Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII-XVIII ст.

Розділ 21

ПОЛКОВІ МІСТА: УПРАВЛІННЯ, ЕКОНОМІКА, ДЕМОГРАФІЯ

У цій розвідці йтиметься про міські поселення Лівобережної України (Гетьманщини) — регіону, фронтирне положення якого зумовило особливий перебіг урбанізаційних процесів, відмінний від решти теренів Центрально-Східної Європи¹. Значна частина цих територій ще у ХVІ ст. становила частину так званого «Дикого поля» й була взагалі позбавлена міст. Їх повторне осадження на місцях колишніх форпостів Київської Русі відбувалося у вигляді інтенсивної «реконкісти» з другої половини ХVІ ст. Показовим прикладом є надання польським королем Зигмунтом ІІІ привілею на «слободу пусту звану Пултава» у 1630 р., а вже у 1648 р. місто було центром Полтавського полку².

Унаслідок порівняно (з їхніми річпосполитськими візаві³) пізнього «старту» міста Гетьманщини практично не мали кам’яної забудови, вузьких вуличок з дво-триповерховими будівлями, котрі тісно обступали б центральну площу. Замість суворих шпилів та стін середньовічного замку гетьманське місто захищало себе земляною фортецею, довкола якої були розкидані абсолютно сільські мазанки й городи. Ці особливості «міських ландшафтів», безперечно, впливали на світогляд їхніх мешканців (так само, як і вони самі формували середовище, в якому жили), тож полтавський міщанин мав відмінне бачення міста, аніж житель Львова. До цих ландшафтних відмінностей можемо додати й забезпеченість лісом, будівельним каменем, доступом до глини, і, що найголовніше, — якісної питної води⁴, дефіцит котрої помітно позначився на житті великих європейських міст раннього нового часу.

Зрештою, і число мешканців козацьких міст було незначним, так, у ХVІІІ ст. найбільші з 137 міст і містечок нараховували 5–8 тис. жителів. Палітра цих поселень була надзвичайно строкатою у сенсі юридичного статусу, організації самоуправління, економічного розвитку, але всі вони функціонували на основі поєднання традицій Речі Посполитої (у плані використання законодавства), Українського Гетьманату (який ще зберігав певну автономію) та модернізаційних ініціатив Російської імперії.

———————

1 У ХVІІІ ст. Гетьманщина ще була відносно автономним утворенням в Російській імперії і складалася з десяти полків. Докладно див., наприклад: Когут З. Російський централізм і українська автономія, 1760–1830. — К., 1996.

2 Коваленко О. Полтава ХVІІІ ст.: розвиток міської території, просторова структура та міська забудова: Дис… канд. іст. наук. — К., 2009. — С. 44.

3 Про формування мережі українських міст на теренах Речі Посполитої (Волинь) див., наприклад: Заяць А. Урбанізаційний процес на Волині в ХVІ — першій половині ХVІІ ст. –Львів, 2003. У цій же книзі дуже детально подана характеристика історіографії, дотичної до українського ранньомодерного міста.

4 Sowina U. Woda i ludzie w mieście późnośredniowiecznym i wczesnonowożytnym. Ziemie polskie z Europą w tle.– Warszawa, 2009. — S. 488.

Автори доволі численних урбаністичних студій та узагальнюючих досліджень до сьогодні не визначилися щодо правомірності вживання терміну «місто» навіть стосовно найбільших полкових центрів Лівобережного Гетьманату. Різні критерії визначення статусу спонукають вважати такі поселення радше «великим селом», або ж навпаки — чи не класичним європейським містом. Ці підходи ґрунтуються на вивченні функціонування самоуправління, економічного розвитку, управлінських функцій, міських мешканців і їх повсякденного життя. З огляду на досвід західноєвропейської історичної урбаністики, число жителів поселення не є визначальним показником міського статусу. Більш показовими вважаються специфічний світогляд, «міський» спосіб життя, що можна спробувати простежити, зокрема, і через демографічну поведінку населення. А отже, остання може слугувати певним маркером оцінки населеного пункту. У такому ракурсі питання на кшталт «чи були в Гетьманщині міста?» має риторичний присмак. І тим більше його однозначно не варто розглядати з точки зору сучасних критеріїв, краще про це «запитати» тогочасних людей. Як нещодавно зауважила дослідниця історії Львова М. Долинська, «простір міста нерозривно пов’язаний з людиною, яка десь мешкала — у конкретному будинку “в мурах” міста чи у передмісті, з людиною, яка мала майстерню чи город десь у цьому просторі, яка ходила міськими вулицями і шляхами передмість»⁵. З іншого боку, простір міста й існує в уявленні його мешканців чи гостей, саме вони його і бачать величним чи жалюгідним, багатим чи убогим і т. д. Тільки вони можуть пояснити нам, чим же міський (у тому числі й полковий) центр відрізнявся від інших поселень Лівобережного Гетьманату, однак, на жаль, вони залишилися в більшості своїй німою анонімною масою. Той простолюд нині майже неможливо розговорити, але його поведінка та обмовки почасти дуже промовисті, у тому числі й щодо старої дихотомії місто / село. Адже щось же надихнуло ченця і поета Якова у 1764 р. провіршувати наступні рядки:

Полно лежать в селі, ступай в города!

Не очень робій, хоть не сищеш брата…

Єжелі кто спросить: «Что в город погнало?»

Сказуй: у селі користі мені мало⁶.

———————

5 Долинська М. Львів: простір на тлі мешканців ХІІІ–ХІХ ст. — Львів, 2014. — С. 8

6 Яків (інок). Сатирична коляда // Слово многоцінне. Хрестоматія української літератури, створеної різними мовами в епоху Ренесансу (друга половина ХV– ХVІ століття) та в епоху Бароко (кінець ХV — ХVІІІ століття): В 4-х кн. — Кн. 4: Література пізнього Бароко (1709–1798 рік). — К., 2006. — С. 767.

Полкове мiсто як осередок локальної адмiнiстрацiї

Історична наука заперечує універсальність дефініції «місто» для всіх періодів його існування, паралельно з цим відбувається пошук комплексного критерію для визначення ролі міського поселення через розгляд відносин між ним і довкіллям. Сучасна українська дослідниця Т. Портнова виділяє два підставові погляди на проблему взаємодії міста і довкілля. Перший з них підкреслює паразитичний характер міських поселень, стверджуючи, що місто пригнічує село, поглинає його ресурси і підкреслює свій привілейований статус щодо нього, майже нічого не віддаючи натомість⁷. Другий погляд стає дедалі популярнішим і наголошує на наявності взаємних впливів (як їх називає Ф. Бродель: «безперервний діалог з селом»⁸). За твердженнями прибічників цієї точки зору, місто виконує певні функції — економічні, військові, політичні, соціальні, які не може взяти на себе село, а за це користується певними привілеями. На думку Т. Портнової, така характеристика і пасує містам Наддніпрянщини до промислового перевороту⁹.

Однією з головних функцій домодерного міста дослідниця вважає адміністративну. Тобто, в означений час діалог або ж взаємодія між містом і певною територією здійснювалися через її адміністрування. Місто як центр сотенної адміністрації виконувало адміністративні функції на території полкових сотень, а як полкової — на території полку. З-поміж лівобережних міст у цьому відношенні виділявся Глухів. Там знаходилася резиденція гетьмана та Генеральна військова канцелярія. Глухівська сотня не перебувала під юрисдикцією полкового Ніжина, не підлягали владі полковника й козаки ще п’яти сотень, які охороняли гетьмана і виконували сторожову службу¹⁰.

Основною військовою і адміністративно-територіальною одиницею Гетьманщини в середині ХVІІІ ст. вважався полк. Полковник був військовим командиром полку, головним адміністратором, суддею (за висловом З. Когута, «гетьманом у мініатюрі»)¹¹. Відповідно й полкове місто було локальним осередком військової, адміністративної влади на території полку. Реалізацію влади полковника забезпечувала полкова старшина: полковий обозний, полковий суддя, полковий писар, полковий осавул, полковий хорунжий. У ХVІІІ ст. були утворені полкові канцелярії, що, на думку З. Когута, перетворило полкову адміністрацію на частину сталої бюрократії¹². Полковник і старшина здійснювали військове командування, виконували функції виконавчої і судової влади.

———————

7 Портнова Т. Міське середовище і модернізація: Катеринослав середини XIX століття. — Дніпропетровськ, 2008. — С. 29.

8 Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, ХV–ХVІІІ ст. — Т.1: Структура повсякденності: можливе і неможливе / Пер. з франц. Г. Філіпчук. — К., 1995. — С. 414.

9 Портнова Т. Назв. праця. — С. 30.

10 Путро А. Левобережная Украина в составе Российского государства во второй половине XVIIІ ст. — К., 1988.

11 Когут З. Назв. праця. Також про полковий устрій і окремих полковників див.: Політична система для України: історичний досвід і виклики сучасності. — К., 2008. — С. 260–263; Горобець В. «Всякого доброго и послушного миловати, а спротивного и непослушного карати маетъ». Полковник Війська Запорозького та його влада // Укр. іст. журн. — 2014. — № 4. — С. 50–70.

Локалізація органів влади в полковому місті вирізняла його з-поміж решти поселень зі статусом міста або містечка. Полковники і старшина мали значну кількість козаків для різних послуг, а також «штатних» підлеглих, які проживали в місті. Наприклад, у штаті полкового обозного згадуються осавул полковий артилерійський, хорунжий полкової артилерії, отамани полкової артилерії, гармаші, пушкарі¹³. У Стародубі вони займали окремий двір полкової артилерії з різними господарськими службами, мурованим льохом і соляним сараєм¹⁴. У дворі переяславської полкової артилерії і «могазейна» в 1766 р. було 15 будівель, з них — 7 житлових, 5 комор і 2 сараї¹⁵. Чисельність штату різних полкових служб, що перебували в місті, часто була значною, це добре помітно на прикладі прилуцької полкової артилерії. У 1734 р. артилерія складалася з двох гармат, при цьому в її штаті були осавул полковий, хорунжий полковий, два пушкарі, чотири гармаші, коваль, два пижовщики, чотири трубачі, литаврщик¹⁶.

Наступне місце за рангом після полковника і полкового обозного належало полковому судді (при цьому вища судова влада все одно належала полковнику), функції помічника судді виконували писар і часто ще підписки¹⁷.

Важливе місце серед полкової адміністрації займав полковий писар. Він відав канцелярією, що вела діловодство полку, до її штату входили передусім канцеляристи¹⁸. Число службовців полкових канцелярій не було сталим. За свідченнями О. Шафонського, їх могло бути 10–16 осіб¹⁹, штат же полтавської полкової канцелярії у 1734 р. налічував 47 осіб. Частина з них проживала безпосередньо при канцелярії (це могли бути «осавульчики» — слуги для рознесення паперу, сторожі²⁰), оскільки сама її будівля складалася з п’яти житлових приміщень та одного службового²¹. Ще більшим був штат стародубської полкової канцелярії: перелік «служителей и прочих», поданий у Генеральному описі, вказує 59 осіб, з них 18 полкових канцеляристів²². У Прилуках, Чернігові, Стародубі полкова канцелярія знаходилася в одному приміщенні з гродським судом. Зазвичай вона розміщувалася у дерев’яній одноповерховій будівлі. Винятком була лише мурована двоповерхова споруда чернігівської полкової канцелярії²³. У Переяславі в одному приміщенні з восьми покоїв знаходилися «канцелярия и щетная комиссия полкова»²⁴.

———————

12 Когут З. Назв. праця.

13 Дядиченко В. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII — початку XVIII ст. — К., 1959.– С. 206–221.

14 Таранушенко С. Урядові будівлі на Гетьманщині XVIII століття // Укр. іст. журн. — 1971. — № 2. — С. 105.

15 Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі — ЦДІАК України). — Ф. 57. — Оп. 1. — Кн. 278. — Арк. 6 зв.

16 Лазаревский А. Описание Старой Малороссии. Материалы для истории заселения, землевладения и управления. Т. 3: Прилуцкий полк // Киевская старина. — 1900. — № 10. — С. 92.

17 Дядиченко В. Назв. праця. — С. 224.

18 Там само. — С. 227.

19 Шафонский А. Черниговского наместничества топографическое описание с кратким географическим и историческим описанием Малыя России, из частей коей оное наместничество составлено, сочиненное действительным статским советником и кавалером Афанасием Шафонским, с четырьмя географическими картами. — К., 1851. – С. 120.

Завданням канцелярій було ведення полкового діловодства: до відповідних книг вносилися записи про дарчі, «полюбовні», боргові розписки, угоди купівлі-продажу, заповіти та інші акти нотаріального характеру, за їх складання бралася платня. За характером діловодства полкові канцелярії могли поділятися на відділи — судовий, скарбунковий, рахунковий. Отже, місто було центром діловодства на території полку, документи, що стосувалися судочинства, економіки, управління, проходили через його бюрократію і частково осідали в архіві. Полкові архіви могли потерпати під час регулярних пожеж, а тому, наприклад, у Лубнах він знаходився в єдиній у місті кам’яній споруді²⁵. Вочевидь, обивателі полку, яким треба було отримати копії чи виписки з документів, їздили до міста не з порожніми руками, а з численними «упоминками». На думку В. Дядиченка, «дачки» прохачів і широко практиковане хабарництво взагалі були основним джерелом прибутків канцеляристів, хоча ще в 1732 р. універсалом гетьмана Данила Апостола була встановлена тверда оплата для цих службовців²⁶.

Підґрунтя триярусної адміністративно-територіальної структури Гетьманщини становила сотня. Кількість сотень у полку коливалася від 11 до 23. При цьому зазвичай 2–4 з них були полковими, а їхня сотенна адміністрація знаходилася в полковому місті^*. Сотник виконував військові, адміністративні і судові функції. Разом з писарем, отаманом та осавулом він проводив початкові розслідування й арешти, підтримував порядок і розв’язував дрібні конфлікти. Спочатку сотники обиралися на радах сотень, а вже в середині ХVІІІ ст. призначалися полковниками. Сотник мав вирішальний голос у судових справах, котрі розглядалися сотенним правлінням, йому належало право звільнення з посади старшинської адміністрації, підлягала низка слуг — «комнатники, упокоєвики, єсаульчики». Разом з сотником сотнею керувала старшина: хорунжий, писар, осавул²⁷. У XVIII ст. сотенні канцелярії координували діяльність місцевої адміністрації²⁸. Сотенна канцелярія однієї з полтавських полкових сотень у 1760-х роках мала чотири кімнати й знаходилася на форштадті поблизу фортеці й торгівельної площі. На тій же вулиці проживала майже вся сотенна адміністрація²⁹.

———————

20 Дядиченко В. Назв. праця. — С. 228.

21 Коваленко О. Назв. праця. — С. 122.

22 ЦДІАК України. — Ф. 57. — Оп. 1. — Кн. 148а. — Арк. 2–4.

23 Таранушенко С. Назв. праця. — С. 103–107.

24 ЦДІАК України. — Ф. 57. — Оп. 1. — Кн. 278. — Арк. 45 зв.

25 Таранушенко С. Назв. праця. — С. 103–107.

26 Дядиченко В. Назв. праця. — С. 228.

* Наприклад, у Ніжині було 4 полкові сотні, у Переяславі — 3, у Стародубі — 2.

Полкове місто було осередком судочинства на території полку, причому функції адміністрування й судочинства не були до кінця розрізнені. Правосуддя здійснювалося старшиною, з якої рекрутувалися члени суду і його головуючий³⁰. Полковий суд підлягав Генеральному суду й звертався до нього за роз’ясненнями та інструкціями. Він був одночасно і міським, оскільки справи розглядалися спільно полковими і міськими урядовцями. До його складу від старшини входили суддя, обозний, осавули, писар; від міського управління — отаман, городовий, війт, бурмистр. Як учасники засідань в актах судових справ згадуються «зацные персоны», які, за словами В. Дядиченка, являли собою представників міського нобілітету³¹. В. Горобець серед таких персон Полтавського суду знайшов городових та полкових урядників, які раніше вже виконували обов’язки судді³².

Засідання полкового суду частіше відбувалося в ратуші. Це пояснюється тим, що в складних справах треба було шукати вказівок у законах та наводити довідки з різних документів, а юридичні кодекси і збірники знаходилися в приміщенні ратуші. Там розташовувався службовий апарат, ратушна в’язниця (могла називатися «колода», «острог» або «секвестр»)³³. Рідше суди засідали в будинку полковника чи в будинках полкової старшини. Наприклад, у Стародубі в другій половині ХVІІІ ст. суд містився в приватному будинку генеральногобунчужного Борозни³⁴.

———————

27 Дядиченко В. Назв. праця. — С. 269.

28 Когут З. Назв. праця.

29 Коваленко О. Назв. праця. — Арк. 122. 30 Дядиченко В. Назв. праця. — С. 324–326. 31 Там само. — С. 340–341.

32 Горобець В. Прибуткове суддівське ремесло: «вина панська» і «вина врядова» у судочинстві Гетьманату // Соціум. Альманах соціальної історії. — Вип. 7. — К., 2007. — С. 191.

33 Будемо вживати ці терміни як синонімічні, оскільки вони паралельно використовувалися в тогочасному діловодстві (Див.: Дядиченко В. Назв. праця. — С. 345).

34 Таранушенко С. Назв. праця. — С. 103–107.

Зрештою, суди могли засідати в корчмі чи шинку, про що збереглися відомості від першої половини ХVІІІ ст.³⁵

Унаслідок реформування судочинства гетьманом Кирилом Розумовським після 1763 р. замість полкових були запроваджені суди, звичні для старої Речі Посполитої: гродські — у десяти полкових містах для розгляду кримінальних справ; земські — у двадцяти повітах для справрізного характеру, підкоморські — вирішували суперечки навколо земельної власності. Гродське судочинство очолювали полковники, а земських суддів, підсудків, писарів, підкоморіїв обирав «шляхетський» загал відповідної округи³⁶.

До полкового міста привозили підозрюваних у тяжких злочинах, тому місто потребувало в’язниці. Переяславський полковий острог, за даними Генерального опису, знаходився на території фортеці біля київської башти, причому, земля під ним належала переяславському кафедральному монастирю³⁷. Про вигляд цього острогу в джерелі не йдеться, зате зберігся тогочасний опис місця для утримання в’язнів: «огорожен ветхим тином, внутри коего імеется деревянних жилих хат две, да для содержанія важных колодніков землянка одна»³⁸.

Наявність секвестру та число ув’язнених в ньому можуть слугувати однією з ознак «статусності» міста. Наприклад, у 1751 р. в острогах Гетьманщини нараховувалося 347 колодників, найбільше з них — 85 — утримувалося в «столичному» Глухові. Показовим є розподіл арештантів по території полку. Так, у Лубенському полку в цей час відбувало покарання

30 осіб, з них у полкових Лубнах — 19, а решта розподілялися по сотенних центрах: 6 в Ромнах, 3 в Пирятині, по одному в Сенчі та Лукомлі. Необхідно враховувати, що тогочасні секвестри були аналогами сучасних слідчих ізоляторів, а їхній контингент тривалий час чекав на розслідування своєї справи. Деякі з перерахованих у відомості 1751 р. осіб очікували на вирок з 1746 р., а більшість — з 1747–1748 рр. Не всі з них дочекатися суду. Так, за даними названого джерела за час слідств у секвестрі померло 2 колодники³⁹. Утім, затягування розслідування могло спричинити й появу нового життя та нового злочину. Наприклад, під час утримання в полтавському секвестрі жінка Катерина Кушнерівна чинила блуд з колодником Ігнатом Пивоваром і народила двох близнюків⁴⁰.

———————

35 Дядиченко В. Назв. праця. — С. 345–346.

36 Миллер Г. Сокращенное уведомление о Малой России // Чтения в Обществе истории и древностей Российских. — М., 1846. — Кн. 4: Смесь. — С. 63–64; Стороженко Н. К истории нежинских греков // Киевская старина. — 1890. — № 6. — С. 512.

37 ЦДІАК України. — Ф. 57. — Оп. 1. — Кн. 278. — Арк. 44 зв.

38 Цит. за: Коваленко О. Назв. праця. — С. 124.

39 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 10899. — Арк. 26–30 зв., 93 зв.

40 Коваленко О. Назв. праця. — С. 123–124.

Процедура покарання була публічною, її виконували поруч з місцем ув’язнення, на майдані. Така практика була притаманна більшості міст Лівобережного Гетьманату протягом XVII–XVIII ст. Одним з видів кари було стовпове; так, у Полтаві стовп традиційно стояв на місці торгів — на Соборному майдані перед собором, навпроти ратуші⁴¹. Споглядання публічного покарання злочинців, вочевидь, було однією з розваг для населення ранньомодерного міста. Зокрема, перебуваючи в Петербурзі, розважався подібним чином Петро Апостол: «отправился смотреть экзекуцию. Сначала наказывали кошками на эшафоте пятерых лиц, потом парня и девку; по окончании этого повесили слугу и отрубили голову его господину»⁴². Міста Лівобережжя були значно меншими за Петербург, однак до полкових міст звозили злочинців з усього полку. Наприклад, у 1753 р. жителі Полтави могли розважитися стратою Євдокії Щербанівни, якій перед тим завдавали тортур на міському ринку⁴³.

Загалом ринок якнайкраще підходив для оприлюднення факту злочину, відплати за нього — покарану особу очікували не тільки фізичні страждання, а й муки громадського осуду. Так, у 1729 р. лохвицька сотенна канцелярія, розглянувши справу дітовбивці Горпини Дерев’янко, винесла вирок: «и обличившив торгъ, давши посред ринку каньчуками добрую хлосту», відпустити⁴⁴. Прилюдність покарання допускала втручання натовпу у його процес. Наприклад, у 1713 р. в Полтаві мали карати драгуна і місцеву вдову Ганну Назарову, котрі, не пошлюбившись, домовилися разом втікати на Січ. Чоловіка стратили, а коли кат взявся за жінку, котрій мав відтяти носа, то «народ крикнул и оную з рук у ката отнялы»⁴⁵. Місцеві урядовці, затримавши підозрюваного, забивали його в колодки, потім супроводжували до сотенного уряду, а звідти — до полкового. У свою чергу полковий суд організовував дізнання на місцях, розшуки винних, збирання речових доказів, для чого командирувалися уповноважені особи⁴⁶. До міста запрошувалися й інші учасники судового процесу — свідки, позивачі, представники сторін тощо⁴⁷.

Полковий суд втручався в судочинство на території всього полку і особливо охоче вирішував численні справи, з яких міг мати матеріальний зиск. Цьому сприяв узаконений механізм поборів зі злочинців, функціонування якого у вигляді «вини» на матеріалах кінця ХVІІ — початку ХVІІІ ст. ґрунтовно дослідив В. Горобець. Суди у своєму арсеналі мали натуральні чи грошові штрафи на всі випадки життя — «головщину», «пограбування», «навязку», «пересуди», «заруки», «змирщину», а також приймали «поклони і наклади» — узаконені хабарі⁴⁸. Останнє, на думку О. Сокирка, було зумовлене скромним утриманням судових урядників, тож на них і спрямовувалися фінансові ресурси позивачів. Обивателю, що надумав шукати правди в полковому чи Генеральному суді, довелося б понести значні подорожні витрати, винайняти житло, оплатити послуги писарів, кур’єрів, сторожів, судейських слуг, «розищиків», межувальників, конвоїрів тощо. Необхідно було задобрити канцеляристів, «потоваришувати» з суддями, заручитися підтримкою полкової старшини. Зрештою, й дорога додому після тріумфально виграної справи знову пролягала через дворище полковника і місцевого сотника⁴⁹.

———————

41 Там само. — С. 123–124.

42 Дневник Петра Даниловича Апостола (май 1725 г. — май 1727 г.) // Киевская старина. — 1895. — № 7–8. — С. 125–139.

43 Коваленко О. Назв. праця. — С. 123–124.

44 Ділова і народно-розмовна мова ХVІІІ ст. (Матеріали сотенних канцелярій і ратуш Лівобережної України). — К., 1976. — № 79. — С. 214–216.

45 НБУВ. ІР. — Ф. 61. — Спр. 879. — Арк. 13 зв.

46 Дядиченко В. Назв. праця. — С. 348–362.

47 Там само. — С. 370–384.

Узагальнений (звісно, дещо гіперболізований) образ такого сотника в чудовому вірші «Сатирична коляда» змалював інок Яків. Він посміявся з того, що сотник радіє кожному злочину на «своїй» території, бо з винуватця можна було «злупити» гроші:

Пан сотник радується, как ангел-хранитель,

Как появится где вор іль дівства губитель. […] Как-де! Той уже всмерку виломив там стіну, А той прощайте, Химці народив дитину!

Но за сіє не треба великого датку:

Пусть обидва принесуть рублей по десятку. Да потом їх іспросить, нетли чого горше?

Так в ті пори можна взять з них єще і больше⁵⁰.

З такого ракурсу полкове місто виглядає як «паразит», що поглинає ресурси, висмоктує їх з мешканців підлеглої території, однак адміністрування було не лише привілеєм, а й доволі обтяжливим обов’язком. Так, для охорони колодників (що прибували з усього полку) та підтримання порядку в Прилуках потрібно було до тридцяти вартових. Місто заготовляло сіно для коней полкової артилерії, поштових і коней для «всяких персон». Тих же персон та міські установи треба було забезпечити дровами, приміщеннями тощо. Полкове діловодство потребувало паперу, смолки, воску, чорнил⁵¹. Частково такі видатки компенсувалися зборами з цехів, прибутками з магістратських сіл та міських млинів, зокрема, з продажу запасів борошна. Коли прилуцька полкова артилерія йшла «у військо», то потребувала харчового запасу, возів, коліс, заліза, дьогтю. Усе це купувалося за кошти, виручені з продажу борошна. Звідси ж фінансувалися й поклони «знатным персонам великороссийским», без чого «обойтися весма в полковом городе невозможно. Папир, воск, олива, сургуч и кгаляс до полковых дел, яко и на ратушные всякие расходы покупается, свечки для судовых дел и до ратуша покупаются ... и прочне меские чиняться расходы, продавши тогож борошна…»⁵².

———————

48 Горобець В. Прибуткове суддівське ремесло… — С. 176.

49 Сокирко О. Скільки коштує порозуміння? «Поклони» та «наклади» в українських судах першої чверті ХVІІІ століття // Соціум. — Вип. 7. — С. 195–209.

50 Яків (інок). Назв. праця. — С. 760–767.

51 Лазаревский А. Описание Старой Малороссии… — Т. 3. — С. 90–91.

Обтяжливою для міського люду була постойна повинність. Укази імператриці Анни Іоанівни дозволяли підселяти солдатів у покої до господарів. Визначалися норми розподілу житлової площі — приблизно по квадратному сажню на чоловіка, а на солдатських дітей, молодших за 13 років, — по ¼ сажня. В актах йшлося про можливість звільнення від повинності, однак там же говорилося, що при недостачі місць можна ставити на постой і в пільгових господарствах⁵³. Навіть вищі міські урядники (війти, бурмистри, ратмани) були звільнені від постою лише в 1785 р., а доти мали терпіти солдатів у своїх дворах⁵⁴. Російський знавець військової історії В. Лапін відмітив, що постої, особливо в Литві, Фінляндії, Україні, завдавали населенню страшенних збитків, проблем і принижень. Поширювалися епідемічні та венеричні захворювання, відбувалося насилля, випадки зґвалтувань. Особливо не щастило містам, у яких розміщувалися штаби полків, командування та обслуга. Разом з тим дослідник зауважив, що постої стимулювали міську торгівлю й ремесла, насамперед це стосувалося малолюдних поселень⁵⁵.

Міщани мусили надавати квартири різним чиновникам, котрі проїжджали через полкові міста або перебували там у справах. Ця повинність теж вважалася настільки обтяжливою, що використовувалася як засіб помсти чи особистого зведення рахунків. У 1756 р. переяславський полковий писар Каневський, скориставшись поїздкою війта Савонова в Глухів, поселив у його домі князя Щербатова, при цьому вигнавши з двору війтову дружину і його малолітніх дітей. Після скарги потерпілого полковому писарю було заборонено так чинити. Та під час наступної відсутності війта до його дому поселили іншого російського офіцера, так само вигнавши дружину і дітей.

———————

52 Цит. за: Лазаревський А. Описание Старой Малороссии… // Киевская старина. — 1901. — № 2. — С. 191–192.

53 Полное собрание законов Российской империи (далі — ПСЗРИ). — СПб., 1830. — Т. Х. — С. 649–653. Оскільки йдеться про загальноімперське законодавство, то, імовірно, що даний сажень дорівнював 2,1336 м, тобто на дорослого мало припадати близько 4,5 м², а на дитину — 1,1 м².

54 Там само. — СПб., 1830. — Т. ХХІІ. — С. 388–384.

55 Лапин В. Постойная повинность в России // Английская набережная, 4: Ежегодник С.-Петербургского научного общества историков и архивистов. 2000 г. — СПб., 2000. — С. 135–164. Про постої див.: Беньковский И. Утеснение киевских мещан военным постоем в 1763–64 гг. // Киевская старина. — 1895. — № 5. — С. 65–76.

Полкове місто було посередником між адміністрованою ним територією і центральною владою. Згідно з указом Петра Румянцева від 31 травня 1765 р. було утверджено поштову службу. На території Гетьманщини відкривалися 9 поштових трактів загальною протяжністю 2358 верст, на яких знаходилися 72 станції. За відповідним табелем у кожному значному місті мало бути кілька поштарів: у Миргороді — 2; у Гадячі, Києві, Переяславі, Стародубі — по 3; у Лубнах, Ніжині, Прилуках — по 4; у кожного поштаря мало бути по два коня. У найбільших містах поштою завідували поштмейстери. Загалом на теренах Гетьманщини вводилися лише 15 таких посад — з них 9 у полкових містах⁵⁶.

Функціонування поштової служби підштовхує до зауваги важливого атрибуту полкового міста — дороги, котра проходила через нього. Через ці тракти відбувалися міграції населення, а отже, у значних містах збільшувалася кількість тимчасових мешканців, котрі перебували поза контролем власної громади, а відповідно були більш вільними у своїй поведінці. Цими шляхами рухалися купці, подорожні, чиновники та російські офіцери, а також військові частини, що, крім звичних для міста проблем, могло поширювати хвороби та епідемії⁵⁷.

———————

56 Вочевидь, плани Петра Румянцева йшли в розріз з існуючою традицією монополізування службових посад представниками козацької старшини. У першому ж пункті указу про створення кінної пошти говорилося, що поштмейстерами повинні бути не військові чи значкові товариші «по вибору полковому». Бо ця посада потребує вірності, скромності, ввічливої поведінки, чистого письма і правильної лічби (Див.: Прокоп’юк О. «Учреждение о конной почте в Малой России…» (до історії функціонування київської духовної консисторії у ХVІІІ ст.) // Київська старовина. — 2007. — № 4. — С. 129–138).

57 Поштові шляхи доволі докладно позначені в атласі Російської імперії Василя Пядишева на мапах 1820-х років, можливо, вони не всі функціонували в другій половині ХVІІІ ст., але джерело може дати певне уявлення про тодішні комунікації. Тож, в атласі тракти розподілені на три категорії: головні, губернські, повітові. Головні поштові дороги йшли через колишні полкові міста Переяслав, Лубни, Прилуки, Полтаву, в Ніжині перехрещувалися одразу два такі шляхи, зокрема, і тракт Київ — Петербург (через Глухів). У Чернігів сходились три головні дороги, в Стародуб — три губернські, у Гадяч — чотири губернські. У плані комунікацій найбільш обділеним був Миргород, через який проходила лише одна повітова дорога (цікаво, що багато з тих трактів співпадають з сучасними шляхами, а Миргород і сьогодні розташований в стороні від важливих автодорогіг) (Див.: Географической атласъ царства польскаго и великаго княжества финляндскаго расположенный по губерніямъ на двухъ языкахъ на 70 листахъ съ генеральною картою. Сочиненъ по нов−йшимъ и достов−рнымъ св−деніямъ подполковникомъ Пядышевымъ 1841 года).

Боротьба з останніми та їх профілактика теж належали до компетенції полкової влади. Відповідно казенним коштом утримувався полковий лікар, який обслуговував не лише територію полку. Наприклад, коли восени 1766 р. з’явилися чутки про чуму на Січі, то з відправлених для їх перевірки двох полкових лікарів, один був зі Стародубського полку — територіально найвіддаленішого від Запорожжя⁵⁸. Надання певних медичних послуг практикувалося також місцевими цирульниками. Зокрема, у Переяславі полковим цирульником був Григорій Ярославський, «родимец нации немецкои города Вилны з евреев»⁵⁹, а за уставом київського цеху цирульники займалися поміж іншого і лікуванням ран, сифілісу, фурункулів тощо⁶⁰. У полковому місті могла знаходитися й аптека, наприклад, у Полтаві її власником був колишній полтавський полковий лікар у відставці⁶¹.

Зауважимо, що даний огляд особливостей полкового міста як осередку локального адміністрування є доволі узагальненим, так само неповним є і перелік посадових осіб. Втім, саме адміністративна складова є дуже важливою у функціонуванні міста. Показовим щодо цього можна вважати географічний опис Малої Росії Герарда Міллера. Придворний історик серед інших полків Гетьманщини згадує міста «примечания достойные». З-поміж полків, описаних Міллером, певною мірою виділявся Стародубський, де достойними згадки виявилося одразу п’ять міст: Стародуб, Мглин, Погар, Новгород-Сіверський та Почеп⁶². Відповідно у Прилуцькому, Гадяцькому, Полтавському полках були достойні згадки лише їхні полкові центри, причому саме через перебування там адміністративних інституцій⁶³. Аналогічно й Миргород «известен тем токмо, что звание полку от него заимствуется»^*. У Київському полку, крім Києва, згадуються два міста, що перебували на магдебурзькому праві, — Остер і Козелець (останнє як місце перебування полкових чинів). У Ніжинському полку закономірно згадується Ніжин, а далі — Глухів та Батурин як колишні гетьманські столиці. За своїм економічним значенням виділені Кролевець (за непогані ярмарки), Борзна, Нові Млини й Конотоп (як кращі в цьому полку містечка).

———————

58 ЦДІАК України. — Ф. 59. — Оп. 1. — Спр. 3555. — 11 арк.

59 Там само. — Ф. 57. — Оп. 1. — Кн. 278. — Арк. 126.

60 П. М. Устав киевскаго цирюлнического цеха 1761 года // Киевская старина. — 1883. — № 11. — С. 470–476.

61 Коваленко О. Назв. праця. — С. 126.

62 Миллер Г. Указ. соч. — С. 58–59.

63 Полтава була примітна ще й перемогою над шведами (Див.: Миллер Г. Указ. соч. — С. 59).

* Можливо, тому, що полкова адміністрація Миргородського полку перебувала в містечку Сорочинці.

Виконання містом адміністративної функції впливало на його еволюцію, економічний і демографічний потенціал. Як писала з цього приводу О. Компан, чим вищий був уряд, тим більшим і багатшим було місто у якому він знаходився⁶⁴. Натомість втрата управлінського статусу негативно позначалася на міському поселенні. Показовою в цьому відношенні є доля Полтави, яка ще в 1765 р. втратила 13 південних сотень, котрі увійшли до Новоросійської губернії. Також місто вже не було порубіжним форпостом, тому в 1774 р. академік Іоганн Гюльденштедт побачив Полтаву як занепадаюче полкове місто, де вже не було ані артилерії, ані коменданта, ані гарнізону. Він точно передбачив її близьке майбутнє, адже наступного року місто остаточно втратило свій полковий статус⁶⁵. 20 жовтня 1775 р. до Новоросії були передані останні п’ять сотень Полтавського полку разом із Полтавою⁶⁶. У 1784–1796 рр. місто стало повітовим центром Катеринославського намісництва, а між 1796–1802 рр. — Малоросійської губернії⁶⁷. Однак Полтаві пощастило, і відповідно до указу імператора Олександра І від 27 лютого 1802 р. «Об учереждении губерний малороссийских: Черниговской и Полтавской» місто стало центром губернії і Малоросійського генерал-губернаторства⁶⁸.

У 1775 р. Катерина ІІ підписала «Основний закон для адміністрації Російської імперії», який стандартизував розміри губерній та земств, а також створював відповідні органи управління. Поширення цього указу на територію Гетьманщини почалося 16 вересня 1781 р. з проголошенням про утворення Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського намісництв, реально ж реформа була розпочата в січні 1782 р. З полкових міст Гетьманщини одне (не рахуючи Києва) стало центром намісництва, інші продовжили функціонувати як повітові центри. На території новостворених намісництв утворювалося по 11 повітів, усі повітові центри автоматично ставали містами. Цим давні полкові центри Переяслав, Ніжин, Лубни зводилися до рівня близько трьох десятків містечок (які тепер треба було «переименовать городами») та сіл Засуха і Суражичі⁶⁹.

———————

64 Компан О. Міста України в другій половині XVII ст. — К., 1963. — С. 141.

65 Синицкий Л. Путешествия в Малороссию академика Гильденштедта и князя Долгорукого // Киевская старина. — 1893. — Т. XL. — С. 417–418.

66 Зміна статусу відбулася за указом від 20 жовтня 1775 р., при цьому жителі приєднаних територій залишилися «на прежних малороссийских правах» (Див.: ПСЗРИ. — Т. ХХІ. — С. 244–245).

67 Коваленко О. Назв. праця. — С. 46.

68 Там само. — С. 46–47.

69 За даним указом село Засуха стало містом «Новое место» — центром Новомєстського повіту Новгород-Сіверського намісництва; село Суражичі стало містом Сураж — центром Суразького повіту Новгород-Сіверського намісництва, зараз районний центр Брянської області РФ (Див.: ПСЗРИ. — Т. ХХІ. — С. 246–247).

Скасування полкового устрою у військовій сфері супроводжувалося перетворенням козацьких полків на регулярні карабінерні. При цьому такі колишні полкові міста, як Ніжин, Переяслав, Стародуб, Чернігів, спочатку ще залишалися центрами новостворених формувань. Проте після 1785 р. притаманні окремим полкам територіальні особливості були повністю знівельовані⁷⁰.

Позбавлення полкового статусу негативно позначилося на містах, які втратили частину населення, прибутки, пов’язані з виконанням адміністративної функції. «Пощастило» лише Полтаві і Чернігову — вони перейняли управлінський статус і навіть збільшили територію свого впливу на рівні намісництва, губернії та генерал-губернаторства. А от Миргород, Ніжин, Переяслав, Гадяч, Лубни, Стародуб залишились незначними провінційними повітовими містечками.

Відтак, полкове місто як осередок локальної адміністрації мало ряд переваг перед іншими міськими поселеннями. Виконання адміністративної функції потребувало значного числа урядників і службовців, котрі були доволі забезпеченими людьми. Вони розбудовували власні двори і господарства, мали численну прислугу, робітників, наймитів. Адміністративному центру потрібні були канцеляристи, осавульчики, писарі, цирульники, маляри, охоронці, слідчі, судді, кур’єри, поштарі^*. Полковому місту треба було збудувати та утримувати приміщення канцелярії, острогу, суду, «магазину», поштової станції, артилерійського двору, кузні, аптеки. Такі міста притягували з підлеглої території гроші, матеріальні й людські ресурси. У 1782 р. вони втратили полковий статус і перетворилися на повітові, це означало кардинальне скорочення меж адміністрованої території й обсягу адміністративних повноважень.