Конспект лекцій з дисципліни «Історія України»

4. Реформа 1860 року в Україні.

Криза феодально-кріпосницьких відносин досягла в 1859-1861 рр. апогею, що виявилось у катастрофічному відставанні Російської імперії від країн Заходу, в ганебній поразці Росії в Кримській війні, в зростанні селянських повстань.

Необхідність відміни кріпосного права розуміли і революційно-демократична інтелігенція, і молода буржуазія, і значна частина дворянства. У необхідності реформ був переконаний і російський імператор Олександр II, який добре усвідомлював, що альтернативою реформам може бути лише селянська революція. Йому належать слова, суть яких зводиться до думки, що уряд повинен відмінити кріпосне право зверху, не чекаючи, поки його відмінять народні маси знизу. Для розробки проекту реформи в 1857 р. указом царя була створена Таємна (пізніше перейменована в Головну) Комісія, до складу якої входили поміщики: як прибічники, так і противники реформи.

Безумовно, при розробці проекту реформи насамперед враховувалися інтереси дворян. Про це відверто заявив Олександр II у січні 1861 р. на засіданні Державної ради: "Я переконаний, панове, що при розгляді проекту, поданого до Державної Ради, ви погодитесь, що все, що можна було зробити для захисту інтересів поміщиків - зроблено". 19 лютого 1861 р. Олександр II підписав "Маніфест" про відміну кріпацтва.

У "Маніфесті" реформа характеризувалася як "добровільне пожертвування шляхетного дворянства, як благоденство для народу". Насправді, охороняючи інтереси поміщиків, уряд запропонував грабіжницький документ, який привів до розорення мільйонів селянських господарств. Не дивно, що підписаний царем 19 лютого маніфест було обнародувано тільки 7 березня. Уряд розумів, що селяни чекають іншої реформи і його лякали можливі селянські заворушення. Тому напередодні проголошення маніфесту в українські повіти було введено додаткові військові підрозділи. Як і передбачалось, проголошення маніфесту не викликало захвату серед селян. Великий документ був написаний у такому важкому бюрократичному стилі, що більшість селян його взагалі не зрозуміли, а ті, що зрозуміли, були глибоко розчаровані і відчули себе обдуреними.

З моменту підписання маніфесту селянин отримував особисту свободу ("відкріплявся від землі") і громадянські права. Відтепер він мав право вільно розпоряджатися своїм майном, займатися торгівлею чи промислами, відкривати своє підприємство, підписувати угоди від свого імені тощо. Іншими словами, селяни стали юридичними особами.

Але запропонована селянам реформа зберігала феодальні пережитки. Так, власниками більшої частини землі в державі залишились поміщики. В особисте користування селянам передавалась лише земля, на якій була розташована його садиба з господарськими будівлями. Що стосується польових наділів, то їх селяни зобов'язані були викупити в поміщиків. Протягом 20 років селяни вважались "тимчасовозобов'язаними" і повинні були залишатися в поміщиків, а за користування їх землею повинні були, як і раніше, відробляти панщину або сплачувати оброк.

Щоб поміщики не постраждали від реформи, держава сплатила їм 80 відсотків вартості землі, що отримали селяни. Іншими словами, держава надала селянам кредит для придбання землі. Протягом 49 років (до 1910 р.) селяни мали розрахуватися з державою, сплачуючи при цьому ще й 6 відсотків кредиту щорічно. В результаті селяни сплатили за землю суму, яка майже в три рази перевищувала її реальну вартість. Виходило, що селяни заплатили не лише за землю, а й за своє визволення.

Під час розподілу серед селянства земель враховували місцеві особливості. Орна земля розподілялась на три категорії: чорнозем, не чорнозем, степовий грунт. Зазвичай селянські наділи в двох останніх категоріях, гірших за якістю, були більшими (від неродючої землі та за хороші гроші поміщики залюбки звільнялись), зате в чорноземних регіонах, таких як Україна, були меншими. В результаті реформи 1861 р. селяни на Лівобережжі і Півдні України втратили майже третину своїх наділів (ту частину землі, яку у селян відібрали поміщики, називали "відрізками"). Якщо до реформи 1861 р. середній розмір селянських наділів дорівнював 4,4 десятини землі на ревізьку душу, то після реформи він скоротився до 3,4 десятини. Зменшуючи селянські наділи, поміщики ставили селян в економічну залежність. Селяни змушені були звертатися за допомогою до поміщика і таким чином потрапляли в нову кабалу.

Поміщики, особливо в Україні, від реформи 1861 р. виграли. Вони зберегли за собою кращі, родючі землі, а гірші за завищеними цінами збували селянам. Поміщики привласнювали ліси, луки, водоймища, те, що раніше вважалося загальною власністю. Віднині селяни вимушені були орендувати ці землі у поміщиків на кабальних умовах. Перерозподіляючи землю, поміщики змушували селян переїжджати з насаджених місць, що також приводило до додаткових витрат і так бідних селян. В результаті селяни Лівобережної і Південної України постраждали від реформи значно більше, ніж російські селяни.

Трохи інша ситуація склалася на Правобережжі. Тут, з метою привернення на свій бік у боротьбі з польською шляхтою українського селянства, уряд надав їм наділи землі, які були майже на 18 відсотків більшими, ніж їх мали селяни до 1861 р. Але виграш правобережних селян був сумнівним, оскільки за більші за розміром наділи вони й платити вимушені були більше.

Після реформи зберігався і такий пережиток феодалізму, як сільська община. До її обов'язків входив контроль за суворим дотриманням селянами своїх зобов’язань перед поміщиком. Згідно з існуючим положенням, з поміщиком розраховувався не окремий селянин, а вся община в цілому. Щоправда, на відміну від Росії, де близько 95 відсотків селян жили общинами, в Україні більшість селянських господарств (80 відсотків на Правобережжі і майже 70 відсотків на Лівобережжі) отримали індивідуальне право на землю і несли особисту відповідальність за сплату боргу за неї. Така ситуація сприяла формуванню в українського селянства ставлення до землі як до своєї власності, що відрізняло українських селян від російських.

Реформа торкнулась і державних селян, які становили майже половину усіх селянських господарств України. Вони й до реформи жили значно краще від кріпаків, мали у своєму розпорядженні більше землі, над ними не було влади поміщиків. Реформа 1861 р. і закон 1866 р. звільняли державних селян швидше і на більш вигідних умовах, ніж кріпаків.

Одночасно зі свободою державні селяни отримали більші земельні наділи, при цьому сплачували за них меншу платню, ніж кріпаки. Державні селяни зберегли за собою усі землі, які були в них до 1861 р. - близько до 8 десятин землі на ревізьку душу в малоземельних губерніях. Сплатили вони за землю лише на 45 відсотків більше від її реальної вартості. Розраховувалась ця категорія селян з державою за землю вже у 1886 р. (поміщицькі селяни — тільки в 1906 р.). Уряд був зацікавлений у розвитку товарного господарства на селі і тому надавав пільги і підтримку державним селянам.

Не дивно, що селяни, особливо кріпаки, умовами реформи задоволені не були. У відповідь на "поміщицьку милість" по селах України прокотилась хвиля селянських заворушень. Правда, на Лівобережжі і на Півдні України селянських виступів було порівняно небагато. Зате на Правобережжі, де ще жива була пам'ять про гайдамаків і де була відчутна ворожнеча між православним українським селянством і католицькою польською шляхтою, незначні місцеві конфлікти часто переростали в серйозні збройні протистояння. Тільки протягом березня-травня 1861 р. на Правобережній Україні відбулось 463 селянських виступів. Селянські заворушення охопили значну територію і мали масовий характер. Основними формами протесту були і припинення виконання феодальних повинностей, вирубка поміщицьких лісів, потрава посівів тощо. Селяни виступали під гаслом "Свобода без будь-яких зобов'язань перед поміщиком." Селяни вважали землю своєю і платити або відробляти за нею поміщику вони не бажали.

Новий спалах класової боротьби відбувся навесні 1862 р., коли уряд розпочав реалізацію реформи. 1,5 млн. українських селян відмовився підписувати уставні грамоти. Значною активністю відзначався 1863 р., коли відбулося 509 селянських виступів. Але повстання завжди швидко придушували, і селяни повертались до своєї нелегкої праці в нових умовах.

Після скасування кріпосного права гостро постало питання про реформу управління, впровадження законності і порядку в адміністративну діяльність. Таким чином, селянська реформа 1861 р. поклала початок реформуванню внутрішнього устрою Російської імперії. Протягом 60-70-х рр. уряд провів ряд реформ у галузі управління, освіти, суду, а також у військовій і фінансовій сферах.

У 1864 р. була проведена земська реформа. Створювалась система місцевого самоврядування, земські збори і земські управи, як виконавчі органи під зверхністю дворянства. На Лівобережній Україні було створено 6 губернських і 60 повітових земських управ. Органами самоврядування в земських управах були губернські і земські збори. Виконавчими органами — губернські та повітові земські управи. Вибори відбувалися за майновим цензом на три роки. На Правобережній Україні земське самоврядування було запроваджене тільки в 1911 р.

Земства займалися упорядкуванням доріг, організацією медичної допомоги, утриманням народних шкіл, бібліотек, пошти, збирали статистичні дані, організовували сільськогосподарські виставки. Земства сприяли розвитку аптечної справи в Україні: на свої кошти відкривали аптеки, закуповували і вивозили лікувальні засоби. Ліки в земських аптеках були доступними для всіх верств населення.

Створення земської системи самоврядування свідчить про оформлення виборної структури в бюрократичній системі управління. Хоча земства мали обмежену компетенцію, вони стали осередками формування ліберальної опозиції самодержавству. У земствах працювали сотні національно-свідомих українців: вчителями, лікарями, ветеринарами, агрономами. Земства в Україні сприяли зростанню добробуту, рівня освіти, національної свідомості населення. Утворення земств означало часткову реформу політичної системи, в якій дворянству відводилась провідна роль.

Ще гострішою була потреба в удосконаленні системи судочинства. У 1864 р. була здійснена судова реформа, за якою вводився позастановий. Відкритий, незалежний від чиновників суд. Реформою суди поділялись на карні і громадські. Реформа передбачала формальну рівність усіх громадян перед законом. Тепер судочинство відбувалося за участю двох сторін: обвинувачення та захисту, провину підсудного визначали присяжні судді, обрані населенням. Вироки, винесені без участі присяжних, могли бути оскаржені в судових палатах. Був створений інститут мирових суддів, які розв'язували дрібні цивільні справи. В Україні було створено три судові палати - Київська, Харківська та Одеська. Касаційні функції виконував сенат. Судова реформа була найдемократичнішим і найпослідовнішим заходом царизму. Її проведення забезпечило перехід від феодально-станового права до буржуазного, але рівності серед станів усе одно не було.

У 1864 р. почали реформу освіти. Згідно з "Положенням про початкові народні училища" запроваджувалась єдина система початкової освіти, створювалась мережа чоловічих і жіночих класичних гімназій та реальних училищ. Класичні гімназії давали гуманітарну, а реальні училища — технічну середню освіту. Реформи 60-х рр. відкрили для нижчих верств суспільства більший доступ до освіти на всіх рівнях, включаючи університетський. Вони також удосконалили програму навчання. Головну увагу було звернено на поширення освіти серед народних мас освіти: підготовку популярної літератури, видання підручників, організацію шкіл. П. Куліш організував у Петербурзі видання народних книжок і шкільних підручників. В Україні почали відкривати нові школи для дітей. А для дорослих відкривали освітні школи, які працювали в неділю, через що і отримали назву "недільних шкіл". З 1868 р. було відновлено автономію університетів. У 1878 р. право вступу до університетів отримали жінки.

У 1865 р. була здійснена реформа цензури. Були створені спеціальні органи цензури, посилився нагляд не лише за культурним життям, а й за всім суспільством.

У 1870 р. була проведена міська реформа - реформа міського самоврядування. В містах створювались міські думи, членів яких обирали усі платники податків міста за безстановим принципом. Міська дума обирала виконавчий орган управління - міську управу, на чолі якої стояв її голова. Органи самоуправління міст підпорядковувались губернаторові та міністрові внутрішніх справ. Міські органи самоуправління займалися питаннями благоустрою, торгівлі, промисловості, охорони здоров'я, утриманням тюрем. Коло функцій міських дум було обмеженим і діяльність їх, як і земських установ, контролювала царська адміністрація. Але, попри це, нові органи самоврядування більше відповідали потребам капіталістичного розвитку Росії.

Військова реформа проводилась у 1864-1883 рр. Україні було утворено три військові округи: Київський, Одеський, Харківський. При командуючому округом діяв штаб та військова рада. Було введено новий військовий статут, загальну військову повинність, строк служби було скорочено до 6 років і 9 років запасу (7 років на флоті і 3 роки запасу). Від служби в армії звільнялось духовенство. Створювалась мережа військових освітніх закладів: військових гімназій та юнкерських училищ, куди мали право вступати і юнаки недворянського походження. Відбулося переозброєння армії. Армію було оснащено сучасними видами зброї, створено паровий військовий флот. Було утворено військове міністерство. Реформа сприяла посиленню боєздатності і мобільності армії.

За фінансовою реформою (1860-1864 рр.) було створено державний банк, введено єдиний державний ревізійний центр, акцизне обкладання спиртних напоїв, збільшено податки на товари масового споживання, створено єдині державні каси, що зосереджували в своїх руках усі прибутки і витрати держави. З 1862 року почали друкуватися в пресі дані про прибутки і витрати держави.

У 1897 р. було прийнято закон про скорочення тривалості робочого часу до одинадцяти годин, обов'язковими були вихідні та святкові дні.

Таким чином, реформи 1860-70-х рр. були обмеженими, непослідовними і половинчастими, але вони створили умови для економічного і політичного розвитку країни в нових умовах. Розвивалась промисловість, торгівля, зростали міста й міське населення. Реформи створили основу для переходу від феодально-станового устрою Російської імперії до буржуазно-представницького. Буржуазні реформи законодавчо визначили і закріпили громадянські права населення, розширили його можливості. Буржуазні за своїм характером реформи 60-70-х рр. XIX ст. були непослідовними і зберігали в недоторканості поміщицьку власність на землю і недоторканість самодержавної влади.