Відповіді на екзаменаційці питання з дисципліни - Історія Україна

33,34,35 Новели В. Стефаника

Більшість новел вражає надзвичайною силою драматизму. Своєю будовою вони подібні до маленьких драм. Сюжет викладається переважно за допомогою діалогу, а авторські відступи і пояснення дуже нагадують ремарки в п’єсі. Навіть коли в новелі є всього лише один персонаж, то і тоді вона побудована за цим же принципом – авторська ремарка, що розповідає про місце дії, далі монолог героя. Монолог переривається ремарками, які вказують на рух, зміну в оточенні дійової особи новели. Стефаник пише діалектом, посилюючи цим враження авторової безсторонності; в основі новел здебільшого лежить насичений діалог, що вражає трагічною простотою. Щоб досягти ритмічності і мелодійності мови письменник широко використовує інверсію, вживає народнопісенні звороти, уміло стилізує мову під народну пісню, казку, голосіння. Стефаник максимально навантажує репліку героя, яка говорить часто більше, ніж цілий опис. Хоч часом новела будується на монолозі або розповіді автора, проте ідеалом для автора завжди було зробити читача не тільки свідком події, але й її учасником, людиною, яка самостійно може розібратися в ситуації. Письменник лише коротко говорить про те, як поводить себе той чи інший персонаж в тій чи іншій ситуації, але в цих надзвичайно скупо показаних вчинках дійової особи яскраво проявляється її настрій і переживання. Особливості застосування монологів та діалогів при розкритті характерів полягає в тому, що дійові особи дуже рідко говорять про свої почуття і переживання, - про це читач здогадується по ставленню персонажа до того предмета чи явища, про які говорить, по тону його розмови, будові речень, добору слів і т.д.; про схвильованість персонажів свідчить і ритмічність багатьох монологів.

Особливість самобутньої манери письменника полягає в тому, що він ніколи не висловлює своїх симпатій чи антипатій безпосередньо. Письменник – весь у підтексті твору. І.Труш, називаючи твори Стефаника майстерно вихопленими шматками життя, зазначав, що автор віддає не лише факт, хвилю, але й враження , яке би виніс кожен вразливий чоловік, оглядаючи описану ним сцену і людину. З того виходять типи мужиків лише легко зазначені, але психологічно глибоко поняті. Експозиція здебільшого відразу вводить у хід подій. Розв’язки дії в звичайному розумінні досить часто не буває. Але події у творі зображені така майстерно, що читач неодмінно уявлятиме собі розв’язку саме такою, якою передбачав її автор. Поза сюжетні компоненти “пейзаж, ліричні відступи) зустрічаються дуже рідко. За винятком новели “Палій”, в якій наявні екскурси в минуле Федора, в творах В.Стефаника немає будь-яких відхилень від основної сюжетної лінії – це сприяє динамічності і цілеспрямованості дії.

В кожній з новел кількість дійових осіб завжди обмежена – рідко їх буває більше двох-трьох. З усіх відомих засобів створення характеру автор найчастіше використовує прийоми самохарактеристики персонажа, відзиви інших дійових осіб про нього і показ вчинків його самого. Іноді розкриття характерів підсилюється контрастністю їх (“Палій”, “Засіданнє”) або за допомогою відповідного пейзажу (“Палій”, “Сон”, “Лан”).

Замість неї маємо кінцівку з якоюсь реплікою, що емоціонально підсумовує діалог. Основні дані про героя, місце і час події стають відомими читачеві з окремих натяків уже по ходу дії.

Виразну психологічну функцію у новелах відіграє пейзаж – він імпонує загальному настрою твору або підсилює психологічні переживання героїв. Портрет героїв теж психологічно загострений. Змальовується він стисло, окремими виразними рисами, які завжди допомагають розкрити вдачу персонажа, його характер, умови його життя.

Стефаник не визнавав багатослів’я і розрахованого на зовнішній ефект “декламаторства”; він домагався, щоб кожне слово було вагомим, промовляло на повний голос, було образним і вивіреним на слух та вражало читача. Новеліст уникав довгих періодів, ускладнених синтаксичних конструкцій, зокрема дієприкметникових і дієприслівникових зворотів. Речення в нього короткі, прозорі за своєю будовою, іноді навіть уривчасті. В них багато дієслів і порівняно мало означень, складних тропів.

1897 року у чернівецькій газеті “Праця” побачили світ перші новели – “Виводили з села”, “Лист”, “Побожна”, “В корчмі”, “Стратився”, “Синя книжечка”, “Сама-самісінька”. Перші новели не були зрозумілими для всіх. Так 11 березня 1898 року В.Стефаник написав листа у редакцію “Літературно-наукового вісника”, адресованого О.Маковею. Цей лист являє собою своєрідне літературне кредо письменника, його ідейно-естетичну програму. Редакція в особі Маковея підійшла до оцінки новел з позицій старої стильової манери. Однак Стефаник, керуючись новітніми тенденціями, зводив “присутність автора у творі до мінімуму”. Леся Українка відзначала: «Стефаник не любит лирических аккордов и поэтических украшений, он совсем прячет свою авторскую личность. Он обладает трудным секретом передавать настроение в разговорах и в обстановке, а при этом, рисуя свои персонажи в самом неприглядном виде, возбуждать симпатии к ним у читателя, совершенно не вдаваясь в характеристику от автора. Рассказы г. Стефаника не фотографии, а именно рисунки, как бы эскизы для будущей картины. Читая их, приходит в голову, что если бы связать их общей фабулой, то получился роман толпы. У всех героев одинаковая психология, изменяются только условия, действующие на нее. Главные черты этой психологии – пассивность, перемежающаяся стихийным движением по инерции. Ни одно из действующих лиц не возвышается над уровнем остальных, а все вместе составляют одну коллективную личность». Зображуючи розорення селянства, Стефаник зосереджує увагу на “перехідному найболючішому стані”, на тому моменті, коли рвуться останні зв’язки. М.Зеров писав про Стефаника, що він як автор ніде не показує свого хвилювання, але написані його рукою рядки захоплюють читача своїм рухом, своєю елементарною силою.

1. Перша збірка новел – “Синя книжечка” (1899). Сюди входило 15 новел: “Синя книжечка”, “Виводили з села”, “Стратився”, “В корчмі”, “Лесева фамілія”, “Мамин синок”, “Майстер”, “Побожна”, “Катруся”, “Ангел”, “Сама-самісінька”, “Осінь”, “Шкода”, “Новина”, “Портрет”. Всі вони поєднані спільною темою, характерною для творчості письменника першого періоду: злиденна доля галицького селянства. Тема розпаду патріархальних відносин на селі, яка супроводжувалась драмами і трагедіями. Письменник зображує і немовби доводить до довершення ті конфлікти та суперечності на селі. Проблема зубожіння та розорення (“Синя книжечка”), солдатчина (“Виводили з села”, “Стратився”), моральна деградація селян – пияцтво (“Майстер”, “В корчмі”, “Лесева фамілія”). Новела “Синя книжечка” – суцільний монолог Антона, що переривається короткими репліками автора, які вказують на поведінку героя, підкреслюють його характерні рухи, жести. В мові Антона багато окличних інтонацій, уривчастих незакінчених речень. В новелах “Осінь”, “Шкода”, “Катруся”, “Новина” показана жахлива бідність галицького селянства, на ґрунті якої послаблюються родинні почуття, виникають різні трагічні конфлікти. Письменник не описує докладно і всебічно важке становище селян, а бере тільки кілька таких моментів, які найкраще свідчать про те, що селянська родина знаходиться на грані повного розорення.

У новелі “Лесева фамілія” письменник наочно показує, як разом із розоренням села падали устої селянської моралі, які складалися віками. Розмови матері з сином і голосіння матері, написані народно-пісенним складом, персоніфіковане зображення природи, відтворення переживань дійових осіб надають новелі глибокого ліризму. Ця риса в більшій чи меншій мірі властива всім новелам Стефаника.

В психологічних новелах Стефаника немає композиційної послідовності. Окремі його новели починаються з найвищого напруження дії – кульмінації, а потім уже йде зав’язка, розвиток дії і розв’язка. Частина новел починається зразу з розв’язки, а далі йде розвиток дії. Так побудована новела “Новина”. Дія в новелі розгортається з величезним драматичним напруженням і являє собою немовби суцільну кульмінацію. Тут не просто потрясіння старожитніх устоїв, а найбільша з усіх сімейних та суспільних трагедій – дітовбивство, самознищення сім’ї. У творі досягнуто глибокого переконливого психологічного мотивування вчинку Гриця Летючого. Думка потопити дітей приходить асоціативно – діти схожі на мерців. Стефаник як і завжди не вдається до опису переживань героя. Про їх характер свідчить сама поведінка Гриця. Тут фізичне виступає синонімом психологічного. Коли Гриць кинув Доцьку, йому стало легше не так фізично, як душевно. Іншу дочку він жаліє, оскільки її чекають поневіряння в наймах, і йому здається, що смерть краща, ніж таке життя. Душевна напруга з актом потоплення дочки вичерпалася. Для Стефаникових персонажів смерть – бажаний порятунок від злиденного і голодного існування.

У новелі “Сама-самісінька” Стефаник, щоб досягти найбільшого впливу на читача, щоб примусити його пережити подію так, як переживають її герої і сам автор, навмисне не розмежовує дійсності від марення баби і подає все в одному плані. Все зливається в одну жахливу дійсність – в страшну картину конання хворої, самотньої жінки.

2. У 1900 році вийшла друга збірка – “Камінний хрест”. Головна тема – безкрає море мужицької нужди і горя. Мотив “влади землі”. Хоча традиційно у творчості Стефаника селяни покірливі, проте вже у другій збірці з’являються твори, у яких герої вже більше не хотіли миритись з своїм підневільним життям і безправним становищем (“Засідання”). Тут письменник використовує такі засоби зображення, до яких раніше звертався тільки зрідка – сатиру і гумор. В сатиричному плані змальована “сільська влада”, в гумористичному - збір членів виборної ради. З часу написання цього твору елементи гумору й сатири властиві багатьом пізнішим новелам автора.

Новела “Камінний хрест” – йдеться про еміграцію галицького селянства на Американський континент, у чому письменник вбачав трагедію народу. Коли такі талановиті і працьовиті люди покидають свій край, свою землю, то це трагедія цілого народу. Однак при всій трагедії твору, герої виявляють багатство і твердість душі, котрі вселяють віру у невмирущість людини праці. Образ “камінного хреста” у новелі стає символом того страшного тягару, який несло на своїх плечах селянство.

Крім того, у цій збірці посилення громадянського пафосу. Головне місце займає тема, що хвилювала письменника протягом усього його життя – одинока старість, трагедія зайвих ротів у бідних селянських родинах. Цій темі присвячені твори із “Синьої книжечки” (“Сама-самісінька”, “Ангел”, “Осінь”, “Школа”), новели зі збірок “Камінний хрест” (“Святий вечір”, “Діти”), “Дорога” (“Сніп”, “Вістуни”, “Озимина”).

В новелі “Кленові листки” показані великі страждання дітей бідноти і глибока батьківська любов, поєднана з трагічними переживаннями за їхню майбутню гірку долю. Новела нагадує психологічну драму, в якій мало дії, а вся увага зосереджена на відтворенні внутрішніх переживань героїв. Страшне лихо спіткало головного героя: саме у жнива тяжко захворіла після пологів його дружина – мати цілої купи дрібних дітей. Перед смертю, заколисуючи немовля, вона співає пісню про кленові листки. Народнопоетичний образ кленових листочків, що котяться самотньо по полю, - це символ важкого сирітського життя. В устах матері ця пісня звучить як пророкування наймитської долі її дітей.

В новелі “З міста йдучи” один із головних моментів експозиції відсувається вглиб твору, а діалог дійових осіб ніде не переривається авторським текстом. Це цілком драматизована новела, у якій відсутні навіть ремарки. Монологи і репліки супроводжуються лише короткою вказівкою на те, кому вони належать: “Перший”, “Другий”, “Третій”. По ходу слід відзначити й те, що Стефаник рідко дає своїм героям повне ім’я і прізвище, частіше він обмежується лише ім’ям або й зовсім не згадує ні прізвища, ні ім’я; цей прийом іде від імпресіонізму.

В новелі “Вечірня година” основною героїнею є “улюблена матінка” письменника. Як і в пізніших творах “Нитка” (1926) і “Браття” (1926-1927), тут мати пригадується письменникові молодою, здоровою, гарною, тобто такою, якою він запам’ятав її в дитинстві. Основна риса образу матері – велика любов до своїх дітей, прагнення виростити їх здоровими, розумними, чесними.

3. 1901 року виходить третя збірка “Дорога”. Тут ліричний струмінь набуває найяскравішого вияву як одна із рис індивідуального стилю письменника. Значний відступ від реалізму відчутний у своєрідній поетичній біографії “Дорога” та роком раніше написаній ліричній сповіді “Confiteor”, що в переробленому вигляді була надрукована під назвою “Моє слово”. Близькі до поезій в прозі вони були написані як листи-сповіді до дня народження Євгенії Калитовської. В автобіографічній присвяті “Серце” письменник про неї сказав: “Євгенія Калитовська – мій найвищий ідеал жінки”. Познайомився він з нею і покохав її, коли вона була одружена і мала дітей. Неможливістю поєднати свої долі великою мірою зумовлений сумний тон цих творів.

У новелі “Моє слово” автор, вживаючи чорні фарби, показав себе великим самітником, якого ніхто не розуміє. Про факти свого життя письменник прагнув розповісти не звичайною мовою, а вдаючись до складних метафор. Не знайшовши співчуття в товаришів, які примирилися з панським кривдним світом, ліричний герой створив собі свій світ. Стефаник поетизував примхливий світ розбурханої уяви.

У творі “Дорога” основна увага приділяється показу тяжкої праці й жахливої долі трудящих. Горе ліричного героя – не лише особисте, а породжене горем народним. Він був радісним і щасливим, доки не пізнав страждань робітників і селян. Билинно-епічними рисами малює письменник трударів. Причини страждань героя насамперед – громадські. Особисті ж причини, зокрема смерть матері, тільки посилили гнітючий настрій.

Окремі новели присвячені мистецьким проблемам. Змістом їх стають ліричні роздуми Стефаника про мистецтво взагалі і про власну творчість, свій обов’язок. Порушуються також проблеми з життя міського пролетаріату.

У збірці переважають новели безсюжетні, лірично-емоційного плану. Великий знавець селянської душі проникає в нові її глибини. У зображенні дійсності Стефаник йде здебільшого від реальних подій до внутрішніх психологічних процесів. Про попереднє життя героя він говорить скупо або зовсім не згадує. Подає тільки ті відомості, що мають безпосереднє відношення до зображуваного. Відправним пунктом стає настрій людини, який передує змістові подій. Стефаник виловлює з життя кульмінаційні події.

Тема матері і дитини, жертовності материнської, батьківської любові з’являється у письменника у життєвому переплетінні з іншими темами ще у ранніх збірках, проте найсильніше вона подається у новелі “Кленові листки”. Тут автор підпорядковує народнопоетичний символ основному мотиву твору – возвеличенню материнської любові. В новелі “Похорон”, описуючи похоронну процесію, письменник користується прийомом, до якого взагалі звертається тільки зрідка – прийомом нагнітання таких художніх деталей, які передають глибокий трагізм зображуваного.

Для творів першого періоду характерна одна закономірність. Так само, як після “Камінного хреста” зникає тема еміграції, так після “Кленових листів” зникає тема материнства. 1905 року вийшла четверта збірка “Моє слово”. В ній була надрукована новела “Суд”, яка завершує перший період творчості. Новелам “Моє слово” і “Дорога” характерне є використання символів, надзвичайна барвистість, швидка зміна у сприйманні героєм природи і предметів, мінливість і хаотичність настроїв і відчуттів цього героя, невиразність і розпливчастість його характеру.

4. У період імперіалістичної війни Стефаник знову береться за перо – починається другий період творчості. Хронологічним початком цього періоду можна вважати новелу “Діточа пригода” (написана восени 1916 року, а опублікована на початку 1917 року). Разом з іншим новелами вона виходить у 1926 році у збірці “Вона – земля”. Всі новели цієї збірки – безпосередній відгук на воєнні шкоди. Новели Стефаника зараз засвідчують близькість до тенденції на антимілітаристську тему. Жанрово такі малюнки нагадують репортерський відгук.

Другий період творчості підпорядковується тій же заповітній мрії: зробити із мужиків народ. Щоправда тепер письменник менше уваги приділяв трагічному. Тепер письменник іноді навіть посміхався крізь сльози там, де колись плакав. Новели другого періоду помітно відрізняються від новел першого періоду послабленням трагічності зображуваного і посиленням елементів гумору і сатири.

Надзвичайно сильним антивоєнним спрямуванням відзначається новела “Діточа пригода”. Тут події зображуються крізь сприйняття дитиною, ще не здатною усвідомлювати весь жах війни. Найважчий момент у зображуваній події – смерть матері – передано буквально в трьох словах: “Сіла, дуже боліло, і лягла”. Поведінка дітей надзвичайно сильно підкреслює трагізм становища.

Тема “влади землі” над селянином продовжується письменником і у другий період його творчості. Тільки тепер вона розглядається в рамках антивоєнної тематики. Зображенню страждання трудового народу у вихорі війни В.Стефаник присвячує новелу “Вона - земля”. На думку автора, єдиний порятунок для хлібороба за всяких умов – триматися землі і своєї домівки. Цій же проблемі присвячено новелу “Межа”, у якій сусід із-за землі зарізав сусіда.

У новелі “Марія” на першому плані високо поетичний, новий для української літератури образ матері-страдниці. Цю ж тему продовжено у новелі “Дурні баби”, де матері уже виступають уже не поодинці, а спільно, влаштовують цілу демонстрацію на захист своїх синів. В новелах “Сини”, “Дід Гриць”, “Марія” Стефаник з глибоким співчуттям описує трагедію старих дідів і бабів, діти яких загинули на фронтах.

Війна не тільки фізично руйнувала селянську родину, але й підривала моральні устої. Повертаючись з фронту, чоловіки нерідко знаходили у своїй хаті позашлюбних дітей, у зв’язку з чим виникали родинні драми. Цій проблемі присвячено новели “Пістунка”, “Гріх”, “Мати”.

Проблемам життя західних українців в умовах шляхетської Польщі адресується новели “Воєнні шкоди”. У викликаних війною побутових трагедіях героїні Стефаника виявляють неабияку силу характеру, розвинуте почуття власної гідності. З кривавих полів війни, революційних потрясінь і битв Стефаникові мужики принесли зранену, але й загартовану стражданнями душу, почуття власної гідності і сили. Там, де герої “Синьої книжечки” мовчки несуть хрест, там селяни збірок “Земля” та інших творів другого періоду творчості виступають проти своїх зверхників. Тепер люди, сміючись розстаються з минулим, яке вже історично себе вичерпало і тримається тільки на фікції. У новелі “Воєнні шкоди” привертає увагу те, що, зображуючи селянство загалом з співчуттям і симпатією, Стефаник разом з тим засуджує все негативне в його психології, чим пояснюється звертання письменника до гумору і сатири не тільки при змалюванні комісара, але й селян. Схвалюючи їх поведінку на початку новели, коли вони, відповідно до своїх достатків, по-різному, реагують на появу в селі комісара, письменник в гумористичному плані показує їх наївність і недалекоглядність. Пізніше, як селяни дозволяють себе обдурити, Стефаник вдається до сатири.

Мрії про національне визволення, про звільнення від чужоземного поневолення відтворені у новелі “Morituri”. Першість в селі належить тепер вільнодумній молоді, яка проводить агітаційну роботу, ведучи за собою і старих. Ця новела характерна своїм сильним елементом комізму, який проявляється в ситуаціях і образах-персонажах.

Експресіонізм: У галузі змісту зосередженість на глобальних проблемах, які стосуються цілого людства і кожної людини зокрема: соціальні катаклізми, війна, голод, фатальна визначеність людського життя. Гіперболізоване ставлення до світу, сильні, яскраві, однозначні почуття. Гіперболізованість почуттів героя обумовлюється загостреним конфліктом, нагнітанням протиріч, зведенням докупи різнополюсних почуттів. Зображення експресивне. Всі засоби підпорядковані прагненню дати почуття в його крайньому, майже неможливому прояві. Лексика емоційно забарвлена, тропи теж виконують функцію нагнітання емоцій. Найактивніше використовується гіпербола, іноді посилюється роль порівняння. Кольори в зображенні густі, контрастні, викликають неприємні асоціації. Подія підпорядковується потребам виразу емоцій.

Стефаника називають майстром психологiчної новели, i одним iз його шедеврiв є "Новина". Новела починається повiдомленням про вражаючий i страшний факт: "У селi сталася новина, що Гриць Летючий утопив у рiцi свою дiвчинку. Вiн хотiв утопити i старшу, але випросилася". В основу новели покладено конкретну подiю, яка трапилася на Покуттi наприкiнцi голодного 1898 року в селi Трiйцi. "У Трiйцi вмерла жiнка одного чоловiка i лишила двоє дiтей. Не було кому їх чесати i обперати. Одного вечора взяв чоловiк маленьку дитину на руки, а май (трохи) бiльшу за руку й повiв до Прута топити. Маленьку кинув у воду, а старша взялася просити. "Но то йди собi сама додому й газдуй, а я йду до суду замельдуватися. Заки я вернусь з кримiналу, то ти давно вже у ...мамках будеш". Та й розiйшовся тато з донькою", - з гiркотою писав про цей трагiчний факт Стефаник Кобилянськiй 14 жовтня 1898 року.

Образ Гриця Летючого сам по собi трагiчний. Цiлу зиму Гриць, не маючи палива, спав з дiтьми на холоднiй печi, страшенно голодував. Його дiти були такi худенькi, що дивно було "як тi дрiбонькi кiсточки держалися вкупi". Коли вони просили їсти, доведений до вiдчаю Гриць роздратовано вигукував: "то їжте мене, а що я дам вам їсти?"

I коли батько дав їм шматок хлiба, то "вони, як щенята коло голої кiстки, коло того хлiба заходилися". Тяжко жити Грицевi самому, а ще тяжче йому, батьковi, дивитися на страждання виснажених голодом дiтей-сирiт, в яких, здавалося, були живими лише очi, налитi вагою горя, а решта тiла уже зовсiм висохла вiд голоду. "Здавалося, що тi очi важили би так, як олово, а решта тiла, якби не очi, то полетiла б з вiтром, як пiр'я".

"Мерцi" - нараз подумав про них Гриць, i його пройняло жахом, кинуло в пiт. I з цiєї хвилини Гриць задумується, чи не краще було б дiтям вмерти, анiж так страждати. Але смерть не приходила. Батько впадає у вiдчай. Любов до дiтей i бажання швидше, за одним разом, покiнчити з крайнiм бiдуванням та з усiма муками, як важкий камiнь, давить груди.

Нестерпнi страждання й усвiдомлення безвихiдностi становища примушують Гриця пiдняти руку на рiдних дiтей i приректи себе на страту: "Скажу панам, що не було нiякої ради: анi їсти що, анi в хатi затопити, анi вiпрати, анi голову змити, анi нiц! Я си кари приймаю, бо-м завинив, та й на шибеницю!"

Гриць Летючий - спролетаризований галицький селянин - не пiднявся ще до усвiдомлення необхiдностi активного протесту проти жахливої капiталiстичної дiйсностi. Затурканий, скований ланцюгами, вiн виявивслабкодухiсть. Йому здавалося, що кращий вихiд - смерть. Це зовсiм не означає, що Стефаник виступає проповiдником песимiз му. Навпаки, вiн закликає до енергiйних дiй, до боротьби селянства з капiталiстами.

Письменник засуджує капiталiстичний лад, що прирiкає селянство на злиднi та голодну смерть.

Розкриваючи психологiю своїх героїв, зображуючи їхнi почуття i переживання, Стефаник найчастiше вдається до контрастних зiставлень i порiвнянь. У новелi "Новина" нарочитiй зовнiшнiй грубостi Гриця, яка знаходить вияв у його лайливих словах, протиставляється його душевна доброта, батькiвська любов до дiтей.

Глибоко правдивi твори Стефаника звучать як обвинувальний вирок усьому капiталiстичному ладовi. У своїх новелах письменник вiдкрив прагнення трудящих Галичини до соцiального й нацiонального визволення, їхню любов до свого рiдного українського народу.

У низці новел Василь Стефаник змалював пробудження в українців Галичини національної самосвідомості, наростання протесту проти національного й соціального поневолення. Пафос національно-визвольної боротьби, масове піднесення патріотичних почуттів, викликані подіями 1918 року на Східній Галичині, знайшли художнє втілення в новелах Марка Черемшини «Туга» і Василя Стефаника «Сини» (1922). Сам Стефаник стверджував, що «Сини» написані для наших жовнірів, які повернулись з визвольної боротьби. Але є ще одна тема, що хвилювала письменника протягом усього творчого життя, — одинока старість. У кількох новелах Стефаника змальовано ті родинні драми, які породила війна. Майстерно змальовано в його творах трагічні людські долі. А Максим, герой новели «Сини», дійсно лишився сам, і не він один...

Страшну трагедію батька, який втратив своїх синів, майстерно розкриває автор у своєму творі. Перед читачем постає жива картина розпачу селянина, який від горя, мов божевільний, звертався до жайворонка.

Свого героя, його оточення, природу Стефаник малює лаконічно, добираючи найпотрібніші деталі. Змальовуючи образ Максима на початку новели «Сини», письменник подає його портрет, але, крім портретної характеристики, розкривається настрій: «Максим кинув капелюх на ріллю, сорочка розіп'ялася і впала аж на плечі.

Хмара куряви з-під борін засипала його сивий чупер на голові і на грудях. Він галасував, лютився...» Герой постає перед читачем як живий — з сивим волоссям, змученим обличчям, з нервовими рухами. Портрет, поданий письменником у розвитку, дозволяє уявити не тільки зовнішність героя, а і його внутрішній стан.

Портретна характеристика доповнюється ще кількома деталями в кінці новели, коли читач вже пройнявся душевними муками самотнього батька: «До самого вечора Максим водив коні по ниві та не кричав уже, геть замовк. Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, він неначе западався в землю».

Неперевершений психолог, Стефаник геніально змалював горе селянина.

Особливість композиції полягає в тому, що твір являє собою майже суцільний монолог старого Максима, який виплескує свій біль, жаль і розпач всьому світові. Після короткої експозиції, у якій відбувається знайомство з героєм, старий Максим галасує під час оранки на полі через загибель синів. Але вражаючими є не його думки вголос, а стан напруги, тривоги, збентеження, злості й зворушливості.

Внутрішній монолог веде читача від осиротілої хати, куди герой не поспішає повертатися з поля, до спогадів про дружину і синів. Потім перебивається побічними міркуваннями і реакціями на зовнішні подразники (поранені ноги, спів жайворонка). Переплетення цих думок, їх швидка зміна роблять картину вражаючою і художньо переконливою.

Кожна дрібничка навіває спогади про повнокровне життя, яке ніколи вже не повернеться до Максимової оселі, і переростає у зойк, — тоді Максим звертається до Бога: «Господи, брешуть золоті книги по церквах, що ти мав сина, брешуть, що-с мав! Ти свого воскресив, кажуть. А я тобі не кажу: воскреси їх, я тобі кажу: покажи гроби, най я ляжу коло них. Ти видиш цілий світ, але над моїми гробами ти отемнів...

— Най тобі оце баня так потріскає, як моє серце...»

Максим свідомо посилає синів захищати рідну землю, бо це — найвище призначення людини, її священний обов'язок, виконати який належить з честю. Максим говорить до синів: «Андрію, Іване, взад не йдіть, за мене пам'єтайте, бо я сам, ваша мама на воротях умерла».

Для чого ж жити старому батькові, який втратив синів? Сини загинули. Дружина померла. Навіщо йому, «обдертому та обгризеному» долею, жайворонків спів? «Ти, пташку, ти ніц а ніц не розумієш. Як мій малий Іван вганев за тобою, аби тебе ймити; як шукав твого гнізда по межах та грав на сопілці, то ти тогди, пташко, розумно робила, що-с співала, так треба було робити. Твій спів і Іванова сопівка ішли разом, а поверх вас сонце, і всі ви сипали божий глас і надо мнов, і над блискучими плугами, і над всім миром веселим. А крізь сонце бог, як крізь золоте сито, обсипав нас ясностев, і вся земля, і всі люди відблискували золотом. Так то сонце розчінило весну на землі, як у великім кориті...»

Без синів і сонце померкло, але у Максима є ще внутрішня сила, щоб витримати трагедію. Ця сила у ньому, бо йому призначено Богом трудитися коло землі, і так має бути завжди. Ця думка зміцнює його оптимізм: «Ану, звіздочолий, поки сам бог назначив, берімся, брє, до цеї землі». Земля в новелі олюднена, і Максим звертається до неї, як до живої істоти. Праця на землі дає Максимові відчуття безсмертя і влади над життям.

«А борони притихали, земля подавалася, розсипувалася, Максимові ноги чули під собою м'якість, ту м'якість, яка дуже рідко гостить у душі мужика; земля дає йому ту м'якість, і за те він її так любить. І як він викидав жменею зерно, то приповідав: "Колисочку я вам постелив м'ягеньку, ростіть до неба"».

Кульмінацією твору у новелі «Сини» є звернення до Бога. У хвилини напруги герой сумнівається у всемогутності Бога-отця, бо немає такої міри, щоб зміряти горе батька, що втратив синів. Його (горе) ні з чим не порівняєш, хіба з муками Святої Марії: «А ти, Мати Божа, будь мойов ґаздинев; ти з своїм сином посередині, а коло тебе Андрій та Іван по боках... Ти дала сина одного, а я двох».

Великим здобутком української літератури можна по праву вважати творчість письменника, що входив до Покутської трійці, Василя Стефаника. До його творчості приписують близько п’ятдесяти новел. Одну з них дуже хотілося б розглянути. Це новела Гріх. У цьому творі, як і в інших, присутня така деталь, як місцева діалектична мова. Це трохи ускладнює читання і розуміння тексту для тих, хто «не з місцевих», та все ж це дуже гарно, якщо ви розумієте розмову Галичини. У творі піднята так тема, як тема «гріха». Саме гріх той був зрада і народження дитини без батька. Вже одружена Касіяниха, поки чоловік був на фронті, народила сина від іншого. Виносивши і народивши свого сина вона жалкувала про свій гріх і хотіла вбити дитину, але підняти руку на свого маленького «щенятка» не наважувалась. Вона любила свою дитину: хоч і проклинала свій гріх, та залишити дитину на розсуд долі та людей не хотіла. «пропаде у бруді і нарузі, ніхто йому сорочини не дасть, а як, не дай боже, виросте, то буде блукати без мня наймитюгою, навіть не буде чути про свойого батька, який на широкім степі нічого про нього не буде знати». Касіяниха не хотіла такої долі для свого сина, хоч і байстрюка, але і висіти після зради, з дитиною на руках, у чоловіка на плечах вона теж не хотіла. Коли вже чоловік прокинувся, то побачив дитину. При розмові з дружиною він дізнався, що хлопчик його дружини, але не його.

— Це чия дитина?

— Та знаєш, що не твоя, лиш моя.

— Та й цю вигодуємо.

— Ні, я не хочу, щоби ти мої діти годував, я собі сама погодую.

У цьому діалозі показані ледь не всі позитивні якості героїв твору. Чоловік Касіянихи не тільки її не вбив, як вона думала, а й запропонував забути і жити з дитиною, як зі своєю. Він міг би полюбити хлопчика і виховати його справжнім чоловіком, який довів би, що достоїш того життя, яке йому дали. Та сама Касіяниха відмовилась, бо не хотіла осуду з боку односельчан, адже чоловіка тепер засуджуватимуть за те що простив дружині зраду і живе з нею і її байстрюком. Її мучило те, що чоловік, якого вона зрадила, буде годувати її та її сина, тому вона пішла і не завертала назад навіть тоді, коли кликали її всі: і батько, і сестри, і сусіди. Вона піднялась на гору і побачила перед собою стовпи високих гір і ясні ріки. Промовила вона: «Гріху, мій гріху. Я тебе відпокутую, і ти в мене виростеш великий, мій сину.», і пішла собі. Цим і закінчується новела. Якщо ви її ще не прочитали, то раджу вам це зробити.