Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII-XVIII ст.

Економічний розвиток

Традиційно вважається, що економіка (передусім торгівля) була важливою складовою міського життя і, власне, вона надавала поселенню міського вигляду. Ще в другій половині ХVІІ ст. поет Данило Братковський бачив життя у місті саме так:

Той крам вірменський продає на шати, Той ще дорожчі розгорта блавати,

Той хутра пишні, сукні і спідниці, Той розсипає перці і кориці,

Той манить п’яниць до свойого шинку, Той пропонує різну лагоминку,

Той сіно, збіжжя, а той сіль і мило, Пани ж, нероби нудяться без діла99.

Звісно, що Братковський змалював портрет якогось правобережного міста. Власне, він не випадково акцентував увагу саме на торгівлі. Як зазначає А. Заяць стосовно Волині ХVІІ ст., торги і ярмарки були найважливішим інструментом тогочасного міського господарського життя, його індикатором. Тож, мабуть, Братковський дійсно мав право на пафос100. Натомість, економічний потенціал міст Лівобережжя навіть через століття потому міг і не спонукати до пафосних думок. На специфіку окремих поселень побіжно вказує Г. Міллер. Так, Полтава була відома «знатным торгом быками», Погар — пенькою і конопляною олією, Ромни, Кролевець, Городище — своїми ярмарками, а от Мглин навпаки — невигідним положенням і «скудностью» жителів101. На думку М. Кобилецького, ярмарки відігравали важливу роль у економіці міст магдебурзького права102. У Полтаві XVII–XVIIІ ст. вони відбувалися на центральному Соборному майдані міста чотири рази на рік: перший — у лютому, з 9 травня починався Миколаївський, з 20 липня — Іллінський, з 14 вересня — Воздвиженський103. У Стародубі, за даними Генерального опису, збиралося два ярмарки. На відміну від Полтави, термін їх проведення був прив’язаний до релігійних свят: перший ярмарок проводився на другому тижні Великого посту, а другий — «в десятую неделю после Воскресения Христового». Тривали обидва ярмарки по два тижні104. У Ніжині, за даними 1756 р., проводилися три ярмарки на рік105.

———————

99 Братковський Д. Життя у місті // Українська література ХVII ст.: Синкрет. Писемність. Поезія. Драматургія. Белетристика. — К., 1987. — С. 343–344.

100 Заяць А. Урбанізаційний процес на Волині… — С. 99.

101 Миллер Г. Указ. соч. — С. 38.

Такі ярмарки були осередками періодичної торгівлі і орієнтувалися передусім на обмін із зовнішніми ринками. Дещо пізніше в міських лавках Ніжина академік Гюльденштедт зустрів європейські, турецькі, кримські, російські й сибірські товари, оскільки там знаходився перевалочний пункт торгівлі між Росією, з одного боку, та Кримом, Молдавією, Валахією, Туреччиною, Данцигом, Лейпцигом — з іншого106.

На думку Ф. Броделя, місто існує, лише накинувши довколишній окрузі послуги свого ринку, користування крамницями, мірами довжини і ваги, своїх лихварів тощо107. У такій взаємодії утворюється «край» — територія, зосереджена навколо міста, що являла собою певну економічну цілісність, а також культурну реальність108. Так, сучасний історик Д. Вирський як край у ХVІІ–ХVІІІ ст. виділяє Кременчуччину — регіон, що локалізувався вздовж Дніпра, обмежений на Лівобережжі нижніми течіями Сули та Ворскли, а на Правобережжі — нижньою течією Тясмина і районом навпроти гирла Ворскли109. Отже, у розглядуваний нами період Кременчуччина включала в себе річпосполитські землі Правобережжя, частково Північ Новоросії, Південний захід Полтавського полку, Південь Миргородського і Лубенського полків.

У вітчизняній історіографії мало досліджень такого характеру, однак у світлі висновків Д. Вирського можна зробити припущення, що територія економічного і адміністративного впливу полкових міст не співпадала.

———————

102 Хоча, мабуть, не варто так однозначно трактувати ярмарок як ознаку міста. Пригадаймо тезу Н. Яковенко, що на території Гетьманату місто фактично зникло, підмінившись його сурогатом — ярмарковим пунктом (Див.: Яковенко Н. Нарис історії... — С. 503).

103 Коваленко О. Назв. праця. — С. 152.

104 ЦДІАК України. — Ф. 57. — Оп. 1. — Кн. 148 а. — Арк. 8.

105 Швидько Г.К. Діловодчі акти…

106 Синицкий Л. Указ. соч. — С. 433–438.

107 Бродель Ф. Матеріальна цивілізація… — Т. 1. — С. 414–415.

108 Там само. — С. 289.

109 Вирський Д. Кременчуччина: кордони представлення, історіографія та джерела // Регіональна історія України: Збірник наукових статей. — К., 2007. — Вип. 1. — С. 247–249.

Зокрема, Полтава, на думку О. Коваленко, відігравала роль економічного і торгівельного центру мікрорегіону, який дещо виходив за межі полкової території110. Обмін з навколишньою територію проводився не лише через ярмарки, а й через міську торгівлю. У Ніжині в 1756 р. такі торги проводилися двічі на тиждень111. Для їх проведення міста мали відповідні споруди торгівельного призначення: шинки, лавки, торгові ряди, ятки112. Як зазначив В. Кулаковський, місту була необхідна і постійна торгівля, оскільки значна частина міських жителів не мала можливості придбати продукти одразу на кілька днів і зберігати їх у літній період. Він ґрунтовно дослідив різні аспекти стаціонарної торгівлі в містах Лівобережжя, тому не будемо докладно зупинятися на цьому питанні, лише вслід за істориком констатуємо різноманітний асортимент товарів, значне число споруд для стаціонарної торгівлі, що належали приватним власникам, магістратам, монастирям. Постійна торгівля стимулювала орендну приміщень та будівництво нових, товарообмін між окремими містами й містечками і їхньою округою, збільшувала число селян, що збували свою продукцію на ринку113.

Ярмаркова та періодична торгівля могла вабити не тільки виробників продукції, а й перекупників, злочинців і купу інших маргіналізованих осіб, котрих і сьогодні можна побачити на ринках. Не випадково покрадене в 1775 р. у одному із сіл Стародубського полку житель цього села Яцько Свирид поніс продавати у Стародуб114. Подібні вчинки рясно зустрічаємо в судовій документації Гетьманщини.

Модель ідеальної економічної взаємодії ранньомодерного міста з округою на французькому матеріалі побудував Ф. Бродель. Вона являє собою кілька концентричних кіл — зони постачання і впливу: молочно-овочеву, зернову, виноградну, тваринницьку, лісову, зону далеких торгових зносин. У цих колах знаходилися проміжні ринки і, відповідно, проміжні міста. У такому разі навколо міста знаходиться ареал залежних від нього містечок, кожне з яких пов’язує місто з сільським мікрокосмосом. Разом з тим концентрична модель, на думку Е. Шреммера, передбачає також відносини «місто — місто»115. Такий товарообмін був притаманний і полковим містам, однак різною мірою, залежно від економічного розвитку та спеціалізації. Так, якщо Ніжин Гюльденштедт побачив значним торгівельним центром — посередником між північними і південними полками Гетьманщини, то в Лубнах він відмітив лише монастир, якому належали виноградники, фруктові сади та кілька лісів, дерево з яких продавалося в місті116. Натомість, у лавках Переяслава велася постійна торгівля «красним товаром» з Ніжина, Києва й Полтави117.

———————

110 Коваленко О. Назв. праця. — С. 153.

111 Швидько Г. Діловодчі акти…

112 Коваленко О. Назв. праця. — С. 133.

113 Кулаковський В. Стаціонарна торгівля в містах Лівобережної України у ХVІІІ ст. // Історія народного господарства та економічної думки української РСР. — Вип. 13. — К., 1979. — С. 72.

114 НБУВ. ІР. — Ф. І. — Спр. 60676. — Арк. 1 зв.–2.

115 БродельФ. Что такое Франция? — Кн. 1: Пространство и история. — М., 1994. — С. 140–152.

Полкові міста були й осередками промислового виробництва, однак воно переважно обмежувалося діяльністю цехів та позацехових ремісників і ґуральництвом, зосереджуючись у цехових будинках, майстернях ремісників, горнах, цегельнях, кузнях, котлярнях, дзвонарнях, воскобійнях, скотобійнях, млинах, винокурнях, солодовнях і броварнях118. Мануфактурне виробництво в містах було мало представлене, навіть у Ніжині в 1770-х роках налічувалося лише дві мануфактури: «шляпочная», якою займалися німець-колоніст з дружиною, та ткацька (вироблялися бавовняно-паперові тканини). До того ж, остання знаходилася в селі Філовка за дві версти від полкового міста119. На думку західноєвропейських дослідників, у ХVІІ–ХVІІІ ст. в різних регіонах, у тому числі і в Росії, спостерігається відплив міських виробництв на сільські околиці в пошуках дешевої робочої сили й за межі контролю цехів120. Вочевидь, схожі процеси відбувалися і в Гетьманщині, де селітроварні, суконні, єдина парусна мануфактура знаходилися в селах121. Аналогічна ситуація простежується з папірними мануфактурами Чернігівщини — з 10, що достеменно функціонували до 1782 р., лише дві локалізувалися в містечках, а 8 — у селах і хуторах. При цьому такі мануфактури могли задіювати доволі значне число робітників. Так, на Пакульській мануфактурі в 1782 р. працювало 63 особи122.

Отже, основною формою виробництв полкових міст було ремесло, а не мануфактура. Для нього була характерна цехова організація, тобто об’єднання ремісників кількох професій в межах міста в цехи. Кількість цехів та майстрів усередині певного об’єднання відображала стан міського ремесла й залежала від рівня економічного розвиткуміста та регіональних особливостей123. О. Компан наводить перелік близько 300 спеціальностей, що існували в ремеслі і промислах та могли бути представлені в українських містах (також подає їх характеристику та описує цехову організацію)124. Звичайно, в кожному конкретному місті перелік ремісничих спеціальностей був набагато вужчим. У 1766 р. в Полтаві було 195 ремісників, найчисельнішим виявився шевський цех, що нараховував 53 майстра, на другому місці перебував ковальський — 38 майстрів, далі кравецький — 37 майстрів. Також у місті було 67 торговців. Полтавське цехове ремесло XVIIІ ст. відзначалося дисперсним характером. Міські ремісники не мали спеціальних приміщень — цехових будинків, виробництво концентрувалося в домогосподарствах власників, де розміщувалися їхні майстерні та необхідні виробничі знаряддя125.

———————

116 Синицкий Л. Указ. соч. — С. 274–292, 412–441. 117 Путро А.И. Левобережная Украина... — С. 59–62. 118 Коваленко О. Назв. праця. — С. 133.

119 Синицкий Л. Указ. соч. — С. 433–438.

120 Бродель Ф. Матеріальна цивілізація… — Т. 1. — С. 420.

121 Синицкий Л. Указ. соч. — С. 416–439.

122 Мануфактура знаходилася на річці Пакуль за 2 км від одноіменного села Любецької сотні Чернігівського полку, зараз — с. Пакуль Чернігівського району Чернігівської обл. (Див.: Студінський В. Папірні Чернігівщини у ХVІІ — першій половині ХІХ століття // Сіверянський літопис. — 2002. — № 2. — С. 52–55).

Цехові ремісники потребували захисту від сваволі старшини, свідченням цьому є, наприклад, значна група гетьманських універсалів, які забороняли залучати цехових майстрів до виконання робіт на полкову і сотенну старшину. Остання брала під свою протекцію ремісників, що виходили з цехів126. Яблуком розбрату в містах також були млинарський і винокурний промисли. Крім селян, усі стани доводили своє переважне чи виключне право займатися цими видами промислів. У цьому зіткнулися традиція (давнє станове право міщан), реальна влада (користуючись нею, козацька старшина привласнювала собі це право) і об’єктивна необхідність забезпечення себе засобами для існування (козаки, за різних обставин втрачаючи землю, займалися ремеслами, промислами і торгівлею)127. Уже в ХVІІ–ХVІІІ ст. цехи зіштовхнулися зі складнощами через діяльність партачів, які переманювали підмайстрів, а тому кілька збезлюднілих цехів об’єднувалися в один. Детально ці процеси досліджувала О. Компан, тому не будемо на них зупинятися128.

Позацехове ремесло і несанкціонована торгівля, утім, збільшували коло осіб, котрі заробляли собі на життя не сільським господарством. Наприклад, у Ніжині в 1766 р., за підрахунками В. Кулаковського, було 480 ремісників (разом з членами сімей — 2045 осіб). Вони наймали 207 робітників та слуг і мали 105 учнів. Торгівлею займалося 285 осіб (разом з членами сімей — 794). Торговці наймали 360 робітників та слуг. На підставі підрахунків учений зробив висновок, що з ремеслом і торгівлею в

———————

123 Коваленко О. Назв. праця. — С. 133.

124 Компан О. Назв. праця. — С. 173–232.

125 Коваленко О. Назв. праця. — С. 135, 167, 172. 126 Швидько Г. Універсали гетьманів… — С. 174. 127 Швидько Г. Діловодчі акти…

128 Компан О. Назв. праця. — С. 190–198.

Ніжині було пов’язано 64,8% населення129. Однак не варто абсолютизувати ці дані, бо частина міського населення була одночасно пов’язана з ремеслом, торгівлею і сільським господарством. Наприклад, житель Стародуба, священик Самсоніївської церкви Антоній займався кравецьким ремеслом і землеробством одночасно130.

На думку О. Компан, заняття землеробством було притаманне українським містам, однак і при цьому вони залишалися осередками ремесла й торгівлі по відношенню до сіл131. У ХVІІІ ст. великі західноєвропейські міста теж зберігали за собою різні види сільськогосподарської діяльності. Як пише Ф. Бродель, ляскіт батога погонича було чутно поряд з ратушею, а свині вільно бродили брудними вулицями. Тому навіть у Венеції в 1746 р. доводилося заборонити відгодівлю свиней у місті та в монастирях132. У містах Лівобережжя таких заборон не було, тож навіть пізніше, як свідчать гравюри Стадлера, на початку ХІХ ст., в самісінькому центрі губернської Полтави вільно розгулювала худоба.

Ремесло, торгівля, будівництво, ринок ранньомодерних міст притягували до себе мешканців сільської округи. Навіть бідне місто було багатшим за навколишні села, а тому давало можливість заробітку133. Станом на 1766 р. у Переяславі серед прийшлих людей лише 12,3% становили вихідці з інших міст, а 87,7% — з сіл і містечок (абсолютна більшість — з Переяславського полку). Мігранти з села насамперед виконували найменш прибуткову роботу — 67% з них були наймитами, 16% займалися ремеслом (переважно кушнірським, шевським і ткацьким), 8% — торгівлею, і лише 2% — вирощуванням хліба134.

Утім, до полкових міст приходили не лише наймити. У Ніжині найбагатшими людьми були грецькі купці, як мінімум 15 з них мали від 10 до 100 тис. рублів капіталу135. До цього та інших міст мігрували також купці з Росії, Валахії, Молдавії, турецьких та річпосполитських земель. Відставні російські офіцери та солдати гарнізонів, колишні гусари сербських полків ставали власниками міських дворів136. За чотири роки до проведення Генерального опису в Ніжині поселився італійський кравець з сім’єю. Невідомо, що змусило уродженця Мілану перебратися в Гетьманщину з порівняно скромними статками в 100 рублів137. Син чернігівського дяка Лук’ян Сташевський поселився в Стародубі і жив з платні, яку отримував «от разных стародубовских жителей за обучение детей российской и иностранной грамоте»138. Можливо, такі люди, як Лук’ян, йшли до міста, бо там було більше потенційних клієнтів, а отже і кращі можливості для заробітку. Звісно, що завжди існувала небезпека не отримати свої кревно зароблені гроші. Наприклад, у 1756 році «ученик школы риторики» Михайло Подольський скаржився на священика Прилуцької Миколаївської церкви, котрий не заплатив гроші за навчання своїх дочок139. Подібна справа свідчить про певне усвідомлення в середовищі міських мешканців необхідності навчити грамоті своїх дітей, у тому числі й дівчаток. З іншого боку, привертає увагу те, що колізія відбулася саме в родині священика — представника найбільш освіченого стану в суспільстві Гетьманату.

———————

129 Кулаковський В. Класове розшарування міського населення Лівобережної України у ХVІІІ ст. // Укр. іст. журн. — 1980. — № 9. — С. 94.

130 ЦДІАК України. — Ф. 57. — Оп. 1. — Кн. 148а. — Арк. 132 зв.–133.

131 Компан О. Назв. праця. — С. 163.

132 Бродель Ф. Матеріальна цивілізація… — Т. 1. — С. 418–419.

133 Бродель Ф. Что такое Франция? — Кн. 1. — С. 154–158.

134 Сердюк І. Вихідці з села серед населення Переяслава 60-х рр. ХVІІІ ст. (за даними Генерального опису Лівобережної України 1765–1769 рр.) // Український селянин. — Черкаси, 2008. — Вип. 11. — С. 213–215.

135 Кулаковський В. Класове розшарування… — С. 93.

136 ЦДІАК України. — Ф. 57. — Оп. 1. — Кн. 39, 148а, 278, 341.

Міські реалії могли породжувати попит на доволі специфічні послуги й, власне, уможливлювали їх. Так, навесні 1768 р. в Глухові розглядалася справа міської обивательки Ткаченчихи, котра нелегально лікувала венеричні хвороби. Останні були невід’ємними супутниками військ, розміщених в містах на постої, а тому стимулювали шарлатанів заробляти на їх лікуванні140. Дослідникам ранньомодерної доби добре знайомі нещасні випадки, викликані поширеною практикою лікувати сифіліс настоянками ртуті, утім, горе-цілителі могли продемонструвати свою нездатність вилікувати навіть незначні розлади. Зокрема, у червні 1780 р. київський цирульник Федір Чорнуський зайшов до шинку київського сотника Івана Гудими, щоб поголити шинкаря Семена Ткаченка, й побачив малого шинкаревого сина Прокопа, котрий страждав від жорстокого проносу. Чорнуський взявся лікувати розлад алебастром. При цьому він сплутав алебастр з миш’яком та нагодував хлопця отрутою, від чого той помер141.

Специфіка міського населення з його високою часткою неодружених чоловіків (або ж таких, які залишили дружин вдома) обумовлювала й побутування сексу за винагороду. Останнє також могло зменшувати напругу, пов’язану, наприклад, з перебуванням військових на постої, котрі якраз і розквартировувалися в містах. Традиційним місцем перебування жінок «легкої поведінки» була корчма, котра взагалі вважалася кублом гріхів і розпуст. При імператриці Анні Іоанівні навіть видавалися спеціальні укази, де вимагалося від трактирщиків не тримати дівок при своїх закладах. Вочевидь, це явище було настільки поширеним, що надихнуло Климентія Зіновіїва написати вірш «О женах в корчемницах в градах, а найпаче где в полях в корчемных гостиницах блудно жывущих»:

В вTлико(и) о(т)важности тыT жTны буваю(т):

которыT в ко(р)ч−мни(х) двора(х) гдT пробуваю(т). […]

Кгды в−даю(т) жT ко(р)чмы бT(з) того нT бывают−:

іныT до ко(р)чмы бо(л)шъ за ты(мъ) и прихожаютъ.[…]

НTта(к) для напи(т)ку я(к) для тоTи то справы…

УжT(ж) окая(н)ницы прTста(н)тT того хл−ба142.

———————

137 Там само. — Кн. 341. — Арк. 95 зв.

138 Там само. — Кн. 148а. — Арк. 64 зв.–65.

139 НБУВ. IP. — Ф. І. — Спр. 59582. — Арк. 1–10.

140 ЦДІАК України. — Ф. 763. — Оп. 1. — Спр. 332.

141 Там само. — Ф. 54. — Оп. 1. — Спр. 2806. — Арк. 5

Привертають увагу наступні моменти: повії живуть у корчмах в градах (тобто у містах); їх заняття автор називає хлібом, тобто це був не просто блуд, а заробіток; «иные» до корчми приходять не так пити, як для «тої справи», і рідко яка корчма без цього буває.

Не обійшлася без дівчат, наприклад, й полтавська корчма Хвеськи Шинкарки, де (крім самої Хвеськи) жили «две девки … една бувшая челядница, а другая — Андрея Наливайченка дочка, оставивши отца и матку пошла до того ж шинку на заработок». Відвідувач цього закладу одного «прекрасного» ранку 1709 р. прокинувся без своїх речей й пропажу списав на дівчат, котрі його звечора поїли і «стелили»143.

Підсумовуючи, зазначимо, що міські поселення Лівобережжя в другій половині ХVІІІ ст. мали різний юридичний статус. Дослідники виділяють серед них магістратські, ратушні, коронні, архієрейські, власницькі. Такий поділ до певної міри є умовним, бо і статус окремих поселень у межах певної групи був різним. Так, магдебурзьке право для кожного з «привілейованих» міст визначалося конкретним набором привілеїв, наданих польськими королями, російськими монархами та гетьманами. Ці ж нормативно-правові акти регулювали відносини міських органів влади з козацькою сотенною та полковою адміністраціями, розмежували сфери впливу їхніх повноважень. У цей час спостерігаються дві тенденції: з одного боку територія міста зростає за рахунок розширення його околиць, а з іншого — скорочується число магістратських чи ратушних сіл, які перебували під міською юрисдикцією. Джерела другої половини ХVІІІ ст. показують місто як арену протистояння між козацьким і міщанським станами, причому останній поступався своїми економічними і політичними позиціями. Ситуацію кардинально змінила «Жалувана грамота містам» 1785 р., яка уніфікувала політичний статус міст Російської імперії, і Лівобережної України зокрема.

———————

142 Зіновіїв К. Вірші. Приповісті посполиті / Підг. тексту І.П. Чепіги. — К., 1971. — С. 103–104.

143 НБУВ. ІР. — Ф. 61. — Спр. 878. — Арк. 44–45.

Досліджуючи економічний розвиток міст Гетьманщини другої половини ХVІІІ ст., історики виділяють ряд спільних рис. Міста були передовсім осередками торгівлі, а не виробництва. Основними формами періодичної торгівлі були ярмарки та торги, які можна вважати міськими привілеями. Періодична торгівля орієнтувалася на зв’язки з зовнішнім ринком і забезпечувала місто товарами іноземного виробництва, великими партіями збіжжя тощо. Натомість постійна торгівля залучала жителів довколишніх сіл. Міське виробництво існувало у формі ремесла, нечисленні мануфактури не були прерогативою міста, а, навпаки, більше розміщувалися в селах — за межами контролю цехів. Економіка полкових міст мала аграрний характер, це загалом було притаманно містам ранньомодерної Європи. Вважаємо, що вказані особливості свідчать, що для еволюції міст Гетьманщини найважливішим фактором було виконання адміністративної функції. Вона сприяла залученню економічних і людських ресурсів, які рекрутувалися здебільшого з жителів навколишніх сіл. У місті вони виконували функції наймитів, слуг, працювали в штаті полкових та міських служб. Серед мігрантів переважали неодружені чоловіки активного віку, що відповідно формувало особливості статевовікової структури міського населення. Полкове місто приваблювало й помітний контингент тимчасових мешканців: осіб, що мали справи у полковій адміністрації, учасників судових процесів, торговців, заробітчан, подорожніх, гультяїв, злодіїв, жебраків тощо.

Змальована вище картина функціонування міст Гетьманщини є, можливо, дещо ідеалізованою, адже тогочасне традиційне суспільство ще не витворило класичного (у європейському розумінні) міського середовища. Утім, не варто забувати про ті соціальні зміни, котрі поступово окреслювалися в другій половині ХVІІІ ст. Під впливом модернізаційних перетворень (запровадження паспортної системи, зростання мобільності населення та міжетнічних контактів, розширення церковного контролю за родинним життям) патріархальна громадська культура поступово втрачала свої позиції. Такі проталини в традиції з’являлися спочатку в містах, куди головними поштовими трактами рухалися модернізаторські ініціативи столиці. Відповідно, у такій суміші контролю й свободи коридори поведінки (в т. ч. демографічної) індивіда ставали розмитими, а її варіації більш розмаїтими. Це повинно було відобразитися в демографічних характеристиках населення.



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.