Історія українського суспільства

10.2.3. Лібералізація сфери культури та духовного життя

Духовне життя в Україні в період хрущовської «відлиги» визначали складні й неоднозначні процеси. По-перше, це спроби реформувати галузь освіти. Курс на перебудову освіти мав на меті подолати відірваність від життя шкіл і вишів (поєднання загальноосвітнього й політехнічного навчання). Але через низку причин реформа навіть погіршила якісні показники в освіті.

По-друге, це процес русифікації України. У 1959 р. було ухвалено новий шкільний закон, який надавав право батькам обирати мову навчання своїх дітей. На практиці цей закон сприяв процесу русифікації України: у 60-х роках в обласних центрах і Києві українські школи становили 28 %, російські — 72 %, в інших містах відповідно 16 % і 84 %.

По-третє, це розширення меж культурної й наукової діяльності та пробудження громадської активності. Цьому процесу сприяла лібералізація культурного життя.

В Україні культурна еліта й насамперед письменники в умовах десталінізації вдалися до нових спроб розширити межі творчого самовираження. Свобода поширювалася головним чином на форму (відхід від канону «соціалістичного реалізму»). Водночас були збережені всі обмеження, які випливали з принципу «партійності».

Лібералізація культурного життя привела до нової хвилі «українізації», відновлення історичної справедливості — повернення українській культурі імен незаслужено забутих або несправедливо репресованих. Значну роботу провели створені в 1956 р. комісії з упорядкування посмертної спадщини.

Ідеологічна лібералізація сприяла плюралізації деяких проблем, зокрема, мовної. У 1963 р. в Києві відбулась конференція з питань культури української мови, яка продемонструвала незадоволення інтелігенції станом української мови та культури. Творчу активність української інтелігенції стимулювала поява суспільно-політичних, наукових і літературних журналів «Прапор», «Український історичний журнал», «Всесвіт» та ін. У другій половині 50-х — першій половині 60-х років було розпочато видання фундаментальних наукових праць («Українська Радянська Енциклопедія», «Історія української літератури», багатотомний словник української мови тощо). Саме в цей період книжки українською мовою становили найбільший відсоток від усіх книг, виданих в Україні, порівняно з іншими роками повоєнної історії. В 1957 р. вони становили 53 %, у 1958 — 60, у 1960-му — 49, але вже в 1965 р. цей показник знизився фактично до рівня 1940 р. — 41 %. Далі він лише неухильно зменшувався.

Але особливе значення в суспільно-культурному житті мало таке явище, як шістдесятництво — рух творчої молоді, яка сповідувала оригінальну тематику, нові думки, відмінні від офіційних. Це було покоління, яке зазнало меншого впливу радянської ідеології. Воно стало свідком падіння культу особи Сталіна. У системі цінностей молоді з’явилися несподівані для радянського морального кодексу індивідуалізм, культ свободи самовираження, скептицизм, космополітичність культурних смаків. Під впливом гуманістичної західної культури відбулася певна переоцінка цінностей: це покоління вважало природним своє право на розкутість, щирість почуттів, звернення передусім до внутрішнього світу людини, прагнуло відновити чисту естетику, культивувало красу, палко бажало новизни й подолання занедбаності своєї культури. У результаті творчість і громадська діяльність шістдесятників стали справжнім проривом у сформованій монолітній системі заідеологізованої культури.

В Україні поетичні вечори І. Драча, Л. Костенко, М. Вінграновського та інших збирали тисячні аудиторії. Плеяда блискучих літературних критиків (І. Дзюба, Є. Верстюк, І. Світличний, В. Чорновіл, В. Мороз) повернули цьому жанру звання літератури. Нову хвилю в кінематографі репрезентували С. Параджанов, Ю. Іллєнко, Л. Осика. Пожвавлення в національно-культурному житті викликало інтерес у суспільстві до театрального мистецтва: упродовж 1958 — 1965 рр. кількість глядачів у театрах республіки зросла з 14,3 млн до 15,5 млн на рік.

Більш плідною стала творчість композиторів. Українське музичне мистецтво збагатилося творами Б. Лятошинського, С. Людкевича, братів Г. і П. Майбород, Ю. Мейтуса, А. Штогаренка та ін. Новаторством була позначена авангардна музика композиторів-«шістдесятників»: Л. Грабовського, В. Годзяцького, В. Сильвестрова, В. Загоруєва.

Відбулися зміни в спрямованості образотворчого мистецтва. Т. Яблонська разом з В. Зарецьким та іншими художниками - «шістдесятниками» стала основоположницею й фундатором фольклорного напряму в українському образотворчому мистецтві.

Звичайно, коло «шістдесятників» було значно ширшим. До них горнулися молоді вчені, учителі, студентство, які об’єднались у клубах творчої молоді Києва, Львова, Одеси, Дніпропетровська.

«Шістдесятники» не боролися з політичним режимом, не піддавали сумніву соціалістичні цінності, хоча наполягали на більш радикальній десталінізації. Серед них популярним було гасло «соціалізму з людським обличчям». Вони були переконані в тому, що в співпраці з владою, за допомогою реформ можна очистити суспільство від нашарувань доби «культу особи».

Для «шістдесятників» в Україні особливо болючими були національні проблеми. Вони звертали свої погляди на національну культуру, виступали на захист рідної мови, популяризували здобутки літератури й мистецтва в народі, вивчали вітчизняну історію за творами забутих і заборонених учених початку XX ст., піддавали нищівній критиці політику русифікації.

Перший секретар ЦК КПРС та його українські однодумці були рішуче налаштовані взяти інтелектуальне життя під свій контроль. У 1962 р. після відвідання М. Хрущовим виставки альтернативного мистецтва в Академій' мистецтв відбулося чергове покартання діячів культури. Того ж року на зустрічі в Кремлі з діячами культури та мистецтва Хрущов піддав критиці творчість художника Є. Неізвєстного, автора терміна «відлига» І. Еренбурга, київського письменника-фронтовика В. Некрасова та ін. В країні почалась ідеологічна кампанія.

Спочатку в Україні стали обмежувати публікації «шістдесятників» у літературних журналах, потім в українській партійній пресі почалося цькування творчої молоді. Особливо дісталося І. Дзюбі, І. Драчу, Л. Костенко, Є. Сверстюку. Відповідальний за ідеологічну чистоту секретар ЦК Компартії України А. Скаба критикував поетів за «формалістичні викрутаси». Клуби творчої молоді було закрито. «Шістдесятників» звинувачували у «формалізмі», «космополітизмі», «відході від марксизму-ленінізму».

Крім чергового заклику до боротьби з усіма проявами українського «буржуазного націоналізму», секретар з ідеології з гордістю оголошував про свої успіхи в боротьбі з релігією та обіцяв замінити релігійні свята на радянські — «День Серпа і Молота» та «Вечори робітничої слави». Якщо в 1954 р. в Україні було закрито 64 церкви, то 1962 р. — уже 1144.

Ці події стали промовистим свідченням рішучості Хрущова та керівництва УРСР відновити дисципліну серед інтелігенції. Частина «шістдесятників» так і залишилася на позиції культурництва, частина «переорієнтувалась», але інші піднялися до ідеологічно-політичного протистояння із системою, еволюціонуючи в бік дисидентства й правозахисного руху.



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.