Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII-XVIII ст.

Ціна неправдивих свідчень і фальшивих спростувань правдивих показів

У практиці функціонування земських судів, закріплених нормами Литовських статутів, суддя, підсудок чи писар «от презыску того, хто зыщеть, мають собе брати за свою працу пересуду от копы литовское по два грошы литовських, и с того пересуду судьи земскому мает прийти грошы два, а подсудку третий грош»101. У матеріалах, що відносяться до процесуальної практики Полтавського полкового суду, згадок про стягнення «пересуду» немає, проте це може лише свідчити про давність традиції, яка була обов’язковою до виконання й без особливого про те нагадування.

Натомість у судових книгах фіксуються приклади отримання прибутку від виявлення фактів заперечення правдивих свідчень. Показання свідків, згідно до існуючих норм, дозволялось «ганити» — тобто заперечувати їх, ставити під сумнів істинність показань. У разі, коли «ганіння» були безпідставними, викритий «ганитель» мав не лише винагородити ображену честь свідка, а й сплатити за всі судові витрати102, а також сплатити певну «вину». Прикладом останнього може слугувати описаний О. Левицьким випадок, який розглядався Полтавським полковим судом у 1690 р., коли, як виявилось уже згодом, справедливо звинуваченій дружині пономаря із с. Івончинець Яцька Даценка Явдосі у

«чужолозстве» з тамтешнім дяком Романом Івашенком не лише вдалось уникнути покарання, а й відігратись на своїй «інстікгаторші», змусивши її через судове рішення «перепросити» «несправедливо звинувачену» (причому остання не втрималась від того, аби після принизливої процедури перепрошення ще надавати кілька ляпасів по обличчю), а також сплатити «вину панську і врядову» у розмірі ста золотих103. Невдовзі ця судова історія мала несподіване продовження — несправедливо покараній «інстікгаторші» вдалось отримати докази нових «втешенчеств» пономарівни з дяком. Нова судова справа завершилась на її користь, супротивна сторона мала повернути незаконно стягнуті 100 золотих, а також покрити судові витрати та сплатити «вину панську и урядову». Крім того, аби не поновлювати розгляд цієї неприємної справи у майбутньому, суд наклав «на такого упорного… вины пивтысячи золотих».

———————

100 НБУВ. ІР. — Ф. І. — № 55257. — Арк. 19.

101 Другий Литовський Статут. — Розд. ІV, арт. 3; Третій Литовський Статут. — Розд. ІV, арт. 5.

102 Пашук А.Й. Суд і судочинство на Лівобережній Україні… — С. 118.

103 Левицкий О. Очерки народной жизни… — С. 182–189.

За дачу неправдивих свідчень передбачалось покарання, тотожне тому, до якого мали б засудити несправедливо оговорених осіб, — «мененыи свидкы, поневаж дознани суть свидкамы неправдымы, мают вси быти карани, чым милы блыжним своїм ушкодыты»104.

Ще одна стаття судових видатків сторони, яка програла справу, формувалась через існуючу практику внесення позивачем на стадії подачі позову спеціального внеску на судові витрати — «накладу правного». По завершенні суду і визнання відповідача винним він мав також відшкодувати і суму «накладу правного», щоправда, його отримувачем були не суд чи адміністрація, а сторона, яка його вносила.

* * *

Проаналізовані категорії судових стягнень, як уже зауважувалось вище, не вичерпують усю палітру товарно-грошових відносин у козацьких судах. Стосовно ж досліджених практик хотілось би зазначити таке. Інститут «вини», що своїми традиціями був закорінений у правову культуру Великого князівства Литовського, у практиках козацького судочинства зазнав певних трансформацій і видозмін. Зокрема, звертає на себе увагу той факт, що в козацьких судах під впливом звичаєвого права еквівалентом «вини» виступають не гроші, а натуральні плати — худоба, майно, угіддя, земля і навіть робоча сила злочинця та його сім’ї. На відміну від попередніх часів, у судах Гетьманату існує чіткий поділ на «вину панську» і «вину врядову». «Вина панська», яка раніше винятково асоціювалась з особою господаря і відповідно надходила до великокнязівської скарбниці, тепер «прив’язується» до інституту місцевого полковника і поступає в переважній своїй більшості на його користь. Утім, незавершеність процесу усталення традицій зумовлює поодинокі випадки поділу «вини панської» поміж полковником і главою сотенної адміністрації; щоправда, алгоритм цього поділу переконливо засвідчує пріоритетність інтересів першого. Так само доволі помітно проступає перевага полковника в отриманні «вини» і перед «врядом», адже згадки про стягнення «вини врядової» зустрічаються набагато рідше, аніж у випадку зі стягненням «вини панської», а крім того, її розміри є набагато скромнішими в порівнянні з останньою. Вочевидь, зважаючи на ту обставину, що інститут «вини» втілює в собі не стільки функції відшкодування понесення збитків, втрат життя чи здоров’я, а виступає винятково в якості покарання, розміри накладених штрафів часто залежать не стільки від тяжкості злочину, скільки від матеріальних статків злочинця і відповідно його матеріальної спроможності.

———————

104 Там же. — С. 95.

Якщо ж узагальнити досліджуваний матеріал і спробувати віднайти відповідь на питання щодо соціокультурних мотивів описаного явища, то найперше, на що варто звернути увагу, так це на той факт, що судочинство Гетьманату «класичної доби» представляло доволі цікаву мішанину норм і традицій, які, з одного боку, ґрунтувались на положеннях Литовських статутів і магдебурзького права, а з іншого, були щедро «приправленими» канонами права звичаєвого. Присутність звичаю не лише значно спрощувала судоустрій, позбавляючи його інколи надмірного, а нерідко й необхідного процесуального формалізму, але й часто сприяла непередбачуваності результатів судового розгляду (за спостереженням М. Горбаля, в козацьких судах приписи Литовського статуту і магдебурзьких прав постійно виправлялись неписаним звичаєвим правом105).

Вплив звичаєвого права робить доволі помітною рисою козацького судочинства його схильність до заміни жорстких караючих екзекуцій, в тому числі і смертного карання, унормованих положеннями Литовських статутів чи магдебурзьких прав, на більш поблажливі й гуманні грошові чи майнові штрафи. Мотиви поширення подібних практик, з огляду на адресата отримання штрафних коштів, котрий чи котрі одночасно виступали і в ролі суддів, можна вбачати в певних, цілком конкретних матеріальних інтересах останніх. Розлогі реєстри «вини панської» чи «вини врядової» в резолютивних частинах судових справ переконливо вказують на той факт, що виконання судових повноважень чи особливо перебування на чолі полку приносило неабиякі матеріальні вигоди, аналоги яким відшукати доволі складно.

Утім, користь від подібних проявів гуманності, безперечно, вмотивованих власним майновим інтересом суддів і вищих козацьких адміністраторів, мала і вся місцева громада. Адже в інтересах останньої було не стільки показово жорстоке покарання злочинців, скільки відшкодування понесених позивачами матеріальних і моральних збитків та, що саме головне, недопущення злочинних дій і девіацій у майбутньому.

———————

105 Горбаль М. Передмова // Левицький О. По судах Гетьманщини... — С. 28.

Так само і судді, будучи тісно пов’язаними з тією спільнотою, де був вчинений злочин, опікувались не стільки дотриманням в непорушності букви закону, скільки збереженням спокою громади та викоріненням конфлікту, маючи при цьому на увазі, як бачимо з аналізу матеріалів судових справ, й цілком очевидний власний матеріальний інтерес від такого виправлення надто жорстких караючих постанов писаних правових кодексів у бік їх суттєво пом’якшення.