Конспект лекцій з дисципліни «Історія України»

5. Трагедія голоду в Україні взагалі, на Дніпропетровщині зокрема в 1932 -1933 рр.

Одним з найжорстокіших злочинів сталінізму проти українського народу був організований ним голод 1932-1933 рр. Цей голод був штучною, добре продуманою каральною акцією сталінського уряду проти українського селянства, яке відмовлялося прийняти колгоспну систему.

На початку 30-х рр. у СРСР загострилася криза колгоспного ладу. Її суть полягала у катастрофічному зниженні рівня ефективності сільськогосподарського виробництва, наростаючих настроях соціального невдоволення селянських мас. Ця криза була спричинена відсутністю на різних рівнях досвіду управління масштабним колективним господарством, що зумовило значні втрати під час посівної кампанії, вирощування, збирання і зберігання сільськогосподарської продукції, утратою селянами-колгоспниками матеріального стимулу до праці, їх незацікавленістю здавати хліб за ціну, що граничила з конфіскацією. Реакцією значної частини селянства на сталінські нововведення були прихований спротив (саботаж), активна протидія дискримінаційним аграрним відносинам. Наслідком цього стало різке зниження обсягу хлібозаготівель. Одним із основних центрів саботажу та опору колгоспному ладу була Україна. У багатьох селян у 1931 р. вилучили все зерно, в тому числі посівний фонд. Обібране село важко пережило зиму 1931-1932 рр. Селяни більшості районів голодували. На трудодні вони отримували копійки, або зовсім нічого не отримували. Але мінімум трудоднів колгоспники повинні були відпрацювати в суспільному господарстві, а ті, хто не виконував цих умов, підлягали кримінальному покаранню, позбавлялись присадибних ділянок, які фактично були єдиним джерелом продовольства для колгоспників та їхніх сімей. Піти працювати до міста колгоспники не могли, оскільки в них не було паспортів. Паспортна система була запроваджена в 1932 р., але паспорти були видані лише міським жителям. Селяни, щоб змінити місце проживання, мали отримати довідку в сільраді, але там її видавали дуже неохоче.

План хлібозаготівлі в 1932 р. був настільки високим, що після його виконання, хліба на трудодні не залишилося зовсім. Рятуючись від голоду, що наближався, селяни намагались приховати справжні розміри врожаю, залишали зерно в соломі під час обмолоту. Жінки у відчаї ходили з ножицями в поле та зрізали колоски недозрілої пшениці на кашу для сім'ї.

Замість того щоб створити нормальні умови для життя селян, Сталін та його оточення обрали шлях репресій. 7 серпня 1932 р. він власноручно підписав Закон "Про охорону соціалістичної власності" (відомий у народі як «закон про п'ять колосків»). Згідно з цим законом, за розкрадання колгоспного і кооперативного майна вводилась вища міра покарання - розстріл з конфіскацією усього майна. За пом'якшуючих обставин смертну кару заміняли позбавленням волі не менше ніж на 10 років з конфіскацією усього майна. Амністія в справах репресованих за цим "законом" була заборонена. До початку 1933 р., за неповні п'ять місяців, було засуджено 54 645 чол., з них 2110 - до розстрілу.

Не дивлячись на прийняття жорстоких законів, рівень хлібозаготівлі в Україні помітно знизився. До 1 листопада 1932 р. від селянського сектора України було отримано лише 136 млн. пудів хліба (в 1930 р. - майже 400 млн.). Фізично ослаблене селянство не могло ефективно провести посівну компанію 1932 р. У колгоспах панувала безпорадність, повна незацікавленість селян в ефективній продуктивній праці. В той же час урожай 1932 р. лише на 12% був менший від середнього урожаю за 1926-1930 рр. і міг би повністю забезпечити все населення України продовольством.

Для проведення хлібозаготівлі в Україну прибула комісія з надзвичайними повноваженнями на чолі зі сталінським комісаром В. Молотовим. Від селян вимагали поставити стільки ж хліба, скільки було заготовлено з червня до жовтня. Невиконання плану хлібозаготівлі Молотов пояснював не відсутністю хліба, а відсутністю "боротьби за хліб". З 1 листопада 1932 р. до 1 лютого 1933 р. в Україні було додатково "заготовлено" ще 104,6 млн. пудів зерна. Усі наявні запаси хліба з України було вивезено і навіть після цього Україна з планом хлібозаготівлі не справилась. Зимова "хлібозаготівля" фактично відібрала останній кусок хліба в голодних селян.

З метою виконання плану хлібозаготівлі комісія Молотова перевела Україну на блокадне становище. Окремі села заносилися на «чорну дошку»: жителям цих сіл заборонялось виїжджати з села, а якщо в селі не було запасів їжі, населення було приречене на смерть від голоду. У селян забрали навіть посівне і фуражне зерно. Не залишилось без уваги молотовської комісії й присадибне господарство: під виглядом натуральних штрафів конфісковували всі продовольчі запаси, не лише збіжжя, але й картоплю, овочі, сушню тощо.

З місяця в місяць зростала кількість селян, які страждали і вмирали від голоду. Нелегко було врятуватися, виїхавши з України: кордони з Росією і Білорусією надійно перекрили війська ОДПУ. У потягах і на станціях бригади співробітників ОДПУ перевіряли багаж пасажирів, конфісковували продукти харчування, які селяни купували в сусідніх з Україною областях, щоб врятувати від страшної смерті свої голодуючі родини.

Голод, що охопив Україну, був штучним, старанно організованим сталінським керівництвом, щоб покарати українське селянство за негативне ставлення до колективізації і насильницьких методів її впровадження. Хліб в Україні був і його було цілком достатньо, щоб нагодувати населення і не допустити фатальної катастрофи. В УРСР на випадок війни існували великі склади зі стратегічними запасами зерна. Один з таких складів знаходився в Броварах під Києвом. Але для боротьби з голодом ці запаси не використовувались. Більше того, в Україні безперебійно працювали численні спиртові заводи, на яких зерно перероблялось на спирт, в той час як цілі райони України вимирали від голоду.

Штучний характер голоду засвідчують такі обставини:

1. Відсутність помітного негативного впливу на теренах України природного чинника посухи, землетрусу та інших катаклізмів (у деяких регіонах СРСР були засухи у 1931 р. та в 1934 р., але не в 1932-1933 рр.) або фактора повоєнної розрухи, як це було в 1921-1923 рр. та 1946-1947 рр.

2. Відсутність голоду в сусідніх з Україною районах Росії.

3. Різкий контраст у 1932-1933 рр. рівня смертності у селах України з показником смертності у містах республіки, який за оцінкою фахівців, мало тоді відрізнявся від природного.

Критична ситуація, що виникла в сільському господарстві, вимагала надзвичайних методів керівництва. Були створені політичні відділи машинно-тракторних станцій (МТС) і колгоспів, які повинні були сприяти подоланню кризи. Повноваження політвідділів були досить широкими. Вони поєднували в собі партійну і адміністративну владу, джерело місцевої інформації (багатотиражку) і слідчі функції - в кожному політвідділі була передбачена посада заступника начальника політвідділу з питань ОДПУ. Ці органи в 1933 -1934 рр. звинуватили у шкідництві і піддали арешту тисячі голів колгоспів, керівників радгоспів і МТС, бригадирів і механіків, агрономів і рядових колгоспників.

Сталінське керівництво робило все для того, щоб приховати правду про голод. Будь-які факти про голод в УРСР спростовувались в пресі, а всі газети того часу розповідали про щасливе життя радянських людей. Але дані про голод проникали за межі СРСР, і уряди інших країн, профспілкові організації заявляли про готовність надати допомогу населенню, що голодувало. Німцям Поволжя, які також переживали складні часи, запропонувала допомогу Німеччина. Голодуючим готова була допомогти Польща. У Західній Україні українці зібрали сотні тонн пшениці, але жоден ешелон з хлібом не впустили в Україну. А в радянській пресі спроби допомогти голодуючим називали "нахабним наклепом", "вигадками фашистів".

Райони, які страждали від голоду, були закриті від відвідування іноземними журналістами. Але про те, що в українському селі відбувається щось страхітливе, знали в країні і за її межами. Біженці заповнювали міста і вмирали сотнями прямо на вулицях. Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах, лікарнях, просто на вулицях. Поява десятків тисяч покинутих дітей створювала серйозну проблему в Україні.

Незважаючи на замовчування, інформація про голод проникала і за кордон. У травні 1933 р. англійське посольство в Москві отримало і відразу відправило до Лондона лист без підпису з містечка Златопіль, у якому розповідалось про жахливе становище, в якому опинились українські селяни: "Люди їдять жаб, трупи коней, що загинули від сапу, вбивають і поїдають один одного, викопують мертвяків і їдять їх. Все це може підтвердити будь-хто у Златопільському районі".

Головною причиною замовчування факту голоду було те, що його визнання означало б визнання факту економічної катастрофи, яка буласпричинена форсуванням темпів індустріалізації, насильницькою колективізацією, примусовими хлібозаготівлями. Дивує цинізм радянського керівництва, з яким воно ставилось до трагедії, що охопила українське село. У січні 1933 р., коли масовий голодомор лише насувався і ще була можливість його зупинити, Сталін заявив з трибуни пленуму ЦК і ЦКК ВКП(б): "Ми безперечно добилися того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується у нас рік у рік. В цьому можуть сумніватися хіба тільки закляті вороги Радянської влади". В лютому 1933 р. в Москві проходив І Всесоюзний з'їзд колгоспників-ударників, на якому був присутній Сталін. Він просто відмахнувся від трагедії голодомору, заявивши: "Ті труднощі, які стоять перед вами, не варті навіть того, щоб серйозно говорити про них. У всякому разі, в порівнянні з тими труднощами, які пережили робітники 10-15 років тому, ваші... труднощі, товариші колгоспники, здаються дитячою іграшкою".

У період розпару голодомору для організації посівної компанії в Україну було направлено П. Постишева. Невдовзі після його приїзду в Україну вивіз зерна з республіки припинився. Постишев добився відновлення ввозу товарів у всі сільські райони, в тому числі і в ті, що були занесені на «чорні дошки». Санкції стосовно "боржників" було скасовано. До республіки було завезено 22,9 млн. пудів посівного, 6,3 млн. фуражного та 4,7 млн. продовольчого зерна. Таким чином, була надана допомога окремим районам, які визнавались перспективними у виробництві сільськогосподарської продукції.

Урожай 1933 р. був кращий, ніж у 1932 р. План хлібозаготівлі Україна в 1933 р. виконала. Більше того, після його виконання в господарствах залишилося близько 630 млн. пудів зерна. Сільське господарство вийшло з глибокої кризи, і в людей, що вижили, з'явилась надія на краще життя.

Але наслідки голодомору були жахливими. Аналіз радянської демографічної статистики 30-х рр. свідчить, що безпосередні втрати населення України від голоду 1932 р. становили 150 тис, а від голоду 1933 р. - від 3 до 3,5 млн. чоловік. Загальні людські втрати, які включають і катастрофічне зниження народжуваності (майже в 10 разів), під впливом голоду в 1932-1933 рр. досягли 5 млн. чоловік. Факти і статистика свідчать: такої масової загибелі, знищення людей, як у роки сталінської колективізації, історія всього людства не знала. Голодомор 1932-1933 рр. - масовий геноцид комуністичного режиму проти українців.

Кількість жертв трагедії на Дніпропетровщині й нині не встановлено, але однозначно відомо, що наша область зазнала дуже значних втрат. Існує навіть думка, що з усієї кількості смертей в Україні 70% припадає саме на Дніпропетровщину.

Після занепаду сільського господарства, насильницької колективізації та голодомору 1932-1933 рр. почалась відбудова сільського господарства.

Більшими та стабільнішими стали врожаї, поступово зростало поголів'я худоби, підвищувалась оплата праці в колгоспах. Позитивно позначились і результати технічного переозброєння сільського господарства. До кінця другої п'ятирічки в Україні уже діяло 958 машинно-тракторних станцій, які обслуговували 26,7 тис. колгоспів, або 97,7% від їх загальної кількості. У колгоспників з'явилась матеріальна зацікавленість, що позитивно відбилось на продуктивності праці в суспільному господарстві. Як і в промисловості, в сільському господарстві розгорнулося соціалістичне змагання за високі врожаї, змагання тракторних бригад тощо.

Організаційне зміцнення колгоспів, технічна та кадрова допомога, яку надала колгоспам держава, сприяли подоланню штучної економічної кризи в сільському господарстві. Уже в 1935 р. хлібозаготівля в Україні склала 462 млн. пудів зерна. Поступово зростав і життєвий рівень колгоспників. Але лише в 1940-1941 р. сільське господарство України становила рівня продуктивності, яке було до початку суцільної колективізації.

У 1930-х рр. відчутними стали й результати розвитку промисловості. Україна за рівнем розвитку галузей важкої промисловості випередила ряд західно - європейських країн. Вона вийшла на друге місце в Європі за виробництвом чавуну, на четверте місце в світі за видобутком вугілля. Були виведені на проектну потужність великі підприємства, побудовані в роки першої п'ятирічки. У роки другої п'ятирічки було побудовано ще близько 1500 нових підприємств. Зростання продуктивності праці сприяло підвищенню рівня виробництва, воно стало розвиватись на інтенсивній основі. До початку третьої п'ятирічки промисловість в цілому стала рентабельною.

Суттєво змінилось співвідношення між промисловістю та сільським господарством у загальному обсязі виробництва. Помітні зміни відбулись у співвідношенні між важкою промисловістю та невеликими підприємствами, серед яких ще в 30-х роках переважали приватні кустарні ремісничі майстерні.

В той же час легка промисловість, яка ґрунтувалась на сучасному обладнанні, створювалась вкрай повільно. Тому, як правило, товари народного вжитку, які випускались напівкустарною промисловістю, були дуже низької якості, але і їх часто не вистачало.

Складалась парадоксальна ситуація: держава вкладала величезні ресурси у розвиток важкої промисловості, але її потенціал майже не впливав на стан легкої та харчової промисловості, отже, і на добробут людей.