Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII-XVIII ст.

Торгівля, фінанси й грошовий обіг

Меншою мірою революційні перетворення позначилися на сфері внутрішньої й зовнішньої торгівлі, хоча й зумовили появу кількох нових, сприятливих для її розвитку чинників. Насамперед ліквідовувалася монополія магнатських і шляхетських господарств у торгівлі, особливо експортній, сільськогосподарською продукцією161. Зміна соціальної ролі шляхти та позбавлення її традиційних привілеїв відкрили рівні можливості у конкуренції усім суб’єктам торгівельної діяльності. Водночас коло осіб, які займалися торгівлею, помітно розширилося за рахунок безпосередніх виробників — міщан, козаків і селян. Активізації торгівельних відносин сприяла також протекціоністська політика українських урядів в економічно-фінансовій сфері. Адже, починаючи від Б. Хмельницького, усі володарі булави проводили послідовний і цілеспрямований курс сприяння торгівлі, захисту торговців. Разом з тим існували й гальмівні фактори. Насамперед до них слід віднести постійні воєнні дії з їх руйнівними наслідками, поділ українських земель на два великих регіони: козацьку Україну й ту територію, що залишалася у складі Речі Посполитої, розпад Гетьманату на кілька державних утворень, окремі аспекти фінансовоекономічної політики російського уряду тощо.

———————

157 Слабченко М. Паланкова організація Запорозьких Вольностей. — С. 170–174.

158 Там само. — С. 175.

159 Олійник О. Запорозький зимівник часів нової Січі… — С. 172–173.

160 Там само. — С. 199.

161 Сидоренко О.Ф. Українські землі у міжнародній торгівлі (ІХ — середина XVII ст.): Автореф. дис. ... докт. іст. наук. — К., 1997. — С. 25–26.

Якісні зрушення у формах земельної власності й соціальному становищі селян, міщан і козаків дозволили їм виробляти надлишок сільськогосподарських продуктів — збіжжя, худобу, мед, рибу, тютюн та інші товари, що поступали на продаж. Зрозуміло, що вони збувалися у крамницях, на торгах і ярмарках у містечках і містах. Товаром ставали також ремісничі вироби, продукція промислів (горілка, поташ, дьоготь тощо), захоплена під час воєнних перемог здобич.

На жаль, обмеженість джерельної бази значно утруднює створення цілісного уявлення щодо функціонування внутрішньої і зовнішньої торгівлі на теренах Української держави, а також появи у ній нових тенденцій. Отже, з певністю можна говорити лише про окремі аспекти, що характеризують її загальний стан.

Перш за все відзначимо позитивний факт пришвидшення процесу еволюції окремих міських поселень у центри місцевої регіональної й всеукраїнської торгівлі, внаслідок чого вони отримують у тогочасних джерелах назву «торгових». Так, П. Алепський відніс до них М’ясківку, Жабокрич, Ободівку, Медвин, Обухів, Бориспіль, Гетьмязів, Золотоношу, Черкаси, Жаботин, Смілу й Буки162. У. Вердум восени 1671 р. називав «торговим» містом Брацлав163. Такими вважалися, вочевидь, ті поселення, в яких, по-перше, систематично проводилися ярмарки, торги, базари, а, по-друге, в торгівельній діяльності була задіяна значна частина мешканців. Переписні книги 1666 р. створюють певне уявлення щодо кількості купців і торговців у містах Лівобережжя та їхньої спеціалізації. Зокрема, відомо, що у Стародубі їм належало 107 дворів (11,7%), а в Ніжині — 57 дворів (приблизно 8,8%); у Нових Млинах проживало 150 купців (28%), Батурині — 90 купців (25%), Переяславі — 73 (27%)164. Серед них були торговці і скупники великої рогатої худоби, коней, хліба, тютюну, солі, гончарних виробів, прядива, взуття й інших товарів. Найзаможніші займалися зовнішньою торгівлею, дрібні (коробійники) розвозили крам по селах і містечках. І. Крип’якевич слушно звернув увагу на таку показову рису міської торгівлі, як існування великої кількості дрібних крамарів (серед останніх були й жінки), котрі продавали свій товар на «лавках»165.

———————

162 Халебський П. Назв. праця. — С. 59, 63, 93, 116, 234, 240–241, 251–252.

163 Вердум У. Назв. праця. — С. 90.

164 Крип’якевич І.П. Назв. праця. — С. 207; Романовский В.А. Указ. соч. — С. 398–403.

Важливу роль в економічному житті козацької України відігравали торги, базари і ярмарки, які слугували тими своєрідними «кровоносними судинами», що виконували функцію зв’язку між сільським господарством, з одного боку, ремеслом і промислами — з іншого, а також об’єднували не лише економічний простір країни, розірваної політично, а й з’єднували її з рештою українських земель. «Ярмарки в країні козаків, — підкреслював П. Алепський, — улаштовуються цілорічно, за будь-якої пори; на кожен празник у тому чи тому місті неодмінно буває ярмарок, як це повелося ще за ляхів»166. Їхня кількість у 60–70-х роках у Лівобережжі зростала (у Правобережному Гетьманаті, внаслідок воєнних дій, навпаки, спостерігався зворотній процес). Так, у 1665 р. відбулося 45 ярмарків, наступного року — 76, а у 80-ті роки — не менше 665167. Збільшувалися обсяги торгівлі й тривалість торгів, зокрема, в Києві вони проводилися уже не один, а два тижні, у Стародубі дві щорічні ярмарки тривали по 2–3 тижні кожна, Ніжині — 3 тижні, а в деяких містах — до 6 тижнів168. Крім ярмарків, у містах і містечках щотижня (у різні дні) проходили торги й базари, де панувала роздрібна торгівля. Торгівельні відносини розвивалися не лише між містами й селами, але і між різними регіонами. Наприклад, до Полтави з’їжджалися з товаром купці з Лубен, Миргорода, Чернігова, Переяслава, Ромен; Прилук — з Варви, Коропа, Липовця, Ніжина, Полтави, Носівки; до Стародубу — з Чернігова, Ромен, Мглина, Почепа, Новгорода-Сіверського й інших міст. Окреслювалася й спеціалізація ярмарків, зокрема, у Зінькові й Опішні більше продавалося гончарної продукції, Погарі — прядива, Ніжині — виробів з дерева, Стародубі — хутра й прядива169. На базарах і невеликих торгах продавали продукцію міщани і селяни навколишніх сіл (спеціальні ряди, на яких розкладався товар, створювалися на ринковихмайданах). В своїй масі вона була сільськогосподарською, хоча до асортименту входили також тканини, одяг, взуття, хутра, посуд, дьоготь, риба, поташ тощо170.

———————

165 Крип’якевич І.П. Назв. праця. — С. 207.

166 Халебський П. Назв. праця. — С. 224.

167 Мельниченко В.М. Торговельні зв’язки між Лівобережною і Правобережною Україною у другій половині XVII ст. // Укр. іст. журн. — 1998. — № 1. — С. 71.

168 Мельниченко В.М. Назв. праця. — С. 71; Борисенко В.Й. Соціально-економічний розвиток... — С. 135.

169 Борисенко В.Й. Соціально-економічний розвиток... — С. 134–135.

В окремих містах ярмарки набували міжнародного характеру. Так, наприклад, на торги до Ямполя (на р. Дністер) з’їжджалися купці з Молдавії, Валахії, Греції, Туреччини й, вочевидь, інших країн171. У другій половині 60-х — на початку 70-х років «дуже великим» стає ярмарок у Могилеві-Подільському172. У Лівобережжі чимало іноземців з’їзджалися ярмакувати до Прилук. За визнанням П. Алепського, у «вировисько великого ярмарку», який відбувся «на празник Івана Хрестителя, ... з’їхалося багато купців, зокрема й грецьких, з Румелії та Караманії, понавозили шовкових та бавовняних виробів, перських килимів, хусток, мусліну, білих вовняних габ та іншої всячини»173. Особливо великими були ярмарки у Києві (найбільший з них збирався на території Печерського монастиря)174. Спогади про ярмарок на Подолі залишив П. Алепський. «Купці привозять сюди, — записав він, — оливкову олію, мигдаль, оливки, рис, родзинки, смокви, тютюн, червоний сап’ян, шафран, прянощі, перські килими та бавовняні тканини — у великій кількості з турецьких володінь, що їх відділяє од Києва сорок днів шляху. Але увесь цей крам вельми дорогий. Жіноцтво торгує на мальовничих ярмарках та в чудових крамницях виробами з тканини і соболиного хутра; молодиці пишно вбрані, заклопотані своїм ремеслом, і ніхто не пасе їх ласим поглядом»175.

Найпоширенішими товарами внутрішньої торгівлі у козацькій Україні та в межах українських земель у цілому продовжували залишатися збіжжя й інші продукти харчування. В умовах постійних воєнних дій, необхідності утримування 40–100-тисячного війська, постоїв іноземних підрозділів, обезлюднення великих регіонів їх значимість у функціонуванні суспільства настільки зростала, що час від часу владні структури намагалися використати торгівлю зерном і продовольством як військово-стратегічний чинник. Наприклад, брацлавський полковник Д. Нечай взимку 1650 р. не дозволяв продавати хліб та інші харчові продукти у зайняті жовнірами райони («на ярмарки і торги подільські і покутські»)176. Інколи накладав заборону на продаж збіжжя до Литви (Білорусі) й Польщі і Б. Хмельницький, зокрема,відомі його відповідні розпорядження від 1655 і 1656 рр.177

———————

170 Там само. — С. 136.

171 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. ІХ. — Ч. 1. — С. 194–195; Radziwiłł A. Pamiętnik o dziejach w Polsce 1647–1656. — Warszawa, 1980. — T. 3. — S. 289.

172 Державний архів у Кракові (далі — ДАК). — Ф. 452. — Спр. № 372. — Арк. 80.

173 Халебський П. Назв. праця. — С. 224. 174 Крип’якевич І.П. Назв. праця. — С. 208. 175 Халебський П. Назв. праця. — С. 178.

176 АІІ. — Оп. 3. — Спр. 19. — Арк. 9.

Саме нестача продовольства спонукала П. Дорошенка домагатися у 1666 р. від Варшави звільнення поспільства від обов’язку утримання польських залог178. Восени цього ж року великий коронний гетьман С. Потоцький наказав полковнику С. Маховському слідкувати за тим, щоб «ніхто не наважувався ні волів, ні худоби, ні збіжжя вивозити з України», а порушників карати смертю179. 1671 р. російський уряд тимчасово заблокував вивіз хліба з Лівобережжя на Правобережжя180, а П. Дорошенко у відповідьнаказав конфіскувати у київських купців 3 тис. осьмачок зерна, закупленого у південних районах Гетьманату181. Відзначимо також, що Б. Хмельницький й інші гетьмани закупляли зерно й продовольство для потреб війська. Наприклад, у липні 1649 р. до українського табору під Збаражем київські купці, крім пороху, привозили борошно182. За визнанням полонених козаків, у травні 1651 р. до обозу гетьмана під Тернополем привозили вдосталь продовольства, пороху, свинцю та шабель з Києва183 й інших міст. Вочевидь, влітку 1653 р. доукраїнського війська з Білої Церкви вирушив великий купецький караван з харчами184. З кінця 60-х років російський уряд змушував київського й інших воєвод закупляти їх для утримування розташованих у містах залог. Наприклад, на початку 1670 р. київський воєвода придбав 16 286 четвертей жита на суму 6 тис. червоних злотих. Наступного року одержав розпорядження закупити 10 720 четвертей зерна, а 1673 р. придбав кілька тисяч четвертей збіжжя185. Основними центрами торгівлі збіжжям були Київ, Полтава, Ніжин, Ромни, Прилуки, Стародуб, Переяслав186. Постійно закупляли його запорожці, котрі натомість продавали рибу, хутро, мед, шкіру, сіль, тощо187.

———————

177 Борисенко В.Й. Соціально-економічний розвиток... — С. 143; Крип’якевич І.П. Назв. праця. — С. 209.

178 Крикун М. Інструкція послам Війська Запорозького на Варшавський сейм 1666 року і відповідь на неї короля Яна Казимира // Крикун М. Між війною і радою. Козацтво Правобережної України в другій половині XVII — на початку XVIII століття. Статті і матеріали. — К., 2006. — С. 218–219.

179 ЦДІАК України. — Ф. 36. — Оп. 1. — Спр. № 2. — Арк. 157.

180 Мельниченко В.М. Назв. праця.– С. 72.

181 Борисенко В.Й. Хлібний ринок Лівобережної України другої половини XVII ст. // Укр. іст. журн. — 1988. — № 3. — С. 115.

182 Мицик Ю. Визвольна війна очима полонених повстанців // Київська старовина. — 1995. — № 4. — С. 20.

183 ЦДІАК України. — Ф. 1230. — Оп. 1. — Спр. № 32. — Арк. 19.

184 Крип’якевич І.П. Назв. праця. — С. 209.

185 Борисенко В.Й. Хлібний ринок... — С. 114–115; Його ж. Соціально-економічний розвиток... — С. 136.

186 Борисенко В.Й. Хлібний ринок... — С. 112–116; Його ж. Соціально-економічний розвиток... — С. 136.

Основну масу хліба на торги і ярмарки поставляли заможні селяни, міщани, козаки. Деякі старшини спеціально займалися вирощуванням збіжжя на ринок. Наприклад, київський полковник В. Дворецький 1659 р. лише київському воєводі продав 218 четвертей зерна,а в наступному році 1 тис. кіп жита й пшениці та 350 осьмачок зерна188. Активно торгували худобою, горілкою, тютюном, сіллю. Останню довозили з Коломиї, соляних промислів Тору (це «соляне містечко» засновується 1675 р., пізніша його назва «Слов’янськ»), Криму й Молдавії189. В обох частинах козацької України поширювалася торгівля горілкою, що велася у корчмах, шинках й окремими особами. Так, якась Бородавчиха у Тростянці збувала купцям з Подільського воєводства горілку дешевше, ніж її продавали купці у Ладижині й Умані190. Не можна недооцінювати значимості торгівлі ремісничими товарами: вовняними, гончарними, дерев’яними виробами, а також книгами191.

Помітний вплив справили революційні події і на зовнішню торгівлю, заторкнувши при цьому і традиційні торгівельні шляхи. Військові дії й розорення поселень Правобережжя зумовили різке скорочення обсягів товарів (особливо збіжжя, худоби, поташу, селітри, воску тощо), що надходили на білоруські, литовські, польські й західноєвропейські ринки з тих регіонів українських земель, які увійшли до складу Української держави. Однак це зовсім не означає, що торгівля ними припинилася. Адже джерела засвідчують протилежне. Наприклад, 1648 р. міщани Норинська продали білорусам зерна на суму в 5470 злотих192. Торгівельні відносини з Білоруссю мали сталий характер. Як повідомляли влітку 1649 р. з обозу литовського війська, міщани Могильова «з козаками через киян мають своє порозуміння..., торгують з ними й під цим виглядом відомості й перестороги про все, що у нас діється, їм увесь час передають...»193. Білоруські торговці відвідували Київ, Переяслав, Полтаву, Ніжин й інші міста, закупляючи в основному хліб. Попри заборони гетьмана, жвава торгівля продовжувалася і в 1655–1657 рр. Влітку 1656 р. кияни відправили караван з 50 суден, навантажених зерном, до Давидова й Петрикова. Наступного року Б. Хмельницький дозволив безмитну торгівлю київським купцям і торговцям у Старому Бихові. Підтримувалися торгівельні відносини з Білоруссю і в 60–70-х роках194.

———————

187 Борисенко В.Й. Хлібний ринок... — С. 117–118; Його ж. Соціально-економічний розвиток... — С. 139–141.

188 Борисенко В.Й. Хлібний ринок... — С. 114; Компан О.С. Міста України… — С. 304.

189 Борисенко В.Й. Соціально-економічний розвиток... — С. 140–142; Мельниченко В.М. Назв. праця. — С. 73; Стрішенець О.М. Назв. праця. — С. 206–207.

190 Компан О.С. Міста України… — С. 302–303.

191 Мельниченко В.М. Назв. праця. — С. 73–74.

192 Крип’якевич І.П. Назв. праця. — С. 209.

193 АГАД. — Ф. 553. — Від. VI. — Спр. № 36. — Арк. 57.

Торгували українці і з Річчю Посполитою. Збереглися, наприклад, відомості про те, що купці І. Тетеревка і П. Котович їздили туди з товаром, були у 1649 р. арештовані, й гетьман домагався у короля їхнього звільнення195. Після укладення Зборівського договору частина шляхти повернулася до маєтків й почала вивозити до Польщі на продаж худобу. Так, у червні 1650 р. з Пекарщини погнали 180 волів, Ходорова — 40, Горошткова і Горбалівки — 160, а Стрибель відправив туди 100 волів, Тишкевич — 120. В липні з маєтку Г. Вітовської погнали 110 волів, маєтку А. Бубновського — 300, маєтку С. Стрибеля — 200 і т. д.196 Показово, що після вже згадуваної заборони Д. Нечая на вивезення збіжжя й продуктів харчування «до Польщі» гданські купці самостійно вступили у 1650 р. у перемовини з українським гетьманом щодо продажу їм великої партії поташу197. Весною 1660 р. посольство Ю. Хмельницького у Борисові на переговорах з польською стороною мало доручення порушити питання про введення «вільної торгівлі» між Польщею й Україною198. Зі свого боку П. Дорошенко домагався (1670) від польського короля скасування мита для козаків, котрі здійснювали торгівельні операції на території Польщі й Литви199.

Відомо, що купці нерідко зазнавали насильств від представників місцевої влади, шляхти, жовнірів. Так, 1672 р. у київського купця О. Скородки забрали товарів на суму 27 686 злотих, а іншого, Г. Минцова (Г. Минцевича), пограбували на 20 тис. злотих200. Попри ці ризики, торгівельні відносини між Українською державою і Річчю Посполитою продовжували підтримуватися. За деякими даними, у них брали участь заможні міщани й козаки Лівобережжя. Так, полтавська міщанка П. Видричка відгодовувала чимало волів і продавала їх у Гданську. Конотопський сотник А. Кандиба займався скупівлею й перепродажем туди худоби201. Торгували українці і в інших європейських країнах. Приблизне уявлення про їх маршрути й асортимент товарів, що закуплялися для продажу в Україні, дає список, складений київським купцем М. Сусловим у 1684 р. У ньому знаходимо дані про 60 «завоїв» різнокольорового шовку, 50 пар окулярів «простих венецьких», 25 пар окулярів «кришталевих», 60 ліктів «венецьких витяжків», 13 в’язок агатів «венецьких», 8 чорнильниць з слонової кістки, 24 разки перлин з Риму, 5 мап «венецьких» «на бумазі», 32 картини мальовані, 5 картин великих на полотні, 5 фунтів кави, 1 панцир, 2 фузеї німецькі, 2 пістолі, 15 «образків венецьких», 2 скрині кипарисових й ін. За продану українську продукцію ним було виручено у Вроцлаві 257 червоних битих, Відні — 8 злотих «доброї монети» і 5 «злотих ринських», Венеції — 31 дукат і 2 «пилили», Кракові — 30 червоних битих і 40 злотих шелягами тощо202.

———————

194 Документи Богдана Хмельницького… — С. 572; Борисенко В.Й. Соціальноекономічний розвиток... — С. 143; Його ж. Хлібний ринок... — С. 120.

195 Документи Богдана Хмельницького… — С. 159.

196 Сидоренко О.Ф. Українські землі у міжнародній торгівлі (ІХ — середина XVII ст.). — К., 1992. — С. 181.

197 ЛНБ. ВР. — Ф. 5. — Спр. Оссолінських № 225/ІІ. — Арк. 305 зв.

198 Kubаla L. Wojny duński i pokój оliwski 1657–1660. — Lwów, 1922. — S. 358.

199 Дорошенко Д. Назв. праця. — С. 296.

200 Мельниченко В.М. Назв праця. — С. 70.

201 Борисенко В.Й. Соціально-економічний розвиток... — С. 144.

Значно менших збитків зазнала торгівля з Молдавією, Волощиною й Трансильванією (логічно припустити, що мав місце навіть зворотній процес). Джерела засвідчують її постійний характер у прикордонному регіоні козацької України (Подністров’ї), де торгівельними центрами були Ямпіль, Рашків, Могилів, Шаргород й інші міста. Українські купці й торговці також були частими відвідувачами молдавських ярмарків. Зокрема, в одному з листів до коронного хорунжого О. Конецпольського (6 серпня 1651 р.), А. Крупіцький повідомляв, що «купці з України майже щоденно приїжджають» до Ясс203. Величезні партії поташу продав у Молдавії Б. Хмельницький, виручивши за них 200 тис. талерів204. 1652 р. до молдавської столиці приїхало для закупівлі солі 400 возів; інший караван з 150 возів із сіллю вирушив звідтіля до Умані205. Влітку 1672 р. турки відібрали в українських торговців під Яссами 900 підвід, завантажених сіллю206. Частина товарів з Молдавії потрапляла і на Лівобережжя (сіль, вино, горіхи, саджанці фруктових дерев, тютюн тощо)207. Не виключено, що українські і молдавські торговці й купці спільно координували проведення великих ярмарків208.

Ще у 30–40-х роках ХVІІ ст. виник важливий торгівельний шлях, що пролягав територією Поділля, яким турецькі товари (одяг, килими, бавовна, фарби, папір, кінська збруя, сап’ян тощо) потрапляли на український ринок209. Не виключаємо, що з початком революційних дій їх питома вага у торгівлі з козацькою Україною дещо скоротилася, хоча і залишалася досить-таки значною, чому сприяло укладення Б. Хмельницьким відповідної угоди з Портою.

———————

202 Компан О.С. Міста України… — С. 311–312.

203 АГАД. — Ф. 559. — Спр. № 449. — Арк. 54.

204 Крип’якевич І.П. Назв. праця. — С. 211. 205 Мельниченко В.М. Назв. праця. — С. 73. 206 Компан О.С. Міста України… — С. 271.

207 Борисенко В.Й. Соціально-економічний розвиток... — С. 145.

208 ДАК. — Ф. 452. — Спр. № 372. — Арк. 80.

209 Сидоренко О.Ф. Українські землі у міжнародній торгівлі... — С. 112.

Російські посли восени 1653 р. повідомляли до Москви, що торгувати до Умані приїжджають купці з Очакова й кримських міст (вірмени й татари); вони наймають у місті «і двори, і лавки» для товарів210. Наступного року через Бендери й Чечельник проїхав турецький торговий караван із 100 возів з крамом211. Чимало товарів, які привозилися купцями з Туреччини (червоний сап’ян, перські килими, бавовняні тканини, оливкова олія, прянощі, муслін, шовкові тканини тощо), зафіксував на ярмарках Києва і Прилук П. Алепський212. Торгували з Туреччиною й лівобережні купці. Зокрема, 1662 р. Ю. Григор’єв, І. Іванов й інші (всього 8 осіб), продавши там свої товари, накупили турецьких й збували їх у Києві, Переяславі та Москві. 1665 р. Р. Манойлов і ще кілька торговців привезли звідтіля тканини, прикраси і прянощі. Грецькі купці з Ніжина (вони завжди користувалися опікою гетьманської влади) 1669 р. проводили торговельні операції у Порті й Молдавії, викупивши при цьому 26 російських в’язнів. Відвідували лівобережні купці Порту і в 70-х роках213. З початком національно-визвольної боротьби стрімко збільшився (попри існуючі об’єктивні труднощі й тимчасові перепони владних структур з обох сторін) обсяг торгівлі з Росією. 1648 року він був незначним (заважали воєнно-політичні чинники), хоча відомі факти продажу українськими купцями волів214. Однак вже під його кінець почастішали поїздки російських торговців з продовольчими товарами у Лівобережжя, населення якого відчувало їх нестачу. В лютому 1649 р. російський уряд дозволив «торговим людям» обох країн без перешкод проїжджати через кордон, а в березні — українцям торгувати усіма товарами (тільки у прикордонних містах), за винятком горілки і тютюну (заборонених ще у 30-х роках) й звільнив їх від сплати мита215. Як уже нами відзначалося, у відповідь гетьман теж запровадив для росіян безмитну торгівлю. Українці переважно приїжджали торгувати до Путивля, Брянська (на Свенський ярмарок), Севська, Бєлгорода, Хотмижська, Рильська й інших російських міст, однак виїхати за встановлену «лінію порубіжних міст», зокрема, добратися до Калуги чи Москви) вдавалося не часто. Основними пунктами збуту товарів для росіян були Переяслав, Чернігів, Ніжин, Миргород, Стародуб, Почеп, Новгород-Сіверський, Прилуки, Гадяч, Київ, Чигирин, Корсунь, Канів, Умань, Біла Церква216. Після 1654 р. успіх торгівельних операцій для українців значною мірою залежав від характеру політичних відносин й політики російського уряду. Значних збитків вони зазнали у 1666–1667 рр., коли російські урядовці спробували вплинути на економічне життя Лівобережного Гетьманату.

———————

210 Акты ЮЗР. — СПб., 1878. — Т. Х. — С. 84.

211 Крип’якевич І.П. Назв. праця. — С. 213.

212 Халебський П. Назв. праця. — С. 178, 224.

213 Борисенко В.Й. Соціально-економічний розвиток... — С. 144–145.

214 Крип’якевич І.П. Назв. праця. — С. 210.

215 АІІ. — Оп. 3. — Спр. 7. — Арк. 84, 92; Сидоренко О.Ф. Українські землі у міжнародній торгівлі... — С. 140–141; Шевченко Ф.П. Політичні та економічні зв’язки України з Росією — С. 384–386, 389.

Асортимент товарів (переважно це були продукти сільського господарства), якими торгували обидві сторони, істотно не змінювався. Якщо внаслідок недороду 1648–1649 рр. українські й російські торгові люди ввозили до України з Росії збіжжя й продукти харчування, то в наступні роки, навпаки, їх почали вивозити і в зворотному напрямі. Україна отримувала від росіян чимало солі, прісного меду (в голодні роки), хутра («мягкой рухляди»), обробленої шкіри, матеріалів для оздоблення храмів. Твердження ж про масштабний експорт до Гетьманату російської зброї й пороху є явно перебільшеним217. Торговці, купці й козацькі старшини продавали росіянам багато поташу, селітри, конопляного прядива, меду, воску, сала, олії, тютюну, горілки, великої рогатої худоби, коней, свиней, шкір-сирцю тощо218. Потрапляли на Свенський та інші ярмарки захоплені в обозах польської армії трофеї219. Продавали росіянам також порох, свинець та «гвинтівки». Вочевидь, це були непоодинокі випадки, бо восени 1653 р. гетьману довелося під страхом смертної кари заборонити їхній вивіз з козацької України220. Експортувалися й інші промислові товари: кожухи, шуби, кафтани, панчохи, скляні вироби, сукна тощо221. У 60-х — першій половині 70-х років помітно збільшився продаж поташу й селітри з буд старшин й вищого духовенства, а також горілчаної продукції. Наприклад, 1671 р. на кухлевий двір у Москві було привезено 30 729 відер горілки, 362 відра заспиртованих вишень, 423 відра морсу й 36 відер конопляного масла. Цього ж року лише глухівські купці привезли сюди на 187 підводах 192 бочки і 25 бочечок горілки222. Спеціально для українських купців були збудовані гостинні двори у Севську й Брянську, а для російських — у Стародубі й Мглині. Центрами торгівлі з Росією стали Стародуб, Ніжин й Кролевець, в якому з’єднувалися два найбільших торгівельних шляхи, що вели від Києва до Москви223.

———————

216 Шевченко Ф.П. Політичні та економічні зв’язки України з Росією… — С. 390–412.

217 АІІ. — Оп. 3. — Спр. № 8. — Арк. 3–4; Спр. № 36. — Арк. 471; Шевченко Ф.П. Політичні та економічні зв’язки України з Росією… — С. 416–427; Борисенко В.Й. Соціально-економічний розвиток... — С. 150–152.

218 АІІ. — Оп. 3. — Спр. № 7. — Арк. 132; Спр. № 23. — Арк. 11; Крип’якевич І.П. Назв. праця. — С. 210–211; Пиріг П.В. Економічні зв’язки Чернігівщини в середині XVII ст. // Укр. іст. журн. — 1991. — № 12. — С. 51; Стецюк К.І. Народні рухи на Лівобережній і Слобідській Україні в 50–70-х роках XVII ст. — К., 1960. — С. 64–66; Шевченко Ф.П. Політичні та економічні зв’язки України з Росією… — С. 427–435.

219 АІІ. — Оп. 3. — Спр. 7. — Арк. 220.

220 Там само. — Спр. 11. — Арк. 434.

221 Шевченко Ф.П. Політичні та економічні зв’язки України з Росією… — С. 435.

Гальмівним чинником у розвитку торгівлі була неврегульована система виплати торгового мита, різні збори (часто вони мали місцевий характер) з купців і торговців, зокрема, за переправи через ріки, («погребельний» і «мостовий»), користування ваговими й мірними засобами, з торгового місця, торгових комор, з возів тощо. Вони стягувалися магістратами й ратушами від продажу хліба, худоби, воску, жиру та іншої продукції224. У 1666–1667 рр. внаслідок політики російських воєвод у Лівобережному Гетьманаті митні тарифи помітно зросли (безмитно торгували лише ніжинські й київські купці), що викликало серед торгового люду масове невдоволення225. З усіх українських гетьманів тільки Б. Хмельницький намагався впорядкувати митну справу. В травні 1654 р. він запровадив новий митний тариф на ввіз і вивіз товарів, який був у 2,5 рази нижчий за діючий перед цим польський (від кожних 250 злотих збиралося мито у 2 злотих, а за польським — 2 злотих від 100 злотих). На відміну від поширеної в Речі Посполитій практики, в основу оподаткування були покладені предмети розкоші. Тим самим тарифна політика спрямовувалася на заохочення ввозу благородних металів й коштовного каміння й обмеження (через високе мито) їхнього вивезення з козацької України226.

Проголошення незалежності Української держави відразу ж висунуло на одне з чільних місць проблему заснування власної фінансової установи, забезпечення надходжень до неї й карбування монети. Функціонування національної системи фінансування фактично було налагоджено на кінець 1650 р. і в своїй основі залишалося незмінним до 1676 р. Відразу ж істотним організаційним недоліком стало об’єднання державних прибутків (Війська Запорозького) з власне гетьманськими (відокремлення одних від других було передбачено тільки в «Пактах і конституціях…» Пилипа

———————

222 Борисенко В.Й. Соціально-економічний розвиток... — С. 153–155; Компан О.С. Міста України… — С. 308; Романовский В.А. Указ. соч. — С. 415.

223 Стецюк К.І. Народні рухи на Лівобережній і Слобідській Україні в 50–70 рр. XVII ст. — С. 64–65.

224 Дядиченко В.А. Назв праця. — С. 86–87; Мельниченко В.М. Назв праця. — С. 70–71.

225 Національна бібліотека України НАН України ім. В. Вернадського. Інститут рукопису (далі — НБУВ. ІР). — Ф. ІІ. — Спр. № 15421. — Арк. 44; Спр. № 15422. — Арк. 128–130, 146–147.

226 Компан О.С. Міста України… — С. 277; Крип’якевич І.П. Назв. праця. — С. 248; Мельниченко В.М. Назв праця. — С. 70; Смолка А.О. Назв праця. — С. 74.

Орлика 1710 р., із введенням посади генерального підскарбія)227. Фінансами розпоряджався безпосередньо гетьман, якому підлягав «гетьманський підскарбій», що займався практичними питаннями наповнення скарбу. Нижчими посадовцями були завідувач орендами, фінансові агенти та збирачі податків («екзактори»). У полках організацією надходження фінансів відали полковники (подекуди з’являлися посади полкових підскарбіїв), а у сотнях — сотники. У містах і містечках збір коштів здійснювався бургомистрами228. Відсутність окремішної централізованої структури, яка б зосереджувала у своїх руках увесь процес надходження фінансів до скарбниці, створювала вкрай сприятливі умови для зловживань. Оскільки сотників і полковників ніхто не контролював, то, зрозуміло, вони часто плутали державну «кишеню» з власною. Механізми цього процесу розкрив, зокрема, влітку 1657 р. у Москві український посол П. Тетеря. Полковники, визнавав він, збираючи податки з кожного двору по 2–3 злотих, кажуть, що вони йдуть «на гетьмана, а гетьману хоча і щось дадуть, і то не все, а користуються тим полковники...»229. З поділом козацької України 1663 р. на два Гетьманати у кожному з них формуються свої військові скарби; мала його і Запорозька Січ.

Основними джерелами надходжень до державної скарбниці слугували земельний фонд (пригадаймо, держава була його співвласником), оподаткування населення, прибутки з промислів, мито з торгівлі тощо. Щоправда, за гетьманування Б. Хмельницького випадки продажу землі з дозволу уряду були поодинокими. Лише з початку 70-х років у Лівобережжі цей процес починає набирати обертів (у Правобережжі, як уже зазначалося, ситуація розвивалася за іншим сценарієм). Тому частка коштів від операцій з купівлі-продажу земельних наділів у скарбниці була невеликою. Інша справа, що розглядаючи землю власністю Війська Запорозького, уряд вважав цілком легітимним збір податків не лише із поспільства, але й деяких категорій козацтва. Саме ці надходження й слугували основними джерелами поповнення скарбниці. На думку В. Веселаго, вони становили 60% усіх фінансових ресурсів230. Збір податків з населення запроваджується наприкінці 1648 р. До цього часу скарбниця наповнювалася здобиччю, взятою в обозах розгромлених польських військ (вона в основному поступала від наказного гетьмана М. Кривоноса й козацьких полковників, котрі влітку і восени звільняли українські землі).

———————

227 Крип’якевич І.П. Назв. праця. — С. 245; Субтельний О. Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVIII ст. — К., 1994. — С. 55, 64.

228 Веселаго В.В. Принципи економічної політики Богдана Хмельницького. — С. 99; Крип’якевич І.П. Назв. праця. — С. 245.

229 Акты ЮЗР. — СПб., 1879. — Т. ХІ. — С. 745.

230 Веселаго В.В. Принципи економічної політики Богдана Хмельницького. — С. 99.

Вже у січні 1649 р. до скарбниці почали надходити перші кошти від збору податків231. За гетьмана Б. Хмельницького, згідно з проведеними науковцями дослідженнями, основним був постійний податок з двору («подимне»), який збирався з посполитих й інколи з козаків грошима. Існував податок за виробництво спиртних напоїв — показанщина, який платили й козаки (щоправда, гетьман в окремих випадках міг звільняти їх від нього)232. Крім традиційних, набрала поширення виплата надзвичайного податку — військового (стації), як у грошовій, так і натуральній формах, який частково використовувався на утримання татар.

Про розміри надходжень до скарбниці певне уявлення дають змогу скласти свідчення згадуваного уже П. Тетері. За його словами виходило, що якби збирати з кожного селянського двору по 1–2 злотих (1 червоний злотий у середині XVII ст. дорівнював 5,5–6 злотих), то лише у Київському воєводстві загальна сума доходила б до 50 тис. червоних злотих. Так, навесні 1649 р. з кожного двору «на війну» було зібрано по 4 талери233. Восени посполиті виплатили чинш234. В кінці наступного року за наказом гетьмана з посполитих і з козаків «по усій Україні, аж до самого кордону» зібрали стацію по пів-осьмачки збіжжя235. Навесні 1651 р. у Лівобережжі населення виплачувало подимний податок по 4 талери з двору, а в Правобережжі — стацію на татар (по 8 тис. злотих та 30 коней з кожного полку)236. 1652 р. селяни дали податок «від плуга», а також в окремих районах разом з міщанами і козаками — стацію для утримання артилерії237.

В цілому згадані податки не особливо обтяжували посполитих, тому в П. Алепського склалося враження, що вони взагалі їх не мали238.

Державний скарб поповнювався і за рахунок прибутків з промислів, які раніше належали Польській державі, магнатам і шляхті, а тепер перейшли у власність Війська Запорозького. Найбільший процент надходжень поступав від продажу поташу, спиртних напоїв (меду, пива й горілки), тощо239.

———————

231 Акты ЮЗР. — СПб., 1862. — Т. ІІІ. — Дополнения. — С. 36; Документы об освободительной войне украинского народа… — С. 203.

232 Веселаго В.В. Экономическая политика Богдана Хмельницкого (1648–1657): Дис. … канд. эк. наук. — К., 1955. — С. 288–291; Крип’якевич І.П. Назв. праця. — С. 249–250.

233 Grabowski A. Ojczyste spominki. — Kraków, 1845. — T. II. — S. 42.

234 АІІ. — Оп. 3. — Спр. № 55. — Арк. 135; Michałowski J. Księga pamiętnicza. — Kraków, 1864. — S. 509.

235 Бібліотека Польської академії наук (Краків). ВР. — Спр. № 1062. — Арк. 351 зв.

236 АГАД. — Ф. 553. — Від. VI. — Спр. № 36. — Арк. 588; НБУВ. ІР. — Ф. ІІ. — Спр. № 13700. — Арк. 100.

237 АІІ. — Оп. 3. — Спр. № 54. — Арк. 30; АМГ. — Т. ІІ. — С. 308; Крип’якевич І.П. Назв. праця. — С. 249.

238 Халебський П. Назв праця. — С. 109.

Поширювалася практика передачі ремесел та промислових об’єктів в оренду. Орендарями ставали міщани, старшини, ратуші й магістрати міст, монастирі; виділявся прошарок фахових орендарів (з багатих міщан і козаків, що спеціалізувалися у цій сфері діяльності)240. Наприклад, київський воєвода А. Кисіль восени 1649 р. повідомляв канцлеру, що звідусіль збирають кошти від оренд для Б. Хмельницького, а також спродують для нього запаси поташу241. Влітку наступного року посланці коронного хорунжого О. Конецпольського розповідали, що гетьман «жодного староства, а ні жодних маєтків й. м. п. хорунжому повернути не хоче, а все на себе поорендував на десяту частину дешевше ніж раніше були оренди»242.

Важливим джерелом поповнення скарбу були прибутки від торгівлі. Вони надходили від різних торгівельних зборів, які виплачували купці на дорогах, торгах і ярмарках, а також з мита на іноземні товари243. Важливість цих надходжень підкреслював, зокрема, у своєму щоденнику П. Алепський. За його словами, «Хміль оддає на відкуп утримувачам митниць увесь митний збір з купців на кордонах своєї держави, а також прибутки від продажу меду, пива, горілки за сто тисяч динарів (червінців)»244.

Постає питання: яку суму складали річні надходження до скарбу? Великий польський гетьман М. Потоцький обчислював її восени 1650 р. у більш ніж 5 млн злотих245. І. Крип’якевич вважав названу цифру занадто перебільшеною246. В. Веселаго, зробивши відповідні розрахунки, дійшов висновку, що вона не є «надто перебільшеною», а отже її можна вважати орієнтовною247. Як на наш погляд, таке припущення виглядає цілком вірогідним. Саме наявність наповненого бюджету давала змогу Б. Хмельницькому успішно розв’язувати основні проблеми державного життя. Не без підстав він виношував, зокрема, наміри (зима 1653 р.) створення 50-тисячного «грошового війська, на зразок кварцяного...»248.

———————

239 Крип’якевич І.П. Назв. праця. — С. 246.

240 Крип’якевич І.П. Назв. праця. — С. 246–248; Веселаго В.В. Экономическая политика Богдана Хмельницкого... — С. 283–284.

241 Michałowski J. Op. cit. — S. 509.

242 ЛНБ. ВР. — Ф. 5. — Спр. Оссолінських № 225/ІІ. — Арк. 305.

243 Веселаго В.В. Экономическая политика Богдана Хмельницкого... — С. 285–288; Крип’якевич І. П. Назв. праця. — С. 248–249.

244 Халебський П. Назв праця. — С. 109.

245 АГАД. — Ф. 553. — Від. ІІ. — Книга № 18. — Арк. 70.

246 Крип’якевич І.П. Назв. праця. — С. 250.

247 Веселаго В.В. Экономическая политика Богдана Хмельницкого... — С. 294–295.

248 БМЧ. ВР. — Спр. № 142. — Арк. 54.

Започаткована ним фінансова система з часом набувала нових рис. Від 1660-х років окреслюються відмінності у її функціонуванні на Правобережжі й Лівобережжі. З літа 1663 р. вони наростають й після Андрусівського договору 1667 р. зумовлюють відгалуження від загальновійськового регіональних скарбів. У Лівобережжі спостерігалося прагнення російського уряду спочатку обмежити джерела його наповнення й право гетьмана розпоряджатися ним, а пізніше — в 1666–1667 рр. — взяти повністю під контроль, звівши до мінімуму обсяг надходжень (податки з селян і міщан мали переважно направлятися до російської казни). У Правобережній Україні у першій половині 1660-х років відбувалося відродження дореволюційної моделі фінансової системи, отже скарб Правобережного Гетьманату також втратив як самостійність, так й основні джерела поповнення. Тому П. Дорошенко у березні 1666 р. порушив перед королем і сеймом клопотання, щоб хоча на рік звільнити поспільство й козацтво від обов’язку утримувати за власний рахунок жовнірів розташованих там залог, а надходження від збору індукти (мита за товари, які ввозилися чужоземними купцями) на території Брацлавського і Київського воєводств віддати до скарбу Війська Запорозького249. Добившись незалежності від Речі Посполитої та взявши у внутрішній політиці курс на активізацію економіки, гетьман у результаті вжитих заходів зумів наповнити скарб коштами, не обтяжуючи поспільство непосильними податками. За визнанням одного з польських сановників, «поборів, подимних і такого роду податків і не згадуй! А якщо й випаде податок, який за універсалом гетьманським чи полковницьким раз на рік, щонайбільше — два на тих, котрі не ходять на війну, через нездатність або, наприклад, на ремісників чи торгових людей, і то не перевищить цей податок десятка з лишком золотих на рік, хоч би й з найбагатшої особи. А жодного іншого тягару на люд посполитий ніколи не буває...»250.

Ефективність функціонування фінансової системи значною мірою залежала від стану грошового обігу. При Б. Хмельницькому на території козацької України найбільш ходовими залишалися польська, литовська й західноєвропейська монети: злоті, червоні злоті, талери, дукати, гроші, литовські гроші, шостаки, чехи, шаги й ін. З прийняттям царської протекції поширюється російська монета, яка починає домінувати у Лівобережжі з середини 60-х років: рублі, єфимки, копійки. У Правобережжі переважали польські, а з 70-х років також і турецькі монети (акче — леви)251. Переживаючи фінансові кризи у середині XVII ст., уряди Речі Посполитої та Російської держави пішли на карбування неповноцінної монети, що завдало значної шкоди економіці в цілому й торгівлі, зокрема.

———————

249 Крикун М. Інструкція послам Війська Запорозького... — С. 219–221.

250 Мицик Ю. Козацька держава... — С. 5.

251 Веселаго В.В. Экономическая политика Богдана Хмельницкого... — С. 297–299; Крип’якевич І.П. Назв. праця. — С. 251; про ходіння монет і грошовий обіг див. також: Шугаевский В.А. Монета и денежный счет в Левобережной Украине в XVII в. — Чернигов, 1918; Спасский И.Г. Денежное хозяйство Русского государства в середине XVII в. и реформы 1654–1663 гг. // Археографический ежегодник за 1959 г. — М., 1960; Котляр М.Ф. Грошовий обіг на території України доби феодалізму. — К., 1971; Його ж. Нариси історії обігу й лічби монет на Україні XІV–XVIIІ ст. — К., 1981; Його ж. Гроші й грошове господарство // Історія української культури. — Т. 3. — С. 1086–1099.

Так, у Польщі на початку 60-х років за наказом короля почали «клепати» з міді й срібла «шеляги» — тимфи, в яких питома вага срібла сягала тільки допустимого для 18 грошей рівня. Населення ж змушували користуватися ними як повноцінними злотими (30 грошей). Упродовж трьох років їх випустили у обіг 6 млн, що для економіки Правобережного Гетьманату становило справжню загрозу252. В свою чергу 1656 р. Росія розпочала карбування мідних рублів, які за номінальною вартістю прирівнювалися до срібних. Це призвело до знецінення мідних грошей (за один рубль давали 10–12 мідних) і, як наслідок, зростання цін, особливо на продовольство. На початку 60-х років у Лівобережжі українці масово відмовлялися брати мідні монети й не приховували невдоволення фінансовою політикою російського уряду253.

Дати ствердну відповідь щодо карбування у 50–70-х роках власних українських грошей важко. В деяких джерелах згадується про започаткування цього процесу при Б. Хмельницькому (зокрема, про це повідомлялося й на сторінках «Gazette de France»)254. В спеціальній літературі згадується також про опис майна ніжинського полковника В. Золотаренка 1663 р., в якому серед іншого йшлося і про «3000 золотих черкаського рахунку» (відомо, що росіяни часто називали українців черкасами)255. Є дані, що П. Дорошенко організував 1666 р. карбування срібної монети у Торговиці256. Відомо, що при ньому перебував «майстер грошової справи Серебреник», котрий згодом перебрався до Росії257. Однак це лише уривчаста інформація, переконатися у достовірності якої можна буде тільки за умови віднайдення хоча б однієї монети. До того ж часу питання залишатиметься відкритим.

———————

252 Компан О.С. Міста України… — С. 275–276; Економічна історія України і світу. — С. 173.

253 Стецюк К.І. Народні рухи на Лівобережній і Слобідській Україні. — С. 203–204, 226.

254 АГАД. — Ф. 559. — Спр. № 3036. — Арк. 148; Акты ЮЗР. — Т. ІІІ. — С. 408; Крип’якевич І.П. Назв. праця. — С. 251.

255 Веселаго В.В. Экономическая политика Богдана Хмельницкого... — С. 293.

256 Дорошенко Д. Назв праця. — С. 107; Бакалець О. Монетні скарби як джерело вивчення грошового обігу Гетьманщини (1648–1764): Автореф. дис. … канд. іст. наук. — К., 2007. — С. 7, 9.

257 Компан О.С. Міста України… — С. 275; Бакалець О. Назв. праця. — С. 7, 9.

«Кінець ХVІІ і початок ХVІІІ століття застають українське народне господарство на великому і цікавому піднесенні, коли зійшлися в загальній справі торгового обміну і зголоднілий за довгі роки Руїни без української сировини західно-європейський ринок, і, без сумніву, утруднене довгою відсутністю імпорту західно-європейських фабрикатів українське господарство», — зазначав О. Оглоблин258. Початки цього піднесення слід шукати в тих кардинальних змінах, яких зазнала, починаючи з 1648 р., українська економіка. Втягнений політичними подіями середини — другої половини ХVІІ ст. у вир суспільних і соціально-економічних перетворень доби європейських революцій раннього нового часу український соціум з постанням самостійної Української держави опинився перед непростим і водночас доленосним вибором — залишитися в тенетах середньовічного способу виробництва з відповідною системою господарських цінностей і формами організації відносин між суб’єктами господарювання або встати на шлях (власне, запропонований козацтвом) створення моделі, ґрунтованої на засадах ринкової економіки з вільним приватним підприємництвом та породженими новою епохою соціальними і господарськими зв’язками. Обравши другу альтернативу, український народ в практичній площині її реалізації фактично упередив появу пізніших концепцій в галузі дослідження економічної історії та історії економічної думки. Йдеться про тісну пов’язаність економічної сфери з політичними, духовними та соціокультурними тенденціями свого часу, доведену в теоріях Й. Кулішера, Ф. Новаліса, В. Куля, У.У. Ростоу, Д. Лукача, Р. Фьорса, Й. Шумпетера, Ж. Пуар’є та багатьох інших мислителів. Повсякденною практикою вибудови національної економічної системи, особливо на першому етапі революції, українці демонстрували перевагу господарської ініціативи особисто вільного індивідуума, який повністю усвідомлював залежність матеріального статку своєї родини від вкладеної у будь-яку виробничу сферу власної праці.

Революція не лише привела в рух великі маси населення, сприяла звільненню колосальних земельних масивів і робочих рук. Вона призвела до радикальної зміни форм власності, надавши перевагу невеликим господарствам перед латифундіями великих земельних власників, поширеними в центрально-східному регіоні Європи. Товаризація ринку праці сприяла зміцненню торгівельно-економічних зв’язків між окремими господарсько-географічними районами як Української держави, так і того етнічного українського ареалу, що залишався поза її межами. Водночас зростаючий попит як на продукцію сільського господарства, так і на найрізноманітніший асортимент товарів промислового сектору сприяв розширенню і відмежовуванню від вже добре відомих галузей нових виробничих напрямів, професійній спеціалізації. По суті, в Україні створювалася оаза того типу господарювання, який, дещо раніше апробований на європейському заході, спричинив у наступному столітті в найбільш розвинених країнах континенту великий промисловий переворот і економічне зростання.

———————

258 Оглоблин А.П. Очерки истории украинской фабрики. Мануфактура в Гетманщине. — С. 32.

На жаль, Україна опинилася на маргінесах цього європейського процесу. Реалії складалися так, що зміцнити паросткам нового на українському грунті не судилося. Вже після смерті Б. Хмельницького рудименти попереднього способу господарювання та виробничих відносин, що залишилися в надрах економічної сфери, поступово почали диктувати вибір між річпосполитською, російською та національною моделями господарювання не на користь останньої. Поверталася велика приватна власність, носії якої поширювали свій вплив як на сільськогосподарський, так і на промисловий сектори, створювалися умови для другої хвилі закріпачення поспільства, українська економіка знову підпадала під вплив іноземного капіталу, для якого володіння українським ринком, українськими чорноземами та українською сировинною базою ставало стрижнем власної економічної могутності.



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.