Історія українського суспільства

8.8. Соціально-економічне життя українських етнічних територій у складі країн центральної Європи в 1920-1930-ті роки

З входженням Бессарабії та Північної Буковини до складу Румунії відбувся занепад промислового потенціалу цих територій, оскільки вони втратили свої традиційні ринки збуту продукції й джерела постачання сировини. Домінуючими в промисловості Бессарабії була переробка сільськогосподарської продукції, а в Північній Буковині — деревообробна промисловість. Основою господарського життя українських етнічних територій у складі

Румунії залишалося сільське господарство, що зазнало радикальних структурних змін у результаті аграрної реформи 1920 р. Аграрна реформа в Бессарабії та Буковині передбачала розподіл між селянськими господарствами земельного фонду, який перебував у володінні поміщиків і держави за часів перебування цих територій у складі Російської й Австро-Угорської імперій. Фактично крупні господарства було подрібнено й сільськогосподарське виробництво в Бессарабії стало дрібнотоварним, а землеволодіння і в Бессарабії, і в Північній Буковині переважало дрібне. Більшість земельного фонду перебувало у власників, які мали менш як 5 га землі, по всій Румунії найбільший відсоток таких малих господарств припадав саме на Бессарабію та Північну Буковину. Середнє й крупне землеволодіння в цих краях концентрувалося в руках молдавських поміщиків та представників румунської адміністрації. Упродовж 1920-х років активною спекуляцією земельним фондом займався румунський банківський капітал, що призвело до обезземелення значної частини селян.

Розвиток промислового виробництва в Бессарабії й Північній Буковині гальмувався через те, що румунська адміністрація створювала пріоритетні умови для розвитку промисловості в так званій старій Румунії (території королівства до Першої світової війни). Здійснювалася характерна для більшості держав Центральної Європи, у яких значний відсоток населення становили національні меншини, національна концентрація капіталу. Водночас румунська влада з недовірою ставилася до територій, які були заселені переважно національними меншинами, зважаючи на то, що Румунія мала територіальні суперечності із СРСР, Болгарією та Угорщиною, кордони з якими мали велику протяжність. У цих суперечностях ключову роль відігравав саме національний фактор і держави, що мали територіальні претензії до Румунії, активно стимулювали серед національних меншин на румунських прикордонних територіях антирумунські настрої та порушували на міжнародній арені питання забезпечення прав цих меншин, вимагаючи ревізії результатів Першої світової війни. Тому румунський уряд розглядав населення Бессарабії та Північної Буковини як потенційних ворогів румунської держави та союзників її ймовірних супротивників. Румунська влада придушувала всі національні рухи й у жорстокій формі забороняла українцям реалізувати свої національні права, а саме вживання іншої мови, крім румунської, в офіційних установах, освіті й навіть церкві. У таких економічних і політичних умовах було ускладнено консолідацію українського суспільства.

Польща й Чехословаччина здійснювали уніфікацію системи освіти, культури, відносин між людиною й державою, запроваджуючи як домінуючі мови офіційного діловодства відповідні державні мови. У закладах освіти також здійснювалася політика, спрямована на домінування відповідно польської та чеської мов. Політика Польщі та Чехословаччини викликала різку критику з боку СРСР, який здійснював її як елемент власного зовнішньополітичного курсу, спрямованого на дестабілізацію політичної й соціально-економічної ситуації в країнах Центральної Європи. Особливо активно наприкінці 1920-х — на початку 1930-х років СРСР наголошував на міжнародній арені на недотриманні Чехословаччиною положень мирних договорів, що перетворювало всю систему повоєнного устрою Європи на фікцію. Водночас Радянська Росія критикувала політику Польщі в першій половині 1920-х років, зокрема, у таємній інструкції ЦК КП(б)У 1921 р. рекомендувалося наркомату закордонних справ республіки не висувати відкриті територіальні претензії до Польщі й Румунії, а постійно наголошувати на недотриманні щодо населення українських етнічних територій норм міжнародного права. З прийняттям Головними Державами 1923 р. рішення про включення Східної Галичини до складу Польщі СРСР висловив претензію щодо недотримання одного з ключових принципів повоєнної системи світоустрою, закладеної на Версальській конференції, а саме забезпечення народам права на самовизначення й вимагав реалізації цього права щодо населення Східної Галичини. Після визнання Польщею СРСР як суб’єкта міжнародного права, який репрезентує всіх визнаних нею за Ризьким договором суб’єктів міжнародного права та укладення 1925 р. договору «Про погоджувальну процедуру» СРСР припинив заяви щодо недотримання Польщею прав українців і білорусів. Натомість подібні заяви висував уряд УСРР тоді, коли необхідно було привернути увагу міжнародної спільноти до питання недотримання Польщею положень міжнародного права.

Серед країн, до складу яких потрапили українські етнічні території, лише Польща мала переважну більшість польського населення. У Чехословаччині чехи становили трохи більше половини населення, а в Румунії румуни — близько 65 % усього населення. Тому у 1920-ті роки Польща, Румунія й Чехословаччина здійснювали земельну реформу, яка була спрямована на концентрацію земельного володіння в представників титульної нації, щоб національні меншини не мали економічних підвалин для сепаратизму. На початку 1920-х років аграрна реформа Чехословаччини була спрямована на ліквідацію угорського поміщицького володіння. Карпатську Русь угорські поміщики у більшості залишають упродовж 1919 — 1920 pp., а земельний фонд, який був у їхньому володінні, та землі державного фонду розподілили в приватне володіння. У результаті цієї реформи українські селяни значно збільшили свої земельні володіння. Але Карпатська Русь за часів Австро-Угорщини була орієнтованою на ринки Транслейтанії (Королівства Святого Стефана, тобто Угорщини), саме там реалізувалась і аграрна продукція, й продукти її переробки, вироблені в краї. Зі здійсненням аграрної реформи більшість промисловців згорнули своє виробництво в Карпатській Русі та Словаччині й виїхали до Угорщини, що призводить до занепаду промисловості краю. Чехословацький уряд проводив політику національної концентрації капіталу й виробництва, щоправда, концентрація здійснювалась переважно щодо промислового виробництва, а тому Карпатська Русь перетворилася на аграрний придаток індустріального регіону Богемії та Моравії. Соціально-економічний розвиток краю стримувався й через недостатній розвиток мережі транспортних шляхів, що спричинило її ізоляцію.

Як уже зазначалося, українці становили переважно сільське населення на територіях, які ввійшли до складу Польщі, Чехословаччини й Румунії, а це, поряд зі збереженням напівфеодальних принципів соціальних відносин у сільській місцевості, зумовлювало низький рівень політичної культури, свідомості й активності українського населення. Феодальні порядки виявлялися передусім у тому, що селяни були залежними від водойм, луків і лісів, які перебували або у власності поміщиків, які з часів Середньовіччя були представниками інших націй, прийшлими на місце родоплемінної аристократії (як це вочевидь, було в Східній Галичині та Північній Буковині), або під патронатом місцевої адміністрації, яка складалася переважно з представників панівної нації. Тому селянство не могло становити основу українського національного руху, оскільки, будучи політично не активними, воно не усвідомлювали себе представником єдиної нації. Щоправда, у Східній Галичині активну просвітницьку діяльність здійснювала греко-католицька церква. Міста були населенні переважно представниками неукраїнської національності. Тому питання організації українського національного руху постало перед інтелігенцією, яка мешкала в містах, а також перед прошарком українських відставників колишньої армії Австро-Угорщини та військової еміграції армії УНР, що було очевидно в Східній Галичині та Західній Волині. Вони й зайнялися організацією українського національного руху як політичного, так і неполітичного спрямування.

Економічні підвалини українського національного становлення закладалися кооперативним рухом, який реалізувався у формі споживчих і кредитних кооперативів. Особливо поширеним було створення кооперативів з переробки й закупівлі сільськогосподарської продукції та її реалізації в містах. До організації кооперативного руху активно долучалися представники церкви — як греко-католицької в Східній Галичині, так і православної в Бессарабії.

Опинившись у складі трьох країн Центральної Європи різноманітні за історичною долею та ментальністю етнічно спорідненого населення, українські території потрапили у сферу складної соціально-економічної політики. Вони стали периферіями цих держав, сировинно-напівфабрикатними придатками їх економік. Це стимулювало соціально-політичну активність, зокрема в Східній Галичині й Західній Волині, активні міжнаціональні відносини в Північній Буковині та Карпатській Русі та подекуди опір населення політиці державної влади, як у Бессарабії. Українські території в складі Польщі, Румунії та Чехословаччині опинилися також у центрі європейської політики, оскільки до політичної єдності етнічних українців прагнуло як населення тих територій, так і владні структури в УСРР (УРСР) і СРСР.



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.