Конспект лекцій з дисципліни «Історія України»

4. Здійснення сталінської примусової колективізації в Україні. Знищення куркульства як класу. Підсумки та політичні уроки колективізації.

6 січня 1930 р. вийшла постанова ЦК ВКП(б) „Про темпи колективізації та заходи допомоги держави колгоспному будівництву”, Саме цей документ поклав початок створенню колгоспів: колективізацію в Україні планувалося завершити восени 1931 р. або навесні 1932 р. Незважаючи на встановлені терміни проведення колективізації в Україні, ЦК КП(б)У розгорнув змагання серед районів та областей за дострокове її завершення. У лютому 1930 р. в інструктивному листі ЦК КП(б)У до місцевих парторганізацій ставилось завдання колективізувати степові райони у весняну компанію, а всі інші райони України - до осені 1930 р.

Насильницька колективізація з насильницьким усуспільненням майже всього майна, репресіями і свавіллям "розкуркулюванням", яке торкнулось не лише заможних селян, викликало незадоволення і масові протести селян, які подекуди виростали в антирадянські збройні виступи. З початку січня до середини березня 1930 р. було зареєстровано більш ніж дві тисячі таких виступів. Почастішали випадки розправ над комуністами і колгоспними активістами. За деякими оцінками істориків, у селах України протягом 1930 р. відбулося 40 тис. повстань і бунтів.

Це змусило керівництво дещо відступити. 2 березня 1930 р. в газеті "Правда" була опублікована стаття Сталіна "Запаморочення від успіхів", в якій підкреслювалась необхідність дотримання принципів "добровільності" і урахування місцевих умов у національних республіках. Уся відповідальність за допущені "промахи" і "помилки", "викривлення" лінії партії перекладалась на місцевих керівників. 14 березня 1930 р. ВКП(б) прийняло Постанову "Про боротьбу з викривленням партлінії в колгоспному русі". Допущені "помилки" та "прорахунки" при створенні колгоспів кваліфікувались як відхід від політики партії, ігнорування рішень керівних органів. У цій постанові зверталась увага на необхідність організаційно-господарського зміцнення колгоспів, залучення до них, на основі добровільності, середняків. Штучно створені колгоспи підлягали розпуску. Протягом 100 днів, з 10 березня до 20 червня, в Україні з колгоспів вийшло 1594 тис. господарств, тобто майже половина всіх колгоспників. Восени в них залишилось менше третини селян України, в основному бідняків.

З осені 1930 р. почався новий наступ на селянство. ЦК ВКП(б) направив усім обкомам, крайкомам, ЦК КП(б)У директивного листа „Про колективізацію”, згідно з яким Україна отримала завдання протягом 1931 р. завершити колективізацію в основних зернових районах. Знову на порядок денний було поставлене питання "ліквідації куркульства як класу".

Селян-одноосібників залякували, намагалися задушити величезними податками. За таких умов селяни вважали за краще вступати до колгоспів, ніж бути репресованими. До кінця 1932 р. в Україні було колективізовано більше 70% селянських господарств - більш ніж 80% посівних площ. Таким чином у степових областях і на Лівобережжі колективізація в основному вважалася завершеною.

Новостворені колгоспи були досить слабкими економічно. Праця в більшості колгоспів ґрунтувалася на примітивних знаряддях праці та кінній тязі. Машинно-тракторні станції (МТС) могли обслуговувати лише половину всіх колгоспів України. Оплата праці не залежала від реального вкладу колгоспника у спільну справу, а визначалася кількістю членів його сім'ї. А значить, селяни не були зацікавлені в результатах своєї праці, яка до того ж була мізерною.

Колективізація супроводжувалась масовим забоєм селянами власної худоби, що надало великої шкоди тваринництву. Поголів'я великої рогатої худоби з 1928 по 1934 рр. скоротилось майже вдвічі, коней і свиней - більше ніж удвічі, овець і кіз - майже втричі. В таких масштабах поголів'я не скорочувалось навіть у роки Першої світової війни, революції і громадянської війни. Тобто "колективізація" не сприяла підйому сільського господарства.

Стан сільського господарства погіршився в наслідок знищення заможного прошарку селянства. У селянина вбили почуття господаря, а саме господарство розорили і відкинули на багато років назад. Таким чином колективізація стала одним з найбільших злочинів комуністичного тоталітаризму.

У січні 1930 р. Постановою ЦК ВКП(б), яка називалася «Про темпи колективізації та заходи допомоги держави колгоспному будівництву», зернові райони СРСР були розділені на три регіони, враховуючи наявність умов і ступінь їх підготовленості, і згідно з цим були встановлені нові, скорочені терміни проведення колективізації для різних регіонів Радянського Союзу. Україну було віднесено до другої групи районів, де колективізацію планувалося завершити восени 1931 або навесні 1932 р. Оголошувався перехід від політики "обмеження куркульства" до політики "ліквідації його як класу на основі суцільної колективізації". Політика усуспільнення селянських господарств поєднувалася з політикою „ліквідації куркульства як класу на основі суцільної колективізації”. З цього приводу була прийнята спеціальна Постанова ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 р. "Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації". Постановою передбачалося провести конфіскацію у куркулів засобів виробництва, худоби, господарчих і житлових будівель, підприємств з переробки сільськогосподарської сировини. Господарське майно та будівлі передавались до фонду колгоспів як внески незаможних селян і батраків.

Усі "куркульські" господарства поділялись на три категорії. До першої категорії відносили заможних селян, які брали участь у збройних повстаннях проти Радянської влади. Вони підлягали арешту і суду, а члени їх сімей висилались у віддалені райони. До другої категорії відносили "економічно міцні" господарства, які фактично не чинили владі ніякого опору. Їх разом із сім'ями також висилали до північних районів СРСР. Таких господарств нараховувалось близько 150 тисяч. До третьої категорії відносили власників менш міцних господарств (фактично середняцьких), яким пропонувалось виселитися за межі колективних поселень, де їм надавались невеликі земельні ділянки поза колгоспними масивами. Таких господарств, за даними влади, було близько 800 тисяч.

Під визначення кулацьких підпадали всі селянські господарства, які мали хоч одну з п'яти таких ознак:

- використання найманої праці;

- наявність млинів, крупорушок, олійниць, інших промислових підприємств;

- систематичне здавання в оренду складного сільськогосподарського інвентарю;

- здача в оренду приміщень;

- наявність членів сім'ї, які займаються торгівлею, лихварством або мають інші прибутки.

Фактично одну з цих ознак мало кожне третє селянське подвір'я, яке вело сімейне фермерське господарство.

Перший етап розкуркулювання тривав в Україні з січня до початку березня 1930 р. За цей короткий час було розкуркулено 61887 господарств (2,5% від загальної кількості). Тоді площа вилученої землі досягала 582 тис. га, кількість відібраної робочої худоби - 58,6 тис. голів, вартість конфіскованого майна становила майже 40,3 млн. крб. Майно надійшло до неподільних фондів колгоспів. Перша хвиля розкуркулювання охопила 309 районів. До речі, значна частина конфіскованого майна була розпорошена, худоба здохла, бо не було приміщень для її утримання.

Протягом 1930 р. з України було депортовано майже 75 тис. селянських родин, а з кінця року й до червня 1931 р. - 23,5 тис., за роки суцільної колективізації було експропрійовано понад 200 тис. селянських господарств.