Вісник - Випуск 44 - Спеціальний випуск - 2011

Повсякдення радянської доби

Нова буржуазія: риси повсякденного життя та діяльності в період непу

Нова буржуазія: риси повсякденного життя та діяльності в період непу. В статті висвітлюється такий аспект повсякденного життя непманів, як девіантна поведінка, детермінована трансформаційними процесами, що відбулися в суспільстві в роки революції та воєнного комунізму. Аналізуються також різноманітні форми спротиву підприємців політиці радянської держави.

Ключові слова: повсякденність, девіантна поведінка, спротив, непмани, підприємці.

Повсякденне життя непманської буржуазії належить до числа тих наукових проблем, що, на жаль, все ще залишаються надто фрагментарно вивченими в історіографії, хоча історія нової буржуазії вже отримала певне висвітлення у роботах дослідників непу. Тому є вельми актуальним об’єктивне дослідження цього питання, оскільки саме у повсякденній практиці відбувалось становлення нової буржуазії як певної верстви суспільства, її функціонування в народному господарстві та спротив підприємців класовій політиці держави «диктатури пролетаріату».

Мета статті - проаналізувати деякі риси повсякденного життя та діяльності нової буржуазії та форми її спротиву в 1920-ті роки.

Хронологічні рамки статті: 1921-1929 роки, тобто період здійснення непу.

Джерельну базу роботи складають, як опубліковані матеріали (законодавчі акти, періодична преса, тощо), так і архівні джерела.

Зміна соціокультурних умов, що відбулась в країні після 1917 року вкрай негативно позначилась на розвитку вітчизняного підприємництва. По - перше, внаслідок ліквідації в роки воєнно-комуністичного експерименту старої буржуазії зник той освічений, культурний і загалом цивілізований (європеїзований) шар спадкових підприємців, що в дореволюційний період був носієм підприємницьких традицій професіоналізму та етичних норм. Як результат - розпався зв’язок часів між дореволюційним і “непівським” поколіннями підприємців, стався безпрецедентний в історії розрив культурних традицій вітчизняного підприємництва. По-друге, в нових порівняно з дореволюційними часами соціокультурних, політичних та економічних умовах радянської держави, що здійснила спробу знищити інститут приватної власності, фактично виникла нова генерація підприємців, тобто “нова буржуазія”, яка в масі своїй була соціально аномічною, не “обтяженою” традиційними нормами професіональної етики, і взагалі, соціальними цінностями та нормами поведінки. Внаслідок цього, нове соціальне утворення - верства непманів, виявилася значною мірою маргіналізованим (насамперед в соціокультурному відношенні), в масі своїй атомізованим, зі слабкими внутрішніми соціальними зв’язками, з практично відсутньою позитивною компліментарністю, навіть у власному середовищі, явно недостатньо підготовленим до виконання своєї соціальної ролі та функції, зумовлених статусом підприємця.

Відтак, характерною рисою епохи, що значною мірою була притаманна саме непманам, була схильність підприємців до проявів девіантної поведінки у різних її формах. Відомий у 1920-х роках економіст Ц. Крон зазначав: «Це був період непівського учадіння, період “розбазарювання” державного майна, період розкрадань і пограбувань, період, що створив гучні судові процеси і гучну славу непівським героям». Інший спостерігач був змушений констатувати: «НЕП насичений особливого роду кримінальним елементом, що ... намагається свій “успіх” засновувати на всіляких трюках, на обмані, балансуючи на межі “злочинного” та незабороненого». Так, авантюрист Т. Пашковський (він же Панін, Ніколаєв і т.д.) створив цілу злочинну групу для проведення різних афер. Він представлявся (мав навіть фальшивий мандат) завідувачем Всеукраїнської філії Всесоюзної асоціації працівників зображального мистецтва. Брав звідусіль замовлення нібито на виконання робіт, але отримавши аванс, зникав. Суд засудив його до 2 років в’язниці [1, 1929, 21 червня]. Шахраєм виявився і колишній відповідальний співробітник Подільського губфінвідділу Перепьолкін, що у 1924 р. зник, привласнивши “кругленьку” суму у 24 тис. крб., а потім займався скупівлею золота на чорній біржі. Авантюрист мав при собі документи на три різних прізвища. Був засуджений на 10 років ув’язнення [1, 1930, 18 липня].

Процвітало шахрайство і в сфері кредиту. З метою заволодіння коштами банківських установ та довірливих громадян, спритні комбінатори використовували різні методи. Наприклад, у місті Червоний Луч Луганського округу спритний ділок Аршак Акопджанянц та вісім його співучасників на позичені гроші відкрили у 1927/28 р. так зване «Російсько-Східне промислово-торгівельне товариство» (щось на зразок вітчизняних “трастів” у 1990-ті роки). За короткий термін товариство спромоглося набрати кредитів у Державного банку та довірливих громадян на суму 60 тис. крб. Векселя цього “товариства” неодноразово опротестовувались, але жодний з них не був викуплений самим “товариством”. Набравши чималу суму державних кредитів та від приватних власників, ділки поспішно зникли з Червоного Луча.

На жаль, саме такий тип “ділків-комбінаторів”, схильних до наживи з кримінальним присмаком багато в чому сприяв формуванню в роки непу негативного соціального іміджу нової буржуазії, чим уміло скористалась радянсько-партійна пропаганда для тиражування в свідомості широких мас морально неповноцінного образу підприємця.

В умовах адміністративно-бюрократичної зарегульованості економіки, за допомогою якої радянська держава, виходячи з класових пріоритетів, намагалась жорстко контролювати і регламентувати підприємницьку діяльність, створювалася сприятлива основа для прояву корупції в державно-партійному апараті. Процес розбазарювання державного капіталу, що супроводжував у роки непу розвиток приватнокапіталістичного накопичення був можливим завдяки широкомасштабній корупції. З іншого боку, саме завдяки підкупу в умовах радянської держави підприємці часто-густо мали змогу повсякденно виживати як господарюючі суб’єкти. “Немає жодного непмана, в щоденнику функцію якого не входила дача хабаря. В будь-якій галузі торгівлі та промисловості непман не працював би, він обов’язково практикує підкуп”, - зазначав з цього приводу ще до початку непу один з дописувачів газети “Известия”. У сфері посередництва, за визначенням одного з представників НК-РСІ (1923 р.) “... коли перевірити походження угод (державних установ та приватних посередників - Ю. В.), то виявляється, що в основі укладення більшості з них лежить протекція, знайомство, зв’язки та особиста зацікавленість службовців установ і підприємств”. Таким чином, корупція в роки непу була повсякденною практикою виживання непманів, як функціонуючих підприємців.

Упродовж всього непу і в центрі, і на місцях відбувались гучні судові процеси, як над хабарниками-чиновниками так і підприємцями хабародавцями. Скандальні справи «Укрсільгоспмаштреста», «Гукону», «Укрдержпосередника», «Українського борошномельного тресту» тощо стали помітними подіями у суспільному житті 1920-х років. Лише за один рік - з 1 жовтня 1921 р. до 1 жовтня 1922 р. тільки до ревтрибуналів УСРР надійшло 1276 справ про хабарництво та здирництво з боку посадових осіб. За 1922-1923 роки судами УСРР було розглянуто 2178 справ про хабарництво. У зв’язку з цим є цінним висновок помічника генерального прокурора СРСР І. С. Кондурушкіна (1927 p.): “Тепер немає жодного чимось помітного торговця, якого б не притягали до відповідальності, який не сидів, не судився: за хабар, спекуляцію, крадіжку, скупку краденого, експлуатація найманої сили...”. Якщо в 1922 р. з кожних 100 обслідуваних приватних підприємств 17, то в 1925 р. вже 60 їхніх власників або орендаторів притягалися до кримінальної відповідальності. Але при цьому слід сказати, що самі умови функціонування підприємців були надто вже далекими від цивілізованих.

В. І. Ленін вже на початку непу вимагав від наркому юстиції Д. Курського: “... карати будь-який капіталізм, що виходить за рамки державного капіталізму, карати безпощадно, аж до розстрілу, і швидко за зловживання новою економічною політикою”. А звертаючись 3 березня 1922р. до членів політбюро ЦК РКП(б) він писав: “Найбільша помилка думати, що неп покладе кінець терору. Ми ще повернемось до терору і терору економічного”. Реалізуючи у повсякденній практиці ленінські настанови, державні органи намагалися усіляко обмежити підприємницьку активність і приватнокапіталістичне накопичення.

Мілюковська (емігрантська) газета “Останні новини” у травні 1924 р. повідомляла читачів про такі повсякденні явища в Радянській Україні: “Капітали без усіляких церемоній конфіскуються, квартири та майно відбираються, а викинуті на вулицю люди, за браком вільних казенних квартир, висилаються в Наримський край”. Підприємці в роки непу були позбавлені політичних прав, що перетворювало їх на громадян “другого сорту”. Відомий англійський економіст Дж. Кейнс, що побував у 1925 р. у СРСР, описуючи становище непманів, констатував: “Система неначе аж ніяк не забороняє торгові та посередницькі операції. І політика наче їх не стримує, але займатися ними вважається або небезпечним, або негожим і ганебним. Приватні торгівці - свого роду дозволені законом знедолені, як євреї у середні віки: тих у кого є схильність до торгівлі, створена видимість віддушини, але вона не вважається природним і схвальним заняттям звичайного громадянина”.

З метою обмеження приватного накопичення в роки непу здійснювались заходи регулювання цін на приватному ринку. При цьому, державні органи мало цікавили питання, чи могли підприємці знижувати ціни та націнки на свої товари, виходячи з економічно обґрунтованих мотивів. Поряд з великими штрафами на торгівців за порушення ними встановлених адміністративними методами цін і націнок, практикувалось, згідно кримінального кодексу, їх ув’язнення “за злісне підвищення цін”, та навіть розстріл. Так, за станом на 20 травня 1927 р. наркоматом юстиції УСРР порушено понад 500 кримінальних справ за не дотримання встановлених Наркомторгом УСРР цін. Було засуджено до різних термінів ув’язнення 74 приватних торгівця, а одного до розстрілу [1, 1927, 1 черв.]. Після цих судових процесів ціни в УСРР на приватному ринку знизилися на 6,4%. Хоча дефіцит товарів на ринку тільки посилився.

Ще більш жорсткою відносно приватнопідприємницького сектору виявилась податкова політика, що мала класовий характер і перетворилась фактично на знаряддя того економічного терору, про який на початку непу говорив В. І. Ленін. Вже на початку непу податковий тиск був досить відчутним для підприємців, у 1924 р. вилучення з прибутків підприємців складало від 32 до 50,2% в торгівлі та від 35,5 до 42% в промисловості в залежності від розміру підприємства. Але поряд із законними в Україні в 1922-1923 pp. існувало від 100 до 150 несанкціонованих центральною владою зборів та податків. Для того щоб підприємці їх сплачували, місцевою владою нерідко використовувалися примусові методи. Податківці настільки морально і психологічно тероризували підприємців, що останні відчували справжній жах коли до них приходили навіть статистики або реєстратори з метою перепису населення. Ось типовий приклад. Коли до одного непмана у Миколаїві в день перепису населення 17 грудня 1926 р. завітав реєстратор (статистик), що вів перепис, то в будинку підприємця Здійнявся великий переполох. Реєстратору пришилось довго пояснювати і переконувати господарів, що він не має на меті описувати їхнє майно. На жаль, це були зовсім не поодинокі випадки, коли непмани з пересторогою ставилися до представників статистичної служби, помилково сприймаючи їх як податкових агентів.

Не бажаючи нести на собі невиправданий податковий тягар, що часто-густо перевищував їх економічні можливості, непмани використовували різноманітні форми спротиву для його зниження, хоча будь-які активні форми спротиву в умовах радянської держави несли серйозну загрозу для їх учасників, а тим більше організаторів. Однією з форм спротиву податковому свавіллю були страйки підприємців. Вдаючись до такої форми протесту і тиску на владу, підприємці явно ризикували, оскільки подібні страйки були заборонені чинним законодавством і переслідувалися у кримінальному порядку. Так, у Житомирі в липні 1922 р. у відповідь на додаткове оподаткування ринкові торговці оголосили страйк, що продовжу вався два дні. Ще більш масштабними були протести в Одесі (літо 1922 p.), коли більшість приватних крамниць та крамничок виявилися зачиненими страйкуючими підприємцями на знак протесту проти введення загальногромадянського податку. Підприємці повернули до губфінвідділу 3000 вибраних патентів і торгівельних свідоцтв на загальну суму 1,5 млрд. крб. (у радзнаках зразка 1922 р.). У Харкові навесні 1922 р. на знак протесту проти введення нових більш високих ставок податку приватні підприємці в масовому порядку почали вивозити з ринків і базарів кіоски, повертати назад до губфінвідділу патенти і т.д. Лише після того, як місцева влада вдалася до різного роду залякувань, страйк було припинено. Такі випадки протесту проти податкової практики були упродовж всього періоду непу досить розповсюдженим явищем.

Однією з форм спротиву була масова відмова приватних підприємців від ведення торгових книг. Такі книги зобов’язані були вести всі власники середніх і великих комерційних і промислових підприємств. У торгових книгах підприємці мали фіксувати всі свої комерційні операції, розмір обігів, прибутків, накладних видатків тощо. Але навіть у тих випадках, коли підприємці все ж вели такі книги, переважна їх кількість при перевірці виявилась недостовірними.

Великого поширення набула така форма протесту як масова подача скарг, колективних звернень від імені комітетів ринкових торгівців на дії податківців. Але, як правило, подібні колективні звернення підприємців до владних структур залишалися без очікуваних наслідків.

Ще однією, практично повсякденною і масовою формою спротиву з боку підприємців було їх свідоме ігнорування численних правил і нормативних актів, що регулювали і регламентували порядок здійснення комерційної діяльності. Безпатентна торгівля, торгівля без дозволу, уникнення сплати різних зборів тощо, набули в роки непу значного розповсюдження. На винних у порушенні встановлених правил складався протокол і накладався штраф та стягалась вартість патенту. За 1924/25 р. в УСРР до відповідальності за порушення цих нормативних актів було притягнуто майже 30 тис. торговців. За 1926/27 p.p. адміністративні стягнення за подібні дії було накладено на 10315 осіб. В 1927/28 р. за порушення правил торгу і промислів в УСРР було притягнуто в адміністративному порядку 28416 осіб.

Масовий спротив підприємців був викликаний насамперед не цивілізованими умовами їх підприємницького середовища в радянській державі. Як зазначав у цьому зв’язку один із сучасників непу економіст-емігрант І. Кон: “В таких условиях, когда специально против частного капитала как конкурента государства на экономическом поприще направляется целый арсенал средств - от тягчайших налогов и сборов до отказа в кредите, в отпуске товаров, в перевозке грузов, - тогда на работу в качестве частных торговцев и промышленников могут идти, казалось бы, только особо авантюристские элементы, причём нажившись, тут же нажитое богатство и проматывать, ибо копить его на предмет конфискации тем или иным порядком - бессмысленно”. Хоча далеко не завжди ці протестні дії, цей супротив мав позитивні наслідки, але він примушував владу на певний час зменшувати адміністративний та економічний тиск на підприємців.

На процесі відродження інституту приватного підприємництва та нової буржуазії надзвичайно негативно відбилися наслідки соціальної трансформації суспільства за роки революції та воєнного комунізму. В нових, порівняно з дореволюційними, соціокультурних умовах радянської держави відбулася депрофесіоналізація та маргіналізація верстви підприємців, як наслідок розриву з дореволюційними традиціями та культурними нормами вітчизняного підприємництва. Характерними рисами нової буржуазії були її аномічність та соціальний егоїзм з притаманними проявами девіантної поведінки та нерідко деструктивної мотивації діяльності. Намагаючись вижити у несприятливому соціальному середовищі, представники нової буржуазії перманентно були змушені вдаватися до різних форм підкупу радянських чиновників. Одночасно підприємці чинили різноманітний за формами спротив класовій політиці щодо приватного сектору. Цей, здебільшого пасивний, спротив підприємців дещо пом’якшував, хоча далеко не завжди, тиск держави на приватногосподарський сектор і сприяв певному подовженню існування його представників.