Наскрізний зріз української історії від найдавніших часів до сьогодення
Літопис про боротьбу населення Галичини і Волині проти угорських військ (1231-1238 pp.)
Року 1231. Прийшов же король Андрій із сином своїм Белою і з другим сином своїм Андрієм до Ярослава. Боярин же Давид Вишатич зачинився від князя Данила в Ярославі і Василь Гаврилович і угри билися, аж поки сонце зайшло, і, коли місто відбилося від них, тоді вони ввечері провели нараду [...] А Василько говорив Данилові: «Не погубимо честі князя свого, бо ж військо це не зможе місто взяти»; був він муж сильний і хоробрий. Але [наляканий] Давид не слухав його, він всерівно хотів здати місто. Коли ж приїхав з угорських полків Чак, то Давид сказав йому: «Не можуть вас уже прийняти, бо дуже побиті»; Василько ж сильно боровся, щоб не здати міста, але він [Давид], маючи жах у серці своєму, всерівно здав місто, а сам цілий вийшов з усім своїм військом; і забрав король Ярослав і пішов на Галич. Климята ж з Голих гір утік від князя Давида до короля, і вслід за ним всі бояри галицькі здалися. Звідти король пішов до Володимира. Прийшовши ж до Володимира, король дуже дивувався, кажучи, «що такого міста не знаходив навіть у німецьких краях», так багато було озброєного війська, що стояло на огорожі міста, а щити і зброя їх виблискували, як сонце. А в місті тоді був Мирослав, колись він хоробрий був, а тепер бог знає чому злякався і уклав мир з королем без поради князя Данила і його брата Василька; за порадою ж [короля] дав Белз і Червень Олександрові. Король же за порадою невірних галичан посадив сина свого Андрія в Галичі, а Мирослав же відмовлявся, «що я не радив здавати їм Червень», мав він докір великий від обох братів: «Нащо ти мир уклав, будучи з таким великим військом». Коли король стояв у Володимирі, князь Данило захопив великий полон, воюючи навколо Бозька; король же повернувся в Угорщину. Володимир же послав до Данила, кажучи: «Йде на мене Михайло, а поможи мені, брате!» Коли Данило прийшов, щоб зробити між ними мир, він взяв собі частку з Руської землі місто Торчеський і знов віддав його дітям Мстиславовим, своїм щурятам, кажучи: «За добрі діла батька вашого візьміть його і держіть місто Торчеський». Після цих років королевич Андрій пішов війною на Данила і прийшов до Білобережжя. Коли Володислав їхав в авангарді від Данила з Києва, то він зустрів військо на Білобережжі, і билися вони за ріку Случ і вигнали ворогів до ріки Деревної з лісу Чортового. Прийшла звістка у Київ Володимирові і Данилові від Володислава, і сказав Данило князеві Володимирові: «Брате, знаючи обох нас, вони йдуть на нас; пусти мене, я піду їм в тил». Вони ж, довідавшись, повернулися в Галич. Коли ж Данило, що виступив із братом, настиг їх біля Шумська, то вони поговорили з ними через ріку Велью, а з королевичем були Олександр і Гліб Зеремійович, і інші князі болоховські, і безліч угорців. Коли Данило бачився через ріку Велью з королевичем, то він сказав деяке таке похвальне слово, якого Бог не любить.
Ранком другого дня Данило перейшов ріку Велью проти Шумська і, поклонившись Богові і святому Семенові та вистроївши свої полки, пішов до Торчева. Довідавшись же про це, королевич Андрій, вистроївши свої війська, вирушив проти нього, тобто на бій. Але він ішов по рівнині, а Данилові і Василькові доводилося спускатися з високих гір, і деякі лаялася: «Так стояли б ми на горах», лаялася сходячи. Тоді Данило сказав, як у писанії сказано: «Хто забарюється на бій, той полохливу душу має», і цим спонукав їх прискорити спуск на ворогів. Василько ж ішов прямо проти угорців, а тисяцький Дем’ян і багато інших полків ішли з лівого боку, а Данило із своїм полком ішов посередині; а був у нього полк великий, і створений він був із людей хоробрих, із зброєю блискучою, так що як вороги поглянули на них, то не схотіли стати з ними до бою і спрямувалися на Дем’яна і на інші полки. Коли ж приїхали соколи-стрільці, то люди не стерпіли і, перебивши їх, розкололися. Дем’ян вів бій із Судиславом, а князь Данило, заїхавши в тил їм, колов їх. Дем’ян же думав, що то всі воїни, і втік від нього. А Данило всадив спис свій у воїна і, тому, що він зламався, вихопив свій меч; оглянувшись же навколо, він побачив, що Васильків полк тримається, і добре бореться, і угорців гонить, оголивши меч, і він кинувся на допомогу братові, і багато було поранених і померлих від його меча.
[...] Васильків полк переслідував угорців аж до їх станів, і підтяли були і королевичів стяг, а велика кількість інших угорців, втікаючи, аж у Галичі зупинилася. Коли ж ці стояли на горі, а ті на долині і Данило і Василько спонукали людей своїх з’їхати на них, сталося, що Бог дав за гріхи таке, що дружина Данилова кинулася тікати; але ті не наважувалися переслідувати її, і через це не сталося шкоди у військах Данилових, крім тих п’яти вбитих. Другого дня Данило зібрав своє військо, але він не знав про брата, з ким і де він є. Королевич же повернувся в Галич, бо велика втрата була в його полках; інші ж угорці втекли, аж у Галичі зупинилися. І був великий бій у той день, і знищено було тих угорців багато, а Данилових бояр мало, імена їх були: Ратислав Юрійович, Мойсей, його брат Степан, Юрій Яневич. А потім Данило, довідавшись, що брат його здоровий, не переставав готувати походи на них; був бій у Торчеську в велику суботу. Потім прислав Олександр до братів Данила і Василька [сказати]: «Не добре бути мені окремо від вас»; і вони обидва любовно прийняли його.
Цей контент створено завдяки Міністерству освіти і науки України