Відповіді на екзаменаційці питання з дисципліни - Історія Україна

69. Винниченко «Біля машини», «Салдатики» 

У нарисі “Біля машини” (1902р.) зображено сутичку робітників і наймачів, яка призводить до нестійкої перемоги перших. Твір розпочинається картиною польових робіт (жнив). Характерними рисами твору є соціальна достовірність, зосередження уваги автора на соціально-психологічному аспекті. Людина виступає вже не як аморфна бездіяльна істота - вона опиняється у вирі подій. У центрі уваги - конфлікт між молодим селянином Карпом і сільським економом паном Гудзинським (Ґудзиком, як його зневажливо називають селяни) . Карпо підіймає робітників на бунт проти економа - хитрої, жадібної людини. Певним чинником, що призводить до рішучих дій Карпа, є особиста образа: парубок закоханий у Химу, яка більш прихильна до Ґудзика. Отже в нарисі поєднуються соціальний і побутовий аспекти, що визначають проблематику твору. Серед головних проблем такі: соціальні протиріччя й нерівність на селі, проблема особистості й громади, нерозділене кохання тощо.

Треба зважити на таку деталь , як багатоаспектне зображення негативного персонажа. Таким персонажем виступає Ґудзик. Його образ повно опрацьовується автором: від подачі психологічного портрету , до розробки індивідуалізованих рис характеру.

Звертаючись до прийому характеристики образу через зовнішній вигляд, В.Винниченко різнопланово змальовує людину (вихідця із села), що всіма силами намагається уподобитися багатіям: “На йому [Ґудзикові] черкасиновий, стальової масті піджачок, високі ковнірчики з червоним гальштучком і риженькі штанці в чоботи. На голові ярусний, синій картуз із ремінцем, на руці довгий, зложений удвоє нагай” [1,68]. Як бачимо, вже така деталь, як одяг, характеризує образ: різнобарвність - відсутність смаку, а нагай - здатність і потреба керувати силою над людьми, що виявляє в економові егоцентричну особистість. Також подається його ставлення до створення сімї: наречена Ґудзика, дочка заможного чоловіка, - негарна, досить таки немолода дівчина. Лише заради грошей він ладен оженитися на ній.

Треба зазначити, що головним засобом характеристики цього образу є передача думок, переживань тощо. Ображений на селян економ міркує про помсту: “Добре, добре!…Заспіваєте ви у мене не так ! Я вам заспіваю. Що то ви заспіваєте, як за грішми прийдете !..”. І далі: “І він виразно собі уявляє, як у суботу прийдуть “вони” за рощотом, а він нахилить голову набік і, ніби, жалкуючи дуже, сумно одповість їм: “Біда хлопці ! Не прислав пан грошей, візьмете вже, мабуть, у ту суботу…”[1,69].

Але не зважаючи на такі сподівання економа, бунт на чолі з Карпом отримує перемогу. Отже, селянство виступає суцільною масою: рішучою, сильною, дієвою…

Таким чином, головною ідеєю твору є показ протесту проти зневажливого ставлення наймачів до селян.

Оповідання «Салдатики!!» вперше вийшло окремим виданням за кордоном царської Росії в Чернівцях під псевдонімом В. Деде. У цьому виданні твір не був датований, а відсутність рукопису у вітчизняних архівах не дає можливості точно встановити час написання оповідання.

В. Винниченко надавав особливого значення поширенню «Салдатиків!!» серед народу. Твір нелегально привозили в Росію. Друге видання оповідання здійснене 1906 року в Санкт-Петербурзі під тим же псевдонімом, а значно пізніше друкувалося під прізвищем автора у Києві — Харкові в 1917 році, у Відні в 1919 році та включалося до видань творів пізніших часів.

Суспільна смута початку століття з її соціальними потрясіннями вивела людські маси на вулиці й площі. Таким чином, маса, натовп потрапили і в центр уваги тогочасної літератури.

Оповідання В. Винниченка «Салдатики!!», як відзначає у своєму дослідженні В. Панченко, цікаве з погляду розкриття психології лідерства, взаємин особистості і маси. «Малюнок із селянських розрухів» — такий підзаголовок дав твору автор, маючи на увазі, що матеріалом для нього послужили епізоди селянських бунтів 1902 року. Чимось цей твір схожий на оповідання «Суд»: і там, і там — село, збуджене прокламаціями; наростає невдоволення і нетерпіння простого люду, готового ось-ось скинути з себе страх і піти проти пана, відібрати його добро собі.

Емоційне тло в «Салдатиках!!» визначають тривога й нетерпляче очікування «чогось», які завжди пов'язані з неясністю, непевністю, невідомістю. Авторська увага зосереджується на одному із селян — Явтухові. Саме йому судилося у відповідальну хвилину стати ватажком і, зрештою, коли прийдуть покликані паном солдати, загинути.

В. Винниченко посилює, за міркуванням В. Панченка, ефект тієї метаморфози, яка відбувається з Явтухом, згадкою про те, що це був селянин, «якого мало навіть і примічали в селі». Тепер же Явтух — «мов староста або старшина між ними».

Але чому таке сталося? Завдяки яким своїм рисам, через які обставини звичайнісінька людина вибилася із загального ряду?

Насамперед, у селі склалася незвичайна ситуація. Порушився звичайний плин життя, коли з'явилися прокламації. Люди почали прислухатися до чуток, та й самі їх творили. Такого ніколи не було: «Скрізь встають мужики на панів і одбирають собі їхню землю».

Отже, йдеться про найзаповітніші селянські мрії: одержати землю, зажити по-людськи.

Уже в перших сценах автор чудово передає сільське багатоголосся. Селяни в нього — не натовп із випадкових людей. Вони більш-меньш організовані: склад натовпу практично постійний, існують також традиції і звичаї, які об'єднують цих людей.

Стихійно організований гурт потребує ватажка. Сільський староста ним уже не є — з'явився інший лідер, і люди це швидко відчули. Письменник кілька разів на перших сторінках оповідання повторює одні й ті ж деталі: у Явтуха «твердий погляд», «ясні очі» «тихий, спокійний голос». Цей чоловік увесь час серед людей, його твердо-спокійний голос діє на них заспокійливо. Отже, ватажком стає той, хто знає, що робити. Твердий Явтухів погляд виказує його рішучість' і віру, ясні очі — чистоту і відкритість намірів. Усе це й дало простому селянинові владу над натовпом.

Автор оповідання підготував читачів до сприйняття крутого повороту в житті героя. Явтух, прочитавши прокламацію, «дуже замислився». Вражений, він довго ходив по селу, мовчав, прислухався до людей, «щось думаючи» напружено і зосереджено. Отже, у нього визріли переконання, він зумів глибше побачити й відчути дану ситуацію. І це дало йому право і можливість стати на чолі односельців.

З ініціативи Явтуха збирається сільський сход і сам він починає вперше в житті виголошувати промову, закликаючи «убити неправду». Звертається за аргументами до найсвятішого й найзрозумілішого селянам — християнських заповідей. Просто й переконливо доводить, що, працюючи на пана, вони самі творять неправду, гріх, бо порушують заповідь: «У поті лиця їж хліб».

Тому Явтух пропонує відібрати в пана те, що ним особисто не зароблено, і тим самим звільнити себе від мимовільного гріха неправди, несправедливості. Селяни слухають, «як зачаровані», бо їм кажуть саме те, що хотіли б вони почути. У словах Явтуха вони знаходять украй важливе для них виправдання своїх наступних дій: виходить, що відібрати панське добро — то Божа справа.

Найбільш напружений момент твору — протистояння двох мас: селянської і солдатської. Відбувається словесний і моральний поєдинок двох лідерів — Явтуха і офіцера. Стрілятимуть солдати в людей чи ні? Кого послухають вони незнайомого селянина, який благає їх не брати гріх на душу і не піднімати руку «на своїх же, на батьків, на братів», чи свого командира?

Статутні вимоги, закріплені у звичці слухатися командира, зрештою, розбиваються об просту правду, якою пропікає солдатські душі Явтух: стріляти в невинних, у своїх — гріх. Моральна сила селянського ватажка передусім у його правоті. І ще в тому, що він анітрохи не лукавить; він бере на свої плечі страшну ношу відповідальності за долю односельців і чесно несе її аж до самого смертного часу. Це ще одна особливість взаємин лідера і маси: той, хто веде за собою інших, перестає належати самому собі.

Напружена сюжетна інтрига, точно й колоритно змальо¬вані сцени масового дійства, складні психологічні колізії — ці риси одного з перших оповідань В. Винниченка взагалі є прикметними для його ранньої новелістики.

Так аналізує проблематику оповідання і художню майстерність автора згадуваний уже критик В. Панченко.

Зображенням масової психології утворі В. Винниченка цікавиться і критик В. Гриценко. Він пов'язує поведінку натовпу з біологічними причинами (інстинктивні програми передаються із покоління в покоління за допомогою генів). Літературознавець пише, що в оповіданні «Салдатики!!» показується одноманітний натовп, з якого поступово виділяється лідер — селянин Явтух, у котрому сконденсовано всі настрої його односельців.

Піддавшись агітації, селяни раптом відчули себе нездоланною силою (згадаймо сцену грабунку економії), почуття відповідальності загнано в темпі глибини єства. Імпульсивність дії, мінливість насіроїв — все це ми бачимо в подальшій розповіді. Та навіть перед явною загрозою розплати за скоєне частина натовпу все ще перебуває під гіпнотичним впливом свого лідера. У ньому люди бачать останню надію на поряту-нок. «Не слухайте, любі, не слухайте! — хапаючись і простягаючи вперед руки, мов бажаючи спинити їх, закричав ...Яв-тух, а всі селяни, мов і собі вкладаючи всю душу в його слова, напружено, жадно слухали і навіть потроху посувалися за ним».

Жадібно і напружено слухаючи, натовп здатен вловити найтонші нюанси ситуації. Досить лідерові, як зазначає В. Гриценко, на якусь мить втратити надію на щасливий кінець, як ця безнадія стала домінуючим почуттям натовпу. «— Салдатики!..— вигукнув з таким болем, з таким одчаєм, що в валці прокинулись всі, а салдатики аж здригнулися ра-зом і похмуро глянули на офіцера. Серед селян зразу піднявся галас, крики, стогнання...»

У наведених рядках не видно натовпу, що складається з особистостей. Перед нами — два натовпи (один — в сіряках, другий — в сірих шинелях). Агресивність офіцера викликала агресивність одного з селян. А чим викликана агресивність офіцера? Бунтом селян! А бунт (своєрідна агресія) — відповідь на панську сваволю. Спрацьовує, одвічний закон «зуб — за зуб, око —- за око». Потреба в помсті стає головним стимулом, мобілізує духовні резерви колективу.

Такі психологічні, як і історичні дослідження фахівців надзвичайно цікаві. Вони примушують подивитися на твір . з різних точок зору, інколи досить несподіваних.

Але як би там не було, перед нами художній твір, і його мета — донести до читача загальнолюдські Моральні цінності, показати йому красиве й потворне, добро і зло, вплинути естетично. А це нелегке завдання, особливо якщо твір написаний майже «на злобу дня», по гарячих слідах подій.

Чи досягає цього Винниченко, чи вдалося йому написати оповідання, яке читатиметься з цікавістю й через десятки років? Мабуть, однозначної відповіді не буде.

Голодні, безправні, доведені до відчаю селяни піднімають руку на чужу власність — грабують панський маєток. Але вони — не розбійники, злодії, вони — християни, які прагнуть дотримуватися Божих заповідей. Як узгодити це протиріччя? Рятівною стає думка Явтуха, який, розмірковуючи над змістом прокламацій, прийшов до висновку: у Біблії сказано, що «в поті лиця їж хліб ... Отже, «Хто так не робить — не по правді робить... І хто помагає цьому, і той не по правді робить. А ми підсобляємо панам робити неправду... Ми робимо за них, а вони тільки їдять та п'ють за нас... Скрізь мужики роблять неправду цю... За це й терплять... Треба вбити неправду, тоді і всім легко буде... Тоді і самі гріха не матимемо...»

Такою ж Божою заповіддю, «не убий», тим більше безневинного, Явтух переконує і солдат не стріляти в селян.

Як бачимо, віра в силу і справедливість Божого слова не марна, вона виправдовується.

Сам же сільський ватажок добровільно звалює на свої плечі непомірну ношу відповідальності й гине під її тягарем. Як тут не захоплюватися прометеївським духом маленької, по суті, немічної людини!

Саме ці моральні категорії підносить В. Винниченко у своєму оповіданні «Салдатики!!». Заслугою письменника є й те, як майстерно і тонко він зобразив психологію натовпу. З цього приводу згадуваний уже літературознавець В. Гриценко висловлює таку цікаву думку: «...поведінка сучасних колгоспників нагадує поведінку учасників селянських погромів 1905 року: є вже випадки, коли, не діждавшись платні, члени колективних господарств розводять по дворах колгоспну худобу, вирізують усе поголів'я свиней, розтягають техніку та інвентар. Виходить, можна придумати масу сюжетів, карколомних пригод і найрізноманітніших вчинків, але не можна придумати психології людей, зокрема тих, що зґруповані в натовпи. Сучасне село потребує нових Коцюбинських і Винниченків, щоб показати нову хвилю сільських настроїв...»

Так простяглася ниточка з далекого Винниченкового минулого до нашого сьогодення.

Незважаючи на натуралістичну грубуватість мови (автор «живцем» переносив мову прототипів своїх героїв у літературу), розтягнутість монологів та багатослів'я головної дійової особи, оповідання «Салдатики!!», безперечно, належить до досягнень красного письменства.

Автор користується як традиційними засобами виразності (портрет, пейзаж, художня деталь, епітети, порівняння, метафори), так і суто індивідуальними: звукописом, діалогом у масових сценах та інш. А про використання Винниченком трьох крапок як стилістичного засобу виразності можна написати цілу доповідь. Три крапки у письменника вживаються і на означення незакінченої думки, і для відтворення переривчастої від хвилювання мови героя, і як вираз застереження, здивування, обурення від глухої безнадійності, і як чогось ще незбагненного. Скупими, економними, але не менш вражаючими мазками зображує Винниченко безправне і жахливе становище селян на початку XX століття: «...як ходили до пана Партнера в економію на роботу за 10 коп. в день, так і тепер поневірялись: їли в тиждень раз якесь вариво із самої води та двох-трьох картоплинок чоловік на п'ять, ховали мертвих десятками на день та про себе з ненавистю лаяли і Партнера і земського начальника, навіть самих себе». В Винниченко ставить під заголовком свого твору таку назву: «Малюнок із селянських розрухів». Мабуть, слово «малюнок» тут не випадкове. Письменник старанно вимальовує кожну картину, кожен образ, дбаючи про загальний колорит (у даному випадку — сірий колір).

Ось ранок: «...сірий, холодний, мартовський ранок. Хмари темним, густим димом нависли над селом і незграбними величезними клубками низько повзуть кудись далеко-далеко.

Січе пронизуватий, тонкий дощик і сріблястим порохом покриває і хати, і землю, і жовто-зелену травичку, що з'явилася з-під снігу».

А такими бачать селяни солдат: «...всі напружено дивляться на щось сіре і довге, що повзе з-за лісу по чорному зораному полю»; «А сіре повзло та повзло, мов велика гадюка, то скручуючись по дорозі, то розтягуючись у довгу, рівну низку».

При змалюванні портретів героїв В. Винниченко більше звертає уваги на психологічні деталі, але й тут скрізь присутні кольорові епітети. Явтух — «невеличкий, сухенький чоловік у рудій, рідкій свиті» з «доброю, ясною усмішкою», «твердим, ясним поглядом», «щось таке тверде, ненарушиме ніби світиться на його маленькому гостренькому лиці», мокрий ранок не може зігнати з Явтухового лиця «того спокою йтвердої віри, що світиться в маленьких, сіреньких очах». У нього «рідке русяве волосся. Бліде, зморене голодом і тяжкою роботою лице його було гостро-спокійне і тверде». Селяни — «худі, бліді лиця їх похмурі і болісно-сердиті, очі дивляться кудись у поле...», «бліді лиця поблідли ще більше, засвітилися мукою, груди важко, глибоко зітхають, мов на всіх навалилася якась непосильна вага!!». У «білявенького офіцерика в сивій шинелі» « жовте, безусе, прищувате обличчя». Потім, бачачи непокору солдат, «офіцерик з червоного зразу зробився білий, як крейда, і для чогось став витягати дрижачими руками шаблю, яка як на те не виймалася чогось ». У солдатів «червоні, заляпані грязюкою лиця». Коли ж почули страшну команду стріляти в безоружних і безвинних селян, «червоні обличчя салдатів пожовтіли, рушниці задрижали у руках, але ніхто не вистрілив...»

Сюжет в оповіданні рухають не скільки події, скільки психологічні колізії. І тут письменник виявляє себе тонким майстром. Блискуче, динамічно, напружено й економно виписані кульмінаційна сцена (офіцер рубає шаблею Явтуха, а його убиває селянин Микола), та розв'язка (всього два останні абзаци).

Отже, уже рання творчість В. Винниченка засвідчила, ще в літературу прийшов талант, людина і письменник нової доби.