Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII-XVIII ст.

«Руїна» зовнішньої політики чи міжнародний полівасалітет козацької України: нотатки до історіографічної дискусії

Кількомадцять років тому на сторінках академічного видання «Україна в Центрально-Східній Європі» нами було започатковано наукову дискусію стосовно вживання терміну «Руїна» як в українській, так і російській та світовій історіографіях57. Заклик розпочати широку полеміку відносно різночитання цього, на нашу думку, «історико-романтичного» означення активно підтримала професор Т. Таїрова-Яковлєва з Санкт-Петербурга58. І це не випадково, адже написання нею та видання двох ґрунтовних монографій, які вже у своїх назвах мали слово «Руїна»59, послугувало головним мотиваційним чинником для початку даної термінологічної дискусії.

Власне, ще у середині XIX ст. видатний український та російський історик М. Костомаров впроваджує історичне поняття «Руїна» до широкого історіографічного вжитку та вкладає у нього такий зміст: «Руїною зветься в історії малоросійського краю час смут, що потрясали цей край у другій половині ХVІІ ст. — переважно від розділу Гетьманщини на два гетьманства по двох сторонах дніпровського узбережжя. Цей період можна рахувати з другої половини 1663 по липень 1687 року, в правління трьох затверджених московською владою один за одним гетьманів: Брюховецького, Многогрішного і Самойловича — до обрання, замість останнього, в гетьмани Мазепи. “Руїна” — не видумане; воно залишилось у народних спогадах, особливо стосовно Правобережної України, яка фактично була перетворена на “руїну”; залишившись без свого народонаселення на деякий час, тамтешній край перетворився на абсолютну пустелю»60.

———————

56 Там же. — С. 42.

57 Чухліб Т. «Руїна» Гетьманщини чи боротьба за утвердження Української козацької держави? (Спроба започаткувати наукову дискусію щодо одного історичного терміну) // Україна в Центрально-Східній Європі (від найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст.). — Вип. 4. — К., 2004. — С. 473–508.

58 Яковлєва Т. Украина в XVII в.: руина, революция? // Україна в Центрально-Східній Європі (від найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст.). — Вип. 5. — К., 2005. — С. 667–674.

59 Яковлєва Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років ХVІІ століття. Причини і початок Руїни. — К., 1998; Її ж. Руїна Гетьманщини. Від Переяславської ради — 2 до Андрусівської угоди (1659–1667). — К., 2003.

Як бачимо, головною ознакою «Руїни» як такої історик називає «розділ Гетманщини», тобто розподіл Української козацької держави на Правобережну та Лівобережну Україну. Нагадаємо, що даний процес, крім власне внутрішньополітичних причин, був наслідком боротьби за геополітичну першість в регіоні між Річчю Посполитою та Московським царством і завершився розподільчим та надзвичайно трагічним для козацької держави Андрусівським перемир’ям 1667 р.61 Та особливу увагу М. Костомаров справедливо звернув на спустошеність Правобережної України, адже саме ця частина колись єдиної держави зазнала великої демографічної та економічної кризи-«руїни» у результаті, по-перше, війн Українського Гетьманату за свою самостійність та цілісність як з Короною Польською, так і з Московським царством (в тому числі і в союзі то з одним, то з іншим противником); по-друге, війн за право володіння козацькою Україною між Варшавою, Москвою, а після 1669 р. — Стамбулом.

Як відомо, ХІХ ст., що було європейським «Віком Романтизму», спонукало німецьких, французьких, польських та інших істориків до пошуку гучних історичних метафор, які часто перекочовували зі сторінок художніх творів до праць з історичного минулого. Однією з таких знахідок, наприклад, було запровадження у російській романтичній історіо-графії таких термінів, як «Смутное время» чи «Смута»62, а в польській історичній науці — «Потоп»63. До цього процесу творення гучних узагальнюючих метафор на теренах Російської імперії активно залучився М. Костомаров64, який, по суті, реанімував літописно-«народну» назву історичних подій другої половини ХVІІ ст. та надав їй наукового змісту. Цікаво, що протягом другої половини XIX — початку XX ст. в російській історіографії (С. Соловйов, Г. Карпов, Д. Іловайський, І. Розенфельд, С. Платонов та ін.) складний і неоднозначний період української історії після гетьманування Б. Хмельницького означували не інакше, як «малоросійська смута»65. Протягом ХХ ст. (за винятком 40-х — кінця 80-х років в СРСР, коли його обходили стороною, з огляду на розуміння «Руїни», як політичної руйнації Української козацької держави) він вживався тими чи іншими авторами і зараз став майже загальноприйнятим, особливо у науково-популярних та популярних працях з історії України66.

———————

60 Костомаров Н. Собрание сочинений. Исторические монографии и исследования. — Кн. 6. — Т. ХV: Руина. Гетьманства Бруховецкого, Многогрешного и Самойловича. — СПб., 1905. — С. 5.

61 Про те, як реагували на положення міжнародного договору в Україні наприкінці 1660-х рр., див. нашу статтю: Чухліб Т. Відповідь Українського гетьманату на російсько-польські домовленості в Андрусові 1667 р. // Україна в Центрально-Східній Європі (від найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст.). — Вип. 3. — К., 2003. — С. 193–206.

62 Див. наприклад: Валишевский К. Смутное время. — М., 1905; Скрынников Р. Россия в начале XVII в. «Смута». — М., 1988; Молочников А. Смоленские стрелецкие приказы и их руководители в Смутное время // История военного дела: исследования и источники. — 2012. — Т. III. — С. 321–369 та ін.

Треба відзначити, що, крім певних застережень окремих істориків, справжньої наукової дискусії навколо понятійного терміну «Руїна» ще не відбулося67. Чи не єдиною спробою критично осмислити новотвір М. Костомарова стала невелика стаття О. Оглоблина за 1928 р. У ній, зокрема, зазначалося, що «блискучі малюнки Костомарова й досі заступають глибшу аналізу тогочасних процесів і подій… Через специфічні особливості доби — адже-ж і названо її Руїна — змішувано до купи різноманітні течії й настрої, різні угрупування, різні особи. У цьому історіографічному хаосі гинули надзвичайно важливі моменти»68. Отже вже О. Оглоблин вказував на надзвичайну поліфункціональність цього терміну, який сприяв виникненню «хаосу», що заважав ґрунтовним науковим дослідженням. Розвиваючи влучні спостереження вченого, вважаємо за потрібне обговорити питання правомірності вживання в історичній україністиці терміну «Руїна», як такого, що, на думку окремих істориків, означає певний період існування Української козацької держави — кінець 50-х — 80-ті роки ХVІІ ст.

———————

63 Див.: Rzeczpospolita w latach Potopu / Pod red. J. Muszyńskiej i J. Wijaczki. — Kielce, 1996 та ін.

64 Костомаров Н.И. Смутное время Московського государства в начале ХVІІ в. // Костомаров Н.И. Исторические монографии и исследования. — Кн. 2. — М., 1904. — С. 280, 637–638; Костомаров Н.И. Исторические произведения. Автобиография. — К., 1989. — С. 593–594.

65 Тарасов С. Руїна Гетьманщини у російській історіографії (друга половина ХІХ — початок ХХ ст.): Дис. … канд. іст. наук. — Донецьк, 2009. — С. 11.

66 Див., наприклад: Зеркаль С. Руїна козацько-селянської України в 1648–1764–1802 роках. — Нью-Йорк, 1968; Руїна. — К., 1996; Шумейко Т. Герої волі та руїни (Іван Сірко, Нестор Махно, Тарас Бульба) // Герої та знаменитості в українській культурі. — К., 1999. — С. 85–96 та ін.

67 Чухліб Т. «Руїна» Гетьманщини чи боротьба за утвердження Української козацької держави? (Спроба започаткувати наукову дискусію щодо одного історичного терміну). — С. 473–508.

68 Оглоблин О. До історії Руїни // Записки історико-філологічного відділу ВУАН. — Кн. XVI. — К., 1928. — С. 200.

Мабуть, розуміючи певну наукову невизначеність та навіть «загадковість» історичного терміну «Руїна», окремі сучасні науковці в своїх останніх дослідженнях намагаються обходити його. Так, наприклад, В. Горобець відзначав, що назва «Руїна» не така вже й бездоганна та коректна з наукової точки зору69. В. Смолій та В. Степанков у своїх працях більше говорять про «руйнацію», «руйнівний характер», але характеризують період кінця 40-х — середини 70-х років XVII ст. (отже, зокрема, і ті десятиліття, які начебто входять до «Руїни») як Українську національну революцію.

У першій монографії Т. Таїрової-Яковлєвої про «причини і початок Руїни» (1998 р.) йшлося про те, що це період, який «розпочався в Україні внаслідок соціальних розрухів (Хмельниччина, іноземні вторгнення, багаторічна війна). В соціально-політичній сфері “Руїна” проявлялася в загостренні боротьби за владу, накопичення внутрішніх проблем і соціальної напруженості. Громадянська війна, калейдоскопічна зміна гетьманів, втручання іноземних держав у внутрішньоукраїнські справи»70. Отже, на першому плані — соціальні причини. А у другій книзі російського історика під назвою «Руїна Гетьманщини…» (2003 р.) маємо таке пояснення «Руїни»: насамперед вона означає «період політичної кризи Гетьманщини, що призвів до її остаточного послаблення і перетворення на урізану автономію»71. Тут вже на першому місці «політика», і лише потім називаються її соціально-економічні причини — «загострення боротьби за владу, внутрішнє безладдя і соціальна напруженність». Характерними рисами цього періоду української історії Т. Таїрова-Яковлєва знову ж таки називає «громадянські війни, часті зміни гетьманів, втручання іноземних держав у внутрішні українські справи» й уточнює, що «гетьмани шукали союзу з іноземними державами насамперед не для захисту від зовнішнього ворога, а для збереження власної влади у боротьбі з опозицією і анархорадикалами». Хронологічно період «Руїни» у працях професора Санкт-Петербурзького університету розпочинається за М. Костомаровим — у 1658 р. («гетьманство І. Виговського») й закінчується 1687 р., оскільки, як вважає Т. Таїрова-Яковлєва, гетьманство Мазепи стало вже наступним етапом в історії України.

———————

69 Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою, 1654–1655. — К., 2001. — С. 12; Його ж. Посольство гетьмана Івана Брюховецького до Москви 1665 року: правові підстави та політико-соціальні мотиви візиту // Україна та Росія: проблеми політичних та соціокультурних взаємин: Зб. наук. праць. — К., 2003. — С. 235.

70 Яковлєва Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років ХVІІ століття. — С. 6–7.

71 Яковлєва Т. Руїна Гетьманщини. — С. 4–5.

Нещодавно з нагоди публікації ґрунтовної монографії про гетьмана Петра Дорошенка72 свою інтерпретацію доби «Руїни» дав В. Степанков, який зазначив, що сучасна історіографія істотно віддалилася від того початкового сенсу, який вкладався М. Костомаровим у сам термін:

«“Руїна” розуміється як процес, коли нічого позитивного для України не сталося, був суцільний безлад і хаос, чвари, міжусобиці старшин, спустошення... Ми чомусь зовсім забули, що українці за цей період показали такі приклади боротьби за незалежність, яких ніколи не знала й, можливо, не знатиме Європа. А ми взяли й поставили крапку на визвольних змаганнях українців»73.

Отже, більшість провідних вчених України та Росії вкладають у поняття «Руїна» тільки негативний зміст, що є очевидним, зважаючи на етимологію самого слова. Натомість згадувані історики В. Смолій та В. Степанков у своїй монографії про Національну революцію в Україні 1648–1676 рр., поряд з негативними, відзначають і позитивні наслідки тогочасних подій. Зокрема, вони говорять про: 1) створення держави, частина якої у формі Лівобережного Гетьманства проіснувала на правах автономії у складі Російської імперії до початку 80-хрр. ХVІІІ ст.; 2) появу державної ідеї; 3) формування нової політичної еліти; 4) розвиток самосвідомості; 5) закріплення за витвореною державою назви «Україна» й започаткування зміни назви «руський народ» на означення «український народ»; 6) що протягом тривалого часу після завершення революції 1648–1676 рр. козаки, селяни й міщани Лівобережної України користувалися плодами її соціально-економічних завоювань; 7) розвиток освіти, мови, літератури, літописання, усної народної творчості тощо74. Чи можна усе перераховане відомими українськими істориками поєднати з «Руїною» як такою? Мабуть, що не зовсім.

Більшість фахівців з теорії революцій є більш-менш одностайними у вичлененні головних ознак революційних зрушень. Отже, це: 1) розвал держави; 2) боротьба між претендентами за центральну владу; 3) заснування нових інституцій75. Перше означення, мабуть, не буде викликати заперечень, адже Річ Посполита на середину 1650-х років позбулася значної частини своїх східних воєводств. Друге положення власне й розкриває Т. Таїрова-Яковлєва у своєму грунтовному науковому доробку. Хоча тут треба зауважити, що кожній боротьбі (в тому числі й політичній) притаманні певні руйнівницькі елементи. То чи потрібно у даному випадку вживати такий одіозний термін, як «Руїна»? Адже майже кожна новостворена у різний історичний період світова держава під час свого становлення переживала закономірний етап внутрішньополітичної боротьби, який досить часто мав і зовнішньополітичне«забарвлення».

———————

72 Смолій В., Степанков В. Петро Дорошенко: Політичний портрет. — К., 2011.

73 Купрієнко О. Гетьман, якому «не пощастило» [інтерв’ю з В. Степанковим] // День. — 2011. — 13 жовт. — С. 6.

74 Смолій В., Степанков В. Українська національна революція ХVІІ ст. (1648–1676 рр.). — К., 1999. — С. 338–339.

75 Голдстоун Дж. Революції теорії // Енциклопедія політичної думки / За ред. Д. Міллера. Переклад з англ. — К., 2000. — С. 326–330.

Таким чином, можемо стверджувати, що Українська козацька держава, яка була створена під час революційних подій середини XVII ст., (!) протягом наступних кількох десятиліть переживала період нормального державно-політичного становлення. Відносно третього означення, яке свідчить, що у середині ХVІІ ст. в Україні відбулася справжня революція, то важко заперечувати, що тоді були засновані такі нові інституції (у широкому розумінні), як «гетьманське правління», «козацьке судочинство», «козацький стан», «модель соціально-економічних відносин», «військово-адміністративний устрій», «військо», «податкова і митна системи», і, з огляду на проблематику нашої статті, — «зовнішня політика», «дипломатія», «міжнародні відносини», «посольства» тощо. Чи зникли вони під час т. зв. Руїни? Чи зазнали вони кардинальних («руїнних») змін протягом 1658–1687 рр.? Очевидно, що — ні. А може, окремі з них не те що занепали, але і розвивалися?

Так, Українська козацька держава була розколота на два гетьманства, але принаймні до 1676 р. можна говорити про її поліцентричність, а протягом 1704–1708 рр. вона знову була об’єднана. На правах васально-залежної держави лівобережна частина Гетьманату проіснувала до 1708 р., а з того часу і до 1764 р. — у вигляді політичної державної автономії у складі Російської імперії. Однак при цьому було збережено більшість утворених під час революційних подій інституцій, які хоч і зазнали певної трансформації (а в окремих випадках навіть своєрідної модернізації76), але ж не зникли під час 50–80-х років ХVІІ ст. Правобережний Гетьманат існував протягом 1663–1714 рр. (з невеликою перервою), де одним з яскравих періодів у міжнародній політиці було гетьманування П. Дорошенка. То для чого ж називати цей період «Руїною», що, на нашу думку, передбачає розуміння завершеного процесу — остаточної руйнації й зникнення існуючих перед тим інституцій, в т. ч. накладає дуже негативний відтінок на міжнародні відносини ранньомодерної України, які після князівської доби Русі-України були відроджені у всій своїй повноті та переживали, якщо можна так сказати, справжній ренесанс?

———————

76 Кононенко В. «Договори та постанови» 1710 р. як модернізаційний проект // Міждисциплінарні гуманітарні студії. — № 1. — К., 2014. — С. 65–71.

Отже, на наше переконання, історіографічний термін «Руїна» не вповні висвітлює складні процеси не тільки внутрішнього, але головно — зовнішньополітичного життя Українського Гетьманату. На нашу думку, треба вести мову про боротьбу за утвердження Української держави ранньомодерного часу не тільки у внутрішній, але і зовнішній політиці та міжнародних відносинах тієї доби, а не відроджувати застаріле, хоча й певною мірою «революційно-романтичне», як на середину ХІХ ст., історіографічне поняття. З іншого боку, воно й справді може гідно конкурувати з функціонуванням в міжнародному історіографічному обігу таких популярно-узагальнюючих термінів, як «Смута» в російській або ж «Потоп» у польській історичній науці.

Власне, на противагу означенню «Руїна» (яке «тягнуло» за собою ціле гроно інших «навколонаукових» означень, зокрема, те, що українські гетьмани були начебто постійними «зрадниками», адже увесь час шукали собі іншої протекції), у дослідженні історії міжнародних відносин нами були запропоновані такі концепти, як полівасалітет, полівасалітетність, полівасалітетна політика77. Дослідивши у контексті міжнародних відносин країн Центрально-Східної, Південно-Східної та Північної Європи основні аспекти зовнішньої політики Українського Гетьманату, ми загострили увагу на визнанні правителями козацької держави одночасної або ж досить частої почергової підлеглості кільком сусіднім монархічним володарям, що передбачало постійну зміну зовнішньополітичної орієнтації гетьманськими урядами. Так, гетьман Богдан Хмельницький протягом 1654–1657 рр. перебував у номінальній васальній залежності від московського царя, турецького султана і трансильвансько-угорського князя та рухався у напрямі здобуття шведського сюзеренітету. Іван Виговський від 1658 р. підкорявся московському цареві й шведському королеві, а потім перейшов під протекцію польського короля й одночасно шукав захисту в австрійського цісаря, турецького султана і кримського хана. Гетьман Юрій Хмельницький був у московській залежності, яку в 1660 р. обміняв на польську протекцію, після чого хотів здобути захист султана. Іван Брюховецький, який у 1663 р. досить сміливо розпочав своє гетьманування з російської протекції, закінчив у 1668 р. непереборним бажанням прийняти зверхність Османської імперії. Петро Дорошенко протягом 1669–1676 р. визнавав себе підлеглим щодо польського короля і турецького султана й завершив московською протекцією. Гетьман Іван Мазепа довгий час перебував під скіпетром російських монархів (1687–1708 рр.), а потім польського та шведського королів. Його наступник Пилип Орлик визнавав зверхність шведського короля і турецького султана. Витоки такої поведінки основних творців міжнародної політики Українського Гетьманату слід шукати у практиці міждержавних стосунків даного регіону Європи.

———————

77 Див.: Чухліб Т. Секрети українського полівасалітету: Хмельницький — Дорошенко — Мазепа. — К., 2011.

У 80-х роках ХІХ ст. у своїй рецензії на працю П. Буцинського «О Богдане Хмельницком» М. Костомаров відзначав: «В один і той же час український гетьман [Б. Хмельницький] визнавав себе данником і московського царя, і турецького падишаха; запевняв московський уряд у своїй непохитній вірності та уклав дружні угоди зі Швецією, якій московський государ оголосив війну, показував прихильність королю польському Яну Казимиру поновити мир та союз із ним та з Річчю Посполитою і водночас допомагав [князю Трансильванії] Ракочі, який задумував скинути Яна Казимира з престолу. З усіма однаково хитрував Хмельницький, всіх рівно обдурював, маючи на меті свою заповітну мрію — дати своїй Україні повну незалежність, хоча сам не міг зректися засвоєного з юності ідеалу шляхетського устрою...»78.

Через багато десятиліть після таких спостережень М. Костомарова американські вчені О. Пріцак та Й. Решетар, оперуючи широкою джерельною базою, відзначили визнання гетьманом Б. Хмельницьким одночасної залежності від царя Олексія Михайловича та cултана Мегмеда IV Авджи79. У 80-х роках ХХ ст. канадський історик З. Когут зробив висновок, що «Хмельницький явно не бачив жодних протиріч між своєю присягою московському цареві та переговорами зі шведським королем для одержання підтримки з боку останнього, хоча тоді Московія та Швеція були ворогами. Теоретично козацьке державне утворення одночасно перебувало під протекторатом Московії, Швеції й Османської Порти»80. Цю думку підтримала Л. Гвоздик-Пріцак, яка в одній із своїх книг писала: «Богдан Хмельницький перебував водночас під протекторатом османського султана, кримського хана, московського царя і шведського короля»81, а В. Горобець неодноразово відзначав існування «багатовекторної та поліваріантної політики» гетьманських урядів України 1650–1660-х років82. Складні питання зовнішньополітичних відносин Українського Гетьманату за доби правління Богдана Хмельницького83 та Петра Дорошенка84 неодноразово висвітлювали у своїх працях В. Смолій та В. Степанков.

———————

78 Костомаров Н. Рец. на кн.: Буцинский П.Н. О Богдане Хмельницком. Харьков, 1882 // Южный край. — Харьков, 1882. — № 693 (28 декабря). — С. 2.

79 Pritsak O., Reshetar J. Ukraine and the Dialectics of National-Building // Slavonic Review. — 1963. — Vol. XXII. — № 2. — P. 239.

80 Український переклад: Когут З. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини 1760–1830. — К., 1996. — С. 66.

81 Гвоздик-Пріцак Л. Економічна і політична візія Богдана Хмельницького та її реалізація в державі Військо Запорозьке. — К., 1999. — С. 136.

Кожен із дослідників історії України другої половини XVII — початку XVIII ст. не повинен забувати про специфіку міжнародної ситуації у той час, адже, за визначенням відомого сучасного російського історика А. Сахарова, «Україна знаходилася між трьох вогнів, між трьома монстрами, між трьома сильними державами: Річчю Посполитою, Туреччиною і Росією. Ця обставина вплинула на всю історію розвитку початкової української державності, яка стала зароджуватися як самостійний історичний феномен вже в середині ХVІ століття. Звідси, я думаю, ми повинні приймати і той факт, що українське суспільство волею неволею знаходилося під цим потрійним впливом»85. Очевидно, слід погодитися з таким висновком коллеги з Москви, але з єдиною заувагою — в окремі періоди (у 1655–1660 та 1700–1721 рр.)вищеназваний геополітичний «трикутник» за рахунок міжнародного впливу на Україну Шведського королівства ставав вже «чотирикутником».

Після виступів на міжнародних і вітчизняних наукових форумах щодо питання політики полівасалітету Українського Гетьманату86 та особливо у зв’язку з публікацією у 2011 р. нашої монографії «Секрети українського полівасалітетету: Хмельницький — Дорошенко — Мазепа» розпочалася дискусія навколо запропонованих нами висновків87. Одним з перших з цього приводу висловився Я. Дашкевич з конструктивними зауваженнями такого характеру: «…Гетьман [Б. Хмельницький] навіть васалом Москви ледве чи був, а термін «полівасалітет» означає одночасну правну, фактичну і реальну (а не теоретичну і декларативну) підпорядкованість васала кільком сюзеренам, чого ніколи не було, бо всі можливі протектори ворогували між собою…»88. Я. Федорук зазначив, що «можна багато дискутувати про те... чому Б. Хмельницький, хоч і формально, але брав на себе зобов’язання перед одним протектором, не зрікаючись іншого»89. Наукову полеміку підтримав В. Брехуненко, який у своїй монографії писав, зсилаючись на наші положення, що Москва лише «мала стати одним із складників вибудуваної Б. Хмельницьким системи входження Гетьманщини під опіку одразу кількох держав, що вважалося ним запорукою існування останньої»90. Історик права О. Задорожній визначив міжнародно-правовий статус Гетьманату як «полівасалітетну державність»91. А нещодавно російський історик Я. Лазарєв на сторінках московського часопису відзначив, що «розгляд монографії Т.В. Чухліба довів перспективність використання концепта “полівасалітета” при аналізі стратегій політичної поведінки гетьманів Війська Запорозького»92.

———————

82 Горобець В. Зовнішня політика Української держави другої половини 1650-х років у контексті геополітичного розвитку Центрально-Східної Європи // Четвертий міжнародний конгрес україністів. Історія. — Ч. 1. — Одеса, 1999. — С. 181–188.

83 Cмолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький: Соціально-політичний портрет. — К., 2009.

84 Cмолій В., Степанков В. Петро Дорошенко: Політичний портрет. — К., 2011.

85 Cахаров А. Вступительное слово // Материалы заседания Научного Совета РАН «История международных отношений и внешней политики России», проведенного совместно с Ученым Советом Института российской истории РАН, посвященного истории русско-украинских отношений в ХVII–XVIII веках. — Москва, 2004. — С. 5.

86 Див.: Чухліб Т. Європейські витоки політики полівасалітету та її апробація Українським гетьманатом // П’ятий конгрес Міжнародної асоціації українознавців. Історія. — Ч. 1. — Чернівці, 2003. — С. 315–318; Його ж. Концепція полівасалітетної підлеглості Б. Хмельницького та українсько-російські взаємовідносини середини ХVІІ ст. // Україна та Росія: проблеми політичних і соціокультурних відносин. — К., 2003. — С. 146–173; Його ж. Полівасалітетна політика Українського гетьманату (до історіографії проблеми) // Студії з україністики: Зб. наук. праць на пошану дослідника українського козацтва B. Цибульського. — Рівне, 2010. — С. 99–107 та ін.

87 Див., наприклад: Світлий Д. Про важливість розуміння суті полівасалітету // День. — № 175 (30 вересня). — 2011. — С. 5.

Приємно, що наші напрацювання отримали критичну оцінку та підтримку колег, а тому ще раз наголосимо на тому, що полівасалітетна політика гетьманських урядів Війська Запорозького була відгомоном міждержавних відносин країн Центрально-Східної (згадаймо «лисячу політику» курфюрста Бранденбурга та герцога Пруссії Фрідріха Вільгельма) та Південно-Східної (для прикладу можна навести часту зміну своїх міжнародних сюзеренів молдавським князем Стефаном Великим) на переломі середньовіччя та раннього модерного часу, а головно — військового, політичного і дипломатичного протистояння між Габсбургами, Бурбонами, Османами, Пфальцями та Романовими. З огляду на це, українські правителі, починаючи від доби гетьманування Богдана Хмельницького й закінчуючи часами Івана Мазепи та Пилипа Орлика, зважаючи на військове та дипломатичне суперництво між сильнішими сусідами, були вимушені проводити політику лавірування між ними, переходити з одного боку на інший, відмовлятися від одного протектора або ж сюзерена на користь іншого, а інколивизнавати одночасну залежність від «двох панів».

———————

88 Дашкевич Я. Переяслав 1654: дискусійні проблеми // Схід–Захід: історико-культорологічний збірник. — Вип. 9–10. — Харків, 2008. — С. 34.

89 Федорук Я. Проблема турецького протекторату Богдана Хмельницького у 1655 році // Terra Cossacorum: Студії з давньої і нової історії України. Наук. зб. на пошану професора Валерія Степанкова. — К., 2007. — С. 173–174.

90 Брехуненко В. Московська експансія і Переяславська рада 1654 року. — К., 2005. — C. 7.

91 Задорожній О. Міжнародно-правовий статус Гетьманщини: від полівасалітетної державності до втрати статусу державного утворення // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Юриспруденція. — № 6. — Т. 2. — К., 2013. — С. 221–226.

92 Лазарев Я. «Ласковый телок двух маток сосет»: к вопросу о природе украинской государственности во второй половине XVII — первой трети XVIII в. (в порядке дискуссии с Т.В. Чухлибом) // Исторический вестник. — Т. 4. — М., 2013. — С. 219; С. 207–220. Порівн.:Багдасаров Р. Легенда об украинском поливассалитете // Единое отечество. — М., 2007. — 29 июля. — С. 3–4;Румачик С. «Казацкая война» в современной российской, украинской и польской историографии // Ретроспектива: всемирная история глазами молодых исследователей. — № 7. — М., 2012. — С. 100–116.

* * *

Звертаючи увагу на особливості методологічних підходів щодо вивчення формування міжнародних відносин ранньомодерного періоду світової історії, потрібно насамперед зазначити, що тогочасна «міжнародна система» у багатьох своїх проявах значно відрізнялася від розвитку міждержавної дипломатії модерної доби. Систематизація історичних знань у контексті політичного, соціокультурного та історико-антропологічного вивчення минулого міжнародних відносин та процесу формування міжнародного права XVII–XVIII ст. потребує звернення до проблеми специфіки політичних взаємин Української козацької держави протягом 1648–1764 рр. з країнами, що мали різні цивілізаційно-культурні традиції, оригінальний внутрішньополітичний устрій та власну систему правління: імперіями, королівствами, царствами, ханствами, республіками, князівствами, курфюрствами, а також «військами»-ордами. Міждержавні відмінності у внутрішньополітичних владних структурах сприяли, в свою чергу, проведенню самобутньої зовнішньої політики та дипломатії тією чи іншою державою по відношенню до сусідніх чи більш віддалених держав-суперників / союзників.

Застосування нових методологій історичних досліджень дозволяє стверджувати, що у ранньомодерну добу національної історії політичні, суспільні та культурні реалії межуючих з Україною держав постійно накладалися на вітчизняну «систему координат», а в окремі періоди суттєво впливали на історичний поступ, в тому числі почали визначати сутність міжнародно-правового статусу Українського Гетьманату як держави, що досить несподівано була «винайдена» для володарів сусідніх країн у середині XVII ст. на межі християнської Європи та мусульманської Азії.

На сучасному етапі розвитку світової історичної науки досить цікавим видається застосування соціокультурного, політико-соціального, історико-правового та антропологічного методологічних підходів до вивчення сутності Українського Гетьманату як однієї з держав Східної Європи. Тут насамперед потрібно звернути увагу на ті політико-філософські теорії, що продукувалися протягом XVI–XVIII ст. і, з одного боку, були породженням тогочасного інтелектуального середовища, а з іншого — відображали політичну практику і правові відносини між державами різного типу та безпосередньо впроваджувалися правителями країн у «міжнародну повсякденність».

У складний для української історичної науки період (з 1930-х до кінця 1980-х років) під впливом політичних технологій штучно склалася та міцно утвердилася історична міфологема про те, що Український Гетьманат від 1654 р. начебто не мав жодних зовнішніх відносин, крім підданських стосунків з московськими царями (з 1721 р. — російськими імператорами). Однак насправді правителі східноєвропейської «малої» держави Війська Запорозького — гетьмани — почергово, а в окремі періоди навіть одночасно визнавали над собою владу не тільки московського царя, але і польського короля, турецького султана, кримського хана, трансильванського князя та шведського короля, що, з одного боку, спричинило до певних труднощів їхньої історично-правової оцінки представниками різних національних історіографічних шкіл та напрямів, а з іншого — дозволило систематизувати гнучку поведінку гетьманських урядів України у зовнішній політиці (яка раніше головно трактувалась у межах романтично-популярної «Руїни») у певну історіографічну схему, а саме — концепцію полівасалітету зовнішньої політики ранньомодерної Української держави.