Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII-XVIII ст.

Розміри «зарук» та їх адресація

Як уже відзначалось раніше, положення Литовських статутів, унормувавши стягнення «зарук», конституювали і певний алгоритм визначення їх розмірів та розподілу поміж учасниками судового розв’язання конфлікту. Зокрема, передбачалось, що «зарука болшая не маетъ быти только водле важности тое речи, о што идет»78. Встановити рівень дотримання судовими органами Гетьманату цих приписів, а відтак реконструювати формулу обрахування розмірів накладених ними «зарук», наприклад, в залежності від ступеня важливості провини, не випадає можливим, оскільки із матеріалів судових справ це не проглядається.

———————

76 Там же. — Вып. I. — С. 179.

77 Левицкий О. Очерки народной жизни… — С. 262.

78 Статут ВКЛ. — Розд. 13, арт. 6; розд. 4, арт. 52.

Зрозуміло, що в залежності від того, до якої соціальної групи належать учасники акту «заруки», визначається додатковий адресат її отримання. Основними ж отримувачами коштів виступають полковник і міський уряд, хоч у випадку з полковим осавулом Туболцем і його опонентом левова частка заруки мала йти до «шкатулы войсковой».

Можна було б припустити, що, з огляду на високе соціальне становище Туболца, була визначена і надто висока ціна за порушення мирової угоди з Оксютою. Утім, справа Оришки Коломийчихи та Марії Демчихи з приводу «побліковання Оришки негідницею» (розглядалась 13 жовтня 1669 р.) спростовує дане припущення, оскільки і цього разу честь і гідність позивачки була оцінена в 100 талярів до «шкатулки войсковой» і 20 талярів на уряд міський79. Зрозуміло, що суд, визнавши слова Марії Демчихи наклепницькими, постановив: Оришці Коломийчисі «тую-ж зацност приписуем, як и пред тим цнотливою зоставала».

Серйозність суми «заруки» у цьому випадку можна було б пояснити хіба-що відсутністю згадок про добровільний характер примирення сторін, оскільки у резолютативній частині справи вказувалось: «з наказаня врядового угодили и правни выклады от мала и до велика пополнивши»80. Проте і в іншій справі про образу честі Михайла Пелешенка і його доньки Уляни з боку Юрка Григоренка і його дружини, що розглядалась буквально за тиждень, 21 жовтня 1669 р., судове примирення («угада и вічноє прощеніє») було також здійснено з «наказаня врядового», але вина «за неповтягливост губы», що її було потрібно сплатити за «ущипливые слова в невынности их», визначалась у розмірі лише 20 талярів полтавському полковнику і 10 талярів на міський уряд81.

Приблизно такою ж були і розміри «заруки», встановленої при, вочевидь, позасудовому досягненні примирення поміж Гаврилом Носенком і Василем Добромірським, зафіксованому у міській актовій книзі 29 січня 1668 р. Намагаючись остаточно примиритись, сторони конфлікту, який раз-по-раз вибухав «меновите промеж жонами их през похвалки», дійшовши згоди і «прощеніе промеж себе взявши», наклали на себе таку заруку: «от сего часу якая бы колвек сторона важилася бой, албо посвар вщат… теды без жадной фолги повинна будет противная сторона платит вины до шкатулы войсковой 20 талерей, а на пана полковника Пултавского 10 таляров, а на вряд городовий Пултавский коп три»82.

———————

79 Актовые книги Полтавского городового уряда XVII века. — Вып. I. — С. 165.

80 Там же.

81 Там же. — С. 165–166.

«Неповстягливост губи» Кіндрата Шапошника, оскаржена Костею Пудленком у серпні 1671 р., на майбутнє повинна була коштувати вини на гетьмана 100 талярів, полковника — 50, на уряд міський — 30. Причому, «зарука» поширювалась не лише на Кіндрата, а й на усіх тих, хто б наважився повторити його обвинувачення на адресу позивача. І чомусь особливо наголошувалось на дотриманні постанови братією кушнірського цеху, з погрозою, що в противному випадку «той вині увес цех кушнірский будет подлегати»83.

Набагато більшою була сума «заруки», накладена при розв’язанні майнового конфлікту, що виник поміж Гапкою Іванихою та її свекрухою по загиблому чоловікові Педорою Мищихою. Гапка скаржилась у суд щодо намагань Педори після наглої смерті сина відібрати у невістки та онуків грунти і майно, що раніше належало її родині. Уважно вивчивши справу, суд покликався на відповідні артикули Саксону і Литовського статуту та заборонив Педорі втручатись у права власності вдови і її дітей, наклавши таку заруку: на користь гетьмана тисячу коп грошей та на полковника і міський уряд певну кількість (фрагмент тексту втрачено) талярів84.

В іншій майновій тяжбі, що розглядалась у серпні 1665 р. між зятем Опанаса Гуджула Омеляном Шибилистом і Максимом Житником за ставок, що дістався першому у спадок як «тестевщина», суд заборонив Житнику на «вічні часи» висловлювати претензії з приводу цього майна, сплатити позивачу всі судові виклади «от мала и до велика», а також наклав заруку у розмірі 100 талярів на користь полковника полтавського85.

У січні 1767 р., реагуючи на скаргу полтавських обивателів щодо неправомочних дій колишнього полтавського полковника Прокопа Левенця, котрий спорудив на Чорному озері греблю, завдаючи тим самим товариству і поспільству значних збитків, гетьман Самойлович заборонив її утримувати під загрозою «выни» на свою користь у розмірі 100 талярів86. Проте пересторога гетьмана, вочевидь, не справила на колишнього полковника належного враження, і наприкінці травня 1676 р. Полковий суд, очолюваний полковником Павлом Семеновичем (Герциком), знову розглядав цю майнову тяжбу і, покликаючись на волю гетьмана і норми Литовського статуту, наклав на винуватця заборону в утриманні цієї греблі на Чорному озері під загрозою виплати «вини» у розмірі тисячі талярів87.

———————

82 Там же. — С. 126.

83 Там же. — Вып. II. — С. 99.

84 Там же. — Вып. I. — С. 96.

85 Там же. — Вып. II. — С. 15.

86 Там же. — Вып. ІІІ. — С. 50.

Аналогічна сума «вини» в тисячу талярів і також на користь гетьмана встановлювалась судом у справі щодо загрози підтоплення майна полтавських обивателів внаслідок будівництва нової Петровської греблі. Щоправда, і цього разу справа порушувалась у присутності гетьманового повіреного, генерального осавула Хоми Михайловича88.

Нехарактерний приклад скерування грошової «заруки» зустрічаємо у справі щодо мирової згоди Тимка і Федора селітряників щодо справедливого розподілу поміж ними боргів від 5 лютого 1677 р. Згоди, як видно з матеріалів актового запису, сторони досягли самостійно, а «заруку» на випадок її порушення — 100 талярів — було покладено на користь «скринки воскового суду енералного», а ще 20 талярів на «вряд, где-би ся тая справа приточит міла»89. Логічним поясненням цього казусу могла бути лише та обставина, що позивачі не були місцевими жителями, а відтак і визначати «вину панську» на користь полковника у полтавських суддів не було особливого резону.

Вочевидь, як один з різновидів змирщини можна класифікувати так звані «прощення», кількість яких у актових книгах не є значною. У березні 1671 р. діючий полтавський полковник Федір Жученко, як свідчить констатуюча частина судової постанови, «за упрошением товариства зацного» дійшов примирення з Педосом і його дружиною Настею, котра, як «не пооднократ слухи от разних людей заходили» «в незвичних похвалках на дітки перехвалялася». Полковник, «диявола под нозі потоптавши і гніву місце [не]давши», пробачив їм попередні провини, втім, суворо застерігши, що в разі продовження «перехвалки строит» його слову буде відміна і «теди прощение — не прощение», а винний мусить сплатити вину гетьману 100 талярів, суддям — 50 і на ратушу — 2090.