об’єктом уваги вчених-гуманітаріїв. Звернення до повсякденного життя - це зміщення уваги дослідника з розгляду абстрактних процесів, дефініцій та структур до аналізу конкретних понять та подій. Вивчення сутності та особливостей повсякденності дає можливість зрозуміти мотиви поведінки людей, їх прагнення, а також корінні причини утворення різних суспільних інститутів.

Своїм виокремленням у самостійну галузь історія повсякденності зобов’язана антропологічному повороту кінця 60-х pp. XX ст. Проте значимість дослідження повсякденності для розуміння загального історичного процесу було стверджено ще французькими істориками Марком Блоком та Люсьєном Февром, з якими пов’язують виникнення школи «Анналів». Вони пропонували розглядати повсякденність як невід’ємну і базисну категорію загальної історії. М. Блок і Л. Февр намагалися зробити багатокутовий зріз історії - психологічної, соціальної, лінгвістичної. М. Блок писав: «Історія трактується як наука про минуле. На мій погляд, це неправильно. Тому що, по-перше, сама думка, що минуле як таке здатне бути об’єктом науки, абсурдна. Як можна, без попереднього відсіювання, зробити предметом раціонального пізнання феномени, які мають між собою лише те спільне, що вони не сучасні нам»?.

«Нова історична наука» звернулася до вивчення «історії мас», «історії знизу», до дослідження елементів соціального, психологічного в історичній сітці. М. Блок підкреслював, що в центрі уваги історика має бути людина, і навіть не людина, а люди. В полі його зору - типові, більшою мірою масові явища, які мають схильність до повторюваності.

Перші представники школи «Анналів» звернули значну увагу на вплив ментальності на соціальні процеси в певному суспільстві та на повсякденне життя. Вони наголошували на домінантному впливові ментальних схем в соціальній та індивідуальній поведінці людей. Проте, якщо М. Блок визначав ментальність як групову, соціальну, індивідуальну структуру, то Л. Февр вважав, що ментальність визначається впливом колективного на індивідуальне.

Л. Февр першим вводить поняття «ментальний інструментарій» - це «сукупність категорій сприйняття, концептуалізації, вираження й дії, які структурують досвід - як індивідуальний, так і колективний». «Цеявно емпірична, відкрита дефініція..., тому що включає мову, афекти й навіть техніку. Сходячи від вивчення проявів культури до вивчення умов, що роблять ці прояви можливими, ми здобуваємо здатність зрозуміти її єдність («структуру»)та її особливості».

М. Блок, на відміну від Л. Февра який схилявся до психологічного розгляду ментальності, був ближче до соціологічної традиції. В своїй праці «Феодальне суспільство» (1939) М. Блок звертається до антропологічної історії та зауважує на суспільній диференціації у сприйнятті та відтворення культурних традицій.

«Анналісти» запропонували методологічний прийом постановки питань до минулого. М. Блок стверджу вав, що початок роботи історика починається не з дослідження свідчень, даних, матеріалів, а з визначення кінцевого шуканого. «Мислити проблемами!» - таким був девіз перших «анналістів».

Більш детально проблематика повсякденності була розроблена послідовником М. Блока та Л. Февра - Фернаном Броделем. Загалом остаточна легітимізація проблематики повсякденності в історичній науці пов’язана саме з його ім’ям. Ф. Бродель писав про повсякденність: «Вихідним моментом для мене була повсякденність - той бік життя, у який ми виявилися залучені, навіть не розуміючи цього, - звичка, або навіть рутина, ці тисячі дій, що протікають і закінчуються самі собою, виконання яких не потребує чийогось втручання і які відбуваються майже не зачіпаючи нашої свідомості. Я вважаю, що людство більш ніж на половину занурене в такого роду повсякденність... Тут ми маємо справу зі спонуканнями, імпульсами, стереотипами, прийомами й способами дії, а також різними типами зобов'язань, що змушують діяти, які часом, причому частіше, чим це можна припускати, апелюють до самих незапам'ятних часів».

Ф. Бродель запропонував так званий тотальний підхід до історії. Ним була розроблена тернарна система історичного буття: «культура - соціум - економіка». На цій основі Ф. Бродель виділяє три рівні історичного буття: побутово-політичний, соціально-економічний та природно-географічний. Таким чином Ф. Бродель розвинув теорію «довготривалих періодів» М. Блока.

Представники школи «Анналів» займалися переважно дослідженням структур повсякденності впродовж значного періоду часу. Це було можливо завдяки низькій лабільності даних структур і, як наслідок, їх незмінності в часі. Ф. Бродель трактував минуле як послідовність «довготривалих періодів», складовою яких був повсякденний елемент. Він писав про те, як можна пізнати повсякденність: «Матеріальне життя - це люди й речі, речі йлюди. Дослідити речі - їжу . житла, одяг, предмети розкоші, знаряддя, грошові одиниці, плани сіл і міст - словом усе, що служить людині - це єдиний спосіб відчути її повсякденне існування».

На економічному рівні «анналіст» виділив ще два рівні структур: життя матеріальне та життя нематеріальне, яке охоплює щоденні практики та психологічні аспекти. Цей другий рівень і був названий Ф. Броделем «структурами повсякденності». Тобто до структур повсякденності Ф. Бродель відніс те, що оточує людину й опосередковує її життя щодня - географічні й екологічні умови життя, трудова діяльність, потреби (у житлі, у харчуванні, одязі, лікуванні хворих), можливості їх задоволення. Для такого всебічного вивчення був необхідний аналіз взаємодій між людьми, їх учинків, цінностей і правил, форм і інститутів шлюбу, родини, аналізу релігійних культів, політичної організації соціуму. Кінцевою метою «тотального» вивчення минулого повинно було стати виявлення якоїсь незмінної величини, присутньої у формах побуту даної історико-культурної спільності.

Не дивлячись на те, що під час другого періоду свого розвитку школа «Анналів» стала розширювати географію своїх досліджень (в працях Ф. Броделя це було викликано тим, що увага акцентувалася на таких явищах, як поширення певних елементів обрядовості, продуктів харчування, розвиток техніки, міграції, порівнювалися рівні економічного розвитку тощо), поступово дослідники почали звертатися до локальних проблем. Змінюються методологічні підходи: історичний факт тепер є частиною системи фактів, які характеризують певне явище. Таким фактом могли виступати свідчення, статистичні дані тощо. Але їх мала об’єднувати спільна тематика, спільний об’єкт дослідження, і вони повинні були мати тривалу темпоральну характеристику. Це давало можливість прослідкувати трансформацію дос л і джV ва но го явища протягом певного значного проміжку часу або дати максимально вичерпну характеристику певному процесу. Таке довготривале вивчення окремої сфери згодом переросло в окремі галузі досліджень.

Загалом друге покоління істориків-«анналістів» дещо відходить від проблематики ментальностей, зміщуючи акцент на реальну поведінку людей, певним чином відмежовуючи її від ментальної заданості. Вони стверджують, що завдяки закономірній відсутності ментального абсолюту, індивід здатний порушувати усталені норми, що і є рушієм історичного процесу.

Третє покоління школи «Анналів» представлене Жоржом Дюбі, Жаком Лe Гоффом, Мішелем Вовелем.

Ці «анналісти» вже в більшій мірі, ніж їхні попередники спиралися саме на історичну антропологію, яка стає головний методологічним підходом до історії. Тобто первинним об’єктом дослідження стає людина, її історичні та етнічні типи, а не конкретні історичні події, явища та процеси. Для історичної антропології властиве цілісне розуміння суспільства як єдності економічної структури, соціальної організації та культури, тобто «всієї сукупності соціальних стосунків». Історичну антропологію, яка склалася в 1970-х pp., можна визначити як \ і іжд ис ци п л і на р ну галузь, в якій історія розглядається як процес становлення людини.

Саме на цьому етапі з’явилися теоретичні роботи з проблематики ментальностей. Раніше, хоча ця проблематика і була озвучена, проте розроблялася більшою мірою на інтуїтивному рівні. «Анналісти почали дивитись на минуле очима етнологів, разом з тим залишаючись істориками».

Внаслідок такого зосередження на історії етносів, значна увага почала надаватися ментальностям і соціальній та індивідуальній психології. Це призвело, за висловом А. Гуревича, до «поширення погляду історії не тільки на видиму частину «айсберга», а й на приховану від прямого спостереження його основну масу». Дослідження менталітету дало змогу розширити коло проблематики.

Ж. Лe Гофф вважав, що дістатися до глибин ментальності можна через щодення - приказки, звичаї, лінгвістичні дефініції, символічні значення. Хоча символізм був типовим явищем середньовіччя («нашарування конкретного на абстрактне становило основу ментальностей і відчувань середньовічних людей»), проте таке трактування повсякденності було поширене «анналістами» на всі історичні періоди.

Ж. Дюбі стверджував: «Ми переконані, що всі соціальні відносини складаються як функція «системи образів», яка передається від покоління до покоління в процесі виховання й навчання й внаслідок певних економічних умов». «Система образів», які відрізняються в різних суспільних стратах і є детермінантою для поведінки та формування уявлень про світ - це і є ментальність. Під ментальністю Ж. Дюбі розуміє систему, що розвивається, усі елементи якої тісно взаємозалежні й зчленовані. Це система образів і вистав, різна в різних соціальних групах і стратах, якою вони керуються у своїй поведінці й у якій виражена їхня уява про світ у цілому й про їхнє власне місце в цьому світі. Вивчення саме цих уявлень Ж. Дюбі вважає винятково важливим.

До трьох ритмів часу, виділених Ф. Броделем, Ж. Дюбі додав четвертий. Так, перший ритм часу характеризується швидкоплинністю й поверховістю: це резонанс, викликаний проповіддю, скандал, породжений модерністським твором мистецтва або літератури. Менш швидкоплинні ментальні процеси, типу повільної зміни естетичних смаків публіки, Ж. Дюбі відносив до другої групи. Наступний рівень - «в’язниця тривалого часу» (за Броделем), ментальні структури, що мають низьку лабільність. Вони утворюють глибокий пласт уявлень і моделей поведінки, що не змінюються зі зміною поколінь. Але й тут, вважав Ж. Дюбі, можуть відбуватися зміни: зовні непомітні, але такі, що протікають порівняно швидко. І ще є четвертий ритм, який найбільш глибоко залягає - це ментальний пласт, пов'язаний з біологічними властивостями людини. Він майже нерухливий і змінюється лише з еволюцією самих біологічних ознак.

Крім того, з 1970-х pp. історики-«анналісти» почали все більше звертатися до вивчення нематеріальної сфери людського повсякденного буття: досліджувалися психологічні умови життя, страхи, сподівання, ставлення до різних суспільних інститутів - сім’ї, релігії, освіти, державної влади та інші.

Справді, третє покоління досить сильно розширило проблематику досліджень. У одній зі своїх статей Ж. Ле Гофф підняв питання політичної історії, що, по своїй суті, суперечить соціальній. «Перед обличчям нової політичної історії, яка буде написана, традиційна політична історія - труп, однак труп цей ще має бути знищений. Зрозуміло, ази політичної історії залишаються й завжди будуть не тільки корисні, але й необхідні. Також не можна обійтися й без хронології політичних подій і біографій політичних діячів». Таким чином, хоча Ж. Ле Гофф і називає політичну історію «трупом», але віддає їй належне, визнаючи необхідність як історії «великих людей».

Згодом Ж. Ле Гофф та Р. Шарт’є намагалися витіснити або обмежити історію менталітету за допомогою історичної антропології. Надії на створення нового варіанту «тотальної історії» чітко окреслив Ж. Ле Гофф: «Історична антропологія являє собою загальну глобальну концепцію історії».

За початкову точку становлення історичної антропології можна розглядати програмну статтю Ж. Ле Гоффа 1972 р. «Історик та людина в повсякденності», в якій автор констатував зближення історії та етнології. Ж. Ле Гофф стверджу вав, що «історія ментальностей та історична антропологія ніколи не перетиналися». Якщо ментальність обмежувалася «сферою автоматичних форм свідомості та поведінки», то історична антропологія являє собою «загальну глобальну концепцію історії», поєднуючи вивчення менталітету, матеріального життя, повсякденності навколо поняття антропологія». Ж. Ле Гофф вважає, що «... історико-культурні явища є водночас і явища соціальні» і «... явища культури становлять більшу частину тієї сфери, яку традиційно називають політикою».

Наступне покоління «анналістів» сформувалося в 1990-х pp. Його представники - Ален Буро, Роже Шарт’є - висунули ідею так званої «спеціальної історії ментальностей». Вона досліднеє вплив колективної свідомості на індивідуальну. Одночасно наголошується на необхідності повернення до тернарної моделі «глобальної історії» Ф. Броделя.

Абсолютизація ментальних стереотипів заважає Ж. Дюбі й Філліпу Ар’єсу вивчити механізм впливу цих стереотипів на окремих індивідів. Нова «спеціальна історія ментальностей», за А. Буро, повинна безпосередньо зайнятися вивченням цього механізму. Головні завдання нового напрямку: з'ясування того, як, яким чином колектив здатний впливати на окремих «творців історії», як певні загальні уявлення перетворюються в індивідуальні, як прийняті в колективі висловлення набувають форми персональних, індивідуалізованих. «... Вчення про залежність духовного та політичного життя від економіки має сенс у найширшому і найоб’ємнішому філософському плані, але що робити з ним історикам? Якщо історія є продуктом діяльності людини, соціально детермінованої людини, то нею рухають емоції, ідеї, культурні традиції, вірування, стереотипи», - стверджують французькі вчені Р. Шарт’є і Ж. Дюбі.

Згодом Ж. Ле Гофф, Р. Шарт’є пристали до німецько-італійської школи мікроісториків. Це пов’язано з їх спробами витиснути або обмежити «історію менталітету» у вивченні повсякденності, що було засобом дистанціювання від «нерухливої історії», якою вона бачилася Ф. Броделю.

Загальним для двох підходів у вивченні історії повсякденності - і наміченого Ф. Броделем, і мікроісториками - було нове розуміння минулого як «історії знизу» або «зсередини», що дало право голосу маленькій людині, жертві модернізаційних процесів: як незвичайному, так і самому пересічному. Реконструкція повсякденності елітарних прошарків відродилася на новому витку розвитку науки вже після того, як виникла тема повсякденності рядових людей, і це була вже інша біографічна історія великих, з іншими акцентами. Наслідком розуміння історії повсякденності як «історії знизу» було подолання снобізму відносно маргіналів суспільства (злочинців, інакомислячих, представників сексуальних меншостей і т.п.). Два підходи в дослідженнях повсякденності поєднує також міждисциплінарність (зв'язок із соціологією, психологією та етнологію). І мікроісторики, і анналісти припускають - хоча й на різних рівнях (макро-історичному й мікро-історичному) - вивчення символіки повсякденного життя. Нарешті, і послідовники Ф. Броделя, і мікроісторики в рівній мірі зробили вклад у визнання того, що людина минулого не схожа на людину сьогоднішнього дня, вони рівною мірою визнають, що дослідження цієї несхожості є шляхом до збагнення механізму соціопсихологічних змін. У світовій науці продовжу ють співіснувати обидва розуміння історії повсякденності - і як реконструюючий ментальний макроконтекст історії подій, і як реалізації прийомів мікроісторичного аналізу.

Таким чином, школа «Анналів» пройшла декілька етапів у своєму розвитку. Ю. Афанасьев виділяє наступні періоди:

1. 1929-1946 pp. - із заснування журналу «Аннали» до смерті Л. Февра;

2. 1946-1969 pp. - період домінування поглядів Ф. Броделя;

3. з 1969 р. - період так званих оновлених «Анналів».

Зараз ми вже можемо говорити про повноцінний четвертий етап розвитку даної історичної школи, який розпочався в 1990-х pp. і успішно триває і сьогодні.

Деякі дослідники заперечують наявність у «анналістів» загального, об’єднуючого концепту історичного розвитку. Самі анналісти також час від часу заперечували проти класифікації їх напрямку як «школи», підкреслювали індивідуальність своєї методології та відсутність єдиного кредо в трактуванні історичних процесів, яке було б обов’язкове для них всіх.

На думку ж Л. Таран, головною парадигмою для істориків-»анналістів» була постановка певної проблеми, яка повинна досліджу ватис ь всебічно, з допомогою різних методів і наук, заглиблюючись у всі сторони життя, не концентруючи свою увагу тільки на історії героїв.

Проте навіть поза цим таки існує в «анналістів» загальна ідея, спільне бачення історії та призначення історика, що і дає змогу виокремити цю школу. Для всіх представників «Нової історичної науки» в центрі історичного процесу стоїть людина. У своїй праці М. Блок пише: «Предметом історії є людина. Скажімо точніше - люди... Хто цього не зрозумів, той, щонайбільше, може стати чорноробом ерудиції. Історик схожий на казкового людожера. Де пахне людиною, там, він знає, його чекає пожива».

Школа «Анналів» відрізнялася відсутністю догматизації методології досліджень, надаючи широкий простір в осмисленні історичного процесу. Це дало змогу «анналістам» еволюціонувати, не зациклюючись на певному статичному баченні історії. Закономірна міждисциплінарність та широке коло пошуків зумовили те, що під впливом «Нової історичної науки» сформувалися нові напрямки історичних пошуків: «нова наукова історія» «нова соціальна історія», кліометрія, «психоісторія», нарративістика та постмодернізм в історичній науці.

Також сфера досліджень «анналістів» тісно переплітається з науковими інтересами етнопсихології, яка вивчає повсякденну, «неформальну» історію різних етносів та народів. Саме тому дослідження французьких істориків є для вивчення історії щодення надзвичайно важливими.