Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII-XVIII ст.

«Вина панська» і «вина врядова» як самодостатні форми покарання

Досліджуючи перетікання практик стягування «вини» із судочинства Великого князівства Литовського та Корони Польської в судочинство Гетьманської України, історики права, зокрема, й згадуваний уже раніше Я. Падох відзначають помітне розширення сфери їх застосування. Так, учений був переконаний, що коли у литовсько-руську добу «вина» стягувалась лише за злочини проти власності, то в козацькому суді вона «стосується до різних випадків порушення як приватного, так і публічного інтересу»17. Щоправда, у своїх висновках дослідник відштовхувався не від реальних судових практик, а лише від норм, зафіксованих у

«Правах, по которым судится малороссийский народ…», кодифікованих, до речі, уже в 1730–1740-х роках. А тому, слушно відзначаючи караючу суть інституту «вини» (на противагу, скажімо, «поголовщини» чи «нав’язки», які виступали грошовими відшкодуваннями втрати життя, здоров’я, прав власності чи честі), Я. Падох відверто неправий у своєму категоричному твердженні стосовно того, що «вина» «вимірюється по волі суду і йде до судової каси (“на уряд вину взяти”)»18. І цю невідповідність теоретичних напрацювань з другої третини XVIIІ ст. юридичним практикам козацьких судів другої половини XVII ст. переконливо демонструють численні приклади, взяті з матеріалів діяльності Полтавського полкового суду.

Згадки про накладання Полтавським полковим судом «вини» як самостійного і самодостатнього виду покарання зустрічаємо переважно у випадках з незначними і не обтяженими додатковими провинами злочинами. Зокрема, за вчинену жителем Старих Санжар Тимошем Іваненком крадіжку чужих бджіл місцевий суд 29 травня 1684 р. присудив стягнути з нього чотири пнів бджіл і пару волів як «вини панської» та корову в якості «вини врядової»19. Порубка «потаємно» жителем Нових Санжар Костем Дерикою дубів у раніше проданій ним частині лісу Стефанові Бенецькому вартувала йому стягнення пари волів як «вини» на користь полковника20. Так само і покража старосанжаровським жителем Грицьком Буйволом з ниви проса у серпні 1884 р., згідно присуду місцевого сотенного суду, коштувала йому відібраної до двору полковника шкапи як «вини панської» та корови — «на врад Старосанжаровський»21.

———————

17 Падох Я. Нарис історії українського карного права. — С. 110.

18 Там само. — С. 111. Принагідно варто зауважити, що учений був свідомий неповноти власних уявлень з цього приводу: «А втім юридична природа як приватних, так і публічно-приватних плат вимагає ще наполегливих дослідів і монографічного опрацювання. лише після цього можна буде певно встановити зміст цих інститутів та провести між ними чітко визначену межу».

19 НБУВ. ІР. — Ф. І. — № 55257. — Арк. 19 (справа містить вказівку, що «вина врядова» спрямовувалась на користь старосанжаровського уряду).

20 Там само. — Арк. 35 зв.–36.

Цікаво, що за нормами Саксону крадіжка збіжжя в денну пору каралась втинанням голови злочинцю22. Можливо, для Грицька Буйвола обставиною, що пом’якшила його вину, було те, що він нібито помилково забрав чуже просо, прийнявши його за своє («якобы обмилившис проса взял чожого»)23. Можливо, існували й інші, не відображені в матеріалах судової справи аргументи, які могли вирішальним чином вплинути на продемонстровану судом поблажливість.

Поблажливість як ознака правової свідомості козацьких суддів, до речі, була досить характерною для судочинства Гетьманату, принаймні тієї доби, що досліджується. Так, зокрема, як відвертий відхід від доволі жорстких форм покарання винних, що були прописані Литовськими статутами і нормами німецьких правових кодексів, варто сприймати і судову постанову щодо покарання кобеляцького жителя Олексія, «зятя Бражникового», звинуваченого в співучасті у фальшуванні грошей. Олексій був спійманий місцевим шинкарем Василем при спробі розплатитись з ним сімома «золотими чехами мідних», які він брав у «миндзаров циган». Згідно норм Литовського статуту, фальшивомонетники, вина яких була доведена, підлягали смертній карі через спалення. Натомість за присудом, винесеним на початку жовтня 1684 р. Полтавським судом, за проступок з Олексія було «взято вину кухву горілки простой троє конєй з возом, жупан новый до двору полковничого»24.

Доволі м’який присуд було винесено Полтавським судом і по справі прилуцького купця-єврея Іцика, котрий на ярмарку у Полтаві «от суботы до понєдєлка з многими особами духовними и свіцкими диспутуючись значнє хулил віру нашу християнскую», а по тому, напросившись на постій до господи полтавського обивателя Трохима (аби заразом і перегнати горілку), був впійманий при спробі зґвалтувати дружину господаря. Розглянувши справу, що містила в собі подвійний злочин, Полтавський суд тим не менше виніс доволі м’який вирок: «за тоє проступство взяти в того жида коня з возом и кухву з горілкою до двора полковничого»25.

———————

21 Там само. — Арк. 25 зв.–26.

22 Groicki B. Artykuly prawa majdeburskiego… — S. 44–45.

23 НБУВ. ІР. — Ф. І. — № 55257. — Арк. 25 зв.

24 Там само. — Арк. 31 зв.; про цю справу побіжно згадує й О. Левицький (Очерки народной жизни… — С. 306).

25 НБУВ. ІР. — Ф. І. — № 55257. — Арк. 31; Левицкий О. Очерки народной жизни… — С. 307–308.

Аналізуючи судові справи, в яких присутні згадки про стягнення «вини», утверджуєшся у думці стосовно того, що в досліджуваний час і на означеній території цей вид покарання жодним чином не асоціювався з ідеєю відшкодування збитків потерпілій стороні. У переважній частині справ увага акцентується на тому факті, що стягнення «вини» супроводжується відшкодуванням завданих злочинцем постраждалій стороні збитків. Так, за крадіжку «железа» у вересні 1694 р. суд постановив «нагородити шкоду» постраждалому «при заплаченю вини панской»26.

Аналогічно виглядає і присуд по справі Івана Коломийченка, котрий украв у жителя села Івочинці вола і сані. І лише, вочевидь, з огляду на процесуальний бік справи, тут додається вимога відшкодувати постраждалій стороні й понесені нею «правні наклади»27.

Інший приклад процесуально ускладненої справи маємо у випадку з розглядом 26 лютого 1670 р. Полтавським судом позову жителя Івончинець Васька Сівака щодо крадіжки в нього Федором Баклийським збіжжя. Суду були представлені свідки цього злочину, а крім того, представники івончинської громади аргументовано говорили й про попередні провини Федора подібного роду. Постраждалий Сівак також «выкидалися з десяти таляров… жє всі свідоми, жє єст здавна подойзрєний чоловік…», тобто робив так звану «выдкищину» — доводив правдивість своїх показів грошовою заставою; в разі програшу справи сума «выдкищини» не поверталась, а при виграші — додавалась до втрат супротивної сторони. Зважаючи на все це, а також ту обставину, що обвинувачений «жадного виводу о собі нє дал», суд присудив Федорові перепросити громаду за свої негідні вчинки, винагородити постраждалому завдані шкоди і правні наклади «от мала до велика», а також сплатити суду «налєжную вину врядову»28. Тут, як і в низці інших справ, розміри «вини» не уточнювались, а використана словесна формула — «налєжную вину врядову» — вказує на існування у цій сфері певного канону.

Ще на одну особливість застосування практики стягнення «вини панської» вказує судова справа, вписана 2 січня 1684 р. до книги Полтавського полкового суду. Справа перед тим розглядалась у містечку Келеберда тамтешньою сотенною старшиною та представниками міського самоврядування за позовом місцевої громади на вівчаря Леська, обвинуваченого у крадіжці овець з ввіреної йому громадою кошари («наших овец не доходил кому пят, кому менше, кому болши»). Визнавши Леська винним у скоєному, суд, керуючись інформацією присланого сотенною адміністрацією реєстру худоби винного, присудив стягти з нього сорок три вівці для винагородження втрат «тым людєм вмім в справі утрадавшым», а в якості «вини панської» до двору полковника було взято «волов чотири и коня гнідого»29.

———————

26 НБУВ. ІР. — Ф. І. — № 55257. — Арк. 54 зв.

27 Там само. — Арк. 56

28 Актовые книги Полтавского городового уряда XVII века. — Вып. I. — С. 182.

На поширення практики стягнення й сотенними судами «вини панської» не на користь сотника, а полковника вказує і справа, щодо крадіжки соломи в п’ятдесяти копах Семеном Тищенком у тамтешньої вдови Кришихи, яка у листопаді 1684 р. перебувала на вирішенні козацької сотенної адміністрації і міського уряду містечка Великі Будища. Визнавши обвинуваченого винним, суд засудив його до «вязєня» взяти, «а за проступство взяти за вину пану полтавському десятеро пчцол и пару волов». Щоправда, у цьому випадку «вина панська» була поділена — місцевому сотнику також було присуджено взяти з майна злочинця одну корову30.

При аналізі розмірів стягнутої Полтавським полковим чи сотенними судами «вини» впадає у вічі відсутність будь-якої кореляції між ступенем тяжкості скоєного злочину та розмірами накладеного за нього штрафу. Величина грошового штрафу чи вартості майна, що стягувались у якості «вини», була довільною і, як можна зробити висновок з проаналізованих справ, зазвичай не враховувала ступеня соціальної небезпеки від скоєного злочину. Її розміри радше визначали міркування щодо матеріальної спроможності злочинця. Так, наприклад, крадіжка Павлом Баландою у білицького шинкаря сокири, а в місцевого шафаря орендарського чобіт, навіть попри те, що сокиру він пізніше підкинув назад господарю, коштувала йому пари волів, яких «за тоє проступство взяты до двора полковничого». І, що характерно, справа містить натяк на те, що вирок було винесено саме з огляду на матеріальну спроможність винного. Адже, надсилаючи справу до Полтави, білицький сотник Федір Шепель долучив до неї реєстр майна винного: «жє толко пара волов всєго, нехай вмсти и млствому пану и добродієву будєт ясно»31. Розміри «вини», як бачимо, цілком адекватно враховували платоспроможність злочинця. Вочевидь, за таким самим принципом визначались і розміри «вини» за проступок Мотрі Лисовчихи, котра «в ночи чаровала», — до двору полковника взято коня, оскільки «которая Лисовчиха нищенская»32.

Ще більш промовистою є справа про побиття циганами, «неробочими бавячисями пробышством», сім’ї Івана Василенка, що розглядалась у Полтавському суді 6 жовтня 1684 р. За побиття Івана Василенка, його сина, дружини і дочки злочинці мали сплатити «поголовщину», правні наклади і всю «шкоду», обраховані, з посиланнями на норми Литовського статуту, в грошовому еквіваленті, а також «вину», розміри якої, як промовляє джерело, чітко диференціювались не в залежності від тяжкості скоєного особисто кожним учасником бійки, а співрозмірно до їхнього майнового статусу — «от можнійших по пари волов, от инших по коню, а от других и бидла нємаючих кожного выбити добрє вєлєно»33.

———————

29 НБУВ. ІР. — Ф. І. — № 55257. — Арк. 17.

30 Там само. — Арк. 18 зв. 31 Там само. — Арк. 23 зв. 32 Там само. — Арк. 26.

На подібні ж міркування наштовхують і матеріали справи «про чожолоство», яку восени того ж року надіслала білицька сотенна старшина до Полтави. Піймавши жителів села Білики Гната і Панасику на «пополненю вшетеченства», підозри з приводу чого, до речі, в місцевої громади закрались уже доволі давно, разом із викладом суті ще невирішеної в суді справи білицький сотник надіслав полковнику й «реєстр худоби» (тут у значенні майно) підсудних, прохаючи у нього «вашой панской науки»34.

Так само аргументи матеріальної спроможності злочинців були, вочевидь, визначальними і при розгляді в грудні 1694 р. справи «о пополненю вшетеченства» мельником села Бруссє Кіндратом та шинкаркою Гапкою. Вивчивши справу, у матеріалах якої не міститься жодних вказівок щодо існування якихось додаткових обставин, які б пом’якшували чи, навпаки, обтяжували вину злочинців, суд виніс Гапці смертний вирок, у той час як по відношенню до Кіндрата покарання було обмежено лише сплатою «особливой панской вини»35. Можна лише гіпотетично стверджувати, що в цьому випадку як визначальні могли виступати репутації підсудних. Адже ще Орест Левицький, уважно вивчаючи повсякденне життя українського соціуму другої половини XVII ст., спостеріг, що репутація шинкарок уже апріорі поставала у сприйнятті суспільства у вельми непривабливому світлі36.