Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII-XVIII ст.

Розділ 11

УКРАЇНСЬКИЙ ГЕТЬМАНАТ ТА ЗАПОРОЗЬКА СІЧ. ВЗАЄМОДІЯ І ПРОТИСТОЯННЯ НА ТЛІ МІЖНАРОДНОЇ СИТУАЦІЇ

Співпраця та протиріччя між Батурином і Січчю в роки великих воєнних походів на Кримський ханат

Історія політичних взаємин гетьманської влади із Запорозькою Січчю поки що не знаходила настільки значної уваги дослідників, щоб про неї можна було прочитати спеціальні монографічні студії. Хоча варто зауважити, що при висвітленні різних аспектів історії Гетьманату та Запорожжя важливі сторінки їхніх взаємин досліджуються і подекуди отримують виважені та розгорнуті оцінки. Зрозуміло, що в окремі часові періоди відмінні обставини зумовлювали специфіку таких відносин. Так, мав свої особливості й період, який тривав від переходу Запорожжя з-під подвійного підпорядкування Польсько-Литовській та Російській державам під виключну владу Москви у 1686 р. і до кінця XVII ст. Загальним тлом для цих відносин була російсько-турецька війна, а у більш широкому контексті — війна Священної Ліги з Османською імперією.

Договір між Річчю Посполитою та Російською державою було укладено 26 квітня 1686 р. Він мав визначальний вплив на відносини гетьманської влади і Січі. Відзначимо два важливих для нашої теми моменти, які передбачав договір, — зміну правового статусу цих взаємин і спільну участь Гетьманату та Запорожжя у війні з Османською імперією. Власне, згода Росії долучитися до цього протистояння на боці кількох європейських країн дала їй змогу до певної міри задовольнити територіальні претензії до Речі Посполитої, частиною яких була зверхність над Запорожжям. Успіх царського уряду у цьому питанні автоматично збільшував вплив на Січ гетьманської влади. Відтепер Батурин вповні міг бути «відповідальним» щодо Січі центром. Саме він повинен був здійснювати контроль над запорожцями, спрямовуючи у потрібне русло їхню політику. При цьому як Гетьманат, так і Запорожжя могли користуватися певною самостійністю, котра би не суперечила інтересам Москви. Вступ Росії у війну означав також, що на цей конфлікт буде спрямовано максимум сил українського населення Лівобережної України (Гетьманщини) та Запорожжя, що диктувалося не тільки підпорядкованістю їх царям, а й географічним положенням.

Зауважимо, що при порівнянні потенціалу обох політичних організмів одразу впадає в око беззаперечна перевага Гетьманату у військовій, економічній та, як наслідок, у політичній сферах. Однак це співставлення потрібно робити з застереженнями. Бо, по-перше, специфічною рисою населення Запорожжя було те, що воно мігрувало, більшою мірою, саме до Лівобережжя і назад, а по-друге, воно складалося переважно з етнічних українців, які усвідомлювали свою єдність з людьми інших регіонів України.

Згідно з текстом зазначеного договору, Запорожжя з козаками, які мешкали в пониззі Дніпра, від Січі вверх до гирла р. Тясмин і далі — вище мимо Чигирина до Чорного лісу, переходили під владу царів. Про укладення миру український гетьман Іван Самойлович був поінформований царською грамотою від 30 квітня 1686 р. При передачі списку з цієї угоди московські посланці уповноважувалися сказати І. Самойловичу, що він мусить донести до городового та низового війська інформацію про те, що запорожці мають бути під гетьманським регіментом. Таким чином, було офіційно визначено політичний статус Запорожжя — з того часу воно перебувало під царською владою та гетьманським управлінням, а отже, мало слідувати політиці Москви та Батурина. Тим же числом датувалася грамота, адресована запорожцям. Документ повідомляв, що вони перейшли під царську руку, обґрунтовував необхідність договору з Річчю Посполитою та спрямовував Низове Військо Запорозьке на воєнні дії проти південних сусідів.

Щодо Батурина, то отримання зверхності над Запорожжям стало реалізацією його мети. Саме І. Самойлович схиляв Москву до того, аби у випадку укладення договору воно перейшло з-під подвійної влади Росії і Речі Посполитої під зверхність царів, щоб відповідно значно посилити свій вплив на Січ. Хоча в цілому український правитель був рішучим противником миру з Річчю Посполитою, бо це означало утвердження її влади над Правобережжям. Відповідно він негативно ставився до війни з Кримом і Туреччиною. Отже, гетьман потерпів поразку на основному на той час напрямі своїх дій, де власні інтереси реалізувала Москва, але домігся й певних успіхів, зокрема, укріпленням свого впливу на запорожців.

Не бажаючи змиритися з новою політичною ситуацією, вже й після укладення «Вічного миру» український правитель звертався з клопотаннями до представників польських урядових структур щодо поширення своєї влади на Правобережжя, намагався домогтися мети з допомогою військових засобів. Врешті, наступного, 1687 року політичні розходження з Москвою призвели до зміщення гетьмана з посади.

На Січі ж з ентузіазмом сприйняли інформацію про «Вічний мир». Реагуючи на звістку про свою участь у війні, у листі до І. Самойловича запорожці запевняли, що з великим бажанням готуються наступати «на ворогів віри християнської», щоб «під ноги їх царської пресвітлої величності підкорити»1. Стосовно ж політичної підпорядкованості Москві та Батурину, то козаки розглядали її позитивно лише до того часу, поки зовнішні впливи не входили в суперечність з політикою Січі.

Відтак на порядок денний вийшла проблема боротьби з Кримом. Розв’язуючи збройний конфлікт з Османською імперією, Москва мала на меті знищення Кримського ханату. Варто зауважити, що геополітична ситуація склалася для Української держави таким чином, що ліквідація загрози з Півдня могла бути використана в українських інтересах.

Зробимо спробу простежити питання взаємодії Батурина та Січі у цій тривалій та важкій війні. Насамперед зауважимо провідну та надзвичайно велику для українців Лівобережної України та Запорожжя роль, яку відігравав у цій війні Батурин. Так, І. Самойлович, який показав себе рішучим противником цієї війни у період дипломатичних баталій, надалі здійснив значну роботу по підготовці походу на Крим. Гетьман вважав, що протистояння з ханатом має мало перспектив для швидкого успіху, але коли опинився перед необхідністю взяти участь у цій боротьбі, то намагався сприяти тому, аби вона була переможною.

За справедливим міркуванням О. Оглоблина, наступний гетьман — І. Мазепа — «добре розумів, що без Полудневої України й північного узбережжя Чорного моря (а може й Криму) незалежна й соборна Українська держава, а передусім прилучення до Гетьманщини Правобережної України й повна інкорпорація Запоріжжя були неможливі». Це підводило до висновку про необхідність повної ліквідації турецько-татарської влади у Північному Причорномор’ї. А з цієї точки зору для утвердження незалежної Української держави була потрібна допомога Москви2.

Нагадаємо найважливіші воєнні заходи українських військ у цей час, з зазначенням ролі як городових, так і запорозьких сил. Отже, у травні– липні 1687 р. було здійснено перший Кримський похід, у якому взяло участь 100-тисячне російське військо, до якого входили й українські слобідські полки, та 50 тис. українців гетьманського регіменту на чолі з І. Самойловичем. З відходом основних сил, які повернулися з цього походу, запорожці приєдналися до 40-тисячного війська, яким командували воєвода Григорій Косагов та наказний гетьман Григорій Самойлович, і взяли участь у бою з противником під Кизикерменом. Того ж року низові козаки здійснили ще один похід під турецькі містечка на Дніпрі.

———————

1 Російський державний архів давніх актів (далі — РДАДА). — Ф. 229. — Оп. 4. — Спр. 213. — Арк. 33–35.

2 Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. — Нью-Йорк–Київ–Львів–Париж– Торонто, 2001. — С. 86–88.

У березні–червні 1689 р. було проведено другий похід на Крим. Російське військо нараховувало 112 тис. осіб, а українське, очолюване І. Мазепою, — 50 тис. У 1695–1698 рр. російськими та українськими військами було здійснено два Азовських та три Дніпровських походи. Їх стратегічною метою було завоювання Азова та Очакова, що відкривало доступ до Азовського та Чорного морів. Перший Азовський похід відбувся у березні–листопаді 1695 р. під керівництвом Петра І, при цьому облога Азова у червні–вересні завершилася невдачею. Натомість російським силам на чолі з Б. Шереметєвим, українським І. Мазепи та запорожцям, які в травні–серпні 1695 р. здійснили перший Дніпровський похід, наприкінці липня — на початку серпня вдалося захопити плацдарм на пониззі Дніпра з турецькими фортецями Кизикермен, Мустріткермен, Мубеуреккермен та Ісламкермен. Також у 1695 р. запорожці здійснили похід на Азовське море. Зауважимо, що гетьман лобіював ідею виправи на Кизикермен ще перед другим походом на Крим. Однак вона була відкинута.

Взяття зазначеного плацдарму дозволило українцям проводити воєнні дії на Чорному морі, зокрема, здійснити великий морський похід 1696 р., який був найбільшим з реалізованих українськими козаками у кінці XVII ст. Тоді на Чорне море вирушило 1740 козаків на 40човнах.

На початку 1696 р. запорожці разом з городовими силами відбивали напад татар, які хотіли помститися за свої втрати, на Гетьманат. У квітні– вересні 1696 р. відбувся другий Азовський похід. Разом з російським військом у ньому взяло участь 15 тис. лівобережних козаків на чолі з наказним гетьманом Я. Лизогубом. Під час походу, в липні 1696 р., було захоплено Азов, причому, українські та донські козаки відігравали вирішальну роль протягом останніх днів боїв за місто. В той же час частина російських військ на чолі з Б. Шереметєвим та українські на чолі з І. Мазепою виконували завдання з охорони від вторгнень противника Лівобережжя і Слобожанщини та недопущення удару в тил силам, які діяли під Азовом, військ кримського хана.

В травні–жовтні 1697 р. було здійснено другий Дніпровський похід, у якому зусилля російських військ, очолюваних Я. Долгоруковим, українських на чолі з І. Мазепою та запорожців зосереджувалися навколо оборони нижньодніпровського плацдарму й укріплення Кизикермена і Таванська. В травні–серпні наступного, 1698 р., під проводом цих же полководців відбувся третій Дніпровський похід, під час якого було здійснено фортифікаційні роботи у Кизикермені й Таванську та проведено розвідувальну акцію до Очакова. Запорожці ж цього року діяли проти турків у дніпровському лимані спільно з російськими ратними людьми та гетьманськими частинами.

Крім участі у воєнних операціях, надзвичайно важливою була діяльність Низового Війська щодо збору розвідданих про противника. Із Запорожжя до гетьманського керівництва надходило багато інформації про стан справ у Криму, плани Бахчисарая, переміщення татарських військ. Низове Військо, на прохання гетьмана, полювало за полоненими заради здобуття таких даних.

Отже, практика показала, що у періоди значних бойових дій гетьманська влада продуктивно взаємодіяла з запорожцями. У той же час періоди з 1686 р. до 1689 р. і з 1695 р. до 1698 р. характеризувалися порівняно низькою конфліктністю Батурина і Січі.

Разом з тим, практичні кроки гетьманської влади у напрямі обмеження політичної самостійності Січі викликали негативну реакцію серед запорожців. Так, у посланні до гетьмана в квітні 1686 р. січовики обстоювали своє право на самостійні зв’язки з іноземними державами. Обвинувачуючи українського правителя в намірах «викорінити» Низове Військо, козаки вимагали поваги до себе, зазначаючи, що «не тільки пресвітлі государі, царі наші православні, але й найясніші християнські монархи, римський цісар і король польський, також цар, і вейзир турецький, та хан кримський, пишучи до нас при належних потребах, віддають нам належну шану і не понижують лицарської хвали нашої»3. Таким було розуміння власних політичних можливостей на Січі, яке викристалізовувалося тривалою попередньою практикою, але під тиском нових умов мало значно змінитися.

Готовність до воєнних дій, продемонстрована запорожцями після повідомлення про «Вічний мир», втім, не завадила їм шукати способи забезпечення себе необхідними засобами для існування, співпрацюючи з татарами. Вже після укладення миру запорозькі посланці їздили до Криму з клопотанням про можливість займатися промислами без сплачування податків, що й було узгоджено. При цьому козаки не пристали на пропозицію ханського візира щодо надання Січчю допомоги кримському війську у боротьбі з поляками, пославшись на те, що не можуть приймати таких рішень без царських указів. Насправді ж запорожці обрали вигідну для себе тактику — мирних відносин з ханатом у періоди припинення великих воєнних дій та участі у війні при їх помітній активізації. До того ж запорожці брали участь у воєнних виправах проти Османської імперії на польському боці, у якості найманців. Так, 1686 р. за закликом Яна ІІІ Собеського у поході на Молдавію разом з польським військом взяв участь загін запорозької кінноти чисельністю 2700 осіб.

———————

3 Величко С. Літопис. — Т. 2. — К., 1991. — С. 310.

Мирні взаємини з Кримом та військова служба запорожців на користь Речі Посполитої стали найбільшими подразниками з боку Низового Війська, які призводили до загострень у відносинах Січі з Батурином. Це були прояви самостійної політики, які суперечили політиці Москви, а також гетьманської влади.

Тут варто зазначити, що незгоди між Гетьманатом та Запорожжям позитивно сприймалися як у Криму, так і у Польщі. Крим шукав політичної та військової співпраці з українцями насамперед для протистояння з Москвою. А польська верхівка, не наважуючись на відкритий конфлікт з росіянами, все ж прагнула підтримувати зв’язки з українцями, аби використати їх на свою користь у слушний час.

Природно, що як для царської влади, так і для гетьмана було притаманне бажання ліквідувати самостійність Запорозької Січі. Війна дала можливість значно просунутися в цьому напрямі. Дієвим інструментом для цього стало спорудження на теренах Запорожжя російських фортець, де розташувалися постійні залоги. Основною і видимою метою їх будівництва було створення укріплених осередків — баз — неподалік ханату, а прихована мета крилася у встановленні контролю над запорожцями. Поява тих фортець, поряд з іншими факторами, протягом кількох років призводила до культивування негативних настроїв на Січі щодо Батурина і навіть до спроб змінити своє політичне підпорядкування.

Зауважимо, що зведення укріплених осередків на території Запорожжя планувалося ще під час гетьманування І. Самойловича і вже тоді призвело до різких протестів Низового Війська (1684, 1686 рр.). На будівництво міст-фортець на Дніпрі, Самарі, Орелі, у гирлах річок Берестової та Орчика дав згоду І. Мазепа, підписавши Коломацькі статті в липні 1687 р. У статтях говорилося, що фортеці призначені для стримування татар від походів на українські та російські землі.

Вже сама новина про їхнє будівництво викликала на Січі неспокій — козаки були схильні до заворушень, висловлювали погрози на адресу гетьмана. Березнем 1688 р. датуються свідчення про те, що негативні настрої серед низового козацтва стосовно планованих російських фортець продовжували зберігатися. Так, того місяця український правитель писав князю Борису Голіцину, що запорожці, які тимчасово перебували в Миргороді, говорили, що за містечка, котрі того року мали споруджуватися для збереження монарших припасів, Низове Військо хоче «своєволю почати», вважаючи, що їх збираються будувати для «спустошення Вітчизни». Ці ж козаки застерігали від якихось подій, котрі мали статися навесні4.

———————

4 Національна бібліотека України ім. В.І. Вернадського (далі — НБУВ. ІР). — Ф. 2. — Спр. 13518–13635. — Арк. 245–246 зв.

А з квітня запорожці висловлювали незгоду щодо такого будівництва у зверненнях до І. Мазепи, росіян у Кодаку та царів. Натомість з Москви та Батурина надходили запевнення, що нова фортеця нічим козакам не зашкодить, а після виконання своїх функцій у протистоянні з татарами та турками буде ліквідована. Гетьман намагався задобрити козаків дарунками. Однак козаки справедливо вважали, що такі укріплення на їхніх землях спричинять обмеження давніх «вольностей».

Наприкінці квітня 1688 р. вони звернулися до І. Мазепи з проханням про заступництво у цьому питанні. Тим не менше, в червні гетьман міг написати до Москви, що запорожці не будуть чинити опір зведенню фортець. Єдиною вагомою причиною цього став похід на Крим російських та українських військ. Напередодні протистояння з ханатом запорожці змирилися з появою російських укріплень на їхніх землях та робили кроки до співпраці з гетьманською владою.

Новобогородицьку фортецю було споруджено в гирлі Самари в липні–серпні 1688 р. Запорожці не чинили спротиву її зведенню, а лише висловлювали жаль, що задіяні на будівництві сили не використовувалися більш раціонально — у походах проти татар. Вони вважали, що краще було б оволодіти турецькими фортецями у пониззі Дніпра. Загалом запорожці підтримували військові плани Москви, були готові співробітничати з воєводою Новобогородицької фортеці, хоча й наголошували на тому, що той, хто раніше хотів обмежити традиційні козацькі вольності і принизити козацьку честь, був приречений на ганьбу і небезпеку.

І. Мазепа вважав значним успіхом, що будівельні роботи були здійснені в той час, коли більшість запорожців була на промислах, та ще й так швидко, що вони «й оглянутися не могли»5. Отже гетьман був вдоволений, що вдалося уникнути більших незгод із Січчю. В серпні 1688 р. І. Мазепа пропонував В. Голіцину побудувати нове місто на Самарі, в урочищі Бика, яке примикало до татарських шляхів.

Найбілш ефективно запорожців могли би відволікти воєнні дії, для проведення яких вони просили підтримки гетьманської влади. Зволікання ж з цим призводило до спроб знайти інше застосування своїм силам. Так, у 1688 р. бездіяльність запорожців, які не дочекалися обіцяної гетьманом допомоги городових полків для походу на Крим, стала також однією з причин їх намагань підбурити населення Миргородського та Лубенського полків до протидії полковій старшині. А далі безрезультатність звернень до гетьмана та російської влади призвела до пошуку запорожцями підтримки у Речі Посполитій. До осені 1688 р. відносяться звістки про поїздки посланців з Січі до поляків зі скаргами на будівництво міста на запорозьких теренах. Десь у листопаді запорозькі посланці разом з А. Могилою приїжджали до Яна ІІІ говорити про допомогу з польського боку проти утисків Москви і про підданство Речі Посполитій. Відчувши певну підтримку, запорожці стали жорсткішими у своєму листуванні з гетьманом.

———————

5 РДАДА. — Ф. 229. — Оп. 4. — Спр. 202. — Арк. 73–76.