Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII-XVIII ст.

Джерела та соціальна база формування владної вертикалі

Сформована революційним шляхом політична влада набула яскраво виражених національних рис. Основним її джерелом стала воля повсталого народу, котрий рішуче виступив проти польського панування. Анонімний автор «Римованої хроніки» в образній формі відбив той факт, що, взявшись за зброю, українці прагнули добитися того, аби «в Руських краях» зникла й сама пам’ять про польське владарювання («лядську кров») і «щоб її духу русинський ніс і не чув»41. Ці настрої охопили всі без винятку регіони українських земель. Прагнення жити незалежно від Речі Посполитої знайшло реалізацію в утвердженні на звільнених теренах суспільно-політичної організації у формі «козацького устрою», який ґрунтувався на колективній волі козацької спільноти (Війська Запорозького). Не випадково утворена державапочала офіційно іменуватися «Військо Запорозьке», що відбилося, зокрема, і в титулатурі гетьманів42.

Джерелом влади виявилися й норми українського звичаєвого, а в самоврядних містах (за виключенням ратушних) — магдебурзького права, що регулювали владні відносини. Вони визначали складну систему владних повноважень центральних і місцевих органів влади й загальнообов’язкові правила поведінки членів суспільства. «Коли за згодою всієї старшини ухвалиться яке рішення, — пояснював український володар великому коронному гетьману в листі від 22 березня 1656 р., — то його порушити нам приватним чином не можна», бо «у цих краях, якщо що-небудь робиться без спільних старших і молодих рад, то воно звичайно не буває сталим, бо такий [порядок] Військо обґрунтувало навіть звичаями»43. Водночас слід зауважити, що, керуючись насамперед політичною доцільністю, ніж прихильністю до звичаєвих традицій, саме Б. Хмельницький прилучився до того, що від початку його владарювання на звільнених теренах започаткувався процес перетворення у джерело влади й гетьманської волі. У конкретній історичній ситуації для Української держави частково джерелами влади перманентно ставали прагнення й воля зарубіжних монархів — польського або шведського королів, російського царя, кримського хана чи турецького султана, що в кінцевому рахунку відіграло фатальну для української державності роль.

———————

41 Мицик Ю. Буремний 1648 рік (добірка неопублікованих джерел) // Національно-визвольна війна українського народу середини XVII століття: політика, ідеологія, військове мистецтво: Зб. статей. — К., 1998. — С. 307–310.

42 Сас П.М. Політична культура українського суспільства (кінець XVI — перша половина XVII ст.). — К., 1998. — С. 116–117.

43 БМЧ. ВР. — Спр. № 1656. — Арк. 211; БН. ВМФ. — № 16460.

Національною особливістю стало й те, що, перебуваючи у стадії формування, всі основні складові влади (суб’єкт, об’єкт та ресурси) відзначалися недовершеністю внутрішніх структур і неусталеністю системи взаємодії. Безпосереднім носієм влади чи її суб’єктом виступали інститути політичного життя, серед яких першість належала державі, а також (за певних обставин) окремі особи, задіяні у прийнятті ухвал, наприклад, учасники чорних / генеральних (військових) та старшинських рад. Відносини між суб’єктом та об’єктом влади загалом мали багато типологічно спільних рис з аналогічними процесами у ряді держав ранньомодерної Європи, хоча перманентно й зазнавали на собі спричиненої політичним чинником кореляції у бік повернення до зразків попередньої доби. Однак характерним було те, що національна модель взаємодії між суб’єктом і об’єктом політичного життя ґрунтувалася на тому, що суспільство в Українській козацькій державі відзначалося демократичністю, а привілейований стан (козацтво) залишався відкритим для інших станів і груп. Якщо в Речі Посполитій та в інших європейських країнах поспільство (за винятком жителів магдебурзьких міст) було завжди тільки об’єктом влади, то в козацькій Україні воно через механізм генеральної ради (як визнавав весною 1669 р. П. Дорошенко, хоча він має гетьманську владу, але без дозволу старшини «і без ради військової» розв’язувати важливі питання не може44; показовим також є його пояснення російському уряду щодо причин затримки направлення посольства до Москви: «бо йдеться не про самих гетьманів, але про все Військо Запорозьке і не про одне місто Чигирин, але про всю Україну і про все поспільство — без ради всіх неможливо швидко вчинити»45) перетворювалося і на її суб’єкта.

Характерними для України є приклади, які засвідчують існування (особливо на початковому етапі) контролю за діями влади з боку повсталого нереєстрового козацтва й поспільства. Так, 10 вересня 1649 р. з обозу польської армії повідомляли: «Дуже були б раді сам Хмельницький із старшиною і реєстровим козацтвом вчинити мир, але чернь на це не хоче дозволити й слова промовити, одне лише — битися…»46. Це ж підтверджував і сам гетьман. Зокрема, під час розмови з посланцем Я. Радзивілла він між іншим зауважив: «…коли б тепер вчинив мир, так мене ж поспільство відразу ж вбило»47. І надалі йому неодноразово доводилося зважати на суспільні настрої.

———————

44 Акты ЮЗР. — Т. VIII. — С. 184.

45 Цит. за: Окиншевич Л. Генеральна рада на Україні — Гетьманщині ХVII–ХVIIІ ст. // Праці Комісії для виучування історії західноруського та українського права. — К., 1929. — Вип. 6. — С. 338.

46 БМЧ. ВР. — № 143. — Арк. 63–64.

47 Там само. — № 142. — Арк. 59.

Від самого початку нова українська влада демонструвала потужне вольове начало. Характерно, що при формуванні урядової політичної програми одним із пріоритетних для Б. Хмельницького стало завдання зміцнення владних повноважень гетьмана. Добре розуміючи, що такий курс вступав у протиріччя з традиційним республіканізмом Війська Запорозького, Б. Хмельницький, втім, вже з другої половини 1648 р. вживав рішучих заходів щодо зосередження всієї повноти влади в своїх руках. Він дедалі частіше відмовляється від практики скликання «чорної» ради, а на військовій нараді під Замостям заявив: «Панове полковники! Тут на війні мій один голос — усім наказ! До послушенства усі і ждати моїх наказів!»48

Від початку 1649 р. джерела фіксують тенденцію ідентифікування Б. Хмельницьким своєї влади не як виборного й водночас підлеглого Короні гетьмана, а як цілком самодостатньої влади повноправного володаря Української держави, що засвідчувало переосмислення ним самого сенсу визвольних змагань українців. Вважаючи свою залежність від короля Яна Казимира чистою формальністю (підтвердженням цьому слугує заява: «а ні король, а ні Річ Посполита до жодної справи не зможуть змусити. Бо я вільний собі…»49), гетьман у своїй титулатурі в листах й універсалах починає пропускати слова «його королівської милості». Такі зміни в його поведінці і настроях відзначили, зокрема, члени польської делегації під час лютневих переговорів з українською стороною в Переяславі. «…Ми застали Хмельницького, який так значно перемінився і через дії іноземних правителів, і через самого себе, — повідомляли комісари королю, — що йому вже не про козацтво йдеться, тільки про володаря й князя руських провінцій, як він наказав звертатися до нього, хоч і скрито»50.

Зведення нанівець залежності української влади від польського трону дало можливість Б. Хмельницькому зосередитись на вирішенні нагальних питань розбудови міцного державного організму. Він вживав дієвих заходів для зміцнення суверенності України. Звертає на себе увагу рішучість, з якою гетьман добивався виконання прийнятих ним рішень. Для прикладу наведемо універсал від 2 серпня 1650 р. чернігівському та білоцерківському полковникам, в якому наголошувалося: «Як тільки цей універсал потрапить до ваших рук, зараз же з одного міста до іншого його відсилайте, бо застерігаю кожного, хто затримає його хоч на годину і не пошле, я публічно заявляю, що такий буде визнаний неслухняним, а також згідно з військовими артикулами для прикладу нагадування іншим, щоб не наважувалися в подібних випадках грішити, буде покараний на горло»51.

———————

48 Цит. за: Тис-Крохмалюк Ю. Бої Богдана Хмельницького: Військово-історична студія. — Мюнхен, 1954; 2-ге вид. — Львів, 1994. — С. 21.

49 Архів головний актів давніх (далі — АГАД). — Ф. 553. — Від. VI. — Спр. № 36 і 37/1. — Арк. 458.

50 Джерела з історії Національно-визвольної війни українського народу 1648– 1658 рр. / Упоряд.: о. Юрій Мицик. — К., 2012. — Т. 1. — С. 204.

Окремі джерела свідчать, що Б. Хмельницький володів правом на життя і смерть будь-кого з мешканців держави, включаючи і представників генеральної старшини, якщо ті демонстрували нелояльне ставлення або дозволяли собі знехтувати його розпорядженням. У вересні 1650 р. литовський канцлер звертав увагу на той факт, що гетьман мав «слухняних собі усіх Русинів, котрі завжди були готові виконувати його волю»52. Це ж підтверджує і венеціанський дипломат Альберто Віміна. Згідно із його записом, зробленим під час перебування в Україні, Б. Хмельницький тримав військо «в дисципліні суворими покараннями», і саме йому належало «вирішення важливих справ»53. Провідну роль гетьмана на українській владній арені неодноразово відзначали і вищі державні сановники Речі Посполитої та інших сусідніх країн54.

Протягом 1652–1653 рр. український володар продовжував вживати заходів для зміцнення централізації влади та концентрації максимуму владних повноважень у своїх руках. У джерелах зустрічаються відомості, що він уже користувався (хоч й обережно) правом скасування ухвал старшинської ради. Є також інформація, що восени 1652 р. Б. Хмельницький «привласнив собі права» польського короля, віддавши наказ про карбування власної монети55. Розширення прерогатив гетьманської влади не залишилося поза увагою сучасників. Зокрема, шляхтич Олекшич у листі до І. Богуна від 16 березня 1654 р. звертав увагу на зміну політичного статусу гетьмана: був раніше «вашим товаришем», а тепер «став вашим паном»56. Як про «їх країни начальника і володаря» писав про Б. Хмельницького у листі до московського уряду навесні 1654 р. київський митрополит С. Косов57. На думку О. Оглоблина, статус гетьмана як єдиного і повноправного володаря Української держави юридично визнавався також умовами українсько-російського договору 1654 р.58 Втім, процес абсолютизації влади, який має документальне підтвердження59, відбувався далеко не без труднощів. Гетьману постійно доводилося зважати на сильний тиск з боку поспільства (щоправда, такі протестні виступи переважно спрямовувалися не на обмеження гетьманських прерогатив, а проти його соціально-економічної політики). Існував також спротив (переважно у пасивній формі) з боку окремих груп старшин, невдоволених авторитарними методами керівництва Б. Хмельницького.

———————

51 Документы Богдана Хмельницкого… — С. 182.

52 Radziwill A.S. Pamiętnik o dziejach w Polsze 1647–1656. — Warszawa, 1980. — T. 3. — S. 270.

53 Молчановский Н. Донесения венецианца Альберто Вимина о козаках и Б. Хмельницком // Киевская старина. — 1900. — Т. 68. — № 1. — С. 73–74.

54 АГАД. — Ф. 553. — Від. ІІ. — Кн. 18. — Арк. 70.

55 Там само. — Ф. 559. — № 3036. — Арк. 148.

56 Акты ЮЗР. — СПб., 1878. — Т. Х. — С. 556.

57 Карпов Г. Критический обзор разработки главных русских источников по истории Малороссии, относящихся за время: 8-е генваря 1654 — 30-е мая 1672 года. — М., — С. 86–87.

Під час революції сформувалися всі характерні ознаки політичної влади. Так, яскраво проявлялося домінування її владної волі, якій підлягали всі особи й соціальні спільноти. Її рішення ставали обов’язковими для суспільства. Політична влада мала публічний характер і відзначалася моноцентричністю (право прийняття ухвал, що стосувалися суспільства, належало державі через її вищі владні структури). Завдячуючи тому, що зусиллями Б. Хмельницького у владному просторі України було вибудовано вертикаль жорсткої централізації, інститут влади став інструментом реалізації внутрішнього суверенітету держави. Чинність його розпоряджень поширювалася на всі звільнені території.

Уже в 1648 р. на основі козацьких традицій виник апарат управління — центральні й місцеві владні структури, які взяли під контроль усі сфери функціонування суспільства. У такий спосіб утверджувалася монополія політичної влади на регламентацію суспільного життя. Засобом донесення основних засад політики гетьмана до центральних й місцевих органів влади, а також управлінських структур самоврядних поселень були накази, які репрезентували владне повеління. Відмова від їх виконання (за винятком періодів паралічу влади) приводила в дію каральний апарат, який застосовував до об’єкта волепокладання різні види покарання (до смертної кари включно), що фіксують десятки універсалів гетьманів, полковників й інших старшин. Таким чином, підпорядкування волі державного апарату не тільки приватних чи групових волеустремлінь осіб, а й соціальних спільнот перетворювалося на узвичаєну норму у взаємовідносинах влади і соціуму. Це відбувалося одночасно з процесом «нормування поведінки як узагальнення правил у відповідності із загальним інтересом»60, чому сприяли процеси формування системи вертикальної соціальної мобільності, але перешкоджали постійні воєнні дії, люмпенізація частини населення й гострі соціально-політичні конфлікти у суспільстві. Водночас відпрацьовувалися механізми відстоювання своєї суверенності щодо інших держав. Будь-які спроби Речі Посполитої чи Російської держави підпорядкувати собі управлінський апарат козацької України чи обмежити її державний суверенітет, як правило, наштовхувалися на потужний спротив, що виливався, наприклад, у масові виступи проти умов Зборівського, Білоцерківського, Гадяцького, Переяславського, Чуднівського й Московського договорів. Лише з кінця 60-х років уряд Лівобережного Гетьманату остаточно відмовляється (під тиском Москви) від проведення самостійної зовнішньої політики.

———————

58 Оглоблин О. Проблема державної влади на Україні за Хмельниччини й Переяславська угода 1654 року // Український історик. — 1965. — № 3–4. — С. 11–14.

59 Русская историческая библиотека. — СПб., 1884. — Т. VIII. — С. 1281, 1284; Акты ЮЗР. — СПб., 1879. — Т. ХІ. — С. 746, 764.

60 Оглоблин О. Проблема державної влади… — С. 114.

Важливим питанням дослідження інституту влади є з’ясування прерогатив центральних і місцевих владних структур та характеру їх функціонування. І хоча це питання перманентно опинялося в полі дослідницького інтересу, все ж було б занадто оптимістичним твердити, що на сьогодні маємо більш-менш цілісну його наукову реконструкцію. Зауважимо, що в козацькій Україні процес розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу й судову дещо затягнувся у часі й набув більш-менш довершених форм, на жаль, лише на момент затухання власне національної державотворчості. Тим не менше, структурування владної вертикалі почалося практично одночасно з закладанням підвалин національної політичної системи.

Як зазначалося, у 1648 р. розпочався складний процес еволюції загальної (генеральної) військової ради — «суворого сенату», за образною характеристикою А. Віміни61, з органу козацького самоврядування у найвищий державний орган козацької України62. До компетенції ради належало розв’язання найголовніших питань внутрішньої і зовнішньої політики, а також обрання гетьмана й генеральної старшини. Оскільки ця політична інституція уособлювала вияв прямої демократії, в її роботі брали участь десятки тисяч осіб (козаки, покозачене поспільство, часто представники духовенства). Нерідко під час обговорення (ухвали приймалися більшістю голосів простим волевиявленням) мало місце протистояння різних поглядів, що інколи переростало у зіткнення (Ніжинська чорна рада 1663 р.).

Стихійність перебігу ради, непередбачуваність прийнятих нею ухвал, брак оперативності й ефективності стали однією з причин відмови Б. Хмельницького з початку 1649 р. від її скликань. Відбувається переформатування генеральної ради у представницький орган, участь в роботі якого брали не всі козаки, а лише гетьман, генеральні старшини, полковники, сотники й обрані від кожної сотні делегати (від 2–4 до 20); інколи запрошувалися представники міщан і духовенства. Загальна кількість учасників ради могла обраховуватися 2–4 тис. осіб)63. Після смерті Б. Хмельницького спостерігається відродження важливої політичної ролі генеральної ради, хоча з середини 60-х років у Лівобережному Гетьманаті прийняті нею ухвали відзначалися переважно формальним характером (з 1669 р. рада збиралася лише за царським розпорядженням64). Натомість у Правобережжі за гетьманування П. Дорошенка цей інститут, навпаки, успішно функціонував (збирався понад 10 разів65), приймаючи рішення з найважливіших питань. На Січі загальна рада скликалася тричі на рік, участь у її роботі була обов’язковою для запорожців. Вона виступала одночасно як найвищий законодавчий, адміністративний і судовий орган влади66.

———————

61 Молчановский В. Донесение венецианца Альберто Вимина о козаках и Б. Хмельницком (1656) // Киевская старина. — 1900. — № 2. — С. 70.

62 Окиншевич Л. Центральні установи України-Гетьманщини… — С. 264.

Занепад з 1649 р. ролі генеральної ради супроводжувався зростанням значення старшинської ради, засідання якої відбувалися або у формі зібрання генеральних старшин і полковників, або у формі проведення старшинського з’їзду. У другому випадку яскравіше проявлялися її риси як представницького органу. До компетенції старшинської ради належало розв’язання найважливіших питань внутрішнього політичного життя, зовнішньої політики, регулювання збору податків, використання земельного фонду держави. Вона приймала також ухвали, що мали силу закону, й відігравала важливу роль на початковому етапі процедури обрання гетьмана. Хоча Б. Хмельницький і перетворив її у дорадчий орган, однак поважав традиції Війська Запорозького і всі важливі постанови проводив як рішення ради, надаючи їм у такий спосіб необхідну законність в очах козацтва67. Після його смерті старшинська рада перетворилася у впливовий самостійний орган, який претендував на рівну владу з гетьманом. Єдиним з-поміж володарів булави, кому вдалося уникнути протистояння з нею, виявився П. Дорошенко. Він щиро був переконаний в тому, що «без ради полковників й іншого товариства нічого не можна вчинити»68.

———————

63 Єрмолаєв В.М., Козаченко А.І. Органи влади і управління Української держави (друга половина XVII–XVIII ст.). — Харків, 2002. — С. 7–9; Козаченко А.І. Органи державної влади і управління України другої половини XVII ст.: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — Харків, 2001. — С. 9–10.

64 Єрмолаєв В.М., Козаченко А.І. Органи влади і управління Української держави… — С. 16.

65 Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. Огляд його життя і політичної діяльности. — Нью-Йорк, 1985. — С. 663.

66 Горобець В. Політичний устрій українських земель другої половини XVII–XVIII століть: Гетьманщина, Запорожжя, Слобожанщина, Правобережна Україна (спроба структурно-функціонального аналізу). — К., 2000. — С. 54–55.

67 Горобець В. Політичний устрій українських земель... — С. 17–18; Козаченко А.І.

Органи державної влади… — С. 11–12; Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція XVII ст. (1648–1676 рр.). — К., 1999. — С. 202, 204.

Важливе місце у системі центральних органів влади й управління посідав інститут генеральних старшин. До початку революції їх обирали на генеральних радах, а за гетьманування Б. Хмельницького вони вже призначалися. Пізніше практикувалися (в залежності від обсягів повноважень того чи іншого гетьмана) форми як їх обрання на генеральних чи старшинських радах, так і призначення. У перші роки існування національного державного організму з генеральних старшин сформувався генеральний уряд. Очолював його гетьман, який водночас був очільником держави. Особисті якості Б. Хмельницького й зосередження в його руках істотних важелів влади перетворили цю посаду на центральну «в політичній системі Гетьманщини»69. В умовах утвердження авторитарного режиму в сферу функціональних обов’язків гетьмана входило видання універсалів — нормативних актів, що мали силу закону на всій території козацької України; скликання й ведення генеральних і старшинських рад; командування збройними силами; призначення й звільнення з посад старшин; встановлення податків й управління фінансами; розпорядження земельним фондом; керівництво зовнішньою політикою; виконання функцій верховного судді тощо70. Разом з тим, відсутність практики фіксації у правних актах повноважень ради й гетьмана сприяла появі двох тенденцій — перетворення держави в олігархічну республіку або ж встановлення монархічної влади, презентованої спадкоємним гетьманством. Протистояння цих тенденцій потенційно загрожувало втягненням суспільства у вир жорстокої політичної боротьби з усіма трагічними в таких випадках для України наслідками. Спираючись на свій авторитет, Б. Хмельницькому вдавалося утримувати ситуацію під контролем. Після його смерті відбувається помітне звуження прерогатив гетьманської влади.

Фіксованої системи службової ієрархії старшинських урядів не склалося; в ході революції їх роль могла зростати чи зменшуватися.

———————

68 Акты ЮЗР. — Т. VIII. — С. 53, 184; Окиншевич Л. Центральні установи України-Гетьманщини XVII–XVIII ст. Рада старшини // Праці Комісії для виучування історії західньо-руського та вкраїнського права. — Вип. VIII. — К., 1930. — С. 249–256.

69 Струкевич О. Політико-культурні орієнтації еліти України-Гетьманщини (інтегральний погляд на питання). — К., 2002. — С. 254.

70 Горобець В.М. Засади політичних систем та інституційні моделі Гетьманщини, Запорозької Січі, Слобожанщини та Правобережної України // Історія української культури. — Т. 3. — К., 2003. — С. 120; Єрмолаєв В.М., Козаченко А.І. Органи влади і управління Української держави… — С. 23–29; Козаченко А.І. Органи державної влади... — С. 10; Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. — С. 236.

Традиційно друге місце після гетьмана займав генеральний обозний, третє — два генеральних осавули, четверте — два генеральних судді, п’яте — генеральний писар; почали формуватися уряди генерального підскарбія, генерального хорунжого та генерального бунчужного. Кожен з цих владних посадовців мав певні повноваження й функціональні обов’язки. Обозний відав артилерією, зведенням оборонних споруд, розташуванням табору, виконував обов’язки наказного гетьмана. Осавули займалися питаннями скликання генеральної ради, підтриманням дисципліни в армії, складанням козацьких реєстрів, організовували супровід іноземних послів. Вони часто призначалися наказними гетьманами. Судді очолювали колегію генерального суду, що розглядав цивільні й кримінальні справи. Писар стояв на чолі генеральної канцелярії, зберігав державну печатку, особисто візував документи уряду, як і осавули, виконував доручення глави держави. Підскарбій керував фінансами й відав організацією збору податків. Хорунжий і бунчужний доглядали за гетьманськими клейнодами — хоругвою і бунчуком71.

Помітну роль відігравала рада генеральної старшини (обозний, писар, два судді й два осавули), що становила собою постійно діючу інституцію. Вона займалася розв’язанням зовнішньополітичних, термінових і таємних справ, здійснювала повсякденне адміністративно-господарське управління країною, виконувала функції генерального штабу й верховного суду, організовувала й контролювала збір податків і мита. В період гетьманування Б. Хмельницького рада генеральної старшини виконувала дорадчу функцію, пізніше перетворилася у важливий орган законодавчої, виконавчої й судової влади72.

Виконавчо-розпорядчими урядовими установами виступали канцелярії, головною серед яких вважалася Генеральна військова. Вона зосереджувала в своїх руках адміністративне, військове, судове й фінансове управління державою, контролювала діяльність полкових і сотенних урядів, реалізовувала зовнішньополітичний курс гетьмана, вела діловодство. Артилерійська канцелярія підпорядковувалася обозному й займалася питаннями утримування у належному стані військової артилерії. У 50-х роках XVII ст. почала формуватися Фінансова канцелярія, до функцій якої перейшли організація збору податків, облік земельного фонду, контроль за доходами і витратами73.

———————

71 Горобець В. Політичний устрій українських земель... — С. 32–42; Єрмолаєв В.М., Козаченко А.І. Органи влади і управління Української держави… — С. 32–40; Козаченко А.І. Органи державної влади… — С. 12–13; Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. — С. 237–238.

72 Єрмолаєв В.М., Козаченко А.І. Органи влади і управління Української держави… — С. 30–32; Козаченко А.І. Органи державної влади… — С. 13; Окиншевич Л. Центральні установи України-Гетьманщини XVII–XVIII ст. Рада старшини... — С. 13–14.

Виникла власна судова система. Центральне місце в ній займав Генеральний військовий суд, до складу якого, крім генеральних суддів, входили гетьман, генеральні старшини і судовий писар. Він розглядав апеляції, що надходили від полкових і сотенних судів, й питання, з якими позивачі зверталися безпосередньо до гетьмана. Останній утворював також у разі необхідності судові комісії для розв’язання особливо складних і важливих справ74. Генеральний, полкові й сотенні суди замінили собою гродські, земські, підкоморські й панські, що перестали існувати. Козацьким судам підлягали не лише козаки, але й міщани та селяни, особливо у справах розбою та вбивств. У містах і містечках судочинство входило до компетенції колегії лавників і ратуші, у селах — війтів й отаманів (у північних районах Лівобережжя діяли копні суди — суди сільської громади). Негативною стороною організації судової справи було поєднання судової й адміністративної влади.

На місцях функціонували полкові й сотенні органи управління (уряди). Полковий уряд складали полковник та полкові старшини. На перших порах важливу роль відігравала козацька полкова рада, що обирала полковників і старшин, однак з 1649 р. її роль помітно зменшується. Б. Хмельницький зосереджує у своїх руках право призначати і звільняти полковників (перший подібний випадок відомий з травня того ж року)75. Ним користувалися й наступні гетьмани, хоча за умов послаблення їхньої влади відроджувалася демократична традиція обрання полковників на раді. Полковники виступали носіями верховної влади на території полків, й до їх прерогатив належало широке коло адміністративних, військових, судових і фінансових повноважень, починаючи від мобілізації козаків і до використання земельного фонду. Певною мірою інститут влади полковника був подібним до влади гетьмана. В управлінні полковники опиралися на старшину, яку складали обозний суддя, осавул і писар. Останні, як і полкова рада старшин та полкова канцелярія, виконували у межах полку функції, подібні до тих, які мали генеральні старшини, старшинська рада й Генеральна канцелярія на загальнодержавному рівні76.

———————

73 Горобець В. Політичний устрій українських земель... — С. 42–43; Єрмолаєв В.М., Козаченко А.І. Органи влади і управління Української держави… — С. 41–44; Козаченко А.І. Органи державної влади… — С. 13–14; Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. — С. 244–245.

74 Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. — С. 242.

75 Мыцык Ю.А. Анализ архивных источников по истории Освободительной войны украинского народа 1648–1654 годов. — Днепропетровск, 1986. — С. 30; Michalowski J. Księga pamiętnicza. — Kraków, 1864. — S. 409.

Полкова модель діяльності органів влади була перенесена у сотню, де сотенний уряд очолював сотник. До його складу входили старшини й городовий отаман. До 1649 р. у сотнях, як і в полках, уряд перебував у підпорядкуванні козацької ради, що обирала його. Проте в умовах посилення інститутів гетьмана, полковників і сотників її повновластя набуває формального характеру. Утверджується практика призначення сотників полковниками. Сотник мав широкі військові, адміністративні й судові повноваження, підлягаючи по вертикалі полковнику, чим забезпечувалася централізація влади. Сотенні осавул і писар виконували однотипні з полковими осавулами і писарем функції. Особливе місце посідав городовий отаман, наділений переважно адміністративною владою в містах. Він стежив за збереженням у них порядку, виконував обов’язки коменданта, за відсутності сотника очолював колегію сотенного суду. Городові отамани полкових міст займали вище, ніж сотники, становище й входили до складу полкового уряду77. Розв’язанням всього комплексу питань внутрішнього життя села займався сільський отаман78. На курінних отаманів покладалося виконання лише військових функцій.

Владні структури Запорожжя мали певні особливості. Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом влади була січова рада, ухвали якої набували обов’язкової для усіх козаків, старшин і кошового чинності. Рада обирала кожного року кошового отамана (за гетьманування Б. Хмельницького впродовж 1650–1657 рр. він призначався), або інколи (з кінця 50-х років) — кошового гетьмана й усіх старшин, які разом складали уряд — Кіш. Коло повноважень кошового гетьмана в історіографії ще не до кінця з’ясоване. Введений у науковий обіг документальний матеріал дає можливість лише реконструювати в загальних рисах функції кошового отамана. Відомо, що він поєднував у своїх руках військову, виконавчу, адміністративну й судову владу, а під час воєнних дій виступав головнокомандувачемвійська й наділявся, по суті, необмеженими повноваженнями. В мирний час цей посадовець очолював дипломатичну службу, відав військовою скарбницею, затверджував судові вироки. Другою особою в старшинській ієрархії був військовий суддя, який здійснював судочинство на основі звичаєвого права. Діловодство вів військовий писар; осавул наглядав за порядком у Січі, розслідував злочини й контролював виконання судових ухвал. Козаки куренів підпорядковувалися владі обраних отаманів. Вони часто користувалися серед запорожців більшим авторитетом, ніж кошова старшина. Наприкінці 40-х — у 50-х роках ХVІІ ст. зросла роль старшинських сходок (рад), до участі в яких запрошувалися військові старшини, курінні отамани та досвідчені козаки-ветерани («старики»)79. Водночас не можна не зазначити, що така відрубність січової влади від уніфікованої владної системи інших регіонів України створила реальну перспективу поступового перетворення Запорожжя на альтернативний Гетьманату політичний центр, який перманентно виступав осередком концентрації опозиційних центральній владі настроїв, чим безпосередньо загрожував існуванню самої української державності.

———————

76 Горобець В. Політичний устрій українських земель... — С. 44–45; Єрмолаєв В.М., Козаченко А.І. Органи влади і управління Української держави… — С. 45–58; Козаченко А.І. Органи державної влади… — С. 14–15; Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. — С. 240; Панашенко В.В. Полкове управління в Україні (середина XVII–XVIII ст.). — К., 1997. — С. 8–10.

77 Єрмолаєв В.М., Козаченко А.І. Органи влади і управління Української держави… — С. 59–69; Козаченко А.І. Органи державної влади… — С. 15–16; Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. — С. 240.

78 Єрмолаєв В.М., Козаченко А.І. Органи влади і управління Української держави… — С. 69–70.

Важливим інститутом політичного життя стали органи місцевого самоврядування. Нова українська влада при Б. Хмельницькому не лише не обмежувала діяльність міських й сільських самоврядних структур (за винятком кагалів, що були ліквідовані), а в окремих випадках навіть розширювала повноваження міських судів (наприклад, на початку грудня 1655 р. київський суд отримав право карати свавільних козаків)80. Було підтверджено чинність магдебурзького права, згідно з яким міщани одержували самоуправління, впорядковано основи цивільного й кримінального права, норми оподаткування, ремісничі й торгівельні пільги. Укладаючи договір 1654 р., український гетьман домігся визнання міського самоврядування з боку російського уряду. Таку ж політику проводила більшість наступників Б. Хмельницького. Лише за гетьманування І. Брюховецького у Лівобережжі спостерігалося явне прагнення підпорядкувати міщан державним органам влади81.

———————

79 Горобець В.М. Запорозький кіш в політичній структурі козацької України (друга половина XVII — початок XVIII ст.) // Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній свідомості / Матеріали міжн. наук. конф. — К. — Запоріжжя, 1997 — С. 33–40; Його ж. Політичний устрій українських земель... — С. 61–62; Паньонка І.М. Апарат управління Запорізької Січі (середина XVI ст. — 1775 р.): Автореф. дис.. … канд. юрид. наук. — Львів, 2000. — С. 9–11; Сергієнко Г.Я. Міжнародно-правовий статус Запорозької Січі в другій половині XVII ст. // Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній свідомості… — С. 44–55; Станіславський В.В. Запорозька Січ у другій половині XVII — на початку XVIII ст. // Історія українського козацтва: Нариси у 2 т. — Т. 1. — К., 2006. — С. 558–571; Степанков В.С. Політична роль Запорожжя в розвитку національної революції 1648– 1676 рр. // Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній свідомості... — С. 4–14; Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: У 3 т. — К., 1990. — Т. 1. — С. 163–187.

80 Документи Богдана Хмельницького… — С. 460–461; Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. — С. 241–243.

До компетенції самоврядування належали питання забезпечення добробуту міста, зокрема, організації протипожежної безпеки, нагляду за дотриманням норм моралі у поведінці міщан тощо. Очолював місто обраний його жителями війт, влада якого була пожиттєвою. Важливу роль відігравали виборні магістрати, що складалися з ради (райці на чолі з бурмистром, котрі займалися адміністративно-господарськими справами) та лави (члени суду, підпорядковані війту, що здійснювали судочинство з цивільних й кримінальних справ). Існувало самоврядування і в містах, що не мали магдебургії; вони управлялися ратушами в складі війта та 2– 3 бурмистрів. Характерним для міського життя було також цехове самоврядування та самоврядування окремих іноетнічних громад82. На середину 70-х років існували також невеликі міста і містечка, в яких не було спеціальних самоврядних установ83. Хоча джерела не згадують «ратушних» міст і містечок у Правобережжі, із значною долею вірогідності можна припустити, що в дійсності існували, оскільки міський уклад обох Гетьманатів, попри регіональну специфіку, в цілому розвивався в одному напрямі. Вірність такого припущення засвідчують, зокрема, присяжні книги 1654 р. Білоцерківського й Ніжинського полків (єдині, що збереглися), в яких зафіксовано наявність війта й бурмистрів у більшості міст і містечок Білоцерківського полку. Подібне ж мало місце і в Ніжинському полку84. Існувала також категорія міських поселень (близько 12% усіх населених пунктів Лівобережжя й значно менше у Правобережжі), які перебували у приватному володінні (часто ранговому) гетьманів, старшин і духовенства (Чигирин, Гадяч, Медведівка, Ромни, Паволоч й ін.)85. Зрозуміло, найбільшим набором прав і привілеїв користувалися міщани міст, які мали магдебурзьке право. В складних політичних умовах жителі Києва, Чернігова, Ніжина, Вінниці, Переяслава й інших міст не тільки вельми успішно обстоювали його норми, але й домагалися від влади нових пільг («вольностей»).

———————

81 Борисенко В.Й. Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в другій половині XVII ст. — К., 1986. — С. 213; Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. — С. 241–243; Падох Я. Міські суди на Україні-Гетьманщині після 1648 р. // В 300-ліття Хмельниччини (1648–1948): Збірник за ред. Б. Крупницького. — Мюнхен, 1948. — С. 101–108; Швыдько А.К. Социальные отношения и классовая борьба в городах Левобережной Украины во второй половине XVII — середине XVIII века. — Днепропетровск, 1984. — С. 32–37.

82 Горобець В. Політичний устрій українських земель... — С. 47–49; Гурбик А.О. Міське самоврядування та самоврядні засади сільських громад // Історія української культури. — Т. 3. — С. 239–256; Дядиченко В.А. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII — початку XVIII ст. — К., 1959. — С. 79–80, 281–284.

83 Гурбик А.О. Міське самоврядування та самоврядні засади сільських громад. — С. 241; Дядиченко В.А. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України… — С. 79–80.

84 Присяжні книги 1654 р. Білоцерківський та Ніжинський полки / Упор. Ю. Мицик, М. Кравець. — К., 2003. — С. 51, 57, 60, 67, 72, 78, 85, 98, 101, 105, 110, 114, 120, 123, 126, 128, 136, 140.

Зважаючи на те, що міста ставали організаційними центрами формування сотень і полків, в них паралельно з традиційними утворювалися козацькі органи влади. Стосунки між міським поспільством й козаками, попри певні конфлікти з козацькою старшиною, в цілому складалися у формі соціального партнерства. Останнє проявлялося насамперед у спільних діях, спрямованих на захист витвореної держави, проти відродження дореволюційної системи соціально-економічних відносин, феодалізації старшини, за збереження отриманого у ході революції нового соціального статусу. Не випадково міщанами, статус яких традиційно вважався вищим, почала називати себе значна частина селянства86. Натомість відносини міських і державних (козацьких) органів влади складалися далеко не просто, особливо з кінця 50-х років, коли полкові і сотенні уряди посилили втручання у міське самоврядування, намагаючись підпорядкувати собі магістрати й ратуші. Відома затята боротьба магістратів Переяслава, Ніжина, Полтави, Стародуба й інших міст Лівобережжя з полковою адміністрацією (припускаємо, що аналогічні процеси, хоча і не в такій гострій формі, відбувалися і в Правобережжі)87.

Функціонували й органи сільського самоврядування, яке спиралося на традиційне звичаєве право. На чолі сільських громад стояли старости (отамани, війти), котрі наглядали за збереженням правопорядку на території громади, дотриманням норм співжиття, правил перебування приїжджих, брали участь у встановленні меж землі й сінокосів, засвідченні актів купівлі-продажу, розподілі спадщини, зовнішніх зносинах громади тощо.

Слід зауважити складний характер відносин між центральними органами державної влади, а також між ними та місцевими адміністративними установами. Центральною віссю протиріч (інколи вони досягали гранично критичної межі) виявилася сфера розмежувань, з одного боку, владних повноважень гетьмана та генеральної ради, з іншого ж — старшинської ради й генеральних старшин. Курс Б. Хмельницького на встановлення сильної одноосібної влади викликав відкритий або ж прихований спротив (особливо у 1648–1651 рр.) частини українського суспільства. Так, влітку 1648 р. дехто з козаків скаржився, що гетьман з черню не має ради, «чого перед цим не бувало, бо завжди чернь домагалася того, аби з нею радилися...»88. На цьому ґрунті виник конфлікт між українським володарем та наказним гетьманом М. Кривоносом, котрий не став виконувати розпорядження Б. Хмельницького, мотивуючи свою відмову тим, що той «не є нашим присяглим гетьманом...»89. Відомо також, що у першій половині 1651 р. Б. Хмельницький наштовхнувся на сильну протидію з боку старшини (конфлікт вдалося залагодити лише за допомогою скликання у травні чорної ради), після чого він змінив на посадах деяких полковників90.

———————

85 Компан О.С. Міста України в другій половині XVII ст. // Історик Олена Компан: Матеріали до біографії. — К., 2007. — С. 143–144.

86 Акты ЮЗР. — Т. VII. — СПб., 1872. — С. 360.

87 Гурбик А.О. Міське самоврядування та самоврядні засади сільських громад. — С. 258–259; Швыдько А.К. Борьба городов Украины за осуществление решений Переяславской рады (вторая половина XVII — середина XVIII в.) — Днепропетровск, 1983. — С. 38–43; Её же. Социальные отношения и классовая борьба в городах Левобережной Украины… — С. 35–37.

Смерть українського володаря й усунення від влади восени 1657 р. Ю. Хмельницького лише загострили дану проблему. Свідоме звуження І. Виговським прерогатив гетьманської влади, що розглядалося ним як тактичний хід у боротьбі за булаву, було сприйняте запорожцями і покозаченими масами поспільства як сигнал до відновлення чинності чорної ради у її класичній формі. При цьому старшина поспішила скористатися з ситуації для розширення своїх владних прерогатив. Ці обидві тенденції перетворюються у визначальні за гетьманування Ю. Хмельницького (1659–1663 рр.), коли реальна влада у державі зосереджується у руках певного кола генеральних старшин і полковників, а гетьманські повноваження набувають номінального характеру (з’являються елементи олігархічно-республіканської формиправління)91.

Водночас запорожці й більшість лівобережного козацтва, невдоволені самовладдям старшин й підтримувані Москвою, домоглися на Ніжинській чорній раді (червень 1663 р.) обрання висуванця Запорожжя І. Брюховецького гетьманом Лівобережної України, започаткувавши тим самим розпад унітарної держави92. Перетворення її у поліцентричне об’єднання Правобережного й Лівобережного Гетьманатів та Запорожжя породило гостру проблему взаємин між ними. Попри те, що їх політичні еліти усвідомлювали згубність розколу й прагнули домогтися возз’єднання у межах єдиної держави (аби переконатися у цьому, варто ознайомитися хоча б зі змістом «війни звернень» гетьманів і старшин Лівобережжя й Правобережжя упродовж осені 1663 — весни 1664 рр., пройнятих благородною ідеєю єдності населення козацької України: це один «християнський малоросійський народ», «єдиноутробні брати», котрі мають спільну Вітчизну «матір нашу» тощо93), регіональні інтереси, помножені на амбіції політиків, розпалювані ззовні, виявилися сильнішими за загальнонаціональні пріоритети політичного розвитку. Розбалансованість повноважень центральних інституцій владної вертикалі негативно позначалася на державотворчому процесі.

———————

88 Мицик Ю.А., Цибульський В.І. Волинь в роки Визвольної війни українського народу середини XVII століття: Док. і матеріали. — Рівне, 1999. — С. 19.

89 БМЧ. ВР. — Спр. № 142. — Арк. 598.

90 Степанков В.С. Проблема становлення монархічної форми правління Богдана Хмельницького (1648–1657 рр.) // Укр. іст. журн. — 1995. — № 4. — С. 25.

91 Савчук Н.О. Українська держава за гетьманування Ю. Хмельницького (1659 — поч. 1663 рр.). — Кам’янець-Подільський, 2001. — С. 128–129.

Якщо Б. Хмельницький, витворивши жорстку вертикаль державного управління, домігся швидкого й неухильного виконання полковими й сотенними урядами розпоряджень центральних владних структур, то після його смерті розпочався трагічний за своїми наслідками процес паралічу місцевих органів влади, що супроводжувався анархізацією суспільно-політичного життя. Призвичаєні до використання зброї, як найбільш легкого (а під час і єдиного) засобу задоволення першочергових матеріальних потреб, злюмпенізовані вихідці з різних соціальних категорій населення, охоче пристаючи на гасла козацької «вольності», сповідувані січовою сіромою, посилювали опозиційність Запорожжя, яке прагнуло повернути Кошу провідну політичну роль, втрачену влітку 1648 р. Вже навесні 1657 р. тут розпочався рух, спрямований проти політики центральної влади. Особливо загрозливих масштабів опозиційні виступи запорожців набули після переходу булави до І. Виговського. Їх підтримала частина знедолених козаків «городової України». За свідченням очевидців, «повстало багато голяків і неімущих людців, полковників і сотників, і осавулів не слухають і говорять: ми їх повбиваємо і майно їх заберемо»94. Використання бунтівних мас знедолених окремими старшинами для реалізації власних політичних амбіцій спровокувало розростання конфлікту та його переростання навесні 1658 р. у громадянську війну. Практично до середини 70-х років XVII ст. основним детонатором цього загрозливого збройного суспільного протистояння продовжувало залишатися Запорожжя, політика якого часто дисонувала з державницькими устремліннями українських гетьманів.

———————

92 Газін В.В. Чорна рада 1663 року: підготовка та наслідки для Української держави // Наукові праці історичного факультету. — Кам’янець-Подільський, 1996. — Т. 2. — С. 38–45; Його ж. Участь січовиків у подіях Чорної Ради 1663 р. // Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній свідомості... — С. 72–76; Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція XVII ст. (1648–1676 рр.). — С. 250– 256; Яковлева Т. Руїна Гетьманщини. Від Переяславської ради-2 до Андрусівської угоди (1659–1667 рр.). — К., 2009. — С. 306–317.

93 Мицик Ю. З документів українських гетьманів та полковників доби Руїни (за матеріалами польських архівосховищ) // Сіверянський літопис. — 1999. — № 3. — С. 18;

Тисяча років української суспільно-політичної думки: У 9 т. — К., 2001. — Т. ІІІ. — Кн. 1: (третя чверть XVII ст.). — С. 385–386, 388–390, 403–404.

Розбалансування в таких умовах владної вертикалі, за свідченням коронного обозного А. Потоцького (осінь 1659 р.), призвело до панування в Україні «свавілля з боку некерованої черні»95. На початку 1663 р. наказний лівобережний гетьман Я. Сомко визнавав, що «нині у них всякий собі керує»96, а влітку наступного року І. Брюховецький нарікав на той факт, що запорозький кошовий отаман «привласнює собі владу рівну гетьманській...»97. Подібна ситуація склалася і в Правобережному Гетьманаті. «Дійшло до того, — констатував восени 1664 р. полковник О. Гоголь, — що кожен козак був полковником, а кожен сотник — гетьманом»98.

У світлі сказаного уявляється доцільним навести хоча б загальну характеристику того соціального середовища, яке виступало основним постачальником потенційних носіїв влади в козацькій Україні. Сьогодні є доведеним фактом, що на початковому етапі Національної революції державна еліта рекрутувалася з соратників Б. Хмельницького по організації повстання, дещо згодом — із козаків та старшин козацьких реєстрових полків, які перейшли на бік повстанців. У ході формування адміністративно-політичного устрою козацької України на її території виникли десятки козацьких полків, очолюваних представниками різних станів і груп. Визнання гетьманом козацьких прав за покозаченими селянами і міщанами зумовило включення їх керівників до складу старшини, що, безумовно, сприяло її консолідації.

Згуртування еліти протягом 1648 — першої половини 1649 рр. означало не зняття чи подолання суперечностей між її основними угрупованнями, а зближення між ними на основі висунутих Б. Хмельницьким ідей. Принагідно відзначимо, що при цьому ані більшість інтелігенції, ані більшість середнього та вищого православного духовенства не підхопили їх, не стали їх виразниками й захисниками. Їхня пасивність зіграла вкрай негативну роль у розвитку національно-визвольної боротьби. Залежно від підходів до розв’язання питань державного будівництва, соціально-економічної політики й відносин з Річчю Посполитою серед старшини визначилося три угруповання: радикальне, національно-патріотичне й помірковане, що перебували на діаметрально протилежних позиціях у підході до створюваної моделі національно-економічних відносин, політичної форми управління.

———————

94 Акты ЮЗР. — Т. V. — СПб., 1867. — С. 64.

95 Памятники, изданные Киевской комиссией для разбора древних актов (далі — ПКК). — Т. ІІІ. — К., 1898. — С. 388.

96 Акты ЮЗР. — Т. VII. — С. 360.

97 Архів Інституту історії України НАН України (Далі — АІІУ). — Оп. 3. — Спр. № 30. — Арк. 236.

98 Памятники, изданные Временной комиссией для разбора древних актов (далі — ПВК). — К., 1852. — Т. IV. — С. 461.

Неможливість повною мірою реалізувати державну ідею протягом 1649–1653 рр., необхідність укладення договорів з польським урядом негативно позначилися на формуванні еліти й розвитку її політичної свідомості. Не секрет, що частина представників влади, особливо на місцевому рівні, фактично відмовляє державотворчій програмі гетьмана в підтримці. Невдачі в боротьбі за незалежність, з одного боку, посилювали сумніви в можливості розбудови самостійного державного організму й таким чином послаблювали вплив національної ідеї на розвиток самосвідомості еліти, з іншого — сприяли утвердженню в ній ідей автономізму, формуванню комплексу національно-політичної неповноцінності. А постійна загроза втрати (в разі поразки у війні з Річчю Посполитою) свого соціально-політичного становища обумовлювала в ментальності старшини переважання приватних інтересів над державними.

Власне, розкол політичної еліти й складний характер взаємовідносин державних утворень, на які розпалася козацька Україна, стали одними із головних причин руйнації її політичної системи. Свою деструктивну лепту в розхитування ситуації внесла і відсутність єдності в середовищі православного духовенства. Активна участь церковних ієрархів у політичному житті в умовах гострої міжусобної боротьби старшин за владу, поділу козацької України на два Гетьманати сприяли формуванню серед них кількох угруповань, що орієнтувалися на Річ Посполиту (С. Косов та Д. Балабан), Росію (І. Гізель, Л. Баранович, М. Филимонович, С. Адамович), Туреччину (Й. Тукальський). Суперечності між ними різко послаблювали позитивний потенціал церкви у згуртуванні політичної еліти козацької України для відстоювання національних інтересів, у тому числі автокефалії Київської митрополії99, що, як відомо, було використано Росією в імперських інтересах.

———————

99 Див.: Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви: У 4 т., 5 кн. — Т. 2. — К., 1998. — С. 84–96, 292–343; Эйнгорн В. Очерки из истории Малороссии в XVII в. Сношения малороссийского духовенства с московским правительством в царствование Алексея Михайловича. — М., 1899. — С. 90–104; Митрополит Іларіон. Українська Церква за час Руїни. — Вінніпег, 1956. — С. 126–134, 138–173, 403–417, 432–463;

За оцінкою Д. Дорошенка, на весну 1665 р. Правобережна Україна перебувала у «стані загальної анархії»100. Цей процес завершився лише у 1666–1667 рр., коли з великими труднощами П. Дорошенку у Правобережжі, а Д. Многогрішному й І. Самойловичу у Лівобережжі вдалося нормалізувати ситуацію, відновивши стабільність гетьманської влади, припинивши чинність класичної чорної ради й поновивши функціонування представницької генеральної і старшинської рад. Зусиллями правобережного і лівобережного гетьманів поновилося і нормальне функціонування полкових й сотенних урядів. Однак возз’єднання Правобережного і Лівобережного Гетьманатів 1668 р., а також у 1674 рр. залишалося формальним, оскільки обидва державні утворення продовжували жити власним політичним життям й не припиняли міжусобної боротьби за «єдність України» під своєю гегемонією. Важливу роль каталізатора у дестабілізації політичних процесів в Україні відігравав геополітичний фактор. Уряди Росії, Польщі й Криму, підтримуючи того чи іншого претендента на гетьманську булаву, спеціально провокували внутрішню боротьбу за владу. Це було б «непоправною втратою для Р[ечі] П[осполитої], — підкреслював один з польських сановників у вересні 1671 р., — коли б Ханенко з Дорошенком порозумілися й об’єдналися», бо «та ворожнеча між ними є до цього часу порятунком для Республіки»101.