Історія України навчальний посібник

Українська революція

Українсько-більшовицька війна

Ліквідувавши Тимчасовий уряд у Петрограді, більшовики не змогли до кінця року поширити свій вплив за межі Центральної Росії, їм не завжди вдавалося швидко зосередити владу на місцях у руках рад, які до того ж не були готовими виконувати функції державних органів, бо не мали ні відповідних структур, ні досвіду. Чимало з них і більшість регіональних урядів Росії прямо висловлювалися за оформлення однорідного демократичного уряду країни. Великі надії покладалися на Всеросійські установчі збори, вибори до яких відбулися в листопаді—грудні 1917 р. Вони показали, що більшовиків підтримує неповних 25% виборців, тоді як партію есерів — понад 40%. В Україні за більшовиків голосувало заледве 10% виборців, а за українські парти — понад 75%.

Хоч політичне становище в країні, що звикла до централізованих форм управління, скидалося на хаос, справа демократи, принаймні самим демократам, не здавалася безнадійно програною. Однак Росії не вдалося стати на шлях демократії, для України ж він був сповнений грізних випробувань.

Захопивши владу в Петрограді, Ленін точно визначив, що для її збереження контроль над армією куди важливіший за результати виборів до Установчих зборів. Протягом 1917 р. більшовики чи не повністю розклали стару російську армію, вороже до них наставлену, одначе з нею та її генералітетом не можна було не рахуватися. Вона повсякчас загрожувала їхньому перебуванню при владі. Це добре розумів Ленін.

9 листопада Раднарком видав наказ про заміну верховного головнокомандуючого генерала Духоніна, який відмовився коритись більшовикам, прапорщиком Криленком. Водночас полковим і дивізійним комітетам надавалося право вести переговори з противником про перемир'я на своїх ділянках оборони «Братання» з ворогом швидко поширювалося вздовж лінії фронту Ленінському ударові не бракувало точності «.З моменту надання такого права полкам і дивізіям, — писав М. Криленко, — і наказу розправлятися з кожним, хто посміє чинити перепони переговорам, справу революції в армії було виграно, а справу контрреволюції безнадійно програно».

Повалення Тимчасового уряду, розклад старої армії, вихід із світової війни шляхом братання з ворогом остаточно підірвали соціальні та економічні підвалини, на яких трималася країна, розпочалася ланцюгова руйнівна реакція у всіх сферах державного, політичного, економічного і соціального життя. Цю реакцію пришвидчила червоно-гвардійська атака на капітал. Буквально за кілька місяців Росія перетворилася на країну маргіналів, людей, позбавлених соціального статусу й безвідповідальних перед законом і моральними нормами. Якраз такими стали мільйони безробітних і демобілізованих. Після розгону більшовиками Установчих зборів суспільство втратило можливість мирним політичним шляхом впливати на владу. Кілька років основною формою політичного діалогу в країні була збройна боротьба. Недовойована світова війна обернулася на страхітливішу — громадянську.

Центральна Рада, як і більшість російської революційної демократії, засуджувала деструктивну руїнницьку політику більшовиків. У заяві Генерального секретаріату 30 листопада їх було названо «безвідповідальними людьми, які розуміють революцію як долання всякого організованого життя» УЦР прагнула припинення війни правовими засобами. В 3-у Універсалі наголошувалося на необхідності «примусити спільників і ворогів негайно розпочати мирні переговори». Це свідчило українці й більшовики по-різному бачать механізм завершення війни. За Універсалом до офіційного підписання миру кожен громадянин Республіки України разом з громадянами всіх народів Російської Республіки повинен стояти твердо на своїх позиціях як на Фронті, так і в тилу». І ще одна суттєва деталь Центральна Рада вважала, що повноважним суб'єктом ведення переговорів від Росії має виступати не Рада народних комісарів, а створений за згодою всіх соціалістичних політичних сил країни центральний уряд 9 листопада Генеральний секретаріат прийняв постанову про необхідність завершення війни і порядок підписання мирного договору. Ця постанова, як і 3-й Універсал, різко негативно відреагувала на заклик Леніна до солдатів самочинно оголошувати перемир'я, бо це неминуче віддаляло початок організованих переговорів і дезорганізовувало армію, що, своєю чергою, відкривало ворогові шлях в Росію і неминуче б призвело до окупації України німцями. Цього УЦР у той час не хотіла.

Центральна Рада й Генеральний секретаріат з метою стабілізації становища в країні і недопущення анархії в армії закликали регіональні уряди створити однорідний соціалістичний уряд 17 листопада було прийнято рішення взяти ініціативу формування такого уряду в свої руки, а 23 числа ухвалено об'єднати Південно-Західний і Румунський фронти в один — Український.

Не всі з цих заходів виявилися ефективними. Намагання створити федеральний уряд — далі намірів і балачок справа не просунулася, що, звичайно, було на руку більшовикам, які вбачали у Центральній Раді свого основного суперника в боротьбі за владу Вони спрямували проти неї цілу низку політичних і воєнних ударів Розгорнулася шалена пропагандистська кампанія, в перебігу якої.

Центральну Раду змальовували як контрреволюційну, буржуазно-націоналістичну організацію, що веде таємні переговори з генералом Каледіним. Це — по-перше По-друге, вживалися заходи для підриву єдності Центральної Ради. Важливу роль у цьому мали відіграти ліві елементи у фракціях українських соціал-демократів та есерів. По-третє, через більшовицькі організації України проводилась ідея переобрання Центральної Ради на Всеукраїнському з їзді рад шляхом забезпечення на ньому необхідного більшовикам складу делегатів. І, по-четверте, чинився силовий тиск 27 листопада в Могилеві при ставці більшовики створили революційний польовий штаб для боротьби з військами Каледіна, Дутова і Центральної Ради їх оголосили контрреволюційними.

У відповідь на дії червоного Петрограда Генеральний секретаріат наказав розрізненим українізованим частинам, що перебували за межами України, перебазуватися в УНР, а 30 листопада обеззброїв і вислав з Києва по-більшовицькому настроєні частини міського гарнізону 23 листопада на Українському фронті було укладено перемир'я Врешті, Центральна Рада дала згоду на проведення у Києві з'їзду представників робітництва, вояцтва та селянства України (Всеукраїнського з'їзду рад).

Не можна не завважити, що дії УЦР і Генерального секретаріату стосовно Петрограда мали оборонний характер. Більшовики випереджали лідерів УЦР на крок чи два у політичній грі, нав'язуючи їм зручні для себе умови. Так, звинувативши їх в обеззброєнні пробільшовицьких частин у Києві більшовики те саме робили з українізованими частинами на Північному та Західному фронтах, блокуючи їхню передислокацію в Україну Криленко чинив всілякі перепони на шляху створення Українського фронту. Яскравим виявом агресивності Петрограда щодо України став ультиматум РНК до УЦР від 4 грудня — класичний зразок революційної демагога, яким створювався черговий прецедент для розпалювання конфлікту. У чому ж звинувачував цей документ Центральну Раду? Насамперед у тому, що вона «веде двозначну буржуазну політику». Далі цей невиразний аргумент розшифровувався, як небажання Ради скликати. Всеукраїнський з'їзд рад, що, мовляв, заважало РНК визнати УЦР повноважним представником трудящих мас України. Звинувачення було надуманим, бо згаданий з'їзд мав відкритися 4 грудня в Києві, про що, звичайно, не могли не знати в Петрограді.

Як бачимо, ультиматум нехтував об'єктивні обставини Натомість мовилося в ньому про «кроки». Ради, які унеможливили угоду, бо накази Генерального секретаріату про передислокацію українізованих частин на територію України призвели до дезорганізації фронту. Розмежування між фронтами, зазначалося в ультиматумі, могло бути проведене «лише шляхом організованої угоди урядів обох республік». Що ж, більшовики, розваливши стару армію, намагалися звинуватити в цьому Центральну Раду. Після преамбули йшлося про те, що найбільше турбувало. Смольний обеззброєння Радою пробільшовицьких частин і пропуск на Дон козачих підрозділів. Але якщо на початку ультиматуму РНК визнавав Українську Народну Республіку і навіть її право повністю відділитися від Росії, то останні з його претензій були не чим іншим, як безцеремонним втручанням у внутрішні справи УНР. У завершальній частині цього документа повторювалися ті самі звинувачення й висувалася вимога взяти участь у боротьбі «з контрреволюційним кадетсько-каледінським повстанням». У разі неприйняття означених вимог протягом 48 годин РНК оголошував Центральну Раду «в стані відкритої війни проти Радянської влади в Роси і на Україні». Принизлива й неприйнятна для Центральної Ради форма ультиматуму, очевидно, була необхідною Раднаркомові для збройного втручання у внутрішні справи України. Це засвідчив у «Записках о гражданской войне». В Антонов-Овсієнко «Зіткнення з Радою уявлялось абсолютно невідворотним, і при мені тов. Криленко, за вказівкою Смольного, відправив у Київ ( ) ультиматум».

4 грудня в Києві відкрився з'їзд представників робітництва, вояцтва та селянства України (Всеукраїнський з'їзд рад), в роботі якого взяли участь понад 2,5 тис. делегатів Більшовики, виявившись у значній меншості, з самого початку з'їзду зрозуміли, що їм не вдасться не лише переобрати склад Центральної Ради, а й внести суттєвий розкол у національний рух Ультиматум РНК делегати розцінили як замах на УНР «.Всеукраїнський з'їзд рад селянських, робітничих і солдатських депутатів стверджує, що централістичні заміри теперішнього московського (великоруського) правительства, доводячи до війни між Московщиною і Україною, загрожують до решти розірвати федеративні зв'язки, до яких прямує українська демократія». Висловивши повну підтримку Центральній Раді, з'їзд вирішив недоцільним переобирати її склад, тим більше, що 9 січня 1918 р. мали відбутися Всеукраїнські установчі збори, яким УЦР повинна була передати владу Більшовики — делегати не могли дати жодних пояснень проголошенню ультиматуму, що став для них цілковитою несподіванкою.

Українські більшовики опинилися в складній ситуації 5 грудня вони та їхні прибічники (загалом 124 делегати) залишили зал. Всеукраїнського з'їзду рад у Києві, мотивуючи це рішення неправо- чинністю з'їзду. Того самого дня Генеральний секретаріат дав офіційну відповідь Раднаркомові на його ультиматум, в якій, зокрема, зазначалося, що «неможливо одночасно визнавати право на самовизначення «аж до відокремлення» і робити грубий замах на це право, накидаючи свої форми політичного ладу державі, яка самовизначилася» Рішуче відкидалися спроби Раднаркому втрутитись у державне й політичне життя УНР. «Претензії народних комісарів на керування українською демократією, — наголошувалось у відповіді, — тим менше можуть мати якесь виправдання, що ті форми політичного правління, які накидають Україні, дали на території самих. Народних комісарів такі наслідки, що цілком не викликають заздрості. Доки у Великороси розвивається анархія, економічні, політичні та господарчі розрухи, доки там панує груба сваволя та нищення всіх свобод, які одвоювала в царизму революція — Генеральний секретаріат не визнає потрібним повторювати цю сумну спробу на території українського народу» Як бачимо, це не було пошуком компромісу з Петроградом.

Разом з тим Центральна Рада недооцінювала тієї загрози, що виходила від більшовиків Із грудня на загальних зборах УЦР В. Винниченко висловився так «.Ці комісари — люди відірвані від життя. Вони відвикли від практичного життя, перебуваючи довгий час емігрантами за кордоном. Національних здобутків вони так само не вміють цінити, як той панич, що не працював тяжко, не вміє цінити кришки хліба. Від своєї програми ми ні на крок не відступимо. Можна сподіватись, що прийде ще і такий час, коли нам доведеться боронити здобутки революції від загальноросійської реакції, котра неодмінно почнеться, коли впаде правительство народних комісарів. Тоді в Росії знову може запанувати Микола Другий, і він не схоче терпіти у себе під боком вільного народу Через те Генеральний секретаріат весь час готується до боротьби з цією небезпекою».

Насправді ж більшовики виявилися спритними практиками, обізнаними з життям. До того ж вони остаточно відкинули моральні принципи в політиці.

Мета виправдовувала будь-які засоби. Хоч їхній ультиматум визнавав право українського народу на самовизначення аж до повного відокремлення, це не завадило Раднаркомові послати в Україну свої війська. Перші ешелони під командуванням Ховріна і Сіверса прибули до Харкова 9 грудня. Місцевий ревком на чолі з більшовиком Артемом застерігав радянські частини «від будь-яких ворожих дій проти харківських радівців». З останніми, читаємо в Антонова-Овсієнка, «місцеві більшовики об'єднано працювали у «Ревштабі» й не вважали можливим стати у конфлікт з Центральною Радою». Однак за наказом Сіверса в ніч на 10 грудня було обеззброєно українізований бронедивізіон. 11 грудня до міста прибув командуючий російськими радянськими військами В. Антонов-Овсієнко. Харків став їхнім форпостом. Там було встановлено жорсткий режим. Штаб загону Сіверса перетворився на судилище, В Антонова-Овсієнка є згадка про члена революційного суду матроса Грушина, який «вважав, що кожен білоручка підлягає знищенню».

В цей час до Харкова приїхала група делегатів, яка залишила київський з'їзд рад. 11—12 грудня під охороною радянських військ нашвидкуруч було інсценізовано альтернативний з'їзд рад. На ньому 200 делегатів представляли лише 89 рад (із понад 300 існуючих в Україні) і військово-революційних комітетів. Незважаючи на це, правочинність з'їзду, на відміну від київського, сумнівів не викликала. За сценарієм більшовиків цей, так званий, з'їзд схвалив повстання у Петрограді та політику Раднаркому, проголосив встановлення радянської влади в УНР і обрав Центральний виконавчий комітет рад України, який своєю чергою створив Народний секретаріат — радянський уряд України. ЦВК рад України і Народний секретаріат були маріонетковими утвореннями червоного Петрограда й не мали особливого авторитету навіть серед більшовиків Харкова. Зате це була справжня знахідка для Раднаркому, яка дала йому змогу формально залишатися осторонь подій в Україні, представивши їх як внутрішній конфлікт між радами робітничих та солдатських депутатів і Центральною Радою. 17 грудня ЦВК рад України опублікував маніфест про повалення Центральної Ради й Генерального секретаріату, а наступного дня створив крайовий комітет боротьби з контрреволюцією. Тим часом з Росії прибули радянські частини під командуванням Єгорова, Сіверса та Сабліна й повели наступ на Донбас і південь України.

Центральна Рада й Генеральний секретаріат вживали заходів для припинення агресії. 15 грудня було створено Особливий комітет оборони України (М.Порш, С.Петлюра, В.Єщенко), а 18 грудня призначено полковника Капкана командуючим всім українським військом для боротьби з більшовиками. 26 грудня Генеральний секретаріат прийняв постанову про створення армії УНР на засадах добровільності та оплати. Але й цього було замало. Не розпустивши харківського «уряду» й не заборонивши більшовицьку партію, що діяла цілком легально, відіграючи роль п'ятої колони, УЦР поставила себе й Українську державу у надзвичайно складне становище. 25 грудня Антонов-Овсієнко віддав наказ про загальний наступ радянських військ проти УНР. Першим зазнав більшовицького удару Катеринослав, де заздалегідь було підготовлено повстання робітників. Відтак настала черга Олександрівська (2 січня), потім Полтави (6 січня).

Для Центральної Ради такий поворот справ виявився цілком несподіваним. Не могли змінити становища й відозви Генерального секретаріату до громадян України та солдатів 2 січня, де йшлося про те, що «Центральна Рада не допустить, аби всякі попихачі імперіалістичної великоруської буржуазії зруйнували власть відродженої великої Народної Республіки Української». На засіданні Малої ради, що відбулося 6 січня у зв'язку з наступом більшовицьких військ, представник Одеси у своїй промові зазначив: «Большевизм росте, як пошесть» і для успішної боротьби з ним запропонував оголосити самостійність України. Цю думку підтримали кілька промовців. Власне, з аналогічною пропозицією ще 20 грудня 1917 р. виступав на засіданні Генерального секретаріату М. Шаповал, а 26 грудня її знову висунув М.Ковалевський. Обміркувавши цю проблему, Мала рада 11 січня ухвалила 4-й Універсал, який проголошував самостійність УНР.

Перш ніж зачитати текст 4-го Універсалу, М. Грушевський у короткому виступі в Малій раді наголосив на двох основних мотивах прийняття рішення: «дати нашому правительству змогу довести справу миру до кінця і захистити від усяких замахів нашу країну».

Історичне значення 4-го Універсалу загальновідоме. Проголосивши Україну незалежною суверенною державою, він завершив процес складного, суперечливого розвитку українського національно-визвольного руху, який врешті-решт відкинув ідеї автономії та федералізму. Але знову ж таки не можна не побачити, що цей кульмінаційний момент в історії державотворення України не збігається з найвищим піднесенням українського національного руху, більше того, він настав в один з кризових його періодів. Характеризуючи стан тогочасного українського суспільства, М. Грушевський змушений був констатувати: «Більшовицька агітація не минула без сліду. У війську і в тилу розграбовували й розкрадали військове майно, решту кидали на погибель і розходилися самочинно додому, в додатку грабуючи та розбираючи часом і те, що стрічалося в дорозі. У села все більше напливало елемента анархічного, що поривав за собою частини селянства й тероризував навіть найбільш відпорні. Грабування і нищення панських маєтків, фабрик і заводів приймало все більш масовий характер. Гинуло багатство краю, підтинались його продуктивні сили».

14 січня спалахнули інспіровані більшовиками збройні виступи проти влади УЦР в Миколаєві та Одесі. Того самого дня у Києві було запроваджено стан облоги. 16 січня в столиці розпочався збройний виступ окремих частин міського гарнізону і робітників заводу «Арсенал», спрямований проти УЦР. Та й у ній самій діяла група лівих українських есерів, яка намагалася підірвати її зсередини. Цих людей вдалося вчасно заарештувати. На такому тлі гідним пошани й пам'яті прийдешніх поколінь постав подвиг кількасот київських студентів і гімназистів, які 16 січня неподалік станції Крути вступили у нерівний бій з переважаючими силами ворога й геройськи загинули за українську ідею.

22 січня війська УНР під командуванням С. Петлюри та Є. Коновальця придушили повстання в Києві, однак ця перемога не мала стратегічного значення. Наступ більшовицьких військ продовжувався. 25 січня члени Малої ради й Ради народних міністрів (таку назву дістав Генеральний секретаріат після проголошення 4-го Універсалу) залишили Київ. Спочатку вони перебралися до Житомира, а потім — до Сарн. Тепер врятувати УЦР від остаточного більшовицького розгрому могла лише допомога країн Четверного союзу.