Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII-XVIII ст.

Напрями дипломатичної діяльності гетьманських урядів в умовах посилення зовнішньополітичного тиску на Українську державу (кінець 1650-х — середина 1670-х років)

Тенденції до посилення зовнішньополітичного тиску на Українську державу намітилися вже з середини 1657 р. Провал улітку спільного походу проти Польщі Д’єрдя II Ракоці та А. Ждановича, поразки шведів у 1658–1659 pp. позбавили козацьку Україну потенційних союзників. Володарі Молдавії та Валахії почали схилятись у бік Речі Посполитої, що відновлювала свою військово-політичну потугу. Водночас дедалі очевиднішим ставало втручання Російської держави у внутрішні українські справи. Спроби українського уряду зіграти на суперечностях між Польщею й Росією (укладення 1658 р. Гадяцького, 1659 р. — Переяславського, а 1660 р. — Чуднівського договорів) зазнали невдачі, оскільки, по-перше, породжували політичні й соціальні конфлікти, вносили розкол у середовище еліти й суспільства, по-друге, супроводжувалися істотними поступками у сфері суверенітету. З 1661 р. активізувався ще один потужний чинник зовнішньополітичного тиску на державу — прагнення Кримського ханату включити її до сфери своїх володінь108.

Протягом першої половини 1660-х pоків Росія, Річ Посполита й Крим вели жорстоку боротьбу (дипломатичну, збройну, політичну) за вплив на Україну, приділяючи при цьому велику увагу формуванню серед місцевої еліти угруповань, на які могли б опиратися. Представники старшини, намагаючись зберегти суверенітет і цілісність держави, щораз більше надій покладали на допомогу ззовні, а відтак ставали «заручниками» геополітичних інтересів урядів інших країн, котрі вміло ними маніпулювали. На початку 60-х pоків правлячі кола Росії, які шукали шляхів порозуміння з Польщею, висунули ідею поділу козацької України по Дніпру, що мало стати основою для укладення мирного договору109. Водночас для зміцнення свого впливу на Лівобережжі вони зініціювали створення окремого Лівобережного Гетьманату. Ця політика увінчалася успіхом, і в червні 1663 р. Ніжинська чорна рада обрала першого лівобережного гетьмана — І. Брюховецького. Восени 1665 р. йому було нав’язано «Московські статті», що позбавили Лівобережний Гетьманат прав на зовнішньополітичну діяльність та істотно обмежили його політичну автономію.

———————

108 Wójcik Z. Rywalizacja polsko-tatarska о Ukrainę na przełomie lat 1660–1661 // Przegląd historyczny. — 1954. — Т. XLV. — № 4. — S. 623, 628–630.

109 Галактионов И.В. Из истории русско-польского сближения в 50–60-х годах XVII в. (Андрусовское перемирие 1667 года). — Саратов, 1960. — С. 58–61; Чухліб Т.В. Проблема поділу Української держави у світлі польсько-російських стосунків (1656– 1667) // Богдан Хмельницький та його доба / Матеріали Міжнародної наукової конференції, присвяченої 400-річчю від дня народження Великого Гетьмана. — К., 1996. — С. 92–93.

Зазнавши невдачі в намаганнях силою зброї відновити свою владу над Лівобережжям під час кампанії 1663–1664 pp., польська політична верхівка, зважаючи на помітне посилення впливу Криму й побоюючись Швеції та Порти, пішла на поновлення переговорів із московським урядом, що завершилися укладенням Андрусівського договору. Він започаткував перший поділ Української держави: за Росією визнавалися Сіверщина, Лівобережжя та на два роки Київ з околицями, за Польщею — Правобережжя козацької України, а Запорожжя переходило у спільне володіння двох країн110. Договір не лише закріплював політичну роздробленість держави, а й розколював національно-патріотичні сили та відкривав широкі можливості для посилення втручання у її внутрішні справи та подальшого обмеження автономії. Правлячі еліти сусідніх країн були зацікавлені у консервації розколу українського державного організму, а тому підтримували боротьбу за владу між старшинськими угрупованнями. За визнанням одного з польських сановників (1671), було б «непоправною втратою для Р[ечі] П[осполитої], коли б Ханенко з Дорошенком помирилися», бо ця «незгода між ними є порятунком для Республіки»111.

Негативні зовнішньополітичні фактори накладалися на ускладнення ситуації в самій Україні, що не могло не позначитися відповідним чином на її зовнішній політиці та діяльності дипломатичної служби. До негативних явищ, що виразно окреслилися в політичному житті козацької держави фактично відразу по переході булави до рук І. Виговського, а надалі (за виключенням коротких проміжків часу) мали тенденцію до загострення, слід віднести послаблення центральної влади, виокремлення (за допомогою російської дипломатії) в окрему політичну структуру Запорожжя та започаткування відмінних політичних процесів у лівобережному регіоні. Вони отримали подальший розвиток у кінці 1650-х — на початку 1660-х pоків і зумовили, як вже зазначалося, у 1663 р. перетворення унітарної держави на конфедерацію трьох державних утворень112.

———————

110 Галактионов И.В. Из истории русско-польского сближения... — С. 93–101; Савич О.А. Андрусівське перемир’я 1667 року // Наукові записки Інституту історії і археології України. — К., 1946. — Кн. II. — С. 147–150.

111 БПАН. ВР. — № 371. — Арк. 531; БН. ВМФ. — № 36396.

112 Смолій В.А., Степанков B.C. Українська національна революція XVII ст. (1648– 1676). — С. 256, 320; Степанков B.C. Політична роль Запорожжя в розвитку Національної революції 1648–1676 pp. // Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості. Матеріали міжнародної наукової конференції. — К., Запоріжжя, 1997. — С. 6–8.

Поліцентризм політичної влади не міг не породити і поліцентризму зовнішньої політики. В кожному політичному центрі розроблявся власний зовнішньополітичний курс і формувалася своя дипломатична служба, що різко послаблювало міжнародне становище Української держави й створювало оптимально сприятливі умови для урядів інших країн щодо реалізації за її рахунок власних геополітичних інтересів.

Інша негативна тенденція полягала у відсутності скоординованих дій згаданих політичних утворень на міжнародній арені. Ще одну особливість зовнішньої політики становило те, що на початку 1660-х pоків зароджується новий вектор дипломатичних відносин — між гетьманським центром та Запорожжям. Дипломатичні акції в цьому напрямі спрямовувалися на досягнення порозуміння, припинення конфліктів і відновлення територіальної цілісності держави. Особливо активну діяльність щодо цього виявляв уряд П. Дорошенка, котрому вдавалося домовлятися (щоправда, лише на певний час) про спільні дії в інтересах козацької України з лівобережними гетьманами І. Брюховецьким та Д. Многогрішним і кошовим І. Сірком.

Важливо також відзначити і той факт, що в умовах різкого послаблення військового потенціалу держави внаслідок руйнування економіки, спустошення території, величезних людських втрат (у Правобережному Гетьманаті останній показник на середину 1670-х років перевищував 90%), політичного поліцентризму та наростання зовнішнього тиску саме дипломатичний фактор набуває вирішального значення у розв’язанні зовнішньополітичних проблем, поступово витіснивши на другорядні позиції мілітарні аспекти. Підвищення ролі дипломатії стає однією з прикметних рис української присутності на міжнародній арені. Однак це ставило перед українською дипломатією й відповідальніші завдання, успішне виконання яких не в останню чергу залежало від рівня професіоналізму працівників цієї сфери, насамперед послів.

Нарешті, остання особливість зовнішньої політики українських урядів, на яку хотілося б звернути увагу, стосується її стратегічної мети. Якщо впродовж 1649–1657 pp. вона спрямовувалася на досягнення незалежності держави й возз’єднання в її межах усіх етнічних українських земель, то від початку 1660-х головним стає збереження територіальної цілісності козацької України та її внутрішнього й зовнішнього суверенітету. Після Андрусівського договору 1667 р. найбільші зусилля спрямовуються на досягнення возз’єднання в її межах трьох політичних центрів та відновлення суверенітету, а після ліквідації Правобережного Гетьманату — на утримання його земель у складі Української держави. На початку XVIII ст. визначальним стає збереження самого її існування. Основним механізмом досягнення цих стратегічних цілей залишається політика лавірування між найпотужнішими тогочасними міжнародними гравцями.

Прийшовши до влади, І. Виговський зберіг зовнішньополітичний курс свого великого попередника. Так, переговори з шведським посольством було завершено укладенням у середині жовтня договору, що передбачав створення оборонного союзу та надання військової взаємодопомоги113. Однак за обставин поразок шведів у Речі Посполитій цей договір уже не мав для України практичного значення.

Українська дипломатія активізувала пошук шляхів до укладення нового договору з Кримом і домоглася підписання перемир’я з Польщею, яке передбачало проходження кордону по р. Горині. Це дозволило приєднати до держави Південно-Східну Волинь і північно-східну частину Подільського воєводства. Було висловлено протест Варшаві з приводу захоплення литовськими підрозділами Пінського повіту й досягнуто згоди з Росією щодо розмежування сфер впливу в Білорусі114. Однак вже на початку 1658 р., зіткнувшись із посиленням політичної опозиції, опосередковано підтриманої Росією, гетьман почав виявляти нічим не виправдану поступливість, вочевидь, сподіваючись у такий спосіб заручитися допомогою останньої для утвердження своєї влади. Так, він пішов назустріч ініціативі Москви взяти участь у залагодженні внутрішньополітичного конфлікту. Скориставшись з отриманих дивідентів, Росія активно розпочала реалізацію планів щодо перетворення Запорожжя на суб’єкта міжнародних відносин. Не дивно, що така політика викликала гостре невдоволення гетьмана та його оточення115.

Позитивним доробком української дипломатії стало укладення наприкінці лютого — на початку березня 1658 р. договору з Кримом про поновлення умов військово-політичного союзу 1648 р. Щоправда, одна зі статей угоди передбачала надання українській владі військової допомоги проти опозиційних сил в Україні, що відкривало кримській знаті можливості впливати на позицію українських правлячих кіл116. Від початку року помітно пожвавилися дипломатичні контакти з Річчю Посполитою. Підставою для цього стало те, що в умовах переростання конфлікту в громадянську війну та посилення втручання Росії у внутрішні справи України серед старшини формується угруповання, очолюване найближчим соратником І. Виговського Ю. Немиричем, яке схилялося до порозуміння з Варшавою. Водночас серед польської еліти також виникло угруповання, яке допускало можливість визнання за козацькою Україною статусу державного утворення в складі Польщі.

———————

113 Грушевський М. Історія України-Руси. — К., 1998. — Т. Х. — С. 64–67; Крип’якевич І.П. Історія України. — Львів, 1990. — С. 188.

114 Акты ЮЗР. — Т. ХІ. — С. 797–798; Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. Х. — С. 53–55, 78–83; Яковлів А. Московські проекти договірних пунктів з гетьманом Ів. Виговським // ЗНТШ. — Львів, 1933. — T. CLII. — С. 122–127.

115 Акты ЮЗР. — СПб., 1863. — T. IV. — С. 96–100, 206–214; T. VII. — С. 200–205; СПб., 1892. — T. XV. — С. 141–149; Герасимчук В. Виговщина і Галицький трактат // ЗНТШ. — Львів, 1909. — Т. LXXXVIII. — С. 41; Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. Х. — С. 132–133, 145, 173–182, 194–200; Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття… — С. 261–265.

116 НБУВ. IP. — Ф. ІІ. — Спр. № 15425–15487. — Арк. 98–100; ПКК. — Т. III. — С. 289–290.

Процес зближення позицій ускладнювався тим, що польська сторона хотіла звести автономію козацької України до мінімуму, українська ж намагалася домогтися радше не стільки «підданства» королю, скільки союзу з ним117. Результатом переговорів у першій половині липня в Межиріччі між П. Тетерею та С. Беневським стало ухвалення проекту майбутнього договору, який був украй невигідним для козацької України. Є всі підстави вважати його істотним прорахунком української дипломатії, навіть якщо взяти до уваги гостроту протистояння гетьмана з Росією. Адже він передбачав повернення українських земель до складу Речі Посполитої на умовах, гірших від Зборівського трактату118. Намагаючись виправити допущену в Межиріччі помилку, І. Виговський через посланців почав домагатися надання козацькій Україні статусу на зразок Литви й права набирати до війська у Польщі німецьких вояків. У зв’язку з цим познанський воєвода Я. Лещинський заявив, що українці швидше хотіли б стати незалежними союзниками, ніж з’єднатися з Річчю Посполитою в єдиний державний організм119.

Укладена у вересні 1658 р. угода означала, по суті, розрив визначених українсько-російським договором 1654 р. відносин з Російською державою. Її умовами ліквідовувався зовнішній суверенітет Української держави й істотно обмежувалася її автономія в складі Речі Посполитої. Скасовувалася більшість політичних і соціально-економічних завоювань революції. Правлячі кола Польщі відверто стали на шлях обмеження прав і прерогатив Руського князівства, вже зафіксованих у тексті угоди. 22 травня 1659 р. змінений в інтересах Польщі Гадяцький договір був ратифікований сеймом. Він передбачав скорочення реєстру до 30 тис. осіб, збереження унії, вилучення застереження про необов’язковість для Руського князівства брати участь у майбутній війні Речі Посполитої проти Росії тощо. Вкрай неприємневраження від ігнорування українських інтересів не змогла приглушити навіть щедра винагорода окремим старшинам і козакам120. Переважна більшість старшини, обманутої в своїх надіях, та козацький загал не сприйняли ратифікованого договору й не приховували невдоволення політикою гетьмана. Перемога 9 липня над російським військом під Конотопом також не зміцнила становища І. Виговського. В останній декаді вересня козацька рада позбавила його влади. Гетьманом обрали сина покійного Б. Хмельницького Юрія. Відмова від визнання чинності Гадяцького договору означала створення конфліктної ситуації з Річчю Посполитою, союзником якої виступав Кримський ханат. Це не відповідало інтересам України, оскільки вона вела війну з Російською державою. Тому з метою уникнення конфлікту старшина вирішила шукати порозуміння з Москвою.

———————

117 ЛНБ. ВР. — Ф. 5. — Спр. Оссолінських № 5769/ІІІ. — Арк. 1583; Гарасимчук В. Матеріали до історії козаччини XVII віку. — Львів, 1924. — С. 37, 53; Kubala L. Wojny duński… — S. 481.

118 Гарасимчук В. Матеріали до історії козаччини... — С. 67–68, 84–87, 93–94.

119 Kubala L. Wojny duński... — S. 445.

У першій декаді жовтня розробляється проект нового договору — «Жердівських статей», які передбачали для козацької України більше суверенітету, ніж договір 1654 р. Однак під час переговорів у Переяславі старшини (переважно лівобережного регіону) та гетьман не виявили непохитності в обстоюванні державних інтересів. Цим скористалася російська сторона, яка нав’язала на раді 27 жовтня сфальшований варіант т. зв. «Березневих статей» Б. Хмельницького та 18 нових пунктів, які й склали зміст Переяславського договору 1659 р. Згідно з його умовами, козацька Україна позбавлялася права без згоди царя обирати гетьмана, який зобов’язувався відразу по обранні відвідати Москву, щоб отримати підтвердження та клейноди з рук царя; новообраний український правитель позбавлявся права «без ради» призначати й звільняти полковників, карати без суду смертю старшин і виступати у похід без царського дозволу. Держава втрачала терени півдня Білорусі й право на проведення зовнішньої політики; крім Києва, ще в 5 містах мали з’явитися воєводи із залогами. Київська митрополія підпорядковувалася московському патріарху, передбачалися каральні санкції проти І. Виговського, його родини й соратників, запровадження смертної кари для всіх, хто відмовиться скласти присягу цареві чи порушить її. Чисельність козацького реєстру встановлювалась у 60 тис. осіб, зберігалися всі козацькі права й вольності тощо121.

Значна частина старшини (переважно правобережної) не приховувала свого гострого невдоволення змістом укладеного договору. На раді в Чигирині приймається ухвала вирядити посольство (його очолили П. Дорошенко й А. Одинець) до Москви, щоб домогтися від царя скасування найбільш дискримінаційних статей. Однак переговори, що відбулися в кінці року, засвідчили непохитність позиції Москви, яка відхилила більшість українських пропозицій. Вдалося домогтися лише скасування статті про підпорядкування Київської митрополії, дозволу зноситися з молдавським і валаським господарями в прикордонних справах, права відправити кількох посланців на Віденський сейм122. На початку березня 1660 р. Ю. Хмельницький звернувся до Олексія Михайловича з проханням дозволити направити українську делегацію «людей розумних» до Борисова, де мали відбутися російсько-польські переговори. Однак у червні переговорний процес було зірвано, й підтримувана Кримським ханатом Варшава розпочала підготовку до воєнних дій123.

———————

120 Акты ЮЗР. — T. IV. — С. 255–258; Яковлів А. Українсько-московські договори в XVII–XVІІІ віках. — Варшава, 1934. — С. 61–63.

121 Акты ЮЗР. — СПб., 1867. — T. V. — С. 1–7; Стеньгач Н. Українсько-російські відносини в 1659–1660 роках // Наукові праці історичного факультету. — Кам’янець-Подільський, 1996. — Т. 2. — С. 27–28.

Ускладнення міжнародного становища (загроза широкомасштабної війни з Річчю Посполитою та Кримом) вимагало відповідних заходів з боку урядів Росії та України. Проте розроблений київським воєводою В. Шереметєвим план військової операції виявився заздалегідь провальним: він передбачав розподіл українського війська за територіальним принципом — лівобережні полки мали взаємодіяти з росіянами, а правобережні (старшина тут не приховувала антиросійських настроїв) під проводом гетьмана складали окреме військо124. Вмілими діями польське й кримське командування оточило у вересні військо В. Шереметєва під Чудновом. Ю. Хмельницький вирушив йому на допомогу, але 7 жовтня біля Слободищ був атакований польсько-кримськими підрозділами коронного маршалка Є. Любомирського. Битва не виявила переможця, але група старшин (П. Тетеря, Т. Носач та ін.) схилила Ю. Хмельницького до переговорів про замирення125. Укладення (після довгих дискусій) 17 жовтня Чуднівського договору приховувало небезпеку нового загострення соціально-політичної боротьби, оскільки, по-перше, лівобережні старшини не взяли участі в його підписанні, а відтак уважали себе не зв’язаними присягою виконувати його умови. Невипадково вони відразу ж виступили проти змісту договору, почали відмовлятися визнавати владу гетьмана й звернулися по допомогу до Росії. По-друге, окупація Правобережжя викликала масове невдоволення населення поновленням тут польських порядків126.

———————

122 ПКК. — Т. ІІІ. — С. 426–428; Kubala L. Wojny duński... — S.358; Wójcik Z. Traktat Andruszowski 1667 roku i jego geneza. — Warszawa, 1959. — S. 38.

123 ЛНБ. BP. — Ф. 103. — Спр. Сапегів XII. — № 96; Памятники, изданные Временной комиссией дня разбора древних актов (далі — ПВК). — К., 1859. — T. IV. — С. 2–4.

124 Герасимчук В. Чуднівська кампанія 1660 р. // ЗНТШ. — Львів, 1913. — Т. 113. — С. 31–64; Kochowski W. Historia panowania Jana Kazimierza. — Poznań, 1859. — Т. ІІ. — S. 96.

125 АГАД. — Ф. 3. — № 33. — Арк. 121–14; ЛНБ. ВР. — Ф. 5. — Спр. Оссолінських № 335/ІІ. — Арк. 45–48; Герасимчук В. Чуднівська кампанія... — С. 90–110.

Добившись підтвердження своєї влади на Корсунській раді в останній декаді листопада 1660 p., Ю. Хмельницький спробував уникнути загострення відносин із Росією. Для цього він послав гінця до київських воєвод, повідомляючи, що був змушений укласти договір із Польщею. Однак пізніше гетьман став на шлях досягнення таємних домовленостей з її урядом127. Одночасно український уряд намагався поліпшити дипломатичні відносини з Кримом і Портою. До кінця 1660 р. встановлюються приязні стосунки з Кримом, а за його посередництва поновлюються контакти із Стамбулом. На початку 1661 р. Карач-бей порадив Ю. Хмельницькому не схилятися ані до Речі Посполитої, ані до Росії, а шукати протекції в хана Мегмед-Ґірея. У джерелах є згадки, що останній запропонував гетьману одружитися з його донькою. На початку березня володар Криму наказав звільнити близько тисячі українських бранців, захоплених татарами. Польща була стурбована українсько-кримським зближенням і намірами хана встановити над козацькою Україною протекцію Криму. Польський посол переконував Карач-бея у великій небезпеці для Польщі й Криму перетворення України на незалежну державу й підкреслював необхідність співпраці обох країн, щоб домогтися обернення козаків «у хлопів за плугом»128.

Навесні 1661 р. гетьман і старшини стали наполегливіше добиватися від Речі Посполитої визнання державної самостійності козацької України. Відправлене на початку травня на Варшавський сейм посольство уповноважувалося наполягати на гарантуванні свобод для православної віри, ліквідації унії й повернення захоплених уніатами церковних споруд і майна, ухваленні свобод і вольностей «народові Руському», збільшенні козацького реєстру до 70 тис. осіб, наданні козакам права брати участь у виборах короля, а також на нобілітацію тощо. Посли мали застерегти сейм, що в разі, якщо не будуть затвердженими умови Гадяцького договору, Військо Запорозьке не вважатиме себе зобов’язаним зберігати підданство королю129.

Центральне місце в діяльності українського уряду посіла проблема утримання під владою Лівобережжя, значна частина старшини якого за підтримки російських воєвод і військ почала домагатися створення власної політичної структури з метою протистояти центру. Вже у травні 1661 р. переяславський полковник, наказний гетьман Я. Сомко спробував проголосити себе гетьманом, теж саме він повторив у квітні 1662 р. Лівобережна старшина відсепаровано вела переговори з Росією, тобто, по суті, почалося формування другого центру дипломатичної служби. На третій з кінця 1661 р. перетворюється Запорожжя, що підтримувало самостійні відносини з гетьманом, лівобережними старшинами, Москвою й, можливо, Молдавією та Кримом. Поліцентризм в дипломатичній діяльності нівелював зусилля уряду на міжнародній арені, спрямовані на захист загальнодержавних інтересів, збереження єдності державного механізму козацької України. За таких обставин Ю. Хмельницький на початку січня 1663 р. відрікся від булави.

———————

126 Wójcik Z. Rywalizacja polsko-tatarska o Ukraine na przełomie lat 1660–1661 // Przegląd historyczny. — 1954. — T. XLV. — № 4. — S. 617–619.

127 ПВК. — T. IV. — C. 55; Merkuriusz Polski. — Kraków, 1960. — S. 75–76.

128 Ochmann S. Sejmy lat 1661–1662. — Wrocław, 1977. — S. 56–57.

129 Ibid. — S. 103,121.

Її перебрав 13 січня на генеральній раді досвідчений політик і дипломат П. Тетеря, котрий своє завдання на перших порах бачив у реалізації ідеї соборності козацької України130. Основну увагу він приділяв дипломатичним зусиллям, спрямованим на досягнення порозуміння з лівобережною й запорозькою старшиною та пошук союзників поза межами України. Тому на раді, що обрала його гетьманом, було ухвалено рішення направити посольства з пропозиціями співпраці до калги-султана Селім-Ґірея, господаря Молдавії та на Січ131. Упродовж зими-весни 1663 р. гетьман налагодив контакти з Я. Сомком132. Підтримуючи приязні відносини з Кримом, новий український правитель водночас домагався виведення татарських підрозділів з української території й ослаблення ханського впливу на зовнішню політику уряду, прагнув використати суперечності між Бахчисараєм, з одного боку, Варшавою та Москвою — з іншого, не відкидав можливості порозумітися з Росією. Велику увагу П. Тетеря приділяв переговорам з Річчю Посполитою133.

Після обрання наприкінці червня 1663 р. на Лівобережжі гетьманом І. Брюховецького, що ознаменувало розкол козацької України, П. Тетеря підтримав ініціативу короля щодо організації військового походу у лівобережний регіон, сподіваючись за допомогою Польщі забезпечити єдність держави. Проте невдача цього походу та розгортання антипольського й антигетьманського повстання на Лівобережжі підштовхнули польський уряд до укладення миру з Росією134. На жаль, намагаючись утриматися при владі, П. Тетеря вирішив задовольнитися обмеженою політичною автономією традиційного козацького регіону — півдня Київського воєводства135. Зрештою, втративши опору серед козацтва, у червні 1665 р. гетьман залишив козацьку Україну. Тим часом російський уряд рішуче повів курс на інкорпорацію Лівобережного Гетьманату. І. Брюховецькому, котрий на чолі посольства у вересні 1665 р. з’явився до Москви, були нав’язані (всупереч його волі) статті нового договору. Вони передбачали заборону міжнародних відносин, запровадження воєводського управління, збір податків до московської скарбниці, підпорядкування владі російського уряду селян і міщан, призначення московського митрополита в Київ тощо136. Спроби реалізувати умови Московського договору викликали в липні 1666 р. повстання населення Переяславського полку.

———————

130 НБУВ. IP. — Ф. II. — Спр. № 15412. — Арк. 18–19; Мицик Ю.А. Джерела з польських архівосховищ... — С. 77–78.

131 ПВК. — Т. IV. — С. 324; Газін В. Політична програма гетьмана П. Тетері // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. — К., 2000. — Вип. 7. — С. 193.

132 ЛНБ. BP. — Ф. 5. — Спр. Оссолінських № 472/ІІ. — Арк. 515–519; Газін В. Політична програма... — С. 191–194; Дашкевич Я. Павло Тетеря. — С. 267–268.

133 ПВК. — T. IV. — С. 440, 445, 449.

Найбільш самостійною, багатогранною, ефективною й цілеспрямованою була зовнішня політика уряду П. Дорошенка (1666–1676). Прийшовши до влади у серпні 1665 р., він одразу ж розгорнув активну дипломатичну діяльність щодо обмеження впливу польських владних структур, пошуку порозуміння з лівобережною старшиною та отримання підтримки з боку Криму. Лише впродовж листопада 1665 — січня 1666 pp. до короля було відправлено чотири посольства. Довідавшись улітку 1666 р. про зміст російсько-польських переговорів в Андрусові, гетьман в листах до короля не приховував свого обурення ігноруванням українських інтересів. Він прохав інформувати його про перспективи розв’язання проблем, які стосувалися України, її майбутнього. На відміну від підтримуваного Москвою П. Тетері, П. Дорошенко пішов на розвиток дипломатичних відносин з Кримом і Портою, розглядаючи їх як противагу зближенню Польщі й Росії. Новий хан Аділь-Ґірей, який прийшов до влади у березні 1666 р., запропонував йому відновити умови договору 1648 р. й засвідчив бажання бачити козацьку Україну незалежною від Російської держави та Речі Посполитої. Переговори завершилися згодою кримської еліти надавати українцям необхідну допомогу в боротьбі як з Варшавою, так і з Москвою137.

———————

134 Горобець В. Козацький гетьманат у соціополітичній структурі Речі Посполитої: проект устроевої моделі гетьмана Павла Тетері з року 1664 // Молода нація. — К., 2000. — С. 43–56.

135 БМЧ. ВР. — № 160. — Арк. 371–378, БН. ВМФ. — № 7631; Крикун М. Інструкція послам Війська Запорозького на Варшавський сейм 1666 року і відповідь короля Яна Казимира на неї // Україна модерна. — Львів, 1999. — Число 2–3. — С. 311–327.

136 ННБ. IP. — Ф. ІІ. — Спр. № 15418. — Арк. 35–63; Акты ЮЗР. — T. VI. — С. 126–129, 137, 149.

Оскільки погіршення дипломатичного становища козацької України та послаблення її ролі у сфері міжнародних відносин не давали змоги українській владі ініціювати створення коаліцій (як це мало місце за гетьманування Б. Хмельницького), то основні зусилля дипломатії спрямовувалися, як це неважко помітити, на зіштовхування інтересів Речі Посполитої, Російської держави, Кримського ханату й Османської імперії та використання суперечностей між ними. У такий спосіб влада прагнула досягти збереження більшої політичної самостійності для Української держави, а отже основним завданням у сфері зовнішньої політики продовжував залишатися пошук оптимального варіанту протекції. Важливо наголосити, що для більшості носіїв тогочасної державної влади встановлення над Україною іноземного протекторату слугувало засобом збереження максимальних обсягів політичних прерогатив, а окремі з них виношували плани домогтися у такий спосіб реалізації ідей соборності українських земель.

Практика частої зміни зовнішньополітичних орієнтацій українськими політичними діячами викликала обурення політичних еліт інших держав.

«Ця нація, — переконував 1671 р. один із польських дипломатів турецького колегу, — все ж не є до вас щирою, бо собі чимало обирала протекцій, але всіх протекторів зраджувала»138. Відповідь на подібні обвинувачення опонентів дав улітку того ж року П. Дорошенко в листі до коронного гетьмана, майбутнього короля Польщі Яна Собеського: «Тому мушу вдаватися до іноземних протекцій, щоб таким чином вивільнити з неволі Україну»139. Ця мета зовнішньополітичної діяльності українського гетьмана не залишалася таємницею для іноземних правлячих кіл. Як підкреслював в одному з листів на початку квітня 1670 р. анонімний польський сенатор, прийняття турецької протекції П. Дорошенко розглядав лише як прикриття для здобуття повної незалежності від Речі Посполитої й створення удільної держави на зразок Молдавії, Валахії чи Трансильванії140.

В контексті пошуків протекції важливим у зовнішньополітичній діяльності українських урядів залишалося обстоювання на переговорах із Варшавою, Москвою і Стамбулом внутрішнього суверенітету та прав на міжнародні відносини. Так, у листі до російського посла В. Тяпкіна на початку січня 1668 р. П. Дорошенко різко засудив Андрусівський акт розподілу України. «Ви звикли, — писав він, — вважати нас за якусь безсловесну худобу, без нас вирішили, які міста залишити під собою, а які уступити, а тим часом міста ці дісталися Вам не Вашою силою, а Божою помочею та нашою кров’ю й відвагою. Ми хоча вівці, але вівці Христові, його кров’ю викуплені, а не безсловесні. Часто від Ваших московських людей можна почути таку думку: вільно, мовляв, королеві, яку хоче віру мати в своїй державі, вільно йому благочестиві церкви обертати в уніатські або костьоли. Але хай так не буде!.. А того ярма нам ані ми, ані батьки наші носити не звикли»141.

———————

137 БМЧ. ВР. — № 1656. — Арк. 701–703.

138 Цит. за: Мицик Ю.А. Джерела з польських архівосховищ... — С. 89.

139 ДАК. — Ф. 452. — № 372. — Арк. 136.

140 ББ. ВР. — № 255. — Арк. 20–211; БН. ВМФ. — № 2227.

Прикметно, що саме після Андрусова основним в зовнішньополітичному курсі гетьмана стає орієнтація на Стамбул. Готуючись до походу, який мав на меті визволення західноукраїнських земель та їх включення до складу держави, гетьман відправив посольство до турецького султана, засвідчуючи готовність прийняти протекцію Османської імперії. Турецький уряд, зваживши на клопотання української сторони, у серпні 1667 р. застеріг Яна Казимира від протиправних дій щодо козаків, котрі тепер «заховалися» під його опіку142. Однак внаслідок організованого восени кошовим Ж. Рогом та харківським полковником І. Сірком походу на Крим було не тільки провалено західний похід П. Дорошенка, а й істотно ускладнено українсько-кримські відносини. Щоб запобігти можливим ворожим діям з боку Криму, гетьман знову звернувся до Туреччини з проханням про допомогу143. Прикметно, що наважившись підняти повстання проти росіян, І. Брюховецький також відправив посольство до султана, прохаючи прийняти його під протекцію, що вказує на узгодженість дій лівобережної влади з П. Дорошенком. А на початку лютого 1668 р. старшинська рада (за участю і представників лівобережного гетьмана) ухвалила: «з обох боків Дніпра жителям бути у возз’єднанні й жити б окремо і давати данину турському цареві та кримському хану, так як платить валаський князь...»144.

Спираючись на допомогу татар, П. Дорошенко в червні 1668 р. переходить у Лівобережжя, домагається возз’єднання козацької України та обирається її гетьманом. Проти цього виступили не лише Росія й Річ Посполита, а й Крим, уряд якого не приховував невдоволення перспективою прийняття Українською державою турецької протекції, що у міжнародно-правовому полі урівнювало її з ханатом. Крім того, хан втрачав можливість впливати на політику українського уряду, а також здійснювати напади на українські землі. Однак найбільший парадокс полягав у тому, що в боротьбі проти П. Дорошенка Крим знайшов опору на Запорожжі145.

———————

141 Цит. за: Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко... — С. 158.

142 НБУВ. IP. — Ф. II. — Спр. № 15425–15487. — Арк. 246; Акты ЮЗР. — T. VI. — 1880. 243;Kluczycki F.Pisma do wieku і spraw Jana Sobieskiego. — Kraków, 1880. — T. 1. — Cz. l. — S. 324–327.

143 Акты ЮЗР. — T. VII — C. 30–31; Wojcik Z. Między traktatem Andruszowskim a wojną turecką. Stosunki polsko-rosyjskie 1667–1672. — Warszawa, 1968. — S. 174.

144 БМЧ. BP. — № 1376. — Арк. 83–85; БН. ВМФ. — № 16281; Abrahamowicz Z. Katalog rekopisów orientalnych ze zbiorów polskich. — Warszawa, 1959. — Cz. l. — S. 356; Kluczycki F. Pisma do wieku… — T. I. — Cz. l. — S. 341–342.

Довідавшись про стрімкий поворот зовнішньополітичного курсу Бахчисараю, гетьман направив до султана посольство з проектом договору про прийняття протекції. Основний зміст документа спрямовувався на об’єднання всіх українських земель у межах єдиної удільноїдержави. Його статтями передбачалося довічне обрання гетьмана; звільнення українського населення від сплати данини й податків; автономія православної церкви, що мала перебувати у підпорядкуванні константинопольського патріарха; заборона туркам і татарам на українській території будувати мечеті, брати ясир, руйнувати поселення; укладення султаном і ханом договорів з Росією й Річчю Посполитою тільки з відома українського уряду; визнання останнім протекції султана й згода брати участь у воєнних кампаніях Порти тощо146. Правлячі кола Османської імперії вирішили задовольнити клопотання української сторони. Урочиста церемонія з цього приводу відбулася на розширеній козацькій раді 21 березня 1669 р. у присутності польського і російського посланців. Рада після тривалих дискусій ухвалила зроблений гетьманом вибір. Турецький посол обдарував П. Дорошенка, підтвердив права та вольності Війська Запорозького, пообіцяв від імені султана повернути захоплених татарами бранців і запропонував організувати посольство до Стамбула (вочевидь, для подальшого уточнення положень суперечливих статей договору протекції)147. За підтримки Османів та Бєлгородської орди П. Дорошенко до кінця 1669 р. розгромив П. Суховія та його союзників, які у серпні цього ж року уклали угоду між Запорожжям і Кримом, що передбачала надання ханом воєнної допомоги за умови, якщо Запорожжя відмовиться визнавати протекцію султана.

Зі свого боку Річ Посполита зробила ставку на кошового гетьмана М. Ханенка й домоглася укладення з ним у вересні 1670 р. Острозької угоди, що передбачала ліквідацію державних інституцій Правобережного Гетьманату й поновлювала на його теренах польське панування. Для реалізації угоди в серпні наступного року польська армія перейшла у наступ і до кінця жовтня окупувала Брацлавщину148. Цей збройний конфлікт переріс у польсько-турецьку війну 1672–1676 pp. Укладений між Османською імперією й Річчю Посполитою в жовтні 1672 р. Бучацький договір уперше назвав козацьку Україну «Українською державою», і вперше польський уряд офіційно визнав її незалежність. Водночас, усупереч угоді 1669 р. про прийняття турецької протекції, Османи відібрали у Польщі Подільське воєводство й перетворили його на турецьку провінцію (еялет). Відтак Правобережний Гетьманат втрачав терени Подільського полку, що обіймали південну частину Летичівського повіту Подільського воєводства. Знадобилося настійливе клопотання П. Дорошенка, щоб Мегмед IV погодився віддати на час перебування гетьмана при владі цю територію Українській державі149.

———————

145 Акты ЮЗР. — СПб., 1875. — T. VIII. — С. 218–219.

146 Акты ЮЗР. — T. VIII. — С. 130–145,173, 229; Мицик Ю. Джерела з польських архівосховищ... — С. 84; Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко... — С. 243–248.

147 Бібліотека Інституту Оссолінських (далі БІО). ВР. — № 2287/ІІ. — Арк. 72, 82; Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. — С. 433–435.

Укладення Бучацького договору внесло серйозні зміни у конфігурацію співвідношення сил у Східній та Південно-Східній Європі, оскільки, по-перше, різко посилилася роль Османської імперії, а, по-друге, відмова польського уряду від претензій на володіння Правобережжям полегшувала Росії його приєднання до Лівобережного Гетьманату, внаслідок чого загострилися її відносини зі Стамбулом. З іншого боку, ігнорування турецьким урядом умов договору протекції, спроби кам’янецького паші втрутитись у внутрішньополітичне життя регіону погіршили дипломатичні відносини Правобережного Гетьманату з Стамбулом та Бахчисараєм.

Розчарувавшись у політиці османського уряду щодо України, П. Дорошенко в черговий раз переорієнтовує свої погляди на Москву. Зі свого боку і російська влада після укладення Бучацького договору починає виявляти зростаючий інтерес до Правобережного Гетьманату, за яким Річ Посполита визнала незалежність. Уже на початку 1673 р. Москва доручає І. Самойловичу розпочати переговори з правобережним правителем щодо умов прийняття царської протекції. Однак лівобережний гетьман, побоюючись втратити булаву, по суті, зірвав переговорний процес. Відновлено його було лише в липні 1673 р., причому, приступаючи до перемовин, П. Дорошенко застерігав, що відмовиться від протекції Порти лише тоді, коли буде укладений договір з Росією й Правобережний Гетьманат отримає від неї військову допомогу. Основною умовою підписання відповідної угоди правителем Правобережжя висувалася єдність козацької України, в ім’я чого він був готовий добровільно зректися булави.

———————

148 ЛНБ. ВР. — Ф. 5. — Спр. Оссолінських № 1411/11. — Арк. 61–64; Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко… — С. 358–379.

149 БІО. ВР. — № 2287/ІІ. — Арк. 72, 82; БН. ВМФ. –№ 24713; Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко... — С. 443.

Під час подальших переговорів П. Дорошенко почав домагатися виведення з Києва російської залоги, встановлення визначеної лінії кордону козацької України з Польщею, створення 40-тисячної найманої армії з козаків, усунення від влади І. Самойловича. Ці вимоги російський уряд відхилив, а в грудні 1673 р. наказав військам готуватися до походу на Правобережжя150. Внаслідок успішних дій російських і лівобережних українських полків під їх контролем опинилася майже вся територія регіону. Зібрана наприкінці березня 1674 р. в Переяславі козацька рада обрала гетьманом возз’єднаної козацької України І. Самойловича. Відтоді радикально змінився сам зміст дипломатичних відносин Росії з П. Дорошенком. Йшлося вже не про прийняття Правобережним Гетьманатом царської протекції, а про умови його капітуляції151. У листуванні з І. Самойловичем Дорошенко закликав припинити напади на Правобережжя й не руйнувати край. У жовтні 1675 р. перед представниками Запорожжя він зрікся турецької протекції й присягнув на вірність царю. Дипломатичні зусилля уряду П. Дорошенка, спрямовані на порозуміння з Лівобережним Гетьманатом і досягнення визнання Росією возз’єднаної України удільною державою, зазнали невдачі, і у вересні 1676 р. він змушений був капітулювати.