Всесвітня історія опорні конспекти 9 клас
Перші особи провідних держав світу у XIX ст.
Імператори Росії
Олександр І (царював у 1801 — 1825 pp.)
Старший син Павла І. Вступив на престол у наслідок державного перевороту після вбивства свого батька Павла І. Відзначався нерішучістю, хворобливим самолюбством. Мав гарну освіту. Був обдарованим дипломатом. На початку царювання провів помірно-ліберальні реформи: надання купцям, міщанам і державним селянам права купувати вільні землі, видав указ про „вільних хліборобів”. Однак загальний проект реформ, які розробляв М. Сперанський, так і не було реалізовано. За його царювання до складу Росії ввійшли Грузія (1801 p.), Фінляндія (1809 p.), Бессарабія (1812 p.). Один із організаторів Священного союзу (1815 p.).
Під тиском реакційних сил перейшов до жорстокого консерватизму, зробивши своїм найближчим помічником графа О. Аракчеева, за якого було поновлено право поміщиків без суду засилати кріпаків у Сибір, впроваджено воєнні поселення, почалися переслідування передової науки, культури! Помер раптово у Таганрозі під час поїздки на південь Росії 1825 р.
„Велитель кволий і лукавий,
Плішивий красень, друг забав,
Пригрітий помилкою слави,
Тоді над нами царював”.
Микола І (царював у 1825 — 1855 pp.)
Російський імператор з 1825 р. Син Павла І. Зміцнював абсолютизм у Росії, придушив повстання декабристів, створив численний бюрократичний апарат, державну централізацію, збільшив армію, на утримання якої йшло 40% бюджету. Переслідував всяке вільнодумство, створивши жорстокий поліцейський режим у країні. Були поширені військова муштра і казармені порядки.
Придушив польське повстання 1830 — 1831 pp., революцію в Угорщині 1848 — 1849 pp. Період царювання Миколи І російський історик В. Ключевський назвав „ерою найбільшого бюрократизму”.
“...Добра не жди,
Не жди сподіваної волі —
Вона заснула: цар Микола
Її приспав. А щоб збудить
Хиренну волю. Треба миром,
Громадою обух сталить
Та добре вигострить сокиру —
Та й заходиться вже будить”.
(Т. Шевченко)
Епіграма на Миколу І: „З ніг до голови — людина, а з голови до ніг — скотина. Недовго царював, накоїв же до біса: 125 в Сибір заслав, п’ятьох же він повісив”.
Олександр II (царював у 1855 — 1881 pp.).
Був старшим сином Миколи І. Час його царювання називали „епохою великих реформ”. Першим кроком до реформ стала ліквідація кріпосництва, а згодом було проведено цілу низку ліберальних перетворень для оновлення державного устрою Росії. З початком перетворень перед країною відкрився шлях нового, демократичнішого суспільства. Йшов на значні поступки: було реорганізовано уряд, до нього прийшли ліберали, був підписаний указ про введення в Росії представницького органу.
Однак епоха реформ не створила надійних умов для завершення перетворень. Росія залишалася самодержавной) монархією, зберігалася дворянська власність на землю, станові привілеї дворянства, майнові і громадянські обмеження селянських прав.
У 1879—1881 pp. на Олександра II було здійснено 7 замахів і 1 березня 1881 р. він був убитий бомбою, що її кинув народоволець І. Гриневецький.
Олександр III (царював у 1881 — 1894 pp.)
Російський імператор з 1881 р. Другий син Олександра II. Вбивство батька відкрило в країні смуту політичної реакції: розгромив народників, відправив у відставку ліберальних міністрів, надав значні права губернаторам і поліції, посиливши їх роль. У першій половині 80-х років скасував подушний податок, знизив викупні платежі. У 90-х роках було проведено так звані контрреформи: впроваджено посади земських начальників, втручання адміністративної влади у справи міського самоврядування, підвищення майнового цензу для виборців тощо. Завершив приєднання до Росії Середньої Азії (1885 p.). За умов зростання міжнародної напруженості Росія вела активний пошук союзників. Оформив у 1891 — 1893 pp. російсько-французький союз, що мав антинімецьке спрямування. Створення Союзу суттєво впливало на європейську міжнародну політику.
Микола II (царював у 1894 — 1917 pp.)
Останній російський імператор. Син Олександра III. У російсько-японській війні 1904 — 1905 pp. Росія зазнала поразки. Придушив демократичну революцію 1905 — 1907 pp. в Росії. У 1907 р. остаточно оформився союз Великої Британії, Франції та Росії — Антанту. Росія була втягнута в Першу світову війну. У лютому 1917 р. в Росії перемогла демократична революція, Микола II у березні цього самого року зрікся влади.
17 липня 1918 р. разом із сім’єю був розстріляний більшовиками.
Імператори Австрійської та Австро-Угорської імперій
Франц І — австрійський государ з 1792 р. (з 1804 р. мав титул імператора Австрії), із династії Габсбургів, один з ініціаторів коаліції європейських монархій проти революційної і наполеонівської Франції. За його володарювання Австрія програла в 1792 — 1809 pp. чотири війни.
На Віденському конгресі (вересень 1814 p.— травень 1815 р.) вирішення всіх проблем імперії поклав на свого канцлера Меттерніха. Відбулося створення Священного союзу (1815 p.), в якому головну роль відігравали Австрія, Росія та Пруссія, що перетворило монархію Габсбургів на один з оплотів реакції та феодалізму в Європі.
Фердинанд І (правив у 1835 — 1848 pp.)
Щоб укріпити режим імператорської влади і створити умови для боротьби проти революційної Угорщини, імператор Фердинанд І поступився троном (зрікся престолу) своєму 18-річному племіннику Францу Йосипу.
Франц Йосип І (правив у 1848 — 1916 pp.)
Імператор Австрії і король Угорщини з 1848 p., із династії Габсбургів. Його правління спиралося на поміщицько-клерикальні кола, велику буржуазію, вояччину і бюрократію. Основою внутрішньої політики була його боротьба проти робітничого та національно-визвольного руху.
Після поразки в австро-прусській війні, що продемонструвала економічну, військову та політичну відсталість Габсбурської імперії, Франц Йосип І був змушений піти на поступки Угорщині (1867 p.). Створено дуалістичну монархію, що було підтверджено конституцією. Один із організаторів Троїстого союзу 1882 р. Експансіоністська політика Франца Йосипа І сприяла розв’язанню Першої світової війни.
Георг III (1738 — 1820) — англійський король у 1760 — 1820 pp. із Ганноверської династії. Один із натхненників англійської колоніальної політики й боротьби з повсталими північноамериканськими колоніями. Брав участь в організації антифранцузької коаліції. У 1811 р. у зв’язку з психічним захворюванням при королі був призначений регент — принц Уельський, який згодом став королем.
Георг IV (1762 — 1830) — англійський король з 1820 р. У 1811 — 1820 pp. був регентом при королі Георгу III. Активний прихильник Священного союзу.
Вікторія (1819 — 1901) — правила з 1837 по 1901 р.
Час перебування цієї королеви на англійському престолі часто називають періодом розквіту країни, „вікторіанською добою” або „вікторіанським століттям”. Це був найстабільніший період в історії країни. Велика Британія стала „майстернею світу”, розширила свої володіння й перетворилася на величезну Британську імперію. Наполеглива, владна, високо ставила королівські права і нікому не дозволяла зазіхати на них. Вікторія зважала на роль парламенту, ніколи з ним не конфліктувала і не зазіхала на його повноваження. Її глибоко поважали, і прем’єр-міністри доповідали їй стоячи.
Наполеон І Бонапарт — імператор Франції з 18 травня 1804 р. по 6 квітня 1814 р. та з 20 березня по 22 червня 1815 р.
Після коронації Наполеона імператором він за допомоги великої буржуазії, армії та церкви поступово ліквідував залишки республіканських установ і порядків. Намагався підкорити всю Європу і захопити величезні колоніальні володіння.
Здійснив низку реформ, запровадив Цивільний кодекс. Унаслідок воєн під владу Наполеона І потрапила значна частина Західної та Центральної Європи. Вирішальну роль у перемозі над Наполеонівською армією відіграли Вітчизняна війна народів Росії 1812 р., дії союзних армій 1813 — 1814 pp., а також могутній національно-визвольний рух в Іспанії та деяких інших поневолених Францією країнах. Величезне значення мала торговельна, промислова та морська перевага Великої Британії, подолати яку Наполеон так і не зміг.
Вступ у квітні 1814 р. військ антифранцузької коаліції до Парижа змусив Наполеона 1 зректися престолу. Засланий на о. Ельбу в Середземному морі, який йому було надано у довічне володіння. У 1815 р. він утік з о. Ельби, висадився на південному узбережжі Франції із загоном 1000 вояків і без бою захопив Париж, намагаючись відновити свою владу над країною, знову посів французький престол („сто днів”). Європейські держави відмовилися визнати відновлену імперію Наполеона І й оголосили його поза законом. Після поразки під Ватерлоо вдруге зрікся престолу (22 червня 1815 p.). Був у засланні на о. Св. Олени, де і помер 1821 р. ПрахНаполеона І 1840 р. було перевезено до Парижа.
Наполеон II (1811 — 1832) — син Наполеона І. У 1815 р. Наполеон І проголосив його французьким імператором після свого другого зречення престолу. Фактично престолу не посів. З 1818р. — герцог Рейхштадтський.
Людовик XVIII (1755-1824)
Король Франції з династії Бурбонів у 1814—1815 pp. та у
1815 — 1824 pp. Брат Людовика XVI. Він вважався ватажком французької контрреволюційної еміграції, але був людиною малоенергійною. Посів престол після повалення Наполеона І. Після повернення Наполеона І (так-звані „сто днів”) змушений був утекти за кордон і повернувся лише після остаточної його поразки.
Карл X (король Франції у 1824 — 1830 pp.)
Молодший брат Людовика XVIІІ, з династії Бурбонів.
Проводив реакційну внутрішню і зовнішню політику. Спирався на дворянську аристократію та вище духовенство. Режим Карла X було скинуто Липневою революцією 1830 р. і він утік за кордон.
Луї-Філіпп (король Франції у 1830 — 1848 pp.)
Представник молодшої Орлеанської гілки Бурбонів. Був одним із представників фінансової і земельної олігархії. Тому його політика спрямована на збагачення великої буржуазії. За період перебування його при владі посилилися економічні позиції промислового капіталу і водночас погіршилися умови життя робітників, ремісників, дрібних власників. Зубожіння народних мас викликало новий революційний вибух 1848 p., який примусив Луї-Філіппа втекти до Великої Британії.
Наполеон III — Шарль Луї Наполеон Бонапарт (1808 — 1873).
Французький імператор у 1852 — 1870 pp. Племінник Наполеона І. Проголошений імператором 2 грудня 1852 р. внаслідок бонапартистського державного перевороту. Було розпущено Законодавчі збори і вся повнота влади зосереджена в руках бонапартистської верхівки. Виражав інтереси великої буржуазії. Ліквідував усі демократичні завоювання республіки, в країні посилилася поліцейська сваволя.
Попри заяви Наполеона III „Імперія — це мир”, Франція в цей час вела численні війни: брала участь у Кримській війні 1853 — 1856 pp., у другій „опіумній війні” проти Китаю у 1856 — 1860 pp., у франко-прусській війні 1870 — 1871 pp. Під час франко-прусської війни здався у полон разом з армією під Седаном. Таким чином, гостра криза імперії завершилася її падінням.
Віктор Емануїл II (1820 — 1878) — король П’ємонту (Сардинського королівства) у 1849 — 1861 pp. і перший король об’єднаного Італійського королівства, яке проголошено 17 березня 1861р.
Було створено конституційно-монархічну державу.
Франц II (1768 — 1835) — останній імператор Священної Римської імперії в 1792 — 1806 pp., із династії Габсбургів, з 1792 р. був австрійським государем під іменем Франц І, а з 1804 р. носив титул імператора Австрії. Один з ініціаторів коаліції європейських монархій проти Франції. Його дочка, Марія Луїза, у 1810 р. вийшла замуж за Наполеона І. Був одним із організаторів Священного союзу.
1806 — 1813 р. — створення Наполеоном І конфедерації німецьких держав — Рейнського союзу, що означало ліквідацію Священної Римської імперії у 1806 р. Французький імператор вважався протектором Союзу. Спочатку до Союзу увійшло 16 держав, потім до них приєдналися ще 5. У Рейнському союзі впроваджувався Громадянський кодекс Наполеона. Рейнський союз розпався після поразки наполеонівських військ у Лейпцизькій битві.
1815 р. На Віденському конгресі створено Німецький союз. Передбачалося, що до складу Німецького союзу увійдуть 34 держави і 4 вільних міст. Німецький союз являв собою конфедерацію незалежних держав, що не мали єдиного законодавства, армії, фінансів, дипломатичного представництва. Постійним головою Німецького союзу був представник Австрії, що викликало незадоволення Пруссії.
60-ті роки XIX ст. Роль О. Бісмарка щодо об’єднання Німеччини під гегемонією мілітаристської Пруссії.
Вільгельм І Гогенцоллерн (1797 — 1888) — прусський король з 1861 р.
31871 р. — німецький імператор після проголошення Німецької імперії, але країною фактично керував О. Бісмарк, який посідав пост імперського канцлера. Створення опруссаченої, мілітаристської, агресивної Німеччини у центрі Європи мало тяжкі наслідки як для німецького, так і для інших народів.
Політичний курс Німецької імперії повністю визначав Бісмарк. Було закріплено буржуазно-юнкерську владу в країні, придушено революційний рух, встановлено німецьку гегемонію в Європі. 20 травня 1882 р. було створено воєнно-політичний блок Німеччини, Австро-Угорщини та Італії — Троїстий союз, який був першим із двох ворожих угруповань, що згодом зіткнулися у Першій світовій війні.
Вільгельм II Гогенцоллерн (1859— 1941)
Німецький імператор і прусський король з 1888 p., онук Вільгедьма І. Прагнув зосередити всю владу у своїх руках, у 1890 р. відправив у відставку О. Бісмарка. За його правління різко загострилися відносини з Францією, Великою Британією та Росією.
Був повалений Листопадовою революцією 1918 р. і втік до Голландії. За Версальським мирним договором мав бути засуджений як військовий злочинець, але уряд Голландії відмовився його видати. Після приходу А. Гітлера до влади неодноразово виявляв солідарність з нацистським режимом.
Президенти США
Томас Джефферсон — президент США у 1801 - 1809 pp.
від Республіканської партії. Скасував реакційний закон „про чужоземців”, провів аграрну реформу, яка сприяла заселенню західних земель фермерами. Були скорочені державний апарат, армія і флот. Його політика на посту президента мала в основному помірний характер, заснований на компромісі між різними верствами населення.
Джеймс Медісон ((1751 — 1836)— президент США у 1809 -1817 pp.
Джеймс Монро (1758 — 1831) — президент США в 1817 - 1825 pp. У 1823 р. проголосив „доктрину Монро”, в якій задекларував принцип взаємного невтручання країн американського та європейського континентів у внутрішні справи одна одної. США її використали для обгрунтування політики „Америка для американців” і своєї гегемонії в країнах Латинської Америки.
Адамс Джон Квінсі (1767 — 1848) — президент США у 1825 - 1829 pp.
Ендрю Джексон — президент США у 1829 — 1837 pp. від Демократичної партії. Проводив політику компромісу між рабовласниками, великою буржуазією Півночі і рабовласницьким Півднем. За часів його президентства індіанців було відсунуто на захід від Міссісіпі та позбавлено їх 20 млн акрів земель. Водночас Джексон провів деякі демократичні реформи. В нових штатах Заходу були прийняті конституції, що запроваджували виборче право не тільки для чоловіків, а й для жінок. В період його правління поглиблюються суперечності між Північчю та Півднем США.
Мартин Ван Бурен (1782 — 1862) — президент США у 1837-1841 pp. від Демократичної партії.
Ульям Генрі Гаррісон (1773 — 1841) — президент США у 1841 р.
Джон Тайлер (1790 — 1862) — президент США у 1841 —1845 pp.
Джеймс Нокс Полк (1795 — 1849) — президент США у 1845-1849 pp. від Демократичної партії.
Закарія Тейлор (1784 — 1850) — президент США у 1849-1850 pp.
Мілард Філмор (1800 — 1874) — президент США у 1850-1853 pp.
Франклін Пірс (1804 — 1869) — американський президент у 1853 - 1857 pp. від Демократичної партії.
Джеймс Бьюкенен (1800 — 1874) — американський президенту 1857 — 1861 pp. від Демократичної партії.
Авраам Лінкольн (1809 — 1865) — президент США у 1861 — 1865 pp. Виражав інтереси торгово-промислової буржуазії Півночі. Видний державний діяч, один із організаторів Республіканської партії, національний герой американського народу. Видав Закон про гомстеди, скасував рабство на всій території США. Відзначався чесністю, особистою приязністю і веселою вдачею. Убитий агентом рабовласників.
Ендрю Джонсон ( 1808 — 1875 ) — американський президент у 1865 — 1869 pp. від Республіканської партії.
Улліс Грант (1822 — 1885) — 18-й президент США в 1869 — 1877 pp. від Республіканської партії, генерал. Під час громадянської війни у США був головнокомандувачем армії Півночі.
Рутерфорд Хейс ( 1822 — 1893) — президент США з 1877 р. від Республіканської партії. На виборах 1876 р. жоден із кандидатів не одержав необхідної більшості. Була укладена таємна угода з лідером Демократичної партії С. Тілденом і перемогу визнали за Хейсом. Домігшися цієї поступки від Демократичної партії, республіканці дали згоду на виведення федеральних військ із території трьох Південних штатів, що означало остаточну передачу влади на Півдні колишнім рабовласникам-плантаторам. Президент США у 1877 — 1881 pp.
Джеймс Гарфілд (1831 — 1881) — президент США у 1881 р. від Республіканської партії.
Честер Артур ( 1830 — 1886) — президент США у 1881 — 1885 pp. від Республіканської партії.
Стівен Клівленд (1837 — 1908) — президент США у 1885 — 1889 pp. від Демократичної партії.
Бенджамін Гаррісон (1833 — 1901) — президент США у 1889 -1893 pp. від Республіканської партії.
Стівен Клівлевд (1837 — 1908) — президент США у 1893 — 1897 pp. від Демократичної партії.
Вільям Мак-Кінлі (1843 — 1901) — президент США у 1897 -1901 pp.
Токугава —династія, що перебувала при владі з 1600 р. на чолі з єдиновласним правителем Японії — сьогуном. Аж до середини XIX ст. Японія була ізольована від усього капіталістичного світу.
На вимогу опозиції 9 листопада 1867 р. останній сьогун династії Токугава Йосінобу (Кейкі) підписав розпорядження про повернення верховної влади в Японії імператорові Муцухіто. При цьому сьогун заявив, що погодиться із цим рішенням за умов збереження у своїх руках усіх своїх величезних земельних володінь і забезпечить собі провідну роль у новому уряді.
З січня 1868 р. імператор Муцухіто видав указ про повалення сьогуна, позбавлення його всіх політичних прав і про передачу йому казни і всіх земельних володінь. Сьогун добровільно здати владу не захотів і організував збройний опір. 27 — 30 січня 1868 р. війська сьогуна зазнали нищівної поразки у битвах при Тобі і Фусимі. Сьогун Токугава Йосінобу був змушений капітулювати.
Муцухіто (1852 — 1912) — японський імператор з 1867 р. (став імператором у п’ятнадцятирічному віці). Період правління Муцухіто з 1868 р. називався мейдзі — епохою освіченого правління. Був першим імператором Японії після повалення сьогунату. Під час його правління були проведені ліберально-демократичні реформи та у 1889 р. була прийнята Конституція.
Даогуан — імператор у 1820 — 1850 pp.
Слабовільний державний діяч, який перебував під впливом найбільш консервативних і реакційних чиновників. У період Першої опіумної війни 1840 — 1842 pp. проявив капітулянтську позицію і підписав Нанкінський договір, який передбачав відкриття для англійської торгівлі п’яти китайських портів (Шанхай, Нінба, Фучжоу, Сяминь, Гуанчжоу), на вигідних для Великої Британії умовах. Було санкціоновано анексію Великою Британією о. Гонконгу. Крім того, Китай був змушений сплатити контрибуцію у розмірі 21 млн фунтів. У 1844 р. аналогічні кабальні договори були нав’язані Китаю США та Францією.
Ци Сі (1835 — 1908) — маньчжурська імператриця, яка правила з 1861 р. по 1908 р.
Спочатку вона була наложницею, а згодом дружиною імператора Сянь Фина. У 1861 - 1873 pp., 1875 — 1885 pp. — регенша.
Зосередила всю владу у своїх руках, була крайнє підозрілою, підступною і жорстокою. Безжалісно придушувала народні повстання, чинила опір реформаторському рухові. У відносинах з західними державами проводила капітулянтську політику. Найбільше в історії Китаю народне Тайпінське повстання було придушено об’єднаними силами внутрішньої та зовнішньої реакції.
У 60 — 70-х роках XIX ст. було придушено повстання мусульман у західних провінціях Китаю, у 90-х роках жорстоко розправилася зі спробою проведення помірних буржуазних реформ, прихильників яких було заарештовано і страчено.
Цей контент створено завдяки Міністерству освіти і науки України
