Вісник - Випуск 44 - Спеціальний випуск - 2011

Дитяча безпритульність та боротьба з нею у житті українського суспільства 20-х pp. XX ст.

Дитяча безпритульність та боротьба з нею у житті українського суспільства 20-х pp. XX ст. У статті на основі численних друкованих джерел та архівних матеріалів розглядається явище дитячої безпритульності в Україні у 20-і pp. XX ст., ті фактори, які спричинили її виникнення та колосальне розповсюдження. Автор робить спробу окреслити її масштаби, а також визначити реакцію з боку держави та громадськості на це явище та заходи з її подолання.

Двадцяте сторіччя в історії нашого народу було відзначене низкою жахливих катаклізмів, які уносили в могилу сотні тисяч наших співвітчизників. І кожна нова хвиля історичних катастроф виштовхувала напризволяще все нові й нові легіони знедолених безпритульних дітей. Справжньою «цунамі» XX сторіччя для України можна вважати серію війн та революцій, яка тривала без перерви з 1914 по 1921 рік і залишила по собі вщент зруйноване господарство, розвал економіки, голод, епідемії і як наслідок - дитяче сирітство та безпритульність.

Боротьба з безпритульністю протягом 20-х pp. XX ст. залишалася одним з головних напрямків діяльності державної влади, вітчизняних та зарубіжних громадських організацій на Україні. Важко уявити собі, які страшні наслідки чекали б нашу вітчизну у разі провалу заходів із соціалізації сотень тисяч «дітей вулиці”. Відповідно на початку 20-х періодичні видання, законодавчі акти, стенограми урядових та партійних зборів, статистичні довідники рясніли інформацією стосовно цієї проблеми. Вони нагадували повідомлення з полів бойовищ.

Поступово від фіксації фактів та цифр публікації стали переходити до узагальнення набутого досвіду, формування висновків. Щоби скласти собі уявлення про ставлення суспільства 1920-х до явища безпритульноті цікавим джерелом є перли української художньої літератури „Дівчина з шляху” А. Головка, „Приблуда” С. Васильченка, „Вуркагани” та „Ранок» І. К. Микитенка та інших.

Але нові трагедії, які звалилися на наших співвітчизників протягом 1930-1940-х pp., а, можливо, і зумисне замовчування проблеми офіційними джерелами, на довгі роки відсунули історію подолання безпритульності у 20-і pp. XX ст. на задній план. З-під пера істориків тоталітарної доби вправно виходили дослідження, у яких ця історія втрачала свій трагізм та загрозливу масштабність. Так у суспільстві було сформовано уявлення про звитяжний шлях радянської влади у двобої із цим соціальним кошмаром. У центрі згаданої кампанії офіціозом були поставлені два велетня педагогічної думки: Ф. Е. Дзержинський та А. С. Макаренко, які своєю енергією та майстерністю без проблем вирішили питання знедоленого дитинства.

Нової сили набув інтерес до цього предмету разом із постанням проблеми безпритульності у незалежній Україні 1990-х. На початок 2006 р„ за даними Міністерства в справах сім'ї, молоді та спорту, в Україні нараховувалося близько 150 тис. безпритульних дітей та підлітків. Отже, у той чи інший спосіб у наші дні не тільки влада, а й суспільство мають реагувати на це явище. Низка наукових розробок стала відгуком на існуючу проблему.

Серед досліджень пострадянського періоду, присвячених вказаній проблематиці, слід зазначити праці І.І. Діптан.

Дослідженню зазначеної проблеми присвячена дисертаційна робота А. Г. Зінченко „Дитяча безпритульність в Радянській Україні в 20-х - першій половині 30-х років XX століття”. З досліджень останнього часу треба згадати дисертацію Є. Ю. Ільченко „Виховання дітей-безпритульників на Полтавщині в 20 - 30-і pp. XX ст.”, а також статті А. О. Ришкової „Боротьба з безпритульністю та охорона дитинства в УСРР (1919-1929 pp.)” та Л. В. Олянич „Соціально- реабілітаційні функції установ для безпритульних дітей в УСРР у 20-х pp. XX ст.”. Указані праці були присвячені висвітленню низки правових, організаційних, педагогічних та інших боків протидії безпритульності, але в тіні залишили соціально-психологічний аспект сприйняття суспільством цього потворного явища. Наша стаття є спробою висвітлення явища дитячої безпритульності в Україні та захрдів боротьби з нею у 20 pp. XX ст. з позиції історії повсякденності.

Проблема допомоги знедоленим дітям, яка існує у кожній країні, за часів царату вирішувалася за допомогою низки неурядових благодійних організацій та міських самоврядувань. У 1914 p., напередодні Першої світової війни, в Україні в межах Російської імперії налічувалося 7 600 вихованців тогочасних установ соціально-правового захисту дітей - сирітських притулків та будинків для фізично та розумово недужих дітей. За час воєнних дій до сиріт мирного часу додалися тисячі малих українців, яких посиротила Імперіалістична бійня. У січні 1918 р. естафету порятунку сиріт Першої світової прийняв створений в УИР структурний підрозділ МВС - департамент державного опікування, який виявився не спроможний серйозно вплинути на стан закладів соціального захисту. Свій внесок у справу захисту дітей, хоча й на нетривалому відтинку часу, зробив Департамент державного опікування Міністерства Народного Здоров’я та Державного опікування Української держави П. Скоропадського.

На час встановлення на більшості території України влади більшовицького уряду, наприкінці 1919 p., тут налічувалося 300 дитячих будинків із 20-ма тисячами вихованців. За підрахунками українських істориків радянської доби, „На початку 1921 р. поза школою залишалося понад 2 млн. дітей, з них 1,5 млн. безпритульних сиріт та напівсиріт” (при населенні республіки 26 827 тис чоловік Н. Т.).

Таким був підсумок Першої світової війни та революційних змагань. Але вирішального удару по дитячому населенню завдав наступний голод 1921-1923 pp. Його руйнівна дія була підсилена діями центрального радянського керівництва в Москві, яке намагалося за рахунок виснаження продовольчих ресурсів України зберегти людність у Поволжі, на Південному Уралі, в Казахстані, Вірменії, Криму тощо. Критичне становище з продовольством у ряді південних губерній України замовчувалося, і замість ешелонів з хлібом до УСРР надходили ешелони «голбіженців» (тогочасний термін). З неврожайних районів РРФСР в організовному порядку завезли тоді 439 тис чоловік. Серед них було близько 80 тис. дітей. Понад 13 тис. дітей прибули до нас самоплином. Далі, на протязі 1920-хpp. у „Віснику Наркомосу УСРР” регулярно публікувалися списки загублених під час цих бзглуздих переміщень дітей, яких розшукували рідні.

А тим часом в Україні - „житниці Європи” - коїлося страшне... Загальна чисельність голодуючих вже на 1 серпня 1922 р. становила 4 283 835 чоловік (підраховано автором за). У 1922 р. в Україні у зв'язку з голодом померло 70% немовлят. Як репортаж з гарячої точки нашої історії долинають до нас слова: „Есть губернии и уезды, в которых почти не осталось детей моложе 6-7 лет. Здоровью тех, кто выжыву из этого ада, будет нанесён непоправимый ущерб, грозящий всему обществу физическим вырождением... Какие понятия о человеческой природе может вынести ребёнок из обстановки, в которой ему приходится прятаться от взрослых и более сильных людей или своих же собственных родителей, чтобы они его не съели”. „В голодных районах людоедство становится бытовым явлением”. Маленькі втікачі поповнювали лави безхатченків.

Діти на той час складали 42% усього населення України. У голодних губерніях питома вага дитячого населення становила 45,1%. „Точних відомостей - скільки в нас безпритульних дітей, - немає. їх дістати неможливо, хоча були переписи дітей, хоча пораховано вже було з точністю до одиниць”, констатував голова Центральної комісії допомоги голодуючим (ЦК Помгол) Г. І. Петровський. Серед голодуючих та безпритульних дітей були розповсюджені коклюш та трахома, черевний тиф та сифіліс, короста і туберкульоз тощо.

Тогочасна столиця України Харків фактично правила за епіцентр кризи. З одного боку, у 1922 р. кількість менканців міста, які померли або виїхали звідси дорівнювала 40%. Харківські лікарі В. М. Ко гай та Б. В. Фавр, які за дорученням уряду проводили обстеження стану здоров’я голодуючих, засвідчували, що половина з них була приречена на вмирання. За даними перепису 1920 р„ у Харкові 285,2 тис жителів. У той же час, розташований безпосередньо біля кордону з Росією, Харків був величезною вузловою станцією залізниці і становив потужний центр тяжіння для голодуючих, серед яких найвразливішою категорією були діти.

Напівзруйноване під час боїв Громадянської війни і жахливої паливної кризи 1919-1920 pp., місто захлиналося під навалою знедоленої дітвори. Залишившися на вулиці, діти були приречені на поневіряння по вокзалах, де 10-12-річні повії пропонували себе за гривеник або шмат хліба, базарах, ночівлю у кращому випадку у землянках, під навісами складських приміщень та всередині рекламних тумб. Як пригадують харківські старожили, величезним табором бродяг та безпритульних протягом 20-х pp. залишався глибокий яр, розташований позад району Держпрому (нині там знаходиться станція метро „Наукова”). Надійний, хоча й не дуже комфортний притулок давали безхатченкам старі харківські катакомби. Щоб зігрітися спали діти по двоє - парами, і це в них називалося „парове опалення”. Серед безпритульної спільноти формувалася своя певна субкультура зі своїм арго, нормами поведінки, фольклором...

Вышли мы все из вагона,

Сало забрали у нас.

Вот вам святая свобода,

Вот вам советская власть! - 

Лунало біля бродяжих вогнищ.

Забрати дітей з вулиці було завданням №1 для влади і суспільства. Дитячий будинок, який за планами перших радянських освітян мав стати осередком виховання людини світлого комуністичного майбутнього, став тоді головною формою порятунку дітлахів від голодної й холодної смерті. Тому кількість дитячих будинків неухильно зростала. Якщо влітку 1920 р. Харківська губернія налічувала 58 притулків (ще зберігалася дореволюційна термінологія), з котрих у Харкові діяли 31 (за іншим звітом, на 1.06.1920 у Харкові працювало 25 дит. будинків із 1327 мешканцями), то на 1 січня 1922 р. в Харкові працювало 77 дит. будинки із З 358 вихованцями. У 1923 р. кількість дитячих будинків по всіх повітах Харківщини становила 177, а в самому Харкові розміщувалося 63 будинки різних типів, включаючи 1 трудколонію та 2 дитячих містечка. За адресою К. Лібкнехта, 78 (нині - Сумська вул.) та вул. Чорноглазівська, 15 (нині Маршала Бажанова) були розташовані колектори-розподільники відповідно на 90 та 75 ліжок, а в Олександрівській лікарні (нині Міська клінічна лікарня №1) - ізолятор для хворих на інфекційні хвороби. У селі Гієвка був влаштований ізолятор на 100 ліжок. Для фізично та розумово дефективних дітей діяло 4 установи загалом на 300 дітей. Незважаючи на невпинне зростання кількості дитячих закладів, число бездомних дітей випереджало зусилля влади. Матеріали ЦДАВО вказують кількість безпритульних дітей в Україні на 18.10.23 р. по приблизним підрахункам у 120 000 дітей, а на Харківщині – у 3 000.

У 1923 р. на утримання дитячих будинків в Україні витрачалося понад 50 % видатків з бюджету НКО УСРР (понад 11 300 000 крб.). Але в умовах господарської розрухи цих грошей хронічно не вистачало. Внаслідок цього дитячі установи перебували у геть занедбаному стані, діти по кілька діб не отримували продуктів, ходили буквально голі й босі. У звіті про діяльність Ценральної комісії по боротьбі із наслідками голоду з листопада 1922 по вересень 1923 р. зазначалося: „Общие условия, в которых находились закрытые детские учреждения, были настолько тяжелы, особенно в голодных губерниях, что иногда приходилось ставить вопрос о том, кому следует оказывать помощь: беспризорным детям или детям, находящимся в учреждениях”. „Захворюваність та смертність вдитячих установах часом досягала 50% всього населення інтернату”. „Тяжкі житлові умови, недостатнє харчування (в середньому 1200-1400 калорій), відсутність належної кількості постільної білизни відбиваються на слабкій і без того фізично дитині; вони явились одною з причин збільшення захворювання туберкульозом в Дитбудинках, яке доходить, по повідомленнях з місць, до 55 - 60 %” - звітувала про свою роботу Центральна комісія допомоги дітям. Після обстеження 6 листопада 1921 р. ізоляційного пункту для заражених інфекційними хворобами біженців на Балашовському вокзалі в Харкові перевіряючий від п'ятірки з надання допомоги голодуючим Вячеславов доповів: „Прибыв в Изо пункт..., япришёл в ужас, которого словами нельзя выразить. Помещения Изопункта в высшей степени антисанитарны: непролазная грязь, миллиарды насекомых и скученность, духота и вонь. Г рудные дети, находящиеся в Изопункте по нескольку дней, ничего не получают, кроме воды, да и тав ограниченном количестве, так как во всём персонале видна распущенность, и кипяток даётся оди раз в сутки, дети предоставлены спмим себе и без всякого присмотра валяются в грязи по несколько дней, вместо того, чтобы быть отправленными в Эвакоприёмник. По-моему, легче детям замёрзнуть на улице, чем медленно гнить”. Інспектор Укреваку (комісії з евакуації біженців - Н. Т.) Трофімов, знайшовши під парканом на вулиці двох гинучих хлопчиків 8-9 pp., на котрих міліціонери не звертали уваги, обурився: „После всего этого невольно возникает вопрос: сколько же таких несчастных и невинных малюток лежат под заборами гор. Харькова и под навесами станций и сколько их умерло? И второй вопрос: где же наши блюстители порядка: милиция, чека м др. органы администрации?”. І зовсім страхітлива картина постає зі звіта про обстеження Рубіжанського дитячого будинку від 14 березня 1920 р.: „Море грязи и хаоса... босых и голых детей заставляют носить воду из колодца, почему у некоторых из них получаются опасные болезни, как то ревматизм и воспаление почек”. Мед. допомоги немає. Годують дітей 1-2 рази на день і зовсім не варять гарячей їжи, навіть хліба не дають, тому що нема ножа... Малих дітей ніколи не вмивають. Завідувачка дитячим будинком т. Перевертайлова сварить дітей матерною лайкою, а продукти (список додається) розподілені невідомо куди. Не дивно, що діти розбігалися з таких „прихистків”.

Голова ВУЦВК Г. І. Петровський наголошував, що „покинуті напризволяще діти фатальним чином підуть по шляху злочинів”. Згодом він писав: „Півтораста тисяч дітей вешталося тоді (у 1922 р.) по вулицях наших міст, загрожуючи суспільству та державі дати у майбутньому півтораста тисяч злочинців”. Отже, голод і безпритульність могли спричинити не тільки загибель сотень тисяч дітей, але й загрожували безпеці пролетарської держави. Тож задля вирішення проблеми владою та суспільством застосовувалися будь-які засоби.

Загальне керівництво заходами проти голоду здійснювала Центральна комісія допомоги голодуючим при ВУЦВК (ЦК Помгол), керована Г. І. Петровським. Координація роботи з безпритульними була довірена міжвідомчій Центральній раді захисту дітей, яка об’єднувала представників наркоматів охорони здоров’я, соціального забезпечення, продовольства, земельних справ. У вересні 1921 р. була створена Секція допомоги голодуючим дітям, котра спочатку підпорядковувалася ЦК Допгол, а потім - Центральній Раді захисту дітей України (ЦСЗД У). При ВУЦВК діяла Надзвичайна комісія з боротьби з безпритульністю. З 1 листопада 1922 p., фактично у період найбільш гострої продовольчої кризи в Україні, Центральну Комісію Допомоги голодуючим було замінено на Центральну Комісію допомоги у боротьбі із наслідками голоду - Доппіслягол (Помпослегол). Велику допомогу надавали громадські організації: відкрите 18 листопада 1922 р. Всеукраїнське благодійне товариство „Содействие”, „Ліга порятунку дітей”, Український Червоний Хрест (Укрхрест) та товариство „Друг дітей”, створене у 1923 р., кооператори, комсомол. Сьомий Всеукраїнський з'їзд Рад виніс ухвалу стосовно проведення „Місяця допомоги дітям”, регулярно проводилися благодійні спектаклі, концерти, лотереї на користь безпритульних голодуючих дітей. Першого лютого 1923 р. члени Культурно-просвітнього союзу глухонімих влаштували благодійний вечір „Глухонемые - беспризорным детям”, на якому було представлено драму на 4 акти, дваводевылы, дивертисмент за участю коміків Жана, Ферро та Дюпона, характерні танці та різноманітні розваги.

На першому етапі боротьби із голодом у пошуках коштів ЦК Допгол зверталася за дореволюційною традицією до „совершенно случайных пожертвований, отчислений по единичным союзам и предприятиям, сборов с вечеров и зрелищ, воскресников, ...установленных в августе и сентябре 1921 г. ВУЦИКом налогов в пользу голодающих на театральные билеты, на железнодородные билеты, обложений патентов и промысловых свидетельств и обложений товарообменных операций в размере 1 фунта с каждого пуда заготовленных агентами Наркомпрода продуктов”. В основу роботи був покладений принцип „все слои населения были привлечены к непосредственному участию в помощи голодающим и при том в обязательной для каждого гражданина форме”. Ця обов'язковість поступово посилювалася. Центральна комісія допомоги після голоду діяла пад лозунгом „десять ситих годують одного голодного” і використовувала такі джерела надходжень: два фунта до пуда продподатку, від 1 до 4% заробітної плати з робітника та службовця, 4 фунти муки з кожного члена нетрудової сім'ї. У „Положенні про Центральну комісію з боротьби з наслідками голоду” (ЦК Послегол) вказувалося: „Необходимо оставить в силе прежние методы взимания сборов, применяя репрессии к злостным неплательщикам, широко организуя показательные процессы”.

Переліченими організаціями протягом 1922 р. по країні були розгорнуті тисячі лікарсько-харчевих пунктів (врапитпунктов), де пайки отримувало 2 313 270 людей, то б то 54% загальної кількості голодуючих. 56,6 % з цього числа годувалося за рахунок вітчизняних коштів, 43,4% - на кошти, надані закордонними міжнародними організаціями (Американська адміністративна допомога - АРА, з якою 10 січня 1922 p. X. Г. Раковський склав угоду про співпрацю; Єврейський громадський комітет допомоги погромленим - ДЖОЙНТ; Голандська меннонітська церква; Американська допомога студентам, Нансенівський фонд, який об’єднував зусилля понад 15 громадських організацій; Ватикан, місію якого у Харкові представляв настоятель польського костьолу отець Вікентій Ільгін, тощо). За повідомленням „Бюллетеня № 7 ЦК Помгол при ВУЦИК” від 30 серпня 1922 p., продовольчою допомогою закордонних організацій користувалося 1 851 185 чоловік. Допомога потребувалася терміново, а з настанням осені довелося пристосовувати „годувальні пункти до завдань з опікування бездомних та бездоглядних дітей”. Тому замість повноцінних дитячих закладів спочатку нашвидкуруч облаштовувалися нічліжно-харчові пункти на залізниці, денні й нічні притулки по містах та селах. До штату їдалень включалися педагоги, і годувальні пункти перетворювалися на денні дитячі будинки. „Необхідно організувати не тільки годування, але й прихисток для сотень тисяч безпритульного підростаючого покоління”, - писав тоді Г. І. Петровський. За даними на 15.06.1923 р„ до 35 000 дітей-сиріт було розміщено серед громадян України на індивідуальне патронування. Своїми пайками ділилися з дітьми військові та міліціонери. Чимало виробничих колективів було залучено до колективного патронування дитячих будинків. Зокрема у Харкові у 1922 р. під патронуванням міської міліції знаходився дитбудинок № 16.

Для накопичення необхідного продовольства було введено обов'язкове відрахування двохфунтового збору із кожного пуда виставленого на продаж збіжжя. Туди ж було спрямовано й надходження від продажу на брухт коштовних металів церковних дзвонів та ритуального обладунку релігійних громад.

По мірі згортання самодіяльної активності населення в СРСР, благодійну діяльність громадських організацій з допомоги безпритульним дітям було взято під державний контроль і зосереджено переважно у товаристві „Друг дітей” та Дитячому фонді ім. В. І. Леніна.

У Харкові як адміністративному центрі УСРР були зосереджені центральні керівні органи боротьи з дитячою безпритульністю: і ті, що збирали та розподіляли матеріальні надходження, і ті, що формували методичні засади цієї роботи, і ті, що безпосередньо її виконували. Такою заключною ланкою була окружна інспектура народної освіти, яка на кошти Окружної комісії Допголу створювала дитячі інтернатні заклади та проводила у них важку щоденну роботу.

Спільні зусилля влади й громадськості, які докладалися до вирішення проблеми безпритульності протягом 20-х pp. XX ст., поступово давалися взнаки. На завершальному етапі цього протиборства відчутну роль відігравали органи правопорядку, які здійснювали вилучення малолітніх бродяг з вулиці у 1928-29 pp. Так, відповідно до наказу Робітничо-селянської міліції УСРР від 8.08.1928 р. №123/30 та постанови Урядової Комісії СРСР щодо одночасного вилучення безпритульних, у ніч з 25 на 26 серпня 1928 р. під час проведення операції по Харкову було „підібрано” 750 безпритульних, з яких через органи ДПУ 184 підлітки 16-18 років було направлено до концтабору. Головою урядової комісії з вилучення безпритульних в Україні був т. К. М. Карлсон. Саме йому Влас Чубар віддав розпорядження в ніч з 6 на 7 листопада 1928 вилучити усіх безпритульних по м. Харкову. Тієї ночі було затримано та відправлено до БУПРу 78 безхатченків.

На кінець 20-х pp. вулиці українських міст потроху таки звільнилися від бездомних голодранців.

Узагальнюючи викладене, можна зробити такі висновки: проблема дитячої безпритульності та бездоглядності в Україні 1920-х pp. була зумовлена тривалими воєнними діями Першої світової та Громадянської війни, недалекоглядною політикою більшовицького керівництва у Москві та Києві. Коли ж проблема набула таких серйозних масштабів, що почала загрожувати розвалом суспільства через його наскрізну криміналізацію, уряд УСРР розгорнув енергійну діяльність з порятунку знедолених дітлахів. Боротьба з голодом та дитячою безпритульністю ностла у першій половині 20-хpp. XX ст. всенародний характер, тож окрім урядових організацій до неї залучилися численні громадські об'эднання. Відчутною була матеріальна допомога закордонних благодійників. Участь правоохоронних органів у розв'язанні проблеми приблизно дорівнювала внеску у цю справу інших виробничих колективів, до чого додавалося виконання органами міліції їх функцій з охорони громадського порядку та боротьби з правопорушеннями. По мірі згортання діяльності самодіяльних об'єднань зусилля з подолання безпритульності та бездоглядності дітей підпадала під контроль держави. Повністю безприткльність в УСРР як суспільне явище не була подолана, але на кінець 1920-х pp. переважна більшість дітей-безпритульників була соціалізована та знайшла своє місце у лавах будівників світлого майбутнього. Враховуючи вікову структуру контингенту безхатченків 1920-х, можна стверджувати, що під час Великої Вітчизняної війни вони зробили вагомий внесок у перемогу над фашистською Німеччиною.

Додатки

Харків, 1923 p.

Сімферополь, 1922 р.