Відповіді на екзаменаційці питання з дисципліни - Історія Україна

55. Сатира Маковея

Сатирично-гумористична прозова творчість О.Маковея. Гостра критика безкультур'я, кар'єризму, плазування перед цісарським урядом частини інтелігенції в оповіданнях, памфлетах, сатиричних нарисах («Казка про невдоволеного Русина», «Виклад для селян про крамниці», «Як я продавав свої новели», «Народний дім», «Новітній плуг», «Як Шевченко шукав роботи», «Вдячний виборець», «Твір штуки»). Засоби художнього зображення в сатирі О.Маковея. Досконалість сюжету та композиції, драматично напружений діалог, гротеск і гіпербола

Зривання масок, осуд політичного гендлярства, галицького фарисейства, «інтелігента»-міщуха – це одна з домінуючих тематичних ліній прози О.Маковея. Дуже добре знав письменник дріб'язкове, консервативне середовище, його амбіції, бажання почестей, намір виглядати «паном», «доробитися», аби приховати «хлопський рід», але при потребі й похизуватися – «ми з хлопом». З цілої групи прозових творів вимальовується такий тип міщуха, котрий видирається на верхні щаблі влади й достатку («Товариство для взаїмного величання», «Три політики», «Казка про невдоволеного Русина», «Виклад про крамниці» та ін.). У «Казці про Невдоволеного Русина» (1895) та фейлетоні «Три політики» (1912) автор змальовує передвиборчі ситуації у Відні та Львові 90-х рр. XIX та 10-х XX ст., пише про крутійство, словоблудство політиканів, шахрайство, підкупи. Твори ці актуальні й нині.

Сатира написана дуже лаконічно, зовні беземоційно, без коментарів, без прямого авторського втручання. Виклад об'єктивно-сприйманий. Твір О.Маковея перегукується (власне, продовжує традицію) зі знаменитим «Доктором Бессервіссером» (1898) І.Франка, змальовуючи вічний тип пристосуванця, політичного хамелеона. Є в О.Маковея-сатирика твори іронічно-зболені, перейняті соромом за хуторянський рівень, провінційність у діяльності «Народних Домів» (однойменна новела), пекучим докором інтелігенції та й народу в цілому за його покірливість і угодництво, інші прикрі риси (начерк О.Маковея «Народ»). Загострено-перебільшено пише письменник про одноманітність і тематичну обмеженість української літератури у «Нещасній пригоді» (1898). Це оповідання-жарт обігрує назви альманахів, журналів, літературних творів тощо. Написано від першої особи. Автор-оповідач хотів купити «Колоски з рідного поля» і пішов до товариства, котре 25 літ видавало українські книжки і складало їх у своєму магазині. Стало їх так багато, що треба було друкувати покажчик. Так ось оповідач іде по «Колоски...». Урядник товариства веде його до комор магазину, завалених книжками: «Під самими дверми тяжким муром, зложеним з грубих книжок, лежала «Слов'янська держава з-перед 3000 літ»; мур був високий на півтора метра, а грубий на метр, і ніяка людська сила була би не звалила його, хіба розкидала по книжці, як по цеголці. Коло «Слов'янської держави» то мурами, то чотиригранними стовпами лежали «Байки, Снопи, Квітки з рідних нив»... Далі згадані й «Хати», і «Ниви», і «Хмари», і «Соняшне проміння», і «З півночі», і «Зорі з місяцем»... «Колосків» урядник не може ніяк знайти (готовий відпустити за півціни, бо лежить їх кілька сотень). Спустився в яму і почав викидати звідти: «В народ! За народ! Для народу! Маруся, Оксана, Вишивки, Жіноча неволя. Руська кухарка...». Чути крик урядника, що «Колосків» нема. Він виліз із книжкової ями, «став ногами на Оксану (драму в п'ятьох діях і 13 відслонах) і на Руську кухарку, поковзнувся, заліз черевиком у Жіночу неволю, видряпався знову наверх і став твердо на Апокрифах». Тут полиці завалилися, урядника прикидало з головою. Оповідач ледве встиг відскочити і заховатися за «Хатами» та «Левадами».

Як бачимо, натяки-ребуси розраховані на підготованого читача – потрібно знати оті назви та прізвища авторів, що за ними стоять (наприклад, «Хмари» – роман І.Нечуя-Левицького, «З півночі» – збірка П.Грабовського). Тут гумор легкий, іронія не зла, вони протистоять писі, самовдоволеності деяких «патріотів», не здатних побачити себе збоку. Автор не мав наміру принизити ролі згаданих ним альманахів, журналів, романів, збірок. Він не насміхається з літератури, а бажає їй й європейського рівня, широти, розмаїття. Дещо іронізує з приводу певної одноманітності. І ще одну проблему зачеплено – проблему читача, причини небажання купувати книжок. Ця проблема – в оповіданні «Як я продавав свої новелі» (1895).