Історія українського суспільства

7.1. Перша світова війна й Україна. Відношення до війни соціальних прошарків та політичних організацій українського суспільства

Перша світова війна 1914 — 1918 pp. була викликана різким загостренням суперечностей між головними капіталістичними державами. Це була боротьба імперіалістичних країн, що об’єднались у два блоки (Троїстий союз та Антанта) за перерозподіл світу, ринків збуту й джерела сировини. Вона стала для Європи першим жахливим досвідом сучасного ведення воєнних дій. Про катастрофічні масштаби цього конфлікту свідчать хоча б окремо взяті статистичні дані: 33 країни, які взяли участь у війні, мобілізували 65 млн солдатів, з яких 10 млн загинуло і 20 млн було поранено. Війна набрала тотального характеру. Щоб підтримати величезні армії, які воювали на фронті, цілі суспільства з їхніми економіками впрягались у колісницю війни. Зростаючі втрати призводили до страшного напруження сил на фронтах і в тилу, оголювали й поглиблювали політичні й соціально-економічні вади старих імперських порядків Європи. Для Німеччини, Турецької та Австро-Угорської імперій (як складових Четверного союзу), а також Російської імперії, яка разом з Великобританією, Францією та США входила до Антанти, війна, зрештою, стала змаганням, спрямованим на самознищення.

Геополітичне положення української території з її величезними природними багатствами мало велике значення для вирішення воєнного конфлікту в Східній Європі. Адже напередодні Першої світової війни підросійська Україна виробляла понад 1 млрд пудів (близько 16 млн тонн) хліба. Ця цифра мала притягальну силу для всіх воюючих у цьому регіоні сил — від австрійського та німецького імперських урядів до російських більшовиків. Іншим чинником було використання величезних людських ресурсів України з воєнною метою. Кількість воюючих українців майже втричі перевищувала кількість солдатів та офіцерів — білорусів, у п’ять-шість разів — поляків, у вісім-дев’ять разів — євреїв та ін. Не менш важливими були й геополітичні розрахунки. Як писав у 1897 р. німецький публіцист Пауль Рорбах, «хто володіє

Києвом, той має ключ від Росії». У таємних документах німецького генерального штабу зазначалося: «Для кожного, хто в дійсності знає і розуміє географічне та економічне положення, в якім знаходиться Росія, є відомий той факт, що Велика Росія може існувати тільки через посідання багатої України. Якщо ми зуміємо змінити стан України на незалежну державу і утримати незалежну Україну, то з певністю дамо смертельний удар Великій Росії». Маючи на меті загарбати чужі території, Німеччина планувала приєднати українські землі, які входили до складу Росії. Намагаючись ввести в оману український народ, німці заявили про створення «Самостійної України» під їхньою егідою. Насправді, йшлося про створення колонії, звідки Німеччина черпала б сільськогосподарські продукти, сировину, вугілля, руду та інші багатства й збувала товари своєї промисловості, а також про плацдарм для її проникнення на схід, в Азію. Мріяли про загарбання всієї України й перетворення її на складову частину «Великоавстрії» й правлячі кола Австро-Угорської монархії.

Нічим не відрізнялись і наміри царської Росії, яка мала на меті приєднати Галичину, Буковину та Закарпатську Україну, заявивши, що йдеться про приєднання до імперії давніх «русских» земель. Через своє геополітичне положення Україна неминуче ставала ареною інтересів ворогуючих коаліцій, центром протистояння. Лінія фронту час від часу прокочувалася то на захід — по галицьких і буковинських землях, то на схід — по Волині й Поділлю. І щоразу обидві армії залишали по собі руїни, сльози й смерть. Ті ж регіони Західної й Наддніпрянської України, які не потрапляли в зону бойових дій воюючих армій, стали їх тилом і несли на собі важкий тягар постачання й розквартирування військ, лікування поранених, розміщення сотень біженців та евакуйованих. А населення зазнавало страшних збитків від руйнувань і спустошень, а також брутальності як російського, так і австрійського командування.

Особливого драматизму додавало те, що, перебуваючи в складі ворогуючих імперій — Російської та Австро-У горської — мільйони українців були мобілізовані в армії імперій, що воювали між собою: у російській армії налічувалося близько 3,5 млн українських солдатів, і 250 тис. служили в австрійському війську. Отже, для України війна набула братовбивчого характеру. У котре за свою історію українці змушені були розраховуватися за своє бездержавне існування життям своїх співвітчизників. Але поряд з фізичними втратами війна ще більше погіршила долю українців, які не мали власної держави й не могли захистити свої інтереси. І. Франко писав: «...На шахівниці політики Європи українці не є навіть нікчемною пішечкою». Величезна кількість українців боролася й вмирала за імперії, що не лише ігнорували їхні національні інтереси, а й активно намагалися знищити їхній національний рух.

Драматизм становища українців під час Першої світової війни зумовлювався й політичним розколом суспільства підавстрійської та підросійської України. Воєнні події мали глибокий вплив на українські політичні партії та суспільно-політичні рухи й водночас дезорієнтували їх відповідно до позицій інших (провідних для обох країн) партійно-політичних таборів щодо їх ставлення до війни.

Так, відомо, що соціал-демократичні партії західних країн, об’єднані антивоєнними гаслами в межах II Інтернаціоналу, від початку війни єдиним фронтом виступили на підтримку своїх урядів. Така позиція, по суті, зливаючись з позицією буржуазних партій та імперіалістичної буржуазії, об’єктивно не сприяла уникненню загальносвітового конфлікту. Офіційна Росія як з погляду на царський уряд, так і на переважну більшість політичних партій — від монархічних до буржуазних (як консервативних, так і ліберальних), — оголосила війну національною під гаслом захисту Вітчизни та слов’янства. Російська революційна демократія розділилась як на проурядові (або принаймні центристські) сили (більшість течій у межах партій меншовиків і есерів), так і антиурядові (окремі угруповання партій меншовиків та есерів у коаліції з партією більшовиків). Так, російські більшовики на чолі з В. Леніним відверто виступили проти свого уряду й війни, проголосивши гасло перетворення імперіалістичної війни на громадянську. Обґрунтовуючи свою позицію картинами майбутньої світової революції, більшовики навіть «переймалися» долею українців: «Не наша справа... допомагати Романову-Бобринському-Пуришкевичу душити Україну».

Такі декларації в поєднанні з палітрою позицій інших партійно-політичних сил значно ускладнювали вибір орієнтирів української суспільно-політичної еліти — від ліберально-демократичної до соціал-демократичної, змушеної підтверджувати свою дієздатність щодо української громади як з урахуванням інших політичних партій, так і урядових кіл обох країн.

Так, у Західній Україні, наприклад, заздалегідь обмірковувалося питання: яку позицію зайняти в разі війни? Більшість громадських організацій вирішила підтримувати австро-угорський уряд, виправдовуючи своє «оборонство» високою ідеєю боротьби за визволення України, і вважаючи, що Росія є більшою загрозу, ніж Австрія.

1 серпня 1914 р. українські партії Західної України створили у Львові на чолі з авторитетним парламентським діячем Костем Левицьким Загальну Українську Раду з метою об’єднання українців єдиним представницьким органом.

3 серпня в своєму маніфесті Рада закликала український народ «стати однодушно проти царської імперії». Далі в маніфесті зазначалось: «...Нехай на руїнах царської імперії зійде сонце вільної України». Незабаром Рада висунула ідею створення всеукраїнського військового загону. На заклик відгукнулося понад 28 тис. національно свідомих юнаків, чимало з яких належало до організацій «Січ», «Сокіл» і «Пласт», а на їхнє утримання населення зібрало кілька сотень тисяч крон коштовностями та продовольством. Український легіон (згодом — Українські січові стрільці) став першим тогочасним українським об’єднанням, що в подальшому перетворилося на одне з найкращих військових формувань.

4 серпня 1914 р. у Львові було створено «Союз визволення України» (СВУ) як безпартійну політичну організацію для пропаганди ідеї самостійності України. Ініціаторами його створення були емігранти-наддніпрянці, зокрема Д. Донцов, Д. Дорошенко та ін. Суттєвою рисою Союзу було те, що він першим серед українських організацій, на думку І. Рибалки, проголосив своєю метою створення самостійної української держави. З 5 жовтня у Відні, Союз почав видавати «Вісник Союза визволення України», у першому номері якого опублікував «Платформу», у якій заявив, що українці «голосно і рішуче підносять свої неоспоримі права на національну самостійність», тобто створення Самостійної Української держави з конституційним монархом, з демократичним ладом, свободою для всіх національностей, із самостійною Українською Церквою.

Для досягнення цієї мети СВУ вирішив співпрацювати з Німеччиною та Австрією проти Росії, хоча провідним напрямом його діяльності була не стільки воєнна, скільки міжнародно-політична діяльність. СВУ займався пропагандою української справи як серед урядів Центральних держав (вів переговори), так і серед українських військовополонених. Найбільшим, хоч і запізнілим успіхом СВУ було отримання навесні 1917 р. дозволу військового командування на організацію спеціальних таборів для українських полонених солдатів та офіцерів у Німеччині (Раштат, Вецляр, Зальцведель) та Австрії (Фрайштадт). Діячам СВУ вдалося поліпшити загальні умови життя в цих таборах, організувати там школи, бібліотеки, церкви, а також здійснювати пропаганду національної ідеї щодо спільності українців по обидва боки кордону.

Проавстрійські й пронімецькі симпатії СВУ, утім, не знаходили будь-якої підтримки в Наддніпрянській Україні, значна кількість українських політичних партій тут виступила на підтримку у війні російського уряду. На початок війни східні українці перебували у вкрай суперечливій ситуації. Тоді як представники всіх національних груп складали на засіданні Державної Думи заяви про свою лояльність до російського уряду, українці не мали навіть власного політичного представництва в Думі.

Щоб урятувати ситуацію, редактор часопису «Украинская жизнь» в Москві Симон Петлюра видав декларацію із закликом до українців чесно виконати свій обов’язок перед Російською державою. Цією маніфестацією лояльності він намагався уберегти національне життя від репресій. Але декларація С. Петлюри була чимось більшим, ніж пристосування до реальних умов. За час війни й революції він залишався прихильником орієнтації на Антанту. С. Петлюра не сумнівався в її перемозі, і в цьому, зрештою, мав рацію. Його лякало те, що після закінчення війни й підписання миру українське питання буде проігнороване переможцями. Крім того, С. Петлюра вважав, що приєднання Галичини й Буковини до Російської імперії відповідає українським інтересам, оскільки збільшить силу та роль українського елементу й змусить Петербург визнати його культурні та політичні права.

Заява С. Петлюри не знайшла підтримки серед більшості українських політиків. Товариство українських поступовців, відійшовши від СВУ, було далеким і від лояльності до Росії. Однак українському політичному табору загалом бракувало чіткої політичної програми. Він перебував у цілковитій політичній розгубленості, викликаній антиукраїнськими репресіями та завоюванням восени 1914 р. російською армією Галичини, Буковини й Закарпаття.

Утім, після кровопролитних боїв 9 червня 1915 р. німці знову зайняли Львів, а в липні того ж року уже вся Галичина й значна частина Волині були під контролем німецько-австрійського військ. Відступ російської армії в 1915 р. змінив психологічний клімат. Спровокована воєнною поразкою хвиля антиурядової критики в Росії дала змогу українським лідерам піднести й свій голос. Групи національно свідомої інтелігенції з Києва, Полтави, Харкова, Катеринослава, Одеси й Чернігова в другій половині 1915 р. — на початку 1916 р. надіслали на адресу депутатів Державної Думи та міністерства освіти петиції з вимогою дозволити викладання в народних школах українською мовою, а також меморандум відновити політичні та культурні права українців.

Найбільш радикальні вимагали надати Україні автономію на тих самих засадах, які російський уряд обіцяв Польщі. Настрої українських лідерів наприкінці війни добре передає декларація Ради Товариства українських поступовців «Наша позиція» (грудень 1916 p.). У ній проголошувалася нейтральна позиція українського руху до обох воюючих сторін, «бо жодна з них не могла викликати спочуття ні цілями, ані способами боротьби». «Ми, українські поступовці, — говорилося в декларації, — стоїмо на основі автономного устрою тих держав, з якими нас поєднала була історична доля; державу ми розуміємо, як вільну спілку рівноправних та рівноцінних націй, серед яких не повинно бути ні гнобителів, ні гноблених. Отже, боролись ми й боротимемось за демократичну автономію України, гарантовану такою ж федерацією рівноправних народів, за цілковите забезпечення культурно національних вартостей і політичних прав українського народу, за добрі способи йому самостійно розвиватися й поступоватись економічно, а єдиним простим шляхом до цього уважаємо націоналізування всіх форм приватного й громадського життя: школи, суда, церкви, адміністрації і громадських установ, органів самоврядування...».

У першій половині 1916 р. становище на фронті знову змінилося на користь російської сторони. Наприкінці травня 1916 р. російські війська під командуванням генерала Брусилова розпочали наступ і захопили Буковину та східну частину Галичини разом з Тернополем і Західну Волинь разом з Луцьком. «Брусиловський прорив» був чи не найудалішою воєнною операцією російської армії за всю війну. Але спроба захопити в ході наступу Львів закінчилася невдачею. Війна затягувалася. Фронти стояли майже без змін, а тим часом економіка, не витримуючи воєнного напруження, зазнавала кризи.

Війна стала каталізатором революційних настроїв. Щоб запобігти руйнуванню бодай воєнної промисловості, уряд запровадив жорстку мілітаризацію виробництва, яка значно погіршила становище робітників. Тому кінець 1916 р. позначився низкою страйків і заворушень, що відбувалися під гаслом «Геть війну!». Особлива активність спостерігалася в промислових центрах, зокрема в Україні — у Горлівці, Бахмуті, Катеринославі, Харкові, Миколаєві. Керували заворушеннями підпільні соціалістичні організації, які мали щоразу більший вплив на українське робітниче середовище.

Загалом більш як два роки війни й відвертої антиукраїнської політики уряду спричинили суттєві зміни в українському русі. Напередодні російської революції 1917 р. він уже мав певну політичну програму, політичні та військові структури, набрав досвіду агітації та міг сподіватися на підтримку українського населення. Активно йшло формування нелегальних структур. Однак, якщо серед молоді та студентства популярними були гасла самостійної України, у робітничому русі пріоритетний вплив мали ліворадикальні інтернаціоналістичні гасла. Більшовикам удалось за цей період налагодити видавництво газет і листівок. Якщо на початку війни в листівках головним було гасло «Геть війну!», то наприкінці лунали заклики проти уряду та про початок рішучих дій. Неабияку активність виявляли й українські соціал-демократи. їхня агітація під лозунгами «Геть війну! Хай живе автономія України!» знаходила відгук як у серцях українських солдат, так і робітників.

Щодо ситуації в українському політичному русі напередодні революційних подій 1917 p., то вона не мала єдиної позиції. Ще більш складною й заплутаною вона була на рівні масової свідомості, коли розділений на два табори народ, територія якого стала плацдармом кривавих битв, не бачив сенсу в війні, яка розділяли українців. На фронті українець-наддніпрянець і українець-галичанин, виконуючи присягу, стріляли один в одного. А в тилу наддніпрянці опікувалися в’язнями й біженцями з Галичини, улаштовували для них шпиталі, збирали гроші, одяг, продукти.

Війна створила певні умови для проголошення ідеї української незалежності та її донесення до європейської політичної свідомості. Але за це довелося заплатити чималу ціну: стократ тиражована російськими великодержавними колами версія «австрійської інтриги», що начебто лежить в основі українського руху, нарешті дістала якесь підтвердження. Вимальовувалася лише одна сила, здатна розрубати тугий вузол створених війною суперечностей — нова революція в Росії. І вона відбувалась у лютому 1917 р.