Історія Росії - Від найдавніших часів до наших днів

РОЗДІЛ 1. Росія з найдавніших часів до кінця першої третини XVI ст.

Росія і росіяни. Росія - найбільша у світі країна, тісно пов’язана з Україною. Її назва означала, як і терміни “Російська держава”, “Російська імперія”, “Російська Федерація”, всю сукупність територій, що входять (входили) до складу держави і населені як росіянами, так і неросіянами.

Росіяни (самоназва - “русскіє”). В науковій літературі також вживається термін “великороси”. Найбільші етнографічні групи росіян відрізняються діалектами й особливостями житла, одягу, деяких звичаїв та обрядів. До них належать: північні і південні росіяни, середньоросійська група. Менші локальні групи росіян сформувалися під впливом природно-історичних факторів (розселення на певних територіях, своєрідні господарські заняття, дія соціальних, конфесійних чинників), а також взаємин з іноетнічним населенням. У матеріалах перепису населення 1989 р. виокремлювалися такі субетнічні групи росіян: козаки (Краснодарський і Ставропольський краї, Ростовська область); камчадали (Камчатська і Магаданська області); держаки (Алтайський край, Свердловська і Челябінська області); колимчани, колимські, похотчани, пашенні, ямські (Якутія); марковці (Чукотський автономний округ); помори (Архангельська область); сімейні (Читинська область, Бурятія); каменщики (Казахстан); липов’яни (Молдова, Румунія, Україна) та інші. Росіяни розмовляють російською мовою, яка належить до східнослов’янської гілки слов’янської мовної сім’ї (входить до індоєвропейських мов). У російській мові розрізняють північноросійські (“окаючі”), південноросійські (“акаючі”) й проміжні між ними середньоросійські діалекти.

Росіяни складають частину слов’янської етнічної спільноти, формування якої розпочалося в середині І тис. до н. е. У V - VII ст. н. е. широке розселення слов’ян по Європі привело до їх культурної і мовної диференціації й утворення трьох слов’янських угруповань (згодом західних, південних і східних слов’ян). В утворенні східнослов’янської етнічної спільноти брали участь анти і склавини (античні автори їх також називали венедами). У VIII ст. утворюються племінні об’єднання східних слов’ян: поляни, древляни, волиняни, дреговичі, в’ятичі, кривичі, словени, радимичі, сіверяни, уличі, тиверці. На їх основі вже з ХІ ст. розпочався процес формування росіян, білорусів та українців. У складанні російського етносу велику роль відігравали постійне розширення кордонів історико-етнічної території росіян і асиміляція ними фінно- угорських, балтських, тюркських та інших етнічних елементів. Ці фактори сприяли появі локальних груп росіян, що відрізняються між собою за етнографічними і мовними (діалектними) ознаками, але мають спільну етнічну самосвідомість і спільну російську мову. Найбільші відмінності існують між північними великоросами (займали велику територію на півночі від басейну ріки Волхов до ріки Мезені та верхів’їв річок В’ятки і Ками) і південними великоросами (чорноземна смуга з заходу на схід між басейнами річок Десни і Сура, і з півночі на південь між ріками Ока і Хопер та середньою течією Дону).

Міграційні процеси й освоєння майбутніх російських земель були тісно пов’язані з політичною історією Київської Русі: розвитком господарських відносин, відособленням окремих князівств і завойовницькою політикою московських князів, а згодом царів. Міграція населення розпочалася ще VIII - ІХ ст., коли переселенці рухалися кількома напрямками: новгородські слов’яни - у Верхнє Поволжя, басейни річок Москва і Клязьма, звідти по р. Шексні до Білого озера; смоленські кривичі - з Верхнього Подніпров’я через Верхню Волгу вздовж р. Москва; в’ятичі - з верхів’їв Десни через Оку на північ. Ці колонізаційні потоки пересікалися у Волго-Окському межиріччі, де виникло постійне слов’янське населення, яке черезсмужно проживало з місцевими фінно-уграми (меря, весь, мещера) і балтами (голядь). Волго- Окське межиріччя поступово ставало перехідною зоною, у якій виникла державність великоросів і відбувалося формування російського народу. Культурні впливи, що йшли з цього регіону, як і московські говори, котрі лягли в основу загальноросійської мови, мали визначальний вплив на етнічну історію росіян. Населення Московської держави стало основним ядром російського народу.

Починаючи з XVI ст. відбувалося постійне розширення кордонів Московської держави. Цей процесу супроводжувався активним освоєнням нових земель, а росіяни зіштовхнулися з місцевим етнічно строкатим населенням, що, завдяки частковій асиміляції, значною мірою сприяло формуванню локальних груп російського народу в Помор’ї та Сибіру.

Виникнення й поширення терміна “Росія” пов’язане з формуванням російського народу, початком утворення і зміцнення Московської централізованої держави. У московських пам’ятках назва “Росія” у значенні назви країни епізодично простежується з кінця XV ст., але до кінця XVII ст. вона частіше йменувалася “Руссю”, “Руською землею” чи “Московською державою”. З середини XVI ст. “Росією”, “Російським царством” називали всю сукупність земель, які увійшли до складу централізованої держави. Термін “Росія” в цей час утверджується у титулі царів (“на всех Российских государствах”) та літературі. Пізніше поняття “російський” стало означати приналежність до певної держави, термін “русскіє” вже на початку XVI ст. був назвою етносу. У XVII ст. терміни “Росія” та “Російська земля” і царський титул “всія Росії” утвердилися остаточно. На початку XVIII ст. Руська держава офіційно була названа Російською імперією.

Існувала також назва “Московська держава”. Вона використовувалася в офіційних документах XVI ст. Переважно саме під такою назвою знали Росію в західноєвропейських країнах. Звідси виникла похідна назва “московити”, що використовувалася іноземними авторами, хоча росіяни себе так ніколи не називали. Однак іноді під терміном “Московська держава” розуміли лише частину Росії поряд із “Новгородською державою”, “Царством Казанським” та ін. “Російське царство” Івана IV об’єднувало руські князівства й землі, а також татарські ханства.

Терміни “Росія”, “росіяни” мають доволі пізнє походження і вважаються більшістю сучасних російських істориків похідними від “Русь” та “русини”. Хоча єдиної точки зору з цього приводу немає.

Існує понад 15 гіпотез пояснення етноніма “Русь”. Дослідники схильні вважати, що назва “Русь” - іноземного походження, хоча основна полеміка ведеться з приводу північного чи південного походження цього слова. Термін “Русь” у якості позначення населення земель, що увійшли до складу Київської Русі, появився доволі пізно; доказом цього є те, що в найближчих сусідів - балтів ця узагальнююча назва східних слов’ян не використовувалася.

Згідно з “північною” гіпотезою (найбільш обґрунтованою), термін “Русь” походить від фінського слова “ruots” - “гребці”, “мореплавці”, “хоробрі чоловіки”, що відповідає уявленням про основне заняття варягів, вікінгів (фінська назва Швеції - “Ruotsi”, а шведів - “ruotsalaiset”). Саме так фінське населення Південного Приладожжя називало норманських переселенців на даній території. Ця назва могла поширитися на східних слов’ян, якими почали керувати князі з варязької династії.

Що стосується “південної” гіпотези походження назви “Русь”, то вона випливає з припущення, що Київська держава, яка виникла в ІХ ст. на основі племінних об’єднань у південноруськихстепах VI - ІХ ст., з самого початку отримала назву “Руська земля”, котра була не племінною, а територіальною, географічною. Пізніше назва “Русь” поширилося на все населення Київської держави. Варяги також прийняли її, в результаті чого візантійці почали змішувати “Русь - слов’ян” і “Русь - норманів”. Дослідники висували різні версії: 1) припускали ймовірність існування окремого племені руси , до складу якого входили не лише слов яни, але й сармато- алани; 2) зближували форми “рос-” і “рус-”, порівнюючи етнонім “русь” з назвою річки Рось у Середньому Подніпров’ї; 3) розглядали етнонім “русь” у контексті назв цілої низки автохтонних племен, що згадувалися античними авторами: роксолани, ревка- нали, аланорси, алани, аорси, росомони, рутени, роси, руси та інші, серед яких виділяється або назва іранського племені алани, або іраномовний елемент типу rauxsna ( світло , світлий ); 4) пояснювали етнонім близькою до іранської індоарійською формою з тим же значенням - “ruksa”.

Різнобій у назві країни - “Русь” і “Росія” - має своє історичне пояснення. Форма з коренем “рос-” була невідома на території колишньої Київської Русі аж до XV ст. Науковці знаходять її у візантійських документах уже з кінця VI ст. (форми “hros”, “hrus” у хроніці Псевдо-Захарії). Перше найбільш достовірне свідчення - повідомлення німецьких “Бертинських анналів” за 838 р. про прибуття з Візантії людей народу “Rhos” до двору імператора Людовіка в Інгельсгейм. Арабські джерела з ІХ до ХІ ст. і пізніше називають країну “Rusiya”, а її народ - “Rus”, всюди з довгим й. Слово “Росія” (“Рюта”) вперше з’являється в середині Х ст. у творі Костянтина Багрянородного; воно виникло за зразком грецьких і латинських назв інших країн з суфіксом -іа. У середньовічних західних джерелах з ХІ ст. всюди використовувалися назви “Russia”, “Ruscia”, “Ruzzia”, дещо рідше - “Ruthenia”, але іноді їх автори під візантійським впливом використовували й термін “Rossia”. Але всі пам’ятки Київської Русі та руських князівств періоду політичної роздробленості ХІ - XIV ст., за поодинокими винятками, використовують назви “Русь”, “русин”, “Руська земля”. Візантійські форми “Рос / Росія” залишалися чужими для руського письма. Однак із середини XV ст. захоплення класицизмом привело до того, що витоки “Русі” почали пов’язувати з роксоланами, росанами античних авторів. У московському документообігу, світській літературі в XV - XVI ст. появилися нові форми “Росія”, “Росея”, а в першій половині XVII ст. у Московській Русі утвердилися візантійські терміни “Російське царство”, “Велика Росія”, а також форми “росский” і “росс” частіше книжні, що виникли під візантійським впливом.

У високому літературному “штилі” XVIII ст. слова “Россія”, “росс” домінували, і лише починаючи з творів М. Карамзіна відродилася форма “руской”. На початку ХІХ ст. вирази “росс”,“росскій” вживалися як архаїзми. В наш час вони не використовуються, але подвійні форми “Русь / руський” і “Росія / російський” зберігаються. Нормою стало також широке використання територіального позначення “росіяни” - “жителі Російської Федерації (Росії)”, під якими розуміються не лише етнічні росіяни, але й інші народи, що населяють країну.

Російська цивілізація як світовий феномен. Поняттям “цивілізація” насамперед прийнято називати людські спільноти локалізовані в часі й просторі. Вони є цілісними системами, комплексом економічних, політичних, соціальних та духовних підсистем . Кожна цивілізація є найвищим культурним утворенням, що об’єднує людей за допомогою як об’єктивних, так і суб’єктивних факторів. Об’єктивними факторами є мова, історія, релігія, звичаї, законодавство, інститути управління суспільством, а суб’єктивними - самоідентифікація людей.

“Російська цивілізація” - цілісна сукупність духовно-моральних і матеріальних форм існування російського народу, що визначила його історичну долю і сформувала його національну свідомість. Унікальність її полягає у багатонаціональності й поліконфесійності, створенні і постійній модернізації ідеології, яка об’єднує і веде за собою до великої мети значну частину людства, що населяє одну шосту земної суші впродовж тривалого часу.

Український дослідник О. Сич виділяє наступні чинники, що мали визначальний вплив на зародження, становлення і розвиток російської цивілізації, формування менталітету росіян:

1) Величезний простір - росіяни впродовж століть освоювали нові землі, постійно розширювали кордони своєї держави. При цьому земля виступає для них як величне божество, як “Мати”.

2) Росія - “воююче суспільство”. Вся історія Росії - це війни з сильними і агресивними сусідами.

3) Велика роль державної влади. Відсутність у Росії стійких демократичних традицій, слабкість міст обумовлювали величезний вплив держави на суспільну організацію. При цьому виник своєрідний дуалізм: з однієї сторони - влада, освячена православною церквою, а з іншої - всі намагаються уникнути контролю цієї влади, обійти закони і таким чином здобути певну свободу.

4) Соборність і патріотизм. Постійна готовність росіян стати на захист рідної землі та нероздільність інтересів суспільства, держави та індивіда. Характерно, що у кризових ситуаціях ця риса ментальності росіян стає домінуючою, на відміну від народів Європи.

5) Православна віра. Православ’я зміцнювало і освячувало державу і общинність, стояло на захисті соборності та моралі, а не особистості та права.

6) Общинність. Община - це багатовікова форма організації російських селян, вона допомагала слабким і бідним, контролювала дотримання своїми членами моральних норм, забезпечувала справедливий перерозподіл земель у своїх рамках, підпорядковувала інтереси особи інтересам громади.

7) Месіанська ідея - віра в те, що саме російському народові призначено долею (Богом) створити справедливе суспільство, “царство Боже на землі”.

 8) Унікальний досвід мирного співжиття різних народностей, народів і націй. Гарантом цього внутрішнього миру виступала не влада, а сам російський народ.

У пропонованому посібнику в тій чи іншій мірі висвітлено кожен з названих чинників. Вони, безперечно, появилися не одночасно. На різних історичних етапах роль названих факторів змінювалася. Окремі ж могли бути взагалі відсутніми. Однак у своїй сукупності й історичній тяглості вони дали унікальне за своєю суттю явище - російську цивілізацію.

Природно-географічне середовище. Російська Федерація - найбільша держава світу. Площа Росії 17,1 млн. км2, протяжність зі сходу на захід - більше 9 тис. км, а з півночі на південь - 4 тис. км. Якщо іти пішки зі сходу на захід через усю територію Росії, доведеться витратити майже 2 роки. Росія розташована на сході Європи і на півночі Азії. Європейська частина країни (23 % її площі) - це територія на захід від Уральських гір. Азіатська частина Росії становить 76 % загальної площі й розташована на схід від Уралу; її також називають Сибіром. Росія омивається водами Тихого, Атлантичного та Північного Льодовитого океану. Вона межує з 16 країнами: Норвегією, Фінляндією, Естонією, Латвією, Литвою, Польщею, Білоруссю, Україною, Грузією, Азербайджаном, Казахстаном, Китаєм, Монголією, Північною Кореєю, Японією та США.

Населення країни складало на початок 2010 р. майже 142 млн. осіб. За даними перепису 2002 р., у Росії проживало 115,9 млн. росіян, або ж 79,8 % усього населення, 3,8 % населення становили татари (5,6 млн.), 2 % - українці (2,9 млн.). Помітними національними меншинами були у 2002 р. чуваші - 1,6 млн., чеченці - 1.4 млн., башкирці - 1,2 млн., вірмени - 1,1 млн. та євреї - 233.4 тис. Характерно, що відсоток росіян в етнічній структурі населення від 1989 р. зменшився на майже 2 % (з 81,5 % до 79,8 %). За цей же період у Російській Федерації частка українців знизилася на 33 %, білорусів - на 32 %, німців - на 29 %. Натомість чисельність вірмен, азербайджанців, інгушів зросла з 1989 до 2002 р. у 2 рази, чеченців та кумиків у 1,5 рази. Поза межами Російської Федерації проживає понад 27 млн. росіян, з яких 24,6 млн. у колишніх республіках СРСР.

На 2010 р. Російську Федерацію населяли представники майже 200 націй, народів і етносів, що належали до різних лінгвістичних, антропологічних груп і рас. Вони сповідували світові релігії - християнство (переважно православ’я), іслам, буддизм, іудаїзм, а також різноманітні вірування народів Сибіру (наприклад шаманізм). Помітна частина громадян Російської Федерації була атеїстами чи належала до “неорелігій”.

Зменшення частки росіян певною мірою компенсується за рахунок імміграції етнічних росіян із Казахстану, країн Середньої Азії та Закавказзя. Сучасна демографічна ситуація викликає занепокоєння російських науковців, які прогнозують до 2050 р. зменшення чисельності населення Російської Федерації до 83 - 115 млн. осіб. Причинами демографічних проблем називають високу смертність і низький рівень народжуваності, що викликано складними соціально-економічними умовами, поганим станом медицини, зловживанням спиртними напоями, складною дорожньо-транспортноюситуацією та непопулярністю серед населення здорового способу життя. Зараз щохвилини у Російській Федерації народжується 3 людей, а помирає - 4. Загалом демографічна ситуація в Росії все-таки дещо краща за ту, що є в сучасній Україні.

У Росії є регіони, максимально сприятливі для проживання людей і є водночас такі, де вижити без зовнішньої допомоги майже неможливо. Кліматичні і ґрунтові умови на більшій частині Росії не дозволяють вести сільське господарство. Значну частину продовольства, що споживається в Російській Федерації, завозять з Китаю, Індії, Туреччини, Білорусії, Австралії, Канади, України.

У Росії доволі значні демографічні контрасти між регіонами. 79,3 % населення Російської Федерації проживають у європейській частині країни, а 20,7 % - на території Сибіру. Наприклад, у Москві проживають понад 10 млн., у Санкт-Петербурзі - понад 5 млн. осіб; у той час як на Чукотці - лише 48,5 тис. жителів, хоча площа Чукотки трохи більша за площу України. Найбагатший на поклади нафти і газу регіон Росії - Ямало-Ненецький автономний округ населяє лише 546 тис. осіб, хоча його площа майже вдвічі більша за площу Німеччини і дорівнює території Франції.

У 2009 р. в Російській Федерації налічувалося 83 суб’єкти: 21 республіка, 9 країв, 46 областей, 4 автономних округи і 1 автономна область. Окремими суб’єктами є міста федерального значення Москва і Санкт-Петербург. У 2000 р. територія Росії була поділена на 7 федеральних округів - Центральний, Північно-Західний, Приволзький, Південний, Уральський, Сибірський і Далекосхідний. У січні 2010 р. зі складу Південного федерального округу було виділено новий, Північно-Кавказький федеральний округ. Республіки, автономні округи і автономна область створені за національною ознакою.

У структурі рельєфу Росії виділяють 6 основних частин:

1) Фенноскандія (Кольсько-Карельський регіон): переважають невисокі гори (до 1190 м), височини та рівнини, більшість яких покрита льодом; існують великі заболочені ділянки;

2) Східно-Європейська (Російська) рівнина: простягається від західних кордонів країни до Уралу, від Північного Льодовитого океану до Кавказу. Переважають рівнини з невеликими височинами, балками. Це найбільш густозаселений регіон Росії, найбільш досліджений, найбільше оспіваний у російській художній літературі. Саме з ним найчастіше асоціюють свої уявлення про Росію іноземці;

3) Уральські гори: гірський пояс висотою від 350 до 1895 м. Для нього характерні кілька широких перевалів, багаті поклади корисних копалин - особливо заліза, міді, титану, бокситів, нікелю, хрому, кам’яного вугілля, нафти і газу, калійних солей, дорогоцінних каменів - аметисти, малахіти, яшма, родоніти та ін.;

4) Західно-Сибірська рівнина: простягається від Уралу на заході до Єнісею на сході, від Північного Льодовитого океану на півночі до Алтайських гір на півдні. Переважають рівнини, покриті хвойним лісом, а на півночі регіону - великі болота. Підвищення тут сягають до 200 м;

5) Середньосибірське плоскогір’я: розкинулося від ріки Єнісей до ріки Лєна і від Таймирського півострова до Саянських гір. У регіоні переважають плато висотою 320 - 740 м; є значні поклади корисних копалин;

6) гори півдня і сходу Росії - Кавказ, Алтайські гори (частина Саян), гірські системи Байкалу, Становий хребет, Колимське нагір’я та Камчатсько-Курильська гірська провінція: регіони з надзвичайно складним кліматом, багаті на корисні копалини, зокрема золото, алмази, поклади урану, кам’яного вугілля, нафти. В горах сходу Росії (Колима та ін.) переважає вічна мерзлота.

Росія - країна кліматичних контрастів. Умовно країну можна розділити на дві частини по річці Єнісей. На захід від цієї річки переважають рівнини, а на схід - гори. Кліматичні умови Російської Федерації вражають своїм різноманіттям. Тут є субтропіки (район Сочі та Гагрів), степи, лісосостеп, непрохідні ліси тайги і безлісі болотисті рівнини тундри. Є регіони, де впродовж року немає від’ємної температури (частина узбережжя Чорного та Каспійського морів) і є точка, де зафіксовано абсолютний рекорд холоду в Північній півкулі - Оймякон (Республіка Саха (Якутія)) - -77,8 °С (при цьому літня температура там же ж може сягати +32 °С). В Росії знаходяться найглибше озеро світу - Байкал і найвища гора Європи - Ельбрус, найдовша річка Європи - Волга і найбільше озеро Європи - Ладозьке.

Росія - надзвичайно багата на природні корисні копалини. В ній зустрічаються всі елементи періодичної системи Менделєєва. Загалом у країні в промислових масштабах здійснюється видобуток 55 видів корисних копалин, чим не може похвалитися жодна країна світу. Мешканці Росії не відчувають проблем з нестачею лісу, питної води, що є зараз вже наболілим явищем для цілої низки держав, зокрема Японії, Голландії, Великобританії, Італії. Однак, більшість корисних копалин Росії розташовані у місцях, важких для людського існування. Тому повсякденне життя росіян, що займаються їх видобутком, - це справжній подвиг.

Власне вся історія Росії - це історія боротьби людини з силами природи, а лише великий народ може вести цю боротьбу на рівних. Головний же виклик, що постає перед сучасними громадянами Російської Федерації, - це потреба перетворити країну зі світового постачальника природних ресурсів на самодостатню, економічно і соціально розвинуту країну.

Поява людини. Найвідоміші археологічні культури на землях Російської Федерації. Перші люди на території Росії появилися понад 700 тис. років тому в період четвертого льодовика. Це були неандертальці. Вони проживали в печерах, гротах, під відкритим небом. Носили одяг зі шкір і хутра. Головними їхніми заняттями було полювання і збиральництво. Полювали на мамонтів, бізонів, коней, печерних ведмедів. Для полювання використовували пращі, списи та кам’яні молоти. Поселення неандертальців виявлено на Дону, Оці, Волзі (біля Волгограда і Самари), на Чусовій річці на Уралі.

Орієнтовно 40 тис. років тому на території Росії появилися люди сучасного типу - кроманьйонці. Найбільш рання стоянка кроманьйонців виявлена на Дону біля міста Воронеж (урочище Маркіна гора). Кроманьйонці на полюванні користувалися списами, луком і стрілами, гарпунами, сокирами. Вони вміли добувати вогонь, користуватися шилом, голками. Своїх померлих перші кроманьйонці ховали, посипаючи охрою. Очевидно, що в них уже досить розвинутими були релігійні вірування. Поступово серед кроманьйонців утворювалися роди, об’єднання родів, племена, об’єднання племен.

В епоху пізнього неоліту (починаючи з VIII тис. до н. е.) на території Росії проживали кроманьйонці свідерської, бутовської та верхньоволзької археологічних культур. Завдяки археологічним знахідкам відомо, що представники цих культур вміли виготовляти керамічні вироби.

Під час доби неоліту на території Європейської частини Росії проживали монголоїдні мисливські племена льяловської та ямно- гребінчастої культур (4200 - 2000 рр. до н. е.). У V тис. до н. е. у волго-донських степах появилися перші племена індоєвропейців, що належали до хвалинської культури. Вони одомашнили коней, навчилися плавити мідь. До більш пізніх індоєвропейців належали представники ямної, зрубної та афанасіївської культур. Предками слов’ян на цьому етапі, за словами археолога О. Мартинова, могли виступати носії фатьянівської культури.

Серед науковців немає єдиної точки зору щодо проблеми давньої історії країни. Найбільш поширеною є концепція “доісторичної Росії”. Її прихильники вважають, що від бронзового віку на території Росії відбувалася боротьба між “фінським” Лісом та “арійським” Степом. Висуваються й версії про два шляхи заселення території Російської Федерації - із Заходу і Південного Заходу сюди потрапили представники європеоїдної раси, а зі Сходу і Півдня - монголоїди. Попри численні археологічні, антропологічні, лінгвістичні та інші дослідження єдиної достовірної версії заселення Росії у період з найдавніших часів до IV тис. до н. е. поки що не створено.

З IV тис. до н. е. до ХІІ ст. н. е. на території Росії виокремилося 3 групи великих племен: індоєвропейці, угро-фіни та тюрки. Серед індоєвропейців були кіммерійці, скіфи, сармати, готи, кельти, греки, римляни, слов’яни; серед угро-фінів: меря, чудь, весь, ханти, манси, мурома, волзькі булгари, дагестанці, адигейці; серед тюрків: гуни, печеніги, половці, а згодом татари та монголи. Російські й іноземні науковці критично ставляться до прив’язок між конкретними археологічними культурами та історично відомими народами, адже всі ці народи і племена вплинули на формування сучасних східноєвропейських народів - українців, білорусів та росіян, а частково навіть литовців, латвійців та естонців.

Перші державні утворення на території Росії виникли у V ст. до н. е. на берегах Чорного та Азовського морів, а згодом об’єдналися у Боспорське царство зі столицею у місті Пантікапей. До складу цієї держави входив увесь сучасний Таманський півострів. Згодом це царство було захоплене римлянами. Приблизно в той же час існували протодержави скіфів та сарматів. Із неслов’янських держав на території Росії у ранньому середньовіччі існували Хозарський каганат (степи між нижньою течією Дніпра, Дону і Волги), Волзька Булгарія (басейн середньої течії Волги). У середній течії Єнісею була держава киргизів Бахай. Усі ці державні утворення були недовговічні і зникли до середини Х ст., коли вже зміцніла Київська Русь.

Важливу роль в етногенезі росіян відіграли слов’яни. Перші їхні поселення можна найбільш чітко простежити на території східної Польщі та західної України - носії пшеворської, зарубинецької, черняхівської, комарівської культур. Слов’яни як група народів (можливо, один величезний союз племен у ІІ ст. до н. е. - VI ст. н. е.) розселилися по всій Центрально-Східній Європі. Вперше вони проникли на територію Росії у V ст. через східну Прибалтику з північної Польщі (культура псковських довгих курганів). Їх вважають предками кривичів. Друга слов’янська хвиля переселенців ішла з території України у середнє Поволжя, але під впливом кочовиків вона відступила на захід, де сформувалося плем’я сіверян. Про існування слов’ян на території Росії свідчать також пам’ятки племен шнурової кераміки, черняхівської, лужицької, зарубинецької та комарівської культур VI - VIII ст.

Перші писемні відомості про слов’ян є надзвичайно фрагментарними і суперечливими. У них перші слов’яни виступали під різними назвами, найпоширенішою з яких була “венеди”. Зокрема готський історик Иордан писав про війни між венедами та аварами. Арабські мандрівники ж згадували слов’янське плем’я “валинана” з правителем Маджаком, що нібито було знищене аварами. Візантійські автори середини VI ст. знали, окрім венедів, ще два слов’янських “народи” - антів і склавинів. Окремі науковці вважають ці “народи” (союзи племен, “протонароди”) предками відповідно західних, східних і південних слов’ян. На думку ж інших істориків, антів і склавинів можна вважати предками сучасних українців, білорусів та росіян. З історичних джерел відомо, що саме анти і склавини чинили напади на Візантію, наймалися на військову службу до окремих візантійських імператорів, вели з візантійцями жваву прикордонну торгівлю. Візантійські хроніки повідомляють про анта Хельбудія, який командував флотом імперії. Окремі науковці ототожнюють цього полководця з легендарним Києм.

Готський історик Иордан повідомляв, що держава антів вела тривалу війну з готами. Їхній правитель запросив до себе на бенкет правителя антів Буса (Божа) та 70 вельмож зі своїми синами, підступом захопив і стратив. Після цього лише допомога гунів урятувала антів від повного розгрому.

Дискусійним є питання, чи в антів справді існувала держава чи це був лише союз племен, що виконував оборонні функції. Достеменно невідомо, чи входили до антів та склавинів племена, про яких пише автор “Повісті минулих літ”. Деякі з них згадувалися ще в IV - VI ст. у візантійських та арабських джерелах - поляни, дуліби, волиняни - одночасно із записами про антів та склавинів. Характерно, що спільного правителя чи правлячої династії в антів не було. Відомі історикам антські правителі виступали лише в ролі військових вождів, полководців. Вони узурпували владу тільки в періоди війн. У мирний час кожне з племен мало своїх керівників і було автономним. Більшість дослідників сходяться на думці, що анти і склавини перебували на стадії т. зв. “військової демократії”. У них лише почали виокремлюватися військова знать (дружина, князі), вельможі та жерці (волхви). Вони входили до ради, яка й керувала союзом племен, разом із вічем - загальними зборами всього дорослого чоловічого населення.

Окремі общини слов’ян, за визначенням візантійського автора Прокопія Кесарійського, володіли широкими правами і не корилися волі правителів: “Ці племена слов’яни і анти не управляються одним чоловіком, а здавна живуть у “народоправстві” (демократії), і тому в них щастя і нещастя у житті є спільною справою”. Основним заняттям антів і склавинів було землеробство. Частина з них вже займалася ремеслами, а частина - військовими справами. Були в антів і раби - переважно з військовополонених. Рабство мало тимчасовий характер і зазвичай рабів звільняли після сплати викупу. Саме в антський період виникли перші протоміста - як центри племінних союзів - Київ, Волинь та ін. Їхнє населення не було постійним. Протоміста використовувалися для захисту від ворогів під час численних війн.

Велике переселення народів у першій половині VII ст. негативно вплинуло на долю антів та склавинів. Тривалі війни з аварами, готами, а згодом і гунами привели до розпаду союзів племен, занепаду окремих племінних утворень.

Перші держави на території східних слов’ян почали формуватися лише в середині ІХ ст. Саме тоді в Середньому Подніпров’ї виник велике протодержавне утворення, в якому вагому роль відігравали поляни. Аналогічне утворення виникло і на землях ільменських слов’ян, де було засновано Новгород. Обидві протодержавні осередки виникли приблизно в один час. Археологічні пам’ятки підтверджуються і згадками в давніх літописах і хроніках візантійських та арабських авторів. Так, арабський мандрівник Аль-Масуді писав про існування “трьох держав” - Славії, Куявії та Артанії. З них Куявія ототожнюється сучасними істориками з Києвом, а Славія - з Новгородом.

У ІХ ст. розпочалася активна слов’янська колонізація лісових обширів, заселених балтськими та угро-фінськими племенами у Волго-Окському межиріччі. Сюди спрямовувалися міграційні потоки слов’ян із земель, заселених ільменськими слов’янами, кривичами, в’ятичами та сіверянами. Саме на землях між Волгою та Окою проходило остаточне формування російського народу. Великий політичний, економічний та культурний вплив на цей процес мали іноземці - греки, болгари, монголи тощо. У наступні століття частка іноетнічних впливів була особливо вагомою середросійського дворянства. Так, російськими дворянами були вихідці з української козацької старшини, польської шляхти, німецьких великих і середніх землевласників, знаті народів Кавказу і Закавказзя тощо.

Виникнення Київської Русі. Формування слов’янських державних утворень у Східній Європі гальмувалося нападами кочових племен. Перші слов’янські протодержави були знищені готами, гунами та аварами. Літописні джерела стверджують, що після цього тривалий час землі Середнього Придніпров’я перебували в залежності від Хозарського каганату, а землі навколо Ладозького озера потрапили у сферу впливу вихідців зі Скандинавії - вікінгів, або, як їх називали слов’яни, варягів.

Територія майбутньої Київської Русі охопила землі вздовж торговельного шляху “із варяг у греки”. Її населяли різні племінні союзи - древляни, сіверяни, кривичі, тиверці, угличі, білі хорвати, волиняни, дуліби, в’ятичі, радимичі, ільменські слов’яни та інші. Достеменно відомо, що саме в’ятичі, кривичі, сіверяни, радимичі та ільменські слов’яни проживали на тій території, де в майбутньому сформувався російський народ.

Сама назва “Київська Русь” була запропонована російським істориком М. Карамзіним для того, щоб відрізнити першу Русь із центром у Києві від Русі з центром у Г аличі, від Русі з центром у Москві та ін. У сучасній російській історичній науці замість терміна “Київська Русь”, який вживається зараз переважно українськими вченими, використовується термін “Давньоруська держава”. В ІХ - ХІІІ ст. для означення цієї держави використовувалися терміни “Русь” та “Руська земля”. Термінологічні суперечки між українськими та російськими істориками виникли на політичній основі, через бажання показати саме власні землі (відповідно Київ і Новгород) як осередок, навколо якого виникла і розвивалася ранньосередньовічна держава. Якщо ж не звертати уваги на політичний чинник, то обидва терміни є тотожними.

На сьогодні існують дві найпоширеніші теорії виникнення Київської Русі - норманська та антинорманська. Творцями норманської теорії вважають німецьких вчених Г. Байєра, Г. Міллера та А. Шльоцера. Вони працювали в Російській Академії Наук на замовлення імператриці Катерини ІІ над першою науковою історією Росії. Норманісти вважали, що Київська Русь виникла завдяки діяльності Рюрика, за походженням варяга, який об’єднав раніше роз’єднані слов’янські племена і заснував власну династію. До прихильників норманської теорії належав М. Карамзін та деякі інші російські історики.

Антинорманська теорія ґрунтується на концепції неможливості привнесення державності ззовні, на ідеї виникнення держави як етапу внутрішнього розвитку суспільства. Основоположником цієї теорії в російській історіографії вважається М. Ломоносов. Її підтримували відомі російські історики ХІХ ст. С. Гедеонов та Д. Іловайський. Вона була домінуючою в радянській історичній науці (зокрема норманську теорію критикували такі відомі історики як Б. Греков, Д. Лихачов, В. Мавродін, В. Пашуто, Б. Рибаков, М. Тихомиров, Л. Черепнін). До антинорманістів належали й більшість українських істориків кінця ХІХ - початку ХХІ ст. - М. Брайчевський, Д. Багалій, М. Грушевський, Д. Дорошенко, П. Толочко, М. Чубатий та ін.

Суперечки між прихильниками обох теорій мали заполітизований характер і зводилися до проблеми - чи могли слов’яни створити самостійно власну державу. Зрештою майже всі вчені визнають за правлячою в Київській Русі династією скандинавське походження, як і те, що в молодій державі слов’янське населення чисельно значно переважало прибульців. Очевидно, що варяги прийшли вже на останньому етапі формування державності у східних слов’ян і вплинули на шлях розвитку держави. Іноземне походження правлячої династії було досить поширеним у європейських монархіях, що ніяк не доводить нездатність того чи іншого народу до власного державотворення.

На території України державотворення розпочалося до приходу варягів. Згідно з літописними джерелами, Київ заснували правителі племені полян - брати Кий, Щек і Хорив. Тривалий час Києвом і полянами керували їхні нащадки.

Дещо по-іншому постає в джерелах історія заснування Новгорода. Проте очевидно, що й там існувала своєрідна форма державності до приходу Рюрика. За “Повістю минулих літ” у 862 р. слов’янські та фінно-угорські племена, намагаючись покінчити з міжусобицями, запросили очолити князівську владу варягів: “Сказали Русі Чудь, Словени і Кривичі: “Земля наша велика і багата, а порядку в ній нема. Приходьте княжити і правити нами”. На заклик прийшли три брати: Рюрик, Синеус і Трувор. Саме Рюрик заснував Новгород і послав своїх воєвод Аскольда й Дира на південь по Дніпру в Київ. Вони силою захопили там владу. Невідомо, чи визнавали вони після цього над собою владу Рюрика, чи були самостійними правителями в Києві.

За легендою, близько 879 р. Рюрик помер, а княжіння було передано до часу повноліття сина Рюрика Ігоря Олегові, родичу Рюрика. У 882 р. Олег вирушив у похід з Новгорода на південь. Він захопив Смоленськ і Любеч, встановив там свою владу. Далі Олег обманом захопив Київ і вбив місцевих правителів Аскольда і Дира. Після цього він оголосив Київ столицею своєї держави - “матір’ю городів руських”. Так під владою Рюриковичів опинився торговельний шлях “із варяг у греки”. Навколо цього шляху і формувалася Київська Русь.

Суспільно-політичні трансформації. Розвиток землеробства, ремесла та торгівлі. Перші ознаки формування держави у східних слов’ян появилися ще у часи антів. Особливо активно вони проходили у полян і новгородських слов’ян і проявлялися у розпаді родової общини, перетворенні її на територіальну чи сусідську. Тепер сім’я, очолювана чоловіком, стала в центрі життя суспільства. Вона, завдяки прогресу господарства, вже могла забезпечити себе самостійно їжею, взуттям, одягом, житлом. Зароджувалося право на приватну власність на землю. Однак, поряд продовжували ще існувати спільні володіння общини - озера, лісові угіддя, пасовища. В общині почали жити не кровні родичі, а сусіди.

Існували значні відмінності між різними регіонами Київської Русі у заняттях населення. Так, основним заняттям сільського населення Придніпров’я було орне землеробство. Воно поєднувалося зі скотарством, городництвом, гончарством, ковальством і деякими іншими ремеслами. Орні ділянки були помережані лісами, що густішали на півночі й північному сході країни. Тому вже на територіях, заселених ільменськими слов’янами (Новгородська, Псковська землі), в’ятичами, радимичами, угро-фінами (Волго-Окське межиріччя) населення в основному займалося рибальством, бортництвом, заготівлею хутра диких тварин - горностаїв, соболів тощо. З освоєнням слов’янами нових угідь саме на території Залісся орне землеробство почало суттєво зростати.

Запровадження нових методів господарювання, поширення рала із залізним лемехом, жорен, залізних серпів залежало від природних умов, кількості жителів, наявності ресурсів (залізної руди). Тогочасному населенню доводилося вирубувати багатовікові дерева, освоювати нові незаселені землі. Поступово підсічне землеробство замінювалося двопільною і трипільною системами сівозміни. Вирощували такі сільськогосподарські культури як жито, овес, ячмінь, зрідка пшеницю. Розводили велику рогату худобу, свиней, волів, коней.

Кількісне зростання населення, специфіка ведення господарства привели до виокремлення із сільського господарства ремесла, а це дало поштовх розвитку торгівлі і сприяло зростанню населення міст. Ремісники тепер могли утримувати себе і свою сім’ю. Вони селилися там, де їм було зручніше й легше продавати свої вироби чи вимінювати їх на їжу. Так міста ставали не лише центрами зосередження влади, місцем відправлення релігійних культів, але й центрами ремесел і торгівлі.

Більшість великих міст Київської Русі виникло на торговельному шляху “із варяг у греки” - Київ, Смоленськ, Любеч, Новгород. У Північно-Східній Русі дедалі більшою ставала роль Східного (Волго-Донського) торговельного шляху.

До середини ХІ ст. у Київській Русі налічувалося 42 великих міста. В центрі кожного з них знаходився дитинець (кремль) із високими стінами, валами, а перед ними викопували глибокий рів з водою. У кремлі розташовувалися княжі палати, резиденція єпископа, двори великих бояр, дружинників. У центрі кремля зазвичай розміщувався міський собор. Тут також відбувався княжий суд, велася торгівля, зберігалися запаси продовольства, зброя. За стінами кремля розташовувалися поселення ремісників, купців. Ця частина міста часто також обносилася валами і ровами.

Завдяки названим суспільним перетворенням, нащадками Рюрика було створено своєрідний державний механізм. Зокрема, було впорядковано збір данини, оброків, мит, створено систему погостів - центрів торгівлі та обміну. При них могли бути резиденції князів, збирачів данини для князя. Пізніше при погостах почали будувати церкви. Всі землі Київської Русі були розділені на адміністративні одиниці, кожною з яких керував представник князя - тіун. Згодом окремими удільними князівствами почали правити сини великого київського князя. Для впорядкування політичного та економічного життя країни було розроблено систему законодавства - “Статут (Устав) земляний”, “Руська Правда”, “Правда Ярославовичів”.

До кінця Х ст. на території Київської Русі домінували язичницькі вірування - слов’яни, угро-фіни, балти поклонялися багатьом богам і богиням. Були серед них головні і другорядні, всесильні і слабкі, добрі і злі. Очолював слов’янські божества Сварог - бог Всесвіту. Иого синами (Сварожичами) були Сонце (Дажбог) і Вогонь. Культ Дажбога особливо вшановувався слов’янами і пов’язувався із землеробством. Окремо виступав бог Велес, що вважався покровителем домашніх тварин. Стрибог, за уявленнями слов’ян, керував вітрами. Єдиним жіночим божеством у слов’ян була Мокош - уособлення всього живого, покровителька жінок.

Неслов’янські народи Київської Русі поклонялися богу сонця Хорсу. Бог Симаргл у віруваннях кочовиків зображався у вигляді собаки і вважався богом ґрунту, родючості, господарем підземного світу. Завдяки варягам у слов’ян появився у ІХ ст. культ Перуна - бога грому і блискавки. Він поступово витіснив поклоніння Сварогу. Перун вважався непереможним.

Окрім названих великих богів, в уявленні населення Київської Русі весь світ був заселений іншими надзвичайними істотами. Так, з потойбічного світу до людей приходили злі духи - упирі, і добрі - берегині. У лісах жили лісовики, а у водах - русалки. Щоб захистити себе від злих духів, русичі користувалися амулетами, оберегами. Кожен дім перебував під захистом домовика, що уособлював дух пращура, засновника роду.

Язичницькими святами у слов’ян були Коляда, Масляниця, Великдень, свято Купала. Обряди з їх святкування приурочувалися важливим подіям річного господарського і астрономічного циклу - зимовим і літнім сонцестоянням, весняним і осіннім рівноденням тощо.

Язичницький світогляд населення Київської Русі суттєво гальмував політичний та економічний розвиток країни, перетворював її на об’єкт агресії держав, що вже сповідували світові релігії - християнство, іслам. Саме тому вагоме значення для зміцнення державності, поступу в економіці і культурі мало прийняття християнства у 988 р. і його поширення по всій Київській Русі. У 989 р. було хрещено жителів Києва, Новгорода, низки інших міст. В окремих землях Русі хрещення зустріли з опором. Особливо значний спротив чинили мешканці Ростово-Суздальської землі радимичі та в’ятичі. Хрещення супроводжувалося створенням церковної ієрархії.

Запровадження християнства відбувалося поступово. Окремі землі Київської Русі зберігали свій язичницький характер до XV ст. Для багатьох новонавернених християн було притаманне двовір’я. Навіть у княжих родинах новонародженим давали два імені - язичницьке і християнське. Язичницькі пережитки ще тривалий час впливали на культуру країни. Окремі історики стверджують про особливе поєднання елементів двох релігій у східноєвропейській культурі.

Наслідком прийняття християнства в Київській Русі стало поширення грамотності. Тривалий час вона запроваджувалася силою. Проте серед княжої верхівки, дружинників, жителів міст писемність була досить розповсюдженою, про що свідчать численні археологічні знахідки - написи на посуді, виробах із металів, на берестяних грамотах.

Влада великого київського князя досягла найбільшого зміцнення за часів Володимира Великого і Ярослава Мудрого. Саме вони поширили владу роду Рюриковичів на всі удільні князівства, знищили останніх племінних князів. Становище династії посилювали численні міждинастійні шлюби Рюриковичів з іноземними правителями. Зміцнення влади князів відбувалося і за сприяння церкви. Церковна ієрархія, представлена єпископами та київським митрополитом, виступала головним ідеологом тієї доби.

З часів Володимира князі своїм дружинникам, замість грошового утримання, роздають у користування землі. Спочатку на “кормління” віддавали міста, а з XI ст. - села. Разом із селами, що ставали вотчинами, дарувалися боярські титули. Бояри складали т. зв. старшу дружину. Молодша дружина - отроки, гридні - перебували при князі, жили за рахунок кормління з княжих сіл і війни. Для охорони південних кордонів великі князі київські переселяли “кращих мужів” з півночі, а також укладали угоди з дружніми кочовими племенами - торками, берендеями, т. зв. “чорнимиклобуками”. Основну ж масу населення Київської Русі становили вільні селяни-землевласники - смерди. Номінально вони вважалися власністю великого київського князя.

У Київській Русі княжа влада обмежувалася радою, до якої входили старійшини, бояри, представники княжої дружини. Система управління міст мала у своїй основі військові зразки. Населення великого міста формувало цілий організований полк - тисячу, яка поділялася на сотні та десятки. Керівника полку - тисяцького - спочатку вибирало населення міста. Згодом на цю посаду міг призначати лише князь. Соцькі і десяцькі були виборними.

Тривалий час об’єднавчою силою Київської Русі виступала православна церква з єдиною для всіх князівств внутрішньою ієрархією. Це були ті сили, які поширювали спільну для земель Східної Європи ідеологію, культуру (як світську, так і духовну), систему законодавства, що ґрунтувалася на “Руській правді”, звичаєвому праві. Перехід від язичництва до християнства, а також спроби Рюриковичів уніфікувати систему управління князівствами сприяли уніфікації руських земель. Уже за часів Володимира Великого та Ярослава Мудрого простежувалися намагання розширити соціальну та національну базу правлячої династії, але, на наш погляд, переоцінювати процеси народотворення тієї епохи все ж не варто. Надто сильними були відмінності між окремими удільними князівствами, різними були цілі місцевих еліт.

Політична роздробленість Київської Русі. Київська Русь була розділена на окремі князівства у 1054 р. Ярославом Мудрим. Його сини змогли правити в мирі між собою майже 15 років. Проте поступово між ними почалися конфлікти. Основною причиною розбіжностей був досить складний принцип успадкування влади - передача престолу старшому у роді, тобто від брата до брата, а після смерті останнього з братів - старшому племіннику. Цей принцип через різні обставини (епідемії, війни і т. д.) приводив до частих змін на великокняжому київському престолі. Ріст могутності окремих удільних князівств та особисті амбіції князів стали причиною війн між Рюриковичами - княжих міжусобиць.

Політична роздробленість мала й об’єктивні причини: формування великого землеволодіння, прогрес у сільському господарстві, панування натурального способу виробництва, піднесення міст, значне зростання чисельності населення. У своїй сукупності названі фактори вели до зростання політичної ваги знаті на місцях - удільних князів і бояр, які засновували нові міста, укріплення, набирали дружину і поступово виходили з-під влади київського правителя. Кожне з удільних князівств ставало економічно самодостатньою державою.

Міжусобні війни завдавали великої шкоди всім жителям руських князівств, ослаблювали їх перед набігами половців, торків інших зовнішніх ворогів. Щоб припинити міжусобиці, у 1097 р. у м. Любеч відбувся з’їзд усіх руських князів. На ньому було схвалено зміни в порядку престолонаслідування. Головне рішення цього з’їзду - “Кожен хай держить вотчину свою”. Це суттєво зменшило кількість княжих міжусобиць у руських землях, хоча й не викорінило їх повністю. Рішення Любецького з’їзду сприяло політичному роздробленню земель Київської Русі, вело до посилення окремих удільних князівств, зокрема Володимиро- Суздальської землі.

Після остаточної роздробленості Київської Русі, що настала зі смертю Мстислава Володимировича (сина Володимира Мономаха) у 1132 р. настала черга дроблення і новостворених удільних князівств, які остаточно закріпилися за окремими гілками колись славного роду Рюриковичів. Якщо в середині ХІІ ст. на землях, що раніше входили до Київської Русі, було 15 князівств, то на початку ХІІІ ст. - біля 50, а на початку XIV ст. - понад 250.

Політична роздробленість колись єдиної держави сприяла поширенню нових форм організації економічного, політичного та культурного життя удільних земель. Саме в час політичної роздробленості в усіх уділах поширюється орне землеробство, вдосконалюються знаряддя праці, масовими стають металеві вироби. Навіть у найвіддаленіших регіонах Київської Русі формувалися боярські вотчини. Панування натурального господ- дарства давало кожному регіону можливість максимально забезпечити свої потреби за рахунок внутрішніх ресурсів. Подальший економічний розвиток окремих земель та князівств вів до загострення соціальних протиріч. Для їх усунення на місцях була необхідна сильна влада. Тому місцеві землевласники спиралися на свого князя і не були зацікавлені потрапити в залежність від центральної влади у Києві. Саме бояри виступили рушійною силою роз’єднавчих процесів.

Поступово між князями і зміцнілими боярами нагромадилися протиріччя. У різних удільних землях це мало різні наслідки. Так, у Новгороді та Пскові бояри вигнали князів і встановили державний лад у вигляді аристократичної (боярської) республіки. У Чернігові, Володимирі-на-Клязьмі, Волинській землі князі успішно перемогли боярський сепаратизм. У Галицькому князівстві та в деяких інших землях боротьба між боярами і князями велася з перемінним успіхом.

У майбутньому на території Галицького, Волинського, Переяславського, Київського та Чернігівського князівств сформувався український народ, на території Полоцького - білоруський, а на території Ростово-Суздальського і Новгородської землі - російський. Процес народотворення тривав кілька століть. У ньому значну роль відігравала наявність представників династії Рюриковичів (чи їх відсутність), сильної ієрархії православної церкви. Парадоксально, але значну роль у творенні східнослов’янських народів, поряд з місцевими елітами, відігравали іноземці - греки, болгари, скандинави, які займали державні, церковні посади, були творцями державної ідеології.

Масова колонізація Північно-Східної Русі. Зростання могутності Ростово-Суздальської землі. Тривалий час землі розташовані між ріками Ока та Волга, були заселені угро-фінськими та балтськими племенами, що перебували в залежності від хозарів. Слов’яни називали цей край Заліссям. Лише завдяки князю Олегу хозарське ярмо в середині ІХ ст. було з угро-фінів та балтів скинуте і в цей регіон почало масово проникати слов’янське населення. Тут почав формуватися російський етнос. Так, з північного заходу сюди переселялися ільменські (новгородські) слов’яни, із заходу - смоленські кривичі, а з півдня - в’ятичі та радимичі. Міграція в’ятичів була спричинена, насамперед, нападами на них печенігів та половців. Активне освоєння руськими князями земель у межиріччі Оки та Волги розпочалося лише за часів князя Святослава (942-972 рр.), котрий завоював Волзьку Булгарію, приєднав до Русі непокірних в’ятичів та радимичів. Останні два слов’янські племена довелося підкорювати ще кілька разів - князям Володимиру Великому та Ярославу Мудрому.

Слов’яни масово переселялися у межиріччя Оки та Волги з кількох причин. Насамперед їх тут приваблювали наявність вільних необроблюваних земельних угідь, придатних для ведення орного землеробства; велика кількість лугів у руслах рік, для випасу худоби; повноводні ріки наповнені рибою; ліси, багаті на пушного звіра, ягоди та гриби. До того ж сюди майже не проникали кочовики, варяги. Життя тут проходило не так динамічно, як у Придніпров’ї, зате більш спокійно і поступально. Піднесенню регіону сприяло й те, що ростово-суздальські князі, хоч і брали активну участь у міжусобицях лише зрідка перетворювали свій уділ на арену кривавої боротьби.

Слов’янське населення на цих територіях чисельно переважало фінські і балтські народи. Воно також перебувало на вищому ступені соціального розвитку і матеріальної культури. Процес колонізації слов’янами краю можна прослідкувати за зміною етнічного складу перших міст Залісся - Ростова, Білоозера, Суздаля, Мурома, Рязані та ін. Так, за словами російського історика А. Сахарова, Ростов спочатку був головним поселенням мері, Білоозеро - весі, Муром - муроми. Але вже до кінця Х ст. в цих містах домінувало слов’янське населення. Між слов’янами та угро-фінськими й балтськими племенами іноді відбувалися збройні сутички, але в цілому взаємини були мирними і добросусідськими. Єдиним винятком були взаємини слов’ян з балтським племенемголядь, котре вирізнялося надзвичайною войовничістю і було частково знищене, а частково асимільоване. Слов’яни не нав’язували сусідам своїх звичаїв і не втручалися у їх внутрішнє життя. Їхні господарські системи не боролися між собою за природні ресурси, а взаємодоповнювали одна одну. Проти зовнішніх ворогів слов’яни та угро-фіни виступали спільно.

Відсутність міжетнічних протиріч водночас не виключала появи нових - релігійних, які почали наростати з поширенням християнства у Волго-Окському межиріччі. Так, у 1024 р. у Ростово-Суздальській землі вибухнуло повстання, очолюване волхвами. Однак у ньому активну учать взяли не лише угро-фіни, але і в’ятичі. Аналогічні бунти були в Смоленській землі, у Білоозері, Ростові. Всі вони були придушені, а їхні керівники - волхви - страчені. Спроба скинути християнство була здійснена й населенням Новгорода в 1071 - 1072 рр., але там чітко проявилося невдоволення новгородців не поширенням християнства, а зловживаннями єпископа і представників церкви у майнових питаннях.

Наприкінці ХІ ст. соціально-економічний розвиток Ростово-Суздальської землі суттєво прискорився. В Залісному краї у ХІІ ст., як і в інших уділах, почало формуватися велике боярське землеволодіння. Тут уже існувала мережа великих міст - Ростов, Суздаль, Ярославль, Муром, Рязань. За часів правління Володимира Мономаха було засновано Володимир-на-Клязьмі та Переяславль.До середини ХІІ ст. Володимиро-Суздальська Русь займала великі території східнослов’янських, угро-фінських та балтських земель. Її володіння простягалися від тайги, берегів Північної Двіни, узбережжя Білого моря на півночі до кордонів з половцями на півдні, від витоків Волги на сході до смоленських і новгородських земель на заході.

Економічний розвиток краю відбувався більш динамічно, ніж земель Переяславського, Київського, Чернігівського князівств, що зазнавали постійних набігів половців, а згодом і інших кочовиків. Відсутність сильної влади в Києві та постійні міжусобиці за київський престол завдали значної шкоди торгівлі на шляху “із варяг у греки”. Як альтернативні виникли торгові шляхи з півночі на південь по Дністру (перебував під контролем галицьких князів) та по Волзі, які поєднали Північно-Східну Русь із країнами Сходу.

Першим правителем незалежного Ростово-Суздальського князівства став Юрій Долгорукий, син Володимира Мономаха, правнук Ярослава Мудрого. Він тривалий час боровся за київський престол, але, навіть посідаючи його, не забув про економічний розвиток Ростово-Суздальської землі. Юрій Долгорукий проводив активну зовнішню політику, постійно розширював кордони свого уділу, воював із Волзькою Булгарією за контроль над торговельним Волзьким шляхом та вів протистояння з Новгородом за впливи на суміжні та прикордонні землі. Юрій вів активне будівництво укріплень на кордонах свого князівства. Одним з таких форпостів стала Москва, яка вперше згадується в літописах у 1147 р.

Юрій Долгорукий заохочував переселення вихідців з Придніпров’я в Ростово-Суздальську землю. Частина мешканців Київщини, Переяславщини була переселена у Північно-Східну Русь примусово. Однак Юрій Долгорукий головною метою свого життя вважав усе таки боротьбу за Київ. Натомість його син Андрій Юрійович ще за життя батька в 1155 р. переїхав з Києва в Ростово-Суздальську землю, де місцеві бояри обрали його своїм князем. Однак уже зовсім скоро між Андрієм Юрійовичем (1157 - 1174 рр.) та боярами розгорнулася надзвичайно жорстока боротьба. Її спричинив своєрідний характер князя.

Андрій насамперед намагався утвердити у князівстві власну династичну лінію. Він вигнав з інших міст Ростово-Суздальської землі братів, замінивши їх своїми слугами, усунув від влади старих бояр батька, розігнав і його дружину. За оцінками російського історика В. Ключевського, Андрій Юрійович намагався стати “самодержцем” Північно-Східної Русі. Побоюючись за своє життя, Андрій переніс столицю з багатого міста Ростова у невелике містечко Володимир-на-Клязьмі, яке почав активно розбудовувати. Взірцем для князя був Київ. Тож не дивно, що у Володимирі було споруджено Золоті ворота, Успенський собор. Сюди ж у 1155 р. Андрій Юрійович привіз із Києва ікону Божої Матері, що згодом одержала назву Володимирської. Проте князь проживав не у столиці, а у власній резиденції Боголюбово за 6 км від міста. За це його прозивали Боголюбським. Андрій Боголюбський у внутрішній і зовнішній політиці намагався зміцнити своє удільне князівство, послабити інші землі. У 1169 р. він захопив і жорстоко пограбував Київ, згодом намагався захопити Новгород. Усвідомлюючи власну політичну вагу і ослаблення Києва, Андрій Боголюбський проголосив себе “великим князем Володимиро-Суздальського князівства” (раніше титул “великого” мали лише київські князі).

Постійні війни, що їх провадив Андрій Юрійович, вимагали значних коштів і призвели до збільшення податків. Військові перемоги дуже швидко змінилися поразками, котрі ще більше посилили невдоволення серед ростовських та суздальських бояр. Андрій Боголюбський почав підозрювати змови у своєму оточення. Він розпочав репресії проти бояр. Серед страчених князем були навіть родичі його дружини. У відповідь виникла реальна змова за участю найближчих слуг та жінки Андрія Боголюбського. Вони і вбили князя 29 липня 1174 р.

Юрій Долгорукий та Андрій Боголюбський побоювалися боярських угрупувань з Ростова і, особливо, Суздаля, а тому намагалися опертися, насамперед, на населення нових міст (Володимира, Ярославля) - купецьку верхівку, ремісників, а також на дворян - дрібних землевласників, котрі одержували землю за службу у великого князя. Завдяки цим двом правителям Ростовсько-Суздальське князівство перетворилося на найбільш впливову державу на території колишньої Київської Русі.

Після загибелі Андрія Боголюбського бояри спробували відновити свій вплив у Володимиро-Суздальському князівстві. Однак проти цього збунтувалися “менші люди” Володимира та Суздаля, інших міст і запросили на престол брата Андрія - Михайла, котрий розправився з бунтівними боярами.

Політику Андрія та Михайла Юрійовичів продовжив їхній брат Всеволод ІІ Юрійович Велике Гніздо (1154 - 1212 рр.). Він у 1177 р. поблизу м. Юр’єва розгромив супротивників, заарештував бунтівних бояр, конфіскував їх володіння. Всеволод помстився боярам за вбивство Андрія Боголюбського, стратив учасників змови, а права боярства всього князівства суттєво обмежив. Так, у Володимирській землі система управління державою почала формуватися у вигляді абсолютної монархії. Як і його батько та брати, Всеволод ІІ у протистоянні з боярами опирався не тільки на міста, але й на дворянство (отроків, мечників, вірників, гриднів, “меншу дружину”), важливою соціальною рисою якого була служба князеві за землю, кормління та інші милості. Дана категорія населення ставала все більш чисельною і впливовою. Дворянство несло всю державну службу: у війську, судочинстві, посольських і двірцевих справах, зборі податків і мит, управлінні княжим господарством.

Всеволод Велике Гніздо втручався у справи Новгорода, заволодів частиною Київського князівства, підкорив собі Рязанське князівство, здійснив у 1183 р. успішну війну проти Волзької Булгарії.

Загалом, завдяки опорі володимиро-суздальських князів на дворян, Північно-Східна Русь здійснила великий крок до утворення абсолютної монархії, з елементами повної і беззастережної влади великого князя.

Новгородська боярська республіка. Новгородська земля займала величезну територію від Північного Льодовитого океану до витоків Волги, від Прибалтики до Уралу. Вона розташовувалася далеко від кочівників і не зазнавала їхніх набігів. Багатством

Новгородської землі були величезні земельні угіддя, які зосередилися в руках місцевого боярства. Попри те, що власного хліба в Новгороді було досить мало і його доводилося закуповувати у Володимиро-Суздальському князівстві, інших землях Русі, тут великого розмаху набули мисливство, рибальство, солеваріння, виробництво заліза, бортництво. Новгородське боярство активно торгувало з державами Західної Європи, Візантією.

З самого початку утворення Київської Русі Новгород змагався з Києвом за лідерство в руських землях, причому неодноразово перемагав і новгородці утверджували на загальноруському престолі своїх князів. Водночас Новгород постійно намагався зберегти свій особливий статус і утвердити свої вольності. Хоча київські правителі регулярно посилали у Новгород намісників - своїх старших синів, княжа влада ніколи не була такою впливовою, як в інших руських князівствах. Зумовлено це було могутністю місцевого боярства, заможного купецтва та ремісників. Великим авторитетом користувався новгородський архієпископ.

Деякий час Новгородом правив князь, якому належав київський престол. Це дозволяло контролювати торговельний шлях “із варяг у греки”. Однак у 1136 р. у Новгороді відбулося антикнязівське повстання, і місцеві бояри домоглися зміни форми влади. Новгород став боярською республікою. Найвищим органом влади тут стало віче. Саме віче обирало керівників держави, армії, запрошувало до Новгорода єпископа. На вічі обговорювалися найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики. Поряд із загальноміським вічем, були ще віча “загальнокончанські” (Новгород ділився на 5 кінців), “уличанські” (об’єднували жителів окремих вулиць). Та фактично влада належала Раді панів - 300 “золотих поясів” - найбагатшим новгородським боярам.

Найвищою посадовою особою в управлінні Новгорода був посадник. Спочатку посадниками в Новгороді виступали старші сини київських князів. Так, новгородськими посадниками були у різний час Володимир Великий, Ярослав Мудрий. Посадник був керівником уряду. В його руках зосереджувалося управління і судочинство. Після 1136 р. посадником обирали представника одного з 4 найбагатших новгородських родів.

Віче обирало єпископа, який розпоряджався міською казною, контролював зовнішню політику держави, торгові міри. Ще однією впливовою особою в Новгороді був тисяцький. Він керував новгородським ополченням, контролював збір податків, суд у торгових справах. Тисяцького теж обирали на вічі.

Новгородське віче запрошувало князя, який керував військом під час бойових дій, підтримував порядок у місті в мирний час. Однак втручатися у внутрішню політику князь не мав права. Кілька князів, що намагалися утвердитися в Новгороді, зазнали ганебного вигнання.

Боротьба руських земель з монголами та хрестоносцями.

На початку ХІІІ ст. у Центральній Азії утворилася Монгольська держава. Вона об’єднала десятки різних, переважно тюркомовних, народів під назвою монголів. За іменем одного з народів, що увійшов до складу цієї держави, їх також називали “татарами”, “монголо-татарами” або ж “татаро-монголами”.

Головним заняттям монголів було кочове скотарство, а також полювання. Поступово серед монголів-скотарів виокремилася група князів (нойонів) та воїнів (нукерів). Вони створили систему монгольського законодавства (відома під назвою “Яса”). А в 1206 р. на річці Онон відбувся з’їзд монгольської знаті - курултай, на якому було обрано вождя всіх монгольських племен - “великого хана” (Чингізхана). Ним став нойон на ім’я Темучин.

За досить короткий проміжок часу Чингізхану вдалося створити велику добре озброєну армію. Основу її складала легка кіннота. Кожен монгол мав у бою 2 - 3 луки, сокиру, шаблю і кількох коней.

Монголи були готові до розширення своїх пасовищ за рахунок сусідніх землеробських народів. Упродовж 1206 - 1211 рр. вони підкорили бурятів, евенків, якутів, уйгурів, киргизів. У 1212 - 1215 рр. монголи захопили північний Китай. До 1218 р. ними була підкорена Корея. 200-тисячна монгольська армія влітку 1219 р. завоювала у Середній Азії Хорезм і Самарканд. Після цього основна маса монголів повернулася в Монголію. Натомість найкраща частина армії Чингізхана (30 тис.) під командуванням Джебе та Субудея рушила в розвідку на Захід. Вони розгромили вірменські та грузинські війська, перейшли Кавказ і розгромили аланів та половців.

Рятуючись від монголів, половці, очолювані ханом Котяном, звернулися за допомогою до руських князів. Після тривалої наради русичі вирішили погодитися. 31 травня 1223 р. монголи розгромили об’єднані половецькі та руські війська на р. Калці. Поразці сприяла ворожнеча між окремими князями. Від походу проти монголів відмовився володимиро-суздальський князь Юрій Всеволодович. Після битви на Калці монголи підійшли до Дніпра, але вирішили повернутися в степи. Їхній розвідувальний похід продемонстрував, що завоювати землі Київської Русі та сусідні держави можна лише мобілізувавши всі військові ресурси Монгольської імперії.

Новий масштабний похід на Захід очолив онук Чингізхана Батий. Рішення про похід було прийнято на курултаї в 1235 р., а вже в 1236 р. монголи завоювали Волзьку Булгарію. Наступного рокувони підкорили собі кочові народи у межиріччі Волги та Дону.

Про похід монголів у Київській Русі знали, однак жодних заходів, щоб запобігти ворожому вторгненню, не проводили. Не було спільного військового командування, між князями продовжувалися міжусобиці. Кожен із князів міг розраховувати лише на власні сили, свою військову дружину. Основна ж маса руських військ - народне ополчення - значно поступалося в озброєнні та військових навиках монголам.

Навала татаро-монголів завдала серйозного удару руським князівствам. У 1237 р. було спалено міста Рязань, Коломну, Москву, Суздаль, Ростов, Ярославль, Переяславль-Залеський, Кострому, Юр’єв, Твер та ін. Хан Батий і його 150-тисячна армія прийшли взимку. Славне російське бездоріжжя не допомогло, оскільки сильні морози скували землю. Монголи рухалися по руслах замерзлих рік, чого від них не чекали. Вони використовували порох, штурмові машини, балісти, тарани, активно взяті на озброєння в китайських арміях, і жодне місто Північно-Східної Русі не могло довго чинити опір. 8 лютого 1238 р. після 4-денного бою монголи захопили Володимир-на-Клязьмі. Після цього монгольське військо розділилося на окремі загони, які почали одночасний наступ на більшість міст Північно-Східної Русі.

4 березня 1238 р. біля річки Сіть було розгромлено військо останнього князя Північно-Східної Русі - Юрія Всеволодовича, князя Володимирського. Перед монголами була відкрита дорога на Новгород, але почалася весняна відлига та бездоріжжя, і вони рушили на південь.

Монголи поводилися надзвичайно жорстоко. Жителів міст, які чинили опір, знищували всіх без винятку. Так загинули всі до єдиного жителі Рязані, маленького містечка Козельська, де зупинили ворожу армаду на 7 тижнів, так загинули мешканці Нижнього Новгорода та багатьох інших міст і сіл. Відхід монголів від Новгорода на південь у степи нагадував “облаву”. Монголи прочісували ліси, грабували руські міста, винищували їх жителів. Відбитися від монголів змогли лише жителі Смоленська.

Впродовж 1239 - 1240 рр. монголи захопили Переяслав, Київ, Чернігів. Найбільш відчайдушний опір монголи зустріли в Г алицько-Волинській державі. Столицю - місто Холм - вони так і не змогли захопити. У 1241 р. монголи завоювали Польщу, Чехію, Угорщину, Хорватію та Далмацію і наступного року повернули до Азії.

Майже одночасно з нападом на землі Київської Русі монголів виникла загроза агресії з Північного Заходу. До ХІІІ ст. там проживали слов’янські та балтійські народи, фінно-угорські племена. У них почали формуватися протодержавні утворення.

У 1201 р. на берегах річки Західна Двіна висадилися лицарі- хрестоносці. Вони заснували місто Ригу як свій опорний пункт. Наступного року вони реорганізувалися в рицарський Орден мечоносців і повели масштабні військові дії проти місцевих латвійських та естонських племен під гаслами боротьби з язичництвом. У 1226 р. у Прибалтиці появилися рицарі Тевтонського ордену. Вони хотіли підкорити язичників-литовців та покінчити з православними русичами. Однак тевтонці зазнали кількох поразок від новгородського війська та литовців. У 1237 р. Тевтонський орден та Орден мечоносців об’єдналися у Лівонський орден. Иого метою було завоювання північних руських земель та поширення католицизму серед місцевого населення.

У липні 1240 р., скориставшись важким становищем Русі, шведський флот увійшов в устя річки Нева. Шведи прагнули захопити Стару Ладогу, а згодом - і Новгород. На той час у Новгороді був зі своїм військом князь Олександр Ярославович, онук Всеволода Велике Гніздо. Він несподівано напав на табір шведів, які в паніці втекли, зазнавши значних втрат. Вони на тривалий час відмовилися від руських земель.

Майже одночасно зі шведами в землі Новгородської республіки вдерлися лицарі Лівонського ордену. Їм вдалося захопити місто Ізборськ, а на початку 1241 р. - Псков. Лише активні дії Олександра Ярославовича, прозваного на честь перемоги над шведами Невським, дозволили звільнити Псков та Ізборськ.

5 квітня 1242 р. у битві на Чудському озері руське військо розгромило лівонських рицарів. Однак становище Олександра Невського було хитким. Він майже постійно конфліктував з новгородськими боярами. Величезна небезпека залишалася і зі сторони монголів.

У середині ХІІІ ст. Монгольська держава була поділена на частини - улуси. Кожним з улусів правив нащадок Чингізхана. Руським князівствам надалі довелося підпорядковуватися улусу під назвою Золота Орда. Правив ним один із онуків Чингізхана - Батий. Кордони цього улусу простягалися від Дунаю до Іртиша. До нього увійшли землі Криму, Північного Причорномор’я, Північний Кавказ, Волзька Булгарія, руські князівства, Західний Сибір. Столицею Золотої Орди було місто Сарай на березі Волги.

Золота Орда була однією з найбільших держав свого часу. На початку XIV ст. вона могла виставити 300-тисячну армію. Розквіт Орди припав на правління хана Узбека (1312 - 1342 рр.). З 1312 р. державною релігією Орди став іслам. Проте вже в XIV ст. в цій державі почали виявлятися ознаки політичної роздробленості. Згодом від неї від’єдналися Казанське (1438 р.), Кримське (1443 р.), Астраханське (1502 р.) та Сибірське ханства (1563 р.).

Розорені монголами руські землі були змушені визнати васальну залежність від Золотої Орди. Монголи залишили на чолі руських князівств руських же князів, які мали навіть певну автономію. Проте князем могли стати лише ті Рюриковичі, які отримали ханський дозвіл - ярлик. Для цього потрібно було їхати у столицю Орди - Сарай. Багато претендентів було там схоплено і страчено, а багато - отруєно. Хани Золотої Орди старанно стежили за поведінкою князів, не давали їм посилитися, відновити свої військові сили, об’єднати навколо себе народ. Вони нацьковували князів один на одного, породжували заздрість, заохочували міжусобиці. Непокірних, сильних та самостійних князів знищували різними шляхами.

Спеціальні монгольські загони слідкували за збором данини з руських земель. Для цього було проведено перепис населення та його майна. Лише церква і церковні землі були звільнені від монгольських податків. До того ж час від часу монголи влаштовували показові каральні акції - набіги на окремі руські князівства.

В 1243 р. брат великого володимирського князя Юрія, що загинув на р. Сіть у битві з монголами, Ярослав ІІ (1238 - 1247 рр.) був викликаний у ставку хана. Він визнав себе васалом і отримав ханський ярлик. У 1246 р. його син Олександр Невський відвідав Сарай. Батий після тривалих вагань дав йому ярлик на Володимирське князівство. Олександр та його брат Андрій 2 роки пробули у столиці Монголії - Каракорумі. У 1252 р. Олександр Невський був визнаний Батиєм як великий князь Володимирський. Саме цей князь першим почав приховувати від монголів частину зібраної данини і залишав її собі. Проте вже сини Олександра Невського воювали між собою. І сталося це знову завдяки монголам.

Поступово Володимиро-Суздальське князівство розкололося на кілька дрібних - Тверське, Рязанське, Муромське, Московське та інші. Номінальним керівником цих князівств вважався Великий князь Володимирський. Тривалий час цей титул належав тверським князям.

Олександр Невський, помираючи в 1263 р., заповів своєму наймолодшому синові Данилу маленьке князівство Московське. Саме воно кинуло виклик Твері. Спочатку це князівство було настільки маленьке, що Данило у заповіті не став ділити його між своїми синами, а все повністю передав найстаршому з них Юрію. Той приєднав до своєї держави Коломну і Можайськ. Та у боротьбі з Твер’ю цей князь загинув, і князівство очолив його брат Іван Данилович, прозваний Калитою.

Початок об’єднання земель Північно-Східної Русі навколо Москви. Іван Калита та Дмитро Донський. Великий період історії Росії, а саме ХІІІ - XV ст., пройшов під гаслом боротьби із Золотою Ордою. В Білорусії та Україні її очолила литовська династія Гедиміновичів. Правителям Великого князівства Литовського вдалося за досить короткий час зосередити свою владу над усіма білоруськими та більшістю українських земель. Характерно, що місцеве населення досить лояльно ставилося до литовців, вважаючи їх визволителями від монгольського ярма. Дещо по-іншому відбувалося приєднання Галицького князівства до Польського королівства. Але й тут українські землі були звільнені від опіки Золотої Орди.

Землі Північно-Східної Русі зазнали особливої жорстокості від монголів і розпочали антиординську боротьбу з деяким запізненням. Єдиного центру тут довго не було. Спочатку найактивніший опір чинили мешканці Новгородської республіки, згодом Твері. І лише наприкінці ХІІІ ст. до антиординської боротьби приєдналася Москва.

Активізації московських правителів сприяло економічне піднесення князівства. Тривалий час вони намагалися не виділятися з поміж інших руських князів, не привертали до себе уваги монгольських ханів, а дбали про розвиток насамперед власної держави, заохочували поселення на своїх землях утікачів із розорених князівств, надавали пільги купцям. Москва займала географічно вигідне становище. Її прикривали від нападів ординців Суздальсько-Новгородське та Рязанське князівства, від нападів Лівонського ордену - Тверське князівство та Новгородська республіка. Поступово Москва перетворювалася на один із наважливіших у Північно-Східній Русі центрів розвитку ремесла, сільського господарства та торгівлі. Тут були сприятливі умови для ведення орного землеробства (наприклад Новгородська республіка власного хліба у достатній кількості не мала, а тому залежала від закупівлі продовольства у Московській державі). Вона виявилася важливим пунктом на перетині сухопутних та річкових торговельних шляхів.

Піднесення Москви відбувалося і завдяки надзвичайно гнучкій політиці московських князів. Їм вдалося залучити на свою сторону в протистоянні з Твер’ю православну церкву, знайти союзників поміж руських князівств і навіть монголів. Уже за першого правителя Москви Данила Олександровича (1276 - 1303 рр.) територія його князівства зросла вдвічі.

Визначальну роль у протистоянні Москви і Твері відіграли монголи. Вони спочатку підтримали Юрія Даниловича, який був одружений із сестрою хана Узбека. А згодом, після чергової поразки Москви від Твері, той же хан Узбек надав військову допомогу Івану Даниловичу. У 1327 р. у Твері розпочалося анти- ординське повстання. Цим скористався московський князь Іван Данилович. Він поїхав у Орду і повернувся з монгольським військом. Після вдалого походу на Твер від Тверського князівства було відібрано міста Кострому й Нижній Новгород і передано їх Московському князівству. Іван Калита здобув ярлик на Велике князівство Володимирське. Завдяки цьому він одержав право збирати данину не лише у своєму князівстві, але й усіх інших князівствах Північно-Східної Русі. Він приховував частину зібраних коштів. Іван Калита силою приєднав до Москви Ростовське, Галицьке, Білоозерське та Углицьке князівства.

Особисті якості Івана Калити - ощадність, послідовність і цілеспрямованість - сприяли накопиченню коштів, на які московський правитель купляв у своїх сусідів землі. Та найбільшим успіхом Калити було те, що Москва стала резиденцією православних митрополитів: митрополит Петро переїхав до Москви з Володимира, завдяки чому столиця Івана І стала духовним центром Північно-Східної Русі.

Політику Івана Калити зміцнення економіки Московської держави продовжили в 1340 - 1359 рр. його сини Семен Гордий (1340 - 1353 рр.) та Іван ІІ Красний (1353 - 1359 рр.).

У 1359 р. московським князем став Дмитро Іванович, майбутній Дмитро Донський. Цього ж року Золота Орда розпалася на дві частини. Західною частиною керував темник Мамай. Згодом він висунув претензії до Москви. На його думку, Дмитро Іванович правив князівством незаконно і не платив всю зібрану данину.

Дмитро Іванович у 1375 р. здійснив похід на Твер і змусив тверського правителя відмовитися від прав на Велике князівство Володимирське. Наприкінці літа 1380 р. темник Мамай зібрав війська і рушив на Москву. Дмитро Іванович був до цього готовий. У місті Коломна зібралося 40 - 45 тисяч руських воїнів. 8 вересня 1380 р. на Куликовому полі відбулася битва, в якій перемогли русичі. Монголи мусили втікати. Незабаром Мамая вбили, а Золоту Орду очолив хан Тохтамиш. Куликовська битва була першим вагомим успіхом у боротьбі мешканців Північно-Східної Русі з монголами. Завдяки їй більшість північно-руських князів почали визнавати авторитет московських правителів, а процес об’єднання північно-руських земель навколо Москви набув незворотного характеру.

Піднесенню Московської держави не зміг перешкоди і хан Тохтамиш, який у 1382 р. захопив Москву і спалив її. Його армія втекла з міста, як тільки почула про наближення Дмитра Донського з сильною дружиною. Помер Дмитро Донський у 1389 р. Свій стіл він залишив синові Василю І. Вперше з 1237 р. влада передавалася від батька до сина без відома Золотої Орди. Водночас відбулося злиття воєдино Великого князівства Володимирського та Московського.

Посиленню влади великого московського князя сприяли внутрішні міжусобиці у Московському князівстві, що у 1425 - 1456 рр. переросли у війну. У її результаті Василь ІІ зумів розправитися з боярами і продовжив процес приєднання до Москви сусідніх земель. На кінець його правління розміри Московського князівства були в 30 разів більшими, ніж на початок правління його батька. Москва перетворилася на серйозну військово-політичну та економічну силу. З нею вже були змушені рахуватися всі сусідні країни.

Важливим елементом формування Московської централізованої держави стали події в історії православної церкви. Зокрема в 1439 р. Папа Римський уклав Флорентійську унію з Константинопольським патріархом. Унія передбачала об’єднання церков під керівництвом Папи і наступним порятунком Візантійської імперії від турків-османів. У Московській державі унію відкинули, а митрополита Ісидора, який її підтримував, скинули. Надалі вибір керівництва російської православної церкви залежав лише від великого московського князя.

Внутрішня і зовнішня політика великих князів московських Івана ІІІ та Василя ІІІ. Василь ІІ Васильович у ході міжусобиць був осліплений, а тому досить рано залучив до управління державою свого сина Івана ІІІ. Саме він і став наступником Василя ІІ Темного. Серед основних завдань, що виникли перед новим правителем, були: 1) необхідність захистити Московську державу від натиску татар; 2) поступове зменшення впливу удільних князів і їхнього землеволодіння; 3) продовження політики “збирання” руських земель.

Іван ІІІ Васильович (1462 - 1505 рр.) зміг завершити процес об’єднання Північно-Східної Русі навколо Москви. У 1468 р. було приєднано Ярославльське князівство. У 1472 р. розпочалося підкорення Пермі. Ще Василь ІІ Темний купив половину Ростовського князівства, а в 1474 р. Іван ІІІ придбав решту. Зрештою у 1485 р. Твер перейшла до Москви після того, коли її бояри присягнули на вірність Івану ІІІ. У 1489 р. до складу Московської держави увійшла В’ятська земля.

Найдовше опір Івану ІІІ чинила Новгородська республіка. У ній в 1410 р. відбулася реформа посадського управління, що посилила роль бояр. Частина новгородських бояр, очолюваних посадницеюМарфою Борецькою, побоюючись Москви, у 1471 р. визнали себе васалами Литви. Дізнавшись про їхній вчинок, Іван ІІІ організував похід проти Новгорода. Вирішальна битва відбулася на р. Шелоні - новгородці програли, однак остаточно Новгород було приєднано до Московської держави лише у 1478 р.

Далекосяжні наслідки для майбутнього Москви мало скинення золотоординського ярма в 1480 р. Іван ІІІ скористався ворожнечею між монгольськими ханами - правителями Золотої Орди, Сибірського та Кримського ханств - і припинив платити данину. Ординський правитель Ахмат-хан організував похід проти Москви, але після тривалого стояння на р. Угра так і не наважився розпочати битву. Після цього його ханства стало стрімко занепадати. У 1502 р. кримський хан Менглі-Гірей остаточно розгромив Золоту Орду.

Боротьба за приєднання до Москви Новгорода, Пскова і Твері поступово привела до загострення взаємин з Великим князівством Литовським. Керівництво Московської держави обґрунтовувало свої дії необхідністю визволити з-під влади іноземців землі колишньої Київської Русі, захистити православних від загрози окатоличення. Боротьба за “київську спадщину” із локальних, прикордонних сутичок переросла у московсько-литовські війни, котрі тривали з перервами у 1487 - 1494, 1500 - 1503, 1507 - 1508 та 1512 - 1522 рр. За їх результатами до кінця XV ст. до Москви перейшла Вязьма, у 1503 р. - Чернігів, Брянськ, Мценськ, Рильськ, Гомель, а в 1514 р. московський князь Василь ІІІ оволодів Смоленськом. Усі новоприєднані землі проголошувалися “ісконно руськими”

Послідовною була й політика Івана ІІІ щодо удільних князів, які були його родичами. Він поступово ліквідував їхні уділи. Деякі з них перейшли до великого князя за заповітом, або були приєднані примусово після смерті. Уділ свого брата Андрія Іван ІІІ ліквідував силою, брата заарештував, а його синів відправив у монастир.

Складання єдиної території нової держави були лише частиною процесу державотворення, іншою складовою якого було формування системи управління країною, створення нових органів влади. Як і раніше, державу очолював великий князь, але його влада вже мала абсолютистський характер. Поряд із князем діяла Боярська дума. До неї входили колишні удільні князі, бояри, великі землевласники, воєводи. Всі вони отримували від правителя пожиттєвий титул боярина, що не поширювався на їхніх дітей. Боярська дума була дорадчим органом при великому князі. Її члени виконували постійні чи одноразові доручення самодержця. Посилювалася система управління на місцях. Колишні удільні князівства управлялися московськими намісниками. Останніх називали “кормлінщиками”, оскільки за свою службу вони отримували “корм” - частину податку, що збирався для великого московського князя. Розміри “корму” залежали від заслуг кормлінщика. Також появляються спеціальні установи, що слідкують за збором податків, - Казна та Двірець; прикази - установи, які виконують нагляд за різними галузями управління країною.

У 1497 р. у Московській державі було прийнято новий звід законів “Судебник” Івана ІІІ. Він складався з 68 статей і засвідчував посилення одноосібної влади правителя, окреслював функції, права і обов’язки органів влади, різних категорій населення. Стаття 57 “Судебника” обмежувала право переходу селян від одного власника до іншого єдиним терміном для цілої держави - тиждень до і тиждень після Юр’ївого дня (26 листопада). За свій перехід селянин повинен був заплатити “пожиле” - плату за роки, прожиті на старому місці. Введення цієї норми у законодавство розпочало запровадження кріпацтва в країні.

Загалом Іван ІІІ Васильович започаткував нову добу в історії Північно-Східної Русі. Він першим із московських правителів використовував титул “Государ всія Русі”. Він же зробив гербом держави візантійського двоголового орла, побудував Московський Кремль із червоної цегли. Окремі російські історики (Р. Дмітрієва, О. Зімін та ін.) називають Івана ІІІ першим російським самодержцем. Вони вказують і на те, що вагому роль у створенні нової російської влади саме у вигляді необмеженої абсолютистської монархії відіграла дружина Івана ІІІ, племінниця останнього візантійського імператора Софія (Зоя) Палеолог.

Зміцненню влади великого московського князя сприяла ситуація в російській церкві. Наприкінці XV ст. в Московській державі виокремилося декілька єресей - стригольники, жидовствуючі, а також цілий напрямок у самому православ’ї - нестяжательство. Прихильники цих релігійних течій закликали до реформування церкви, обмеження її права на нерухоме майно, володіння землею, проведення торговельних операцій. Натомість представники Успенського монастиря, очолювані Иосифом Волоцьким, різко виступили проти єретиків. Иосиф та його послідовники (йосифляни) відстоювали право церкви на володіння землею та селянами. Суперечки між йосифлянами і нестяжателями завершилися у 1502 р. на церковному соборі. Іван ІІІ підтримав на ньому йосифлян, а нестяжателі та прихильники єресей були страчені, їхні ідеї заборонялося поширювати надалі. Йосифляни проголосили Івана ІІІ царем земним подібним Богу, обґрунтували його права на необмежену владу та на активну зовнішню політику. Правителі Москви відтепер виступали чи не єдиними захисниками православ’я. Натомість світська влада зберігала церковне та монастирське землеволодіння.

Василь ІІІ Іванович (1505 - 1533 рр.) продовжив політику свого батька. Він вів боротьбу за ліквідацію системи уділів і намагався утвердитися як самодержець. У 1510 р. приєднав до Москви Псков. Вічевий устрій там було ліквідовано. Найбагатші жителі Пскова, як колись найзаможніші новгородці, були виселені на прилеглі до Москви землі. Псковом почали керувати московські намісники.

У 1514 р. в результаті вдалої московсько-литовської війни до Москви було приєднано Смоленськ, а в 1521 р. до складу Московської держави увійшло Рязанське князівство.

Культура Київської Русі, Володимиро-Суздальського князівства та Великого князівства Московського. Культура - це сукупність матеріальних та духовних цінностей, які створюються людьми у процесі їх життя. Культура кожного народу є частиною світової культури і складається з усього, що створюють руки і розум людей, котрі проживають у даній державі.

Культура Київської Русі характеризувалася сповільненими темпами розвитку, як і культури всіх ранньосередньовічних держав Європи. Для неї було притаманне натуральне господарство, традиції щорічного життєвого циклу, релігійне світосприйняття.

Поряд з такими не зовсім позитивними явищами в цей час відбувається процес накопичення людських знань, втягнення культури Київської Русі у русло розвитку загальноєвропейської культури, утвердження нових християнських цінностей, що визначали основні напрями становлення руського суспільства.

Культура Київської Русі успадковувала культуру східнослов’янських племен, кочових народів з Дикого поля, зазнавала впливу Візантії, а через неї й античної традиції. З середини ХІІ ст. в культурі Київської Русі стали помітними і західноєвропейські культурні впливи.

Тривалий час (орієнтовно до початку ХІ ст.) в культурі Київської Русі переважав язичницький світогляд. Його змінив синтез досягнень східних слов’ян та християнської культури, а з середини ХІІ ст. в рамках окремих удільних князівств почали виникати свої власні культурно-художні школи.

Ще до прийняття християнства в Київській Русі була власна абетка. Запровадження християнства сприяло поширенню освіти. Вже у 860 р. брати-місіонери Кирило та Мефодій стали творцями слов’янського письма - глаголиці та кирилиці. Саме кирилиця стала письмом Київської Русі.

Основними центрами навчання писемності були школи при монастирях і церквах. Там, окрім читання та письма, вивчали також богослов’я, граматику, діалектику, риторику.

Високий рівень освіти в руських землях засвідчують численні написи на ремісничих виробах, на стінах уцілілих архітектурних пам’яток, на берестяних грамотах (археологам на сьогодні вдалося знайти понад 700 берестяних грамот у Новгороді, Смоленську, Москві, Полоцьку, Пскові).

З домонгольського періоду до нас дійшло понад 150 книг. Найдавніша з них - Остромирове Євангеліє. Написане воно було у 1056 - 1057 рр. для новгородського посадника Остромира на пергаменті (спеціально обробленій телячій шкірі).

Значне поширення серед русичів мала перекладна література - книги грецьких, римських та візантійських авторів, засновників християнської церкви. Поряд із нею створювалися і власні оригінальні твори. Найбільш визначними з них були літописи - “Повість минулих літ”, “Київський літопис”, “Іпатіївський літопис”, “Лаврентіївський літопис” та ін.

З середини ХІ ст. в Київській Русі поширюються життєписи руських святих - “Житія”. Вони описували біографії князів Бориса та Гліба, монахів Нестора, Агапіта, митрополита Іларіона та багатьох інших.

Першим філософським трактатом Київської Русі було “Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона, написане біля 1036 р. У цьому творі автор порівнює Київську Русь із Візантією, а князів Володимира Великого і Ярослава Мудрого - з великими правителями минулих епох.

Помітними творами часів Київської Русі були “Повчання дітям” Володимира Мономаха, “Слово” та “Моління” Данила Заточника. У них міститься заклик до єдності Рюриковичів проти зовнішніх ворогів, прославляється християнство і сильна княжа влада, власна країна і її жителі.

На сьогодні в історіографії тривають суперечки щодо достовірності ще однієї пам’ятки руської літератури - “Слова о полку Ігоревім”. Так, значна частина науковців вважають “Слово” найбільш видатним літературним твором у ранньосередньовічній історії Східної Європи. Однак частина істориків та філологів з Росії, України та країн Західної Європи стверджують, що ця пам’ятка є майстерною підробкою кінця XVIII - початку ХІХ ст. Головною думкою “Слова о полку Ігоревім” є ідея єдності руських князівств, возвеличення “Руської землі”. Численні сюжети цього твору стали основою для створення в наступні епохи нових творів російської культури і мистецтва - картини В. Васнєцова, І. Білібіна, В. Фаворського, опери О. Бородіна “Князь Ігор”, балету Б. Тищенка “Ярославна” та ін.

Значних успіхів досяг у Київській Русі розвиток ремесла. За підрахунками академіка Б. Рибакова, в понад 300 містах держави існувало більше 60 ремісничих спеціальностей. Не дивно, що варяги називали Русь “Гардарікою” - “країною міст”. Далеко за межами Київської Русі були відомі вироби її ремісників - замки, ножі, кольчуги, мечі, шаблі, арбалети, дзвони, ювелірні вироби, цегла, різнобарвна кераміка, вироби з дерева, скла та шкіри.

Абсолютна більшість пам’яток архітектури Київської Русі була зруйнована багатолітніми війнами, пожежами, природно- кліматичними умовами. Особливо це стосується найбільших міст - Києва, Новгорода, Переяслава, Чернігова, Володимира-на-Клязьмі. Збереглося лише 150 пам’яток - церковні собори, міські укріплення. Більшість з них розташована на території саме Північно-Східної Русі, яка зазнала порівняно менших руйнувань, ніж Придніпров’я. Вцілілі споруди розташовувалися переважно на периферії могутньої держави (за винятком собору Софії Київської, Михайлівського Золотоверхого собору, Новгородської Софії та деяких інших), а тому лише опосередковано засвідчують про культуру Київської Русі. Про справжні її розмах і досягнення зараз можна лише здогадуватися. Це характерне і для архітектури, і для іконопису, живопису, і для багатьох інших явищ матеріальної культури.

До Х ст. в архітектурі Київської Русі переважали дерев’яні та дерев’яно-земляні будівлі. І лише з кінця Х ст. появилися перші кам’яні споруди. Головним будівельним матеріалом був переважно вапняк. Лише в часи роздробленості поширилося використання білого каменю (переважно в Галицько-Волинській державі та Володимиро-Суздальському князівстві). Храми щедро прикрашалися як ззовні, так і всередині різними декоративними деталями, прикрасами, фресками.

Серед пам’яток архітектури Володимиро-Суздальського князівства вціліли (хоча й зазнали численних змін та реконструкцій) Золоті ворота, Успенський та Дмитріївський собори у Володимирі, залишки палацу князя Андрія Юрійовича в Боголюбові, собори Переяслава-Залеського, Суздаля, Юр’їва.

Серед архітектурних пам’яток доби політичної роздробленості переважали оборонні споруди - кремлі, а також релігійні святині - церкви та монастирі, які також часто використовувалися приобороні. До нас дійшли оборонні споруди Псковського Дитинця, кремль Ізборська, собор Святогорського монастиря, Троїцький собор. У 1367 р. в Москві було зведено кам’яний кремль. Зведено було в Москві й на її околицях низку монастирів - Трійце- Сергіївський, Благовіщенський, Архангельський та ін.

Стіни церков та монастирів прикрашали фрески та ікони намальовані відомими художниками тієї доби - Феофаном Греком, Андрієм Рубльовим, Данилом Чорним та ін.

Живопис Київської Русі зберігся переважно завдяки фрескам та мозаїкам всередині храмів, іконам. Перші з них виконувалися грецькими майстрами, а згодом появилися й місцеві - Алімпій, Олісей, Георгій та інші. Найбільш відомою вцілілою іконою є Володимирська Божа Матір (зараз ікона зберігається у Третьяковській галереї).

Монгольська навала завдала серйозного удару культурі Північно-Східної Русі. Зникли цілі галузі ремесла, майже на 50 років припинилося будівництво споруд із каменю, було зруйновано багато церков, монастирів, шкіл, бібліотек. Проте культурне життя не завмерло, а продовжувало існувати. У 1274 р. на церковному соборі були прийняті “Правила митрополита Кирила”, які регулювали внутрішньоцерковне життя. Майже водночас появилися нові законодавчі пам’ятки - Рязанська та Софійська кормчі книги.

Відомим письменником тієї доби був Серапіон Володимирський. Він автор п’яти творів “Слів” - проповідей про погром Русі монголами. Яскравим прикладом літературної творчості давньоруських авторів стали “Житіє Олександра Невського”, “Житіє Авраамія Смоленського” та “Г алицько-Волинський літопис”.

Наприкінці XIV - на початку XV ст. були написані компілятивні збірники повчань “Смарагд” та “Маргарит”. Вагомою подією стало створення митрополитом Петром “Літописного зводу” - зібрання всіх руських літописів до єдиного.

Першою пам’яткою культури Московського князівства стало “Житіє Петра” про митрополита Петра. У Твері було написано “Сказання про Шевкала” та “Повість про убієння в Орді Тверського князя Михайла”, в яких оспівувалися сторінки боротьби Твері з Ордою. Різноманітні житія в той час були написані в Новгороді, Пскові, Ростові.

Саме в період боротьби з монголами поширення в Північно-Східній Русі набули билини, в яких яскраво замальовувалася історія Київської Русі (т. зв. “київський цикл”), нові легенди (“Сказання про невидимий город Кітєж” та ін.).

У ХІІІ - ХV ст. далі розвивалося літописання. Воно велося і далі переважно при монастирях, але мало більш лаконічний характер. Лише іноді в сухий текст літописів впліталися короткі літературні повісті - “Про битву на Калці”, “Повість про розорення Рязані Батиєм” (у ній розповідалося про подвиг рязанського богатиря Євпатія Коловрата), повісті про Олександра Невського.

Нові тенденції в московській літературі виникли після Куликовської битви. Почалося створення бібліотек при московських монастирях - Богоявленському, Симоновому, Адронікову, Чудовому та в Успенському соборі. Вагомий вплив на життя країни мав підмосковний Троїцький монастир, заснований Сергієм Радонежським Саме Святий Сергій благословляв Дмитра Донського перед Куликовською битвою. Він же розіслав по цілій державі своїх учнів, які заснували низку нових монастирів.

Після 1380 р. було написано новий цикл творів, що прославляли героїзм російських воїнів та їхні перемоги. До цього циклу належать: твір рязанського старця Софонія “Задонщина”, що за своїм оформленням нагадує “Слово о полку Ігоревім”, “Сказання про Мамаєве побоїще” невідомого автора, “Слово про життя і смерть великого князя Дмитра Івановича, царя руського”. Авторство останнього твору приписують дружині Д. Донського - Євдокії Дмитрівні.

Утворення сильної Московської держави за часів Івана ІІІ і Василя ІІІ сприяло піднесенню культури, виробленню державницької ідеології, яка б об’єднала всі прошарки тогочасного російського суспільства. Важливим елементом державної і церковної ідеології стала ідея “Москва - третій Рим”. Її автором вважається монах Філофей. Він у листах до великокняжої родини стверджував, що Московська держава є єдиним захисником справжньої християнської віри - православ’я, перейнявши церковну естафету від Риму та Константинополя, котрі не витримали гріховних спокус, зрадили істинно правильну віру і перейшли на католицизм.

Ще один елемент державної ідеології того часу сформулював у творі “Сказаніє о князях Владімірских” монах Спиридон Сава. У “Сказанні...” обстоювалася думка про спадковість влади московської династії від Володимира Мономаха, перших Рюриковичів і навіть римських імператорів та біблійних героїв. Попри свою хибність, ідеї Філофея та Спиридона Сави справили значний вплив на формування російської культури, заклали ідеологічні передумови для перетворення Москви на важливий світовий культурний, релігійний та політичний центр. Вони стали основою сучасної російської цивілізації.

Важливим рушієм культури стали суперечки між двома течіями російського православ’я - йосифлянами та нестяжателями. Нестяжетелів очолював Ніл Сорський, а йосифлян - Иосиф Волоцький. Їм належить багато художніх та релігійних творів. Вони розпочали роботу над “Кормчою книгою” - зібранням правил поведінки духовенства. Нестяжателі виступали за здешевлення церкви. Згодом їх звинуватили у єресі. Лідерів нестяжателів - Сорського, Максима Грека та Феодосія Косого було заарештовано чи піддано гонінням.

На початку XV ст. в Москві відновилося в попередніх масштабах літописання. Було створено “Літописець великий руський”. Видатною літературною пам’яткою став твір тверського купця Афанасія Нікітіна “Ходіння за три моря”, в якому описано його мандрівку до Індії.

Загалом у ІХ - першій третині XVI ст. було закладено основи більшості напрямків сучасної російської культури, розпочалося поширення освіти й науки, сформульовано основні канони церковної архітектури, живопису, іконопису. Впродовж зазначеного періоду виникли передумови для створення унікальної культури російської цивілізації як синтезу слов’янської, античної та візантійської спадщини, поєднання язичництва та християнства.

Питання на закріплення

1. Охарактеризуйте природно-кліматичні умови Російської Федерації.

2. Коли на території Росії появилися перші люди сучасного типу?

3. Назвіть три великі групи племен, представники яких є предками сучасних східноєвропейських народів.

4. Які слов’янські племена населяли Київську Русь?

5. Поясніть суть норманської теорії.

6. Назвіть відомих Вам вчених-антинорманістів.

7. Назвіть причини політичної роздробленості Київської Русі.

8. Коли відбувся з’їзд руських князів у Любечі?

9. Визначте основні причини масової колонізації слов’янами Волго-Окського межиріччя.

10.Вкажіть дату першої письмової згадки про Москву.

11.З’ясуйте найважливіші політичні та економічні заходи перших правителів Ростово-Суздальського князівства Юрія Долгорукого та Андрія Боголюбського.

12.Які соціальні групи стали надійною опорою правителів Ростово-Суздальського князівства у їх протистоянні з боярами? Чим це було зумовлено?

13.Визначте основні риси політичного устрою Новгородської боярської республіки.

14.Вкажіть дату битви між військами монголів та руських князів на р. Калка.

15.Опишіть боротьбу руських князівств із монгольськими військами.

16.Поясність термін “золотоординське ярмо”.

17.З’ясуйте причини та особливості утворення Московської держави.

18.Охарактеризуйте князювання Івана І Калити.

19.Назвіть роки правління Дмитра Івановича Донського.

20.Визначте основні напрямки внутрішньої та зовнішньої політики Івана ІІІ та Василя ІІІ.

21.Назвіть дату скинення Московською державою золотоординського ярма.

22.Про що йдеться у документі “Сказаніє о князях Владімірских”?

23.Хто вважається автором ідеї “Москва - ІІІ Рим” та в чому її суть?

24.Назвіть найважливіші досягнення культури Північно-Східної Русі в ХІІІ - ХУ ст.