Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII-XVIII ст.

ДИПЛОМАТІЯ І МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ

Розділ 9

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС РАННЬОМОДЕРНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

В своєму аналітичному дослідженні «Винайдення Східної Європи» американський історик Л. Вульф, цитуючи знамениту вольтерівську працю про шведського короля Карла ХІІ, чомусь назвав ранньомодерну Україну не інакше як своєрідними загубленими землями / paysperdus, що були «загубленими для Європи, втраченими з поля огляду, невидимими для західного просвітницького ока»¹. Та очевидно, історична уява професора Бостонського коледжу не могла сягнути глибше уяви самого Вольтера, який хоча й добре знав історію російсько-шведського протистояння початку XVIII ст., однак все ж був мало ознайомлений з міжнародною ситуацією попереднього, XVII ст. А саме тоді почала формуватися т. зв. Вестфальська система міждержавних відносин, і на геополітичній мапі «далекосхідної Європи» (за Р. Шпорлюком²) начебто зненацька постало чудернацьке, як для сприйняття західноєвропейського політикуму та Просвітництва, державно-політичне утворення під такою незвичною для європейців назвою — «Військо Запорозьке»³.

Поза тим, офіційні адепти Війська Запорозького досить часто використовували такі «паралельні» історичні хороніми і політоніми для своєї міжнародної ідентифікації, як «Україна», «Русь», «Мала Русь», «Мала Росія», «Гетьманщина»⁴; у багатьох випадках іноземні сучасники означували Військо Запорозьке не інакше, як Ukraina terra Cossacorum, тобто «Україна — земля Козацька»⁵, що спричинило у більш пізнішу добу до появи таких його історіографічних означень, як «Українська козацька держава», «Козацько-Гетьманська держава», «Український гетьманат», «Гетьманська Україна», «Козацька Україна» тощо.

———————

1 Вульф Л. Винайдення Східної Європи. Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва / Перекл. з англ. С. Біленького за участю Т. Цимбала. — К., 2009 (За вид.: Wolff L. Inventing Eastern Europe: The Map of Civilization on the Mind of the Enlightenment. — Stanford, 1994). — С. 20.

2 Шпорлюк Р. Східна Європа померла! Хай живе Східна Європа! http://polit.ua/ analitika/2011/01/12/shporluk.html

3 Очевидно, що даний український політонім має все ж таки «азійське» етимологічне походження за аналогією, наприклад, з творенням таких назв, як «Кримська Орда»,

«Буджацька Орда», «Перекопська Орда», тобто «Військо Кримське», «Військо Буджацьке», «Військо Перекопське» тощо.

4 Про те, що під «Україною» у 1650-х роках у міжнародних відносинах розумілося «Військо Запорозьке з усіма містами і землями», свідчили, зокрема, матеріали Віленського миру 1656 р. між Річчю Посполитою і Московською державою: «…Те обои давно слученые государства се есть Коруна Польская и Великое княжество Литовское, по прежнему соединению под властию его королевского величества со всеми землями останутца окроме Украины, которая у великого государя нашего его царского величества в подданстве учинилась, гетман Богдан Хмельницкой с Войском Запорожским с городами и с землями… (виділення наше. — Авт.)» (Російський державний архів давніх актів (далі — РДАДА). — Ф. 79: «Зносини Росії з Польщею» 1656. — Спр. 56. — Арк. 167–167 зв.; Русская и украинская дипломатия в международных отношениях в Европе середины XVII века. — М., 2007. — С. 200).

Власне, ми вже неодноразово зверталися до висвітлення різних проблем міжнародного становища Війська Запорозького протягом другої половини XVII — початку XVIII ст.⁶ Зазначимо, що сьогодні все очевиднішим стає той факт, що міжнародне утвердження ранньомодерної Української держави було дуже складним та надзвичайно багатовимірним історичним процесом. До речі, питання його вивчення та новітнього історіографічного і методологічного прочитання актуалізується у зв’язку з процесами сучасного входження України до міжнародних союзів Європи, що, як бачимо, викликало не тільки шалений дипломатичний, але і військовий спротив сусідньої Росії, яка не тільки заявила про своє «історичне право» на володіння окремими українськими територіями, а й окупувала частину з них. Потрібно зауважити, що такі процеси відбувалися і три століття тому, коли, на думку багатьох вітчизняних та зарубіжних вчених, у зв’язку з постанням Української держави / «землі козаків» питання впорядкування східноєвропейських міждержавних кордонів протягом усієї другої половини XVII та перших десятиліть XVIII ст. перетворилося на один з визначальних чинників для дипломатії країн Центрально-Східної, Східної, Південно-Східної Європи, а також Малої Азії.

———————

5 Див.: Кордт В. Чужоземні подорожі по Східній Європі до 1700 р. — К., 1926; Січинський В. Чужинці про Україну. Вибір з описів подорожей по Україні та інших писань про Україну за десять століть. — К., 1992; Наливайко Д. Козацька християнська республіка (Запорозька Січ у західноєвропейських літературних пам’ятках). — К., 1992; Україна — козацька держава. Ілюстрована історія українського козацтва у 5175 фотосвітлинах. — К., 2004 та ін.

6 Див.: Чухліб Т. Козаки і монархи. Міжнародні відносини ранньомодерної Української держави 1648-1721 рр. — 3-тє вид., випр. і доп. — К., 2009. — 615 с.; Його ж. Міждержавні відносини у Європі на зламі середньовіччя і ранньомодерного часу: проблема сюзеренно-васальних стосунків // Україна в Центрально-Східній Європі. — Вип. 2. — К., 2002. — С. 151–171; Його ж. Respublica Christiana — Terra Cossacorum — Pax Orient: Козацька держава у міжцивілізаційному просторі Сходу та Заходу // Україна крізь віки: Зб. наук. праць на пошану академіка НАН України Валерія Смолія. — К., 2010. — С. 354–369; Chukhlib T. «…Let there only be sincerity and benevolence toward the king in the Cossack Army: the history of political relations between Poland and Ukraine (1660 s — first half of the 1670 s)» // Od Kijowa do Rzymu. Z dziejow stosunkуw Rzeczypospolitej ze Stolica Apostolska i Ukraina. W 35 lecie pracy naukowej Teresie Chynczewskiej-Hennel. — Warszawa, 2012 та ін.

Спробуємо підсумувати наші довголітні дослідження, структурувати власні теоретичні напрацювання, а також інтерпретувати, у відповідності з сучасним поступом української та світової науки, нові пошукові перспективи щодо вивчення складного та неоднозначного процесу «уміжнароднення» Війська Запорозького — Українського Гетьманату^*.

Методологічні проблеми «вписування» минулого міжнародних відносин Українського Гетьманату до світової історії

З огляду на впровадження новітніх історіографічних методологій, історія міжнародних відносин та зовнішньої політики залишається пріоритетним напрямом історичної науки в багатьох країнах світу, продукуючи появу кожного року десятків монографій та сотен статей, присвячених тим чи іншим аспектом означеної проблематики. З одного боку, вивчення зовнішніх аспектів життя країни чи народу постійно актуалізується сучасними більш чи менш нагальними зовнішньополітичними викликами для тієї чи іншої держави, а з іншого — кожний етнос лише тоді ідентифікує себе як окрему націю, коли входить у відносини з сусідніми країнами, тобто стає елементом (неважливо — «суб’єктом» чи «об’єктом») офіційних або ж напівофіційних, чи навіть неофіційних міжнародних відносин. Адже кожен народ має свої, якщо й не політичні, то соціокультурні інституції відповідно до свого «національного характеру». Але як пов’язати національну історію з історією світовою і, навпаки, світову з національною та як інтегрувати національну історію у світову на основі раціональних наукових досліджень? І чи взагалі такий синтез необхідний?

Очевидно, що при творенні концепції власної історії потрібно ґрунтовне зіставлення з історіями інших народів та держав світу, особливо сусідніх. Розгляд минулого «зіткнення народів» в соціокультурному контексті дозволяє включити історію міжнародних відносин (а вона є складовою політичної історії як такої) у новітню систему координат історичної науки⁷. Адже у цій дослідницькій парадигмі дуже важливим залишається визначення зовнішнього по відношенню до «іншого», яким, з точки зору історії міжнародних відносин, стає, як правило, сусідній народ або ж країна-«конкурент». Можливо, що історію міжнародних відносин у контексті застосування соціокультурного підходу можна і потрібно пов’язувати з таким новим напрямом історичних студій, як імагологія, що передбачає вивчення причин і форм еволюції взаємних образів країн⁸. У цьому контексті виокремлюють потестарну імагологію, що вивчає, які системи образів беруть участь у встановленні відносин панування і підпорядкування, в набутті та утриманні влади, у вибудовуванні зв’язків між різними групами еліт, з одного боку, і між пануючими і підвладними верствами суспільства — з іншого, тощо⁹.

———————

* Пропонуємо вживати таку історіографічну назву насамперед для того, щоб «відрізняти» новопосталу ранньомодерну Українську державу від Війська Запорозького кінця XVI — першої половини XVII ст. У світовій історичній науці практика називати держави згідно з їхніми системами правління є загальноприйнятою: наприклад, «Кримський ханат», «Сербський деспотат», «Молдавське господарство», «Бранденбурзьке курфюрство», «Пруське герцогство» тощо.

Сьогодні історію міжнародних відносин можна вивчати в межах методів політичної соціології¹⁰. Останні історіографічні конструкти дослідників міжнародних відносин також пов’язані із застосуванням т. зв. системного підходу, а саме: розглядом історії у вигляді послідовності систем, що змінюють одна одну, в яких роль окремої держави на міжнародній арені залежала від її політико-правового положення відносно інших. З огляду на такий методологічний підхід, будь-яка зовнішньополітична система мала властивості, які не зводяться до властивостей «суми» держав, що її утворили¹¹.

Не слід забувати про співвідношення міфу й історії у контексті імперської політики домінуючих націй або ж «великих держав» по відношенню до «неісторичних народів» чи «малих держав». Як слушно зауважив з цього приводу В. Потульницький, знання домінуючої нації-імперії про окремішність націй пригноблених є структурою неправд та міфів, оскільки в політичному, науковому та культурному дискурсі імперії знання про підкорену територію міститься усередині, або в ракурсі структур сили та домінації, де інші нації імперії репрезентуються зверхньо, тобто з позицій «культурної сили», «вищої культури», як знак сили і панування над підкореними територіями¹². Об’єктивно, що у відповідь на домінуючий міф з’являється міф «малої» нації, яка також формує власний «захисний» історіографічний простір.

———————

7 Курилла И. Изучение истории международных отношений в социокультурном контексте // Новая и новейшая история. — № 6. — 2012. — С. 65.

8 Див. наприклад: Сенявский А., Сенявская Е. Историческая имагология и проблема формирования «образа врага» // Вестник Российского университета дружбы народов. — 2006. — № 2 (6). — С. 54–72; Папилова Е. Имагология как гуманитарная дисциплина // Вестник МГГУ им. М.А. Шолохова. Филологические науки. — 2011. — № 4. — С. 31– 40; Ощепков А. Имагология в курсе «теория культуры» // Высшее образование и мировая культура. — Вып. 2. — М., 2010; Журавлева В. Изучение имагологии российско-американских отношений по обе стороны Атлантики: итоги и перспективы // Американский ежегодник — 2008/2009. — М., 2010. — С. 142–166 та ін.

9 Власть и образ: очерки потестарной имагологии: Сб. ст. — СПб., 2010. — С. 12.

10 Aron R. Une Sociologie des relations intemationales // Revue firancaise de sociologie. — 1963. —Vol.IV. — № 3. — P. 308, 321; Цыганков П. Политическая социология международных отношений. — М., 1994.

11 Див.: Системная история международных отношений / Под. ред. А. Богатурова. — Т. 1–4. — М., 2002–2004; Дегоев В. Внешняя политика России и международные системы: 1700–1918 гг. — М., 2004; Ревякин А. История международных отношений в новое время. — М., 2004 та ін.

З огляду на цю проблему, не тільки «внутрішня», але і «зовнішня» історія України досить часто розглядається як поле боротьби різних історіографічних схем, що формувалися її сусідами, які у різні історичні періоди прагнули до підкорення українських земель. При цьому кожна з домінуючих націй зазвичай виставляє іншу у своїй власній історичній схемі як загарбника і тим самим творить певні домінаційні міфи, які ще й донині панують у всесвітній історії¹³. Відзначаючи вплив міфотворчості на вивчення історії міжнародних відносин та зовнішньої політики Українського Гетьманату в другій половині XVII — на початку XVIII ст., потрібно зауважити, що з моменту, коли Україна стала усвідомлювати себе повноцінним членом світового співтовариства (а це трапилося лише з проголошенням новітньої незалежності, тобто у 1991 р.), вона зіткнулася з тим, що її минуле спочатку або недостатньо добре знали та розуміли історики інших країн світу, або навмисно висвітлювали історію міжнародного утвердження не тільки ранньомодерної, але й модерної Української держави ХХ ст. у спотвореному вигляді.

Історія міжнародних відносин та зовнішньої політики раннього нового часу дуже тісно пов’язана й з таким важливим питанням, як формування міжнародного права. Виникненню «права народів», або ж міжнародного права, за оцінкою дослідників, притаманні такі основні фактори: наявність певної кількості суверенних держав; знаходження держав на приблизно однаковому рівні культурного розвитку; існування спільних міжнародних інтересів; усвідомлення державами необхідності врегулювання своїх взаємовідносин нормами права¹⁴. Поза тим, у світовій історично-правовій науці розгорнулася дискусія стосовно того, що вважати за відправну точку для початку існування міжнародного права як такого. Зазвичай вказувалося на те, що Вестфальський «конгрес народів» 1648 р., крім проголошення принципу віротерпимості, заклав основи для утворення більш широкої міжнародної системи, яка, в свою чергу, підготувала основи для формування нових незалежних держав¹⁵. Адже саме у результаті діяльності цього конгресу була зруйнована стара зовнішньополітична ієрархія Священної Римської імперії Габсбургів, а багато європейських королів зрівняно у владних правах з вищим до того часу австрійським цісарем. Крім того, було визнано незалежний статус Швейцарії та Голландії, а також укладено ряд угод, в яких закладався принцип відносної стабільності «релігійної ситуації» у Європі та її міждержавних кордонів.

———————

12 Потульницький В. Україна і всесвітня історія: Історіософія світової та української історії XVII–XX століть. — К., 2002. — С. 29; Його ж. Щодо дослідницьких приорітетів у справі створення нового академічного синтезу української історії в контексті історії світової // Укр. іст. журн. — № 1. — 2014. — С. 4–20.

13 Потульницький В. Україна і всесвітня історія... — С. 39.

14 Лист Ф. Международное право в систематическом изложении / Пер. с нем. под ред. В. Грабаря. — Юрьев, 1909; Буткевич О. Теоретичні аспекти походження і становлення міжнародного права. — К., 2003. — С. 157.

Поза тим, і сьогодні багато дослідників критикують творення історіографічного міфу про Вестфальський конгрес як основу для нового та новітнього міжнародного права¹⁶. Під час цієї полеміки, зокрема, відзначалося, що історія утворення та функціонування ідеї міжнародного союзу, починаючи від XVII ст., стала боротьбою двох складових, а саме: поперше, започаткування самостійних держав та зародження правового спілкування між народами, а, по-друге, безперервної боротьби за переважання одних держав та народів над іншими¹⁷. При цьому могутня монархічна влада, яка об’єднувала держави в імперії та королівства, розвивала в міжнародних відносинах ранньомодерного часу енергійну політику, проте дуже своєкорисливу, що полягала не тільки у «неповажанні» своїх підданих, але й ігноруванні незалежності та прагнення до самостійного статусу сусідніх держав.

Вважаємо, що процес накопичення історичних знань у контексті дослідження історії міжнародних відносин нашої країни насамперед потребує звернення до проблеми політико-культурних взаємовпливів України-Русі¹⁸ і сусідніх та більш віддалених з нею держав, що мали відмінні цивілізаційні культурні традиції, оригінальні внутрішньополітичні устрої та системи правління¹⁹: імперій — Австрійської, Османської і Російської; королівств, царств і ханств — Польського, Шведського, Московського та Кримського; республік — Венеціанської; князівств і курфюрств — Волошського, Литовського, Молдавського, Трансильванського та Бранденбурзького; «військ» і орд — Війська Донського, Буджацької та Калмицької орд. Міждержавні відмінності внутрішньополітичних владних структур сприяли, в свою чергу, проведенню самобутньої зовнішньої політики та дипломатії тієї чи іншої держави щодо країн-суперників / союзників, в тому числі й Українського Гетьманату.

———————

15 Див.: Ивонина Л., Прокопьев А. Дипломатия Тридцатилетней войны. — Смоленск., 1996; Duchhardt H. Der Westfälische Friede. Diplomatie — politische Zäsur — kulturelles Umfeld — Rezeptionsgeschichte. — München 1998; Rohrschneider M. Der gescheiterte Frieden von Münster. Spaniens Ringen mit Frankreich auf dem Westfälischen Friedenskongress (1643–1649). — Aschendorff–Münster, 2007 та ін.

16 Див., наприклад: Teschke B. Mythos 1648 — Klassen, Geopolitik und die Entstehung des europäischen Staatensystems. — Münster, 2007.

17 Даневский В. Пособие к изучению истории и системы международного права. — Харьков, 1892. — С. 34.

18 Вважаємо, що впроваджений М. Грушевським та його послідовниками у науковий обіг історіографічний термін «Україна-Русь» найповніше відповідає історичним реаліям, як «збірна» назва тогочасної української території. Адже наприкінці XVI — XVII ст. на сучасні українські землі одночасно поширювалися та накладалися один на одного етнонімічні та хоронімічні назви «Русь», «Мала Русь / Мала Росія», «Червона Русь» та «Україна». При цьому «Русь» охоплювала усі етнографічні українські землі, а терени сучасної Східної Галичини означувалися, як «Червона Русь». У свою чергу, «Україною» у вужчому сприйнятті називали землі Київщини та Брацлавщини, ширшому — Волині, Поділля, Чернігівщини, Київщини, а в окремих випадках навіть Червоної Русі. Однак, якщо червоноруські землі у другій половині XVII ст. продовжували залишатися «шляхетськими», то Україна поступово ставала «козацькою», адже козацтво наполегливо перебирало на себе роль привілейованого елітного стану.

Наприклад, відомо, що Трансильванське князівство, зважаючи на положення Вестфальського конгресу 1648 р., хоча й проголошувалося незалежним «удільним князівством», але перебувало у васальній залежності від Османської імперії. Поза тим трансильванський князь Дьєрдь ІІ Ракоці підписував угоди з шведським королем Карлом Х Густавом та претендував на корону Речі Посполитої. У свою чергу гетьман Богдан Хмельницький разом з Військом Запорозьким, визнаючи у 1654 р. протекторат московського царя, по суті, одночасно також знаходився хоча й у номінальній, але васальній залежності від турецького султана Мегмеда IV Авджи. Цікаво, що такий особливий статус обох країн не заважав правителям Трансильванського князівства та Українського Гетьманату проводити самостійну зовнішню політику²⁰, що, зокрема, засвідчувало укладення між ними Дюлафехерварського договору 1656 р., який неоднозначно оцінювався не тільки у Москві, але й Варшаві та Стамбулі²¹. І на сьогодні залишається відкритим питання щодо політико-правового змісту цього договору та його оцінки з точки зору міжнародно-політичного статусу Трансильванії та Українського Гетьманату.

———————

19 Порівняльний аналіз формування потестарних структур та інститутів влади у різних країнах пізньосередньовічної та ранньомодерної Європи нещодавно здійснено у ґрунтовній колективній праці: Властные институты и должности в Европе в Средние века и раннее Новое время / Отв. ред. Т.П. Гусарова. — М., 2011.

20 Чухліб Т. Український гетьманат — Трансільванське князівство: міжнародне утвердження за допомогою політики полівасалітетності (XVII ст.) // Україна — Угорщина: спільне минуле та сьогодення. — К., 2006. — С. 134–149.

21 Медведева К. Внешнеполитическое положение Трансильванского княжества в 50–60-е гг. XVII в. // Османская империя и страны Центральной, Восточной и Юго-Восточной Европы в ХVII в. — Ч. 1: Главные тенденции политических взаимоотношений. — М., 1998. — С. 188–211; Хаванова О. Трансильванское княжество в период русско-польского конфликта из-за Украины в 50-е годы XVII в. // Русская и украинская дипломатия в Евразии: 50-е годы XVII в. — М., 2000. — С. 341–367; Федорук Я. Трансільванське князівство у 1656 році: вибір політики між Україною, Швецією та Річчю Посполитою // Український археографічний щорічник. — Вип. 18. — К., 2013. — С. 219–243.

Особливу увагу треба звернути на антропологічну складову міжнародних відносин, адже у ранньомодерну добу політикум був надзвичайно персоніфікований особами своїх правителів та лише в окремих проявах набував модерного, тобто більш зрозумілого нам «тут і тепер» змісту. Зокрема, з історичної точки зору міждержавно-правові взаємини «тоді і вчора» уособлювалися, головним чином, через династичні, монархічні зв’язки та відносини у межах класичної тріади «зверхник / імператор — напівзалежний / король — залежний / князь»²² між володарями окремих держав, лідерами політичних утворень та військово-політичних угруповань. Хоча, звичайно, і на той час були певні винятки: згадаємо про існування Венеціанської та Голландської республік, Англійського протекторату Олівера Кромвеля, італійських комун тощо. Та навіть тогочасні республіки, протекторати чи комуни у зовнішніх стосунках мали визначатися зі своїм політико-правовим статусом. Політика персональних монархічних уній, династичні й спадкові проблеми, релігійні війни та інші військові конфлікти у добу пізнього середньовіччя та раннього модерну викликали перерозподіли держав, відчуження територій, змінювали кордони, що з часом призвело до виникнення великих об’єднаних королівств й могутніх імперій. Їхні правителі оголошували себе суверенними володарями та розпочинали домінувати над меншими державними утвореннями, т. зв. «малими державами», які з свого боку змушені були визнавати себе залежними від більш сильних монархічних дворів чи об’єднань держав — імперій, королівств або ж царств.

———————

22 Чи не вперше на таку тричленність європейської владної ієрархії звернув увагу німецький історик та правник Йоган Якоб Мозер (Johann Jacob Moser; 1701–1785 рр.), який у своїй праці «Про національний суверенітет взагалі» відзначив існування суверенних, напівсуверенних та несуверенних держав. У сучасній історіографії таку ієрархічність європейської влади у зв’язку з постанням козацької держави добре проаналізовано у виданні: Плохій С. Наливайкова віра: козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. — К., 2005. Поза тим, й до цього часу продовжує переважати твердження, що державою у XV–XVIII ст. можна називати лише державу-суверен, що не відповідає історичним реаліям.

Очевидно, що розгляд виникнення, існування та занепаду Першого^* Українського Гетьманату протягом 1648–1764 рр. через призму історико-антропологічного підходу сприяв би новому «диханню» у сфері вивчення його «нової» політичної історії. Чи можна «вписати» до вище згадуваної тріади гетьмана як самопроголошеного правителя нового державного утворення на землях України-Русі, і в якому політико-правовому статусі по відношенню до сусідніх володарів протягом багатьох десятиліть функціонувала гетьманська влада як така?