Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII-XVIII ст.

Занепад дипломатичної служби в умовах перетворення Української держави в об’єкт міжнародної політики (остання чверть XVII–XVIII ст.)

На момент завершення Української національної революції міжнародну конфліктну ситуацію навколо визначення зовнішньополітичного статусу козацької України так і не було повністю розв’язано. Зокрема, знову загострилися російсько-польські міждержавні суперечності, а згодом розпочалася нова війна за правобережні землі України, але вже між Османською імперією, з одного боку, та Росією і Лівобережним Гетьманатом — з іншого.

Відзначимо, що припинення функціонування державних інституцій на Правобережжі знайшло відображення і в укладеному в жовтні 1676 р. польсько-турецькому Журавнинському договорі, який становив, по суті, другий поділ земель Української держави. Він, на відміну від Бучацького договору, вже не передбачав її самостійного існування, оскільки Поділля й Волинь, за винятком Білої Церкви та Паволочі з їхніми околицями (вони залишалися за Польщею), відходили до складу Порти. За спостереженнями дослідників, саме відтоді правобережна частина козацької України, по суті, втратила (крім 1677–1681 pp.) свою суб’єктність у міжнародних відносинах152.

———————

150 Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко... — С. 497, 502; Костомаров Н.И. Руина // Исторические монографии и исследования. — СПб., 1905. – T. XV. — С. 248– 249.

151 Акты ЮЗР. — Т. ХІІ. — С. 372–376, 399–402, 430–444, 465–476.

Підписаний на початку 1681 р. Бахчисарайський мир між Російською державою, Османською імперією та Кримським ханатом ознаменував новий поділ правобережних земель козацької України. Так, кордон мав проходити по Дніпру; міста Київ, Васильків, Трипілля й Стайки з селами, а також містечка Дідовщина й Радомишль залишалися за Росією; на землях між Південним Бугом і Дніпром султану та хану заборонялося зводити свої поселення й поновлювати козацькі міста й містечка. Мешканців козацьких міст і сіл передбачалося «вислати геть і дати їм волю розійтися туди, куди захочуть» (щоправда, у підписаному в квітні наступного року остаточному варіанті договору про переселення корінного населення краю вже не йшлося)153.

Після приєднання Російської держави до створеної в Європі «Священної антитурецької ліги» відбувається її зближення з Річчю Посполитою, котре завершується підписанням у квітні 1686 р. «Вічного миру». Він зафіксував четвертий поділ території Української держави: за Росією визнавалися Лівобережна Україна, а на Правобережжі — Київ із землями між Ірпенем та Стугною й терени Запорожжя від Січі й Кодаку до гирла Тясмина; за Польщею — землі Правобережжя, за винятком козацьких земель униз по Дніпру від Стайків і Ржищева до Чигирина, статус яких був невизначеним і які повинні були залишатися «порожніми»154. Водночас російський уряд пішов на подальше обмеження політичної автономії Лівобережного Гетьманату. Так, відповідно до змісту «Коломацьких статей» (липень 1687) обмежувалися права гетьмана розпоряджатися землями, заборонялося скасовувати дію будь-яких правових актів московського уряду в Україні, перевибори на булаву дозволялося проводити тільки з дозволу царя. «Коломацькі статті» скасовували право українських дипломатів бути присутніми на переговорах із Польщею, заперечували державний характер гетьманської влади й державний статус Гетьманату. Заборонялося також підтримувати дипломатичні відносини з іншими країнами155.

———————

152 Чухліб Т.В. Правобережна Україна в міжнародних договорах у другій половині XVII — на початку XVIII ст. // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку (Матеріали Третіх Всеукраїнських історичних читань). — К.– Черкаси, 1993. — С. 83; Його ж. Козацький устрій Правобережної України (остання чверть XVII ст.). — К., 1996. — С. 5–6.

153 Статейный список стольника Василия Тяпкина и дьяка Никиты Зотова посольства в Крым в 1680 году для заключения Бахчисарайского договора. — Одесса, 1850. — С. 144–147; Крисаченко В. Історія Криму. Кримське ханство: Навчальний посібник. — К., 2000. — С. 286–287; Чухліб Т.В. Козацький устрій Правобережної України... — С. 10.

154 Костомаров Н.И. Руина… — С. 342–343; Чухліб Т.В. Козацький устрій Правобережної України... — С. 12–13.

Правобережжя й далі залишалося об’єктом реалізації геополітичних інтересів сусідніх держав. Так, відповідно до польсько-турецького Карловицького договору (січень 1699) відбувся черговий перерозподіл його території. Туреччина зреклася на користь Польщі «Поділля й України», внаслідок чого вся Правобережна Україна відійшла до володінь Корони. Права Варшави на правобережні землі визнала й Росія, уклавши з нею у серпні 1704 р. Нарвський договір156.

Як відомо, після перемоги під Полтавою Петро І активізував політику, спрямовану на скасування української автономії. Вона торкнулась і тієї вузької сфери зовнішніх відносин, якою користувалися попередні гетьмани (права на стосунки із Запорожжям, правобережним козацтвом, зустріч із подальшим відправленням до російської столиці посланців і послів з Криму тощо)157. Перший призначений у липні 1709 р. царський резидент при гетьманові І. Скоропадському мав разом із ним приймати іноземних послів, переписувати їхні листи, а копії надсилати царю. Таємна інструкція зобов’язувала його наглядати за діями гетьмана й перешкоджати його дипломатичним контактам. Фактично дозволялося підтримувати відносини лише з Петербургом. Ще більше обмежувалася сфера зовнішньополітичної діяльності гетьманського уряду т. зв. «Рішительними пунктами», які вже мали юридичну форму не договору з Росією, а «указу» царського уряду, що позбавляв Гетьманщину статусу самостійної політичної одиниці158.

В другій половині XVIII ст. українські землі залишаються об’єктом геополітичних інтересів сусідніх держав. Скориставшись занепадом Речі Посполитої, Австрія, Пруссія й Росія 1772 р. здійснили перший поділ Польщі, за яким до складу Австрії відійшли терени Руського (за винятком Холмської землі) й Белзького воєводств, південно-західної частини Кременецького повіту Волинського воєводства. Під приводом встановлення кордону по неіснуючій р. Підгірці Росія приєднала також західну частину (по р. Збруч) Подільського воєводства. 1793 р. за другим поділом Польщі до Російської держави відійшли Подільське, Брацлавське й Київське воєводства та східна частина Волинського. Нарешті, у 1795 р. за третім поділом Польщі Росія прибрала до рук решту Волинського воєводства — його західну частину159.

———————

155 Горобець В.М. Від союзу до інкорпорації... — С. 4–6; Його ж. Присмерк Гетьманщини: Україна в роки реформ Петра I. — К., 1998. — С. 54; Костомаров Н.И. Мазепа. — М., 1992. — С. 24.

156 Гуржій О.І., Чухліб Т.В. Гетьманська Україна. — К., 1999. — С. 207; Чухліб Т.В. Правобережна Україна в міжнародних договорах... — С. 84.

157 Гуржій O.I. Гетьман Іван Скоропадський і запорожці (1708–1722 pp.) // Запорозьке козацтво в українській історії... — С. 92–101; Його ж. Гетьман Іван Скоропадський. — К., 1998. — С. 63–69.

158 Мельник Л. Політична історія Гетьманщини XVIII ст. у документах і матеріалах. — К., 1997. — С. 73.

* * *

Загалом у XVII–XVIII ст. українська дипломатія пройшла складний еволюційний шлях. Її становлення хронологічно збіглося з конституюванням основних елементів української державності, яка виникла в результаті Національно-визвольної війни. Буремні події середини XVII ст., неоднозначність завдань, які доводилося вирішувати владі, визначали основні напрями та зміст діяльності дипломатичної служби України. В цілому, попри окремі невдачі й прорахунки, українській дипломатії вдалося забезпечити реалізацію стратегічного курсу Б. Хмельницького, спрямованого на створення незалежної Української держави.

Наступні після смерті великого гетьмана події призвели до різкого ускладнення геополітичного становища створеного ним державного організму. Перебуваючи в силовому полі своїх могутніх сусідів, насамперед Росії, Польщі та Туреччини, втягнена у вир безперервних соціально-політичних конфліктів, Українська козацька держава втратила свої потенційні можливості. Це не могло не позначитися на її геополітичному становищі, коли із суб’єкта вона поступово перетворилася на об’єкт міжнародних відносин. На кінець XVIII ст. основний масив українських земель потрапив під зверхність двох імперій — Російської та Австро-Угорської.

———————

159 Крикун Н. Административно-территориальное устройство Правобережной Украины. — К., 1992. — С. 28–29, 55–60.