Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII-XVIII ст.

Функціонування Литовських статутів, магдебурзького права та юридичних норм Речі Посполитої

Революційні події середини XVII ст. формально не скасували попередні писані й реально діючі нормативні акти права: Литовський статут 1588 р., «Саксонське зерцало», «Порядок», так звані кормчі (церковні) книги тощо. В подальшому в судових процесах на них більшою чи меншою мірою продовжували посилатися при вирішенні багатьох життєво важливих питань. Досить часті згадки в джерелах другої половини XVII– XVIII ст. про наявність у містах війтів, бурмистрів, райців, лавників свідчили, зокрема, про діяльність «типових» урядників, пов’язаних з магдебурзьким правом. Ним ще з часів польського панування користувалася більшість українських міст: Вінниця, Дубно, Житомир, Чернігів, Ніжин, Переяслав, Стародуб, Козелець, Остер та ін. Нерідко надання «магдебургії» супроводжувалося посиленням полонізації чи німецької колонізації, скажімо, в західних регіонах країни, а також помітним звуженням прав некатолицького населення (наприклад, заборонялось обирати до магістрату або принаймні до цехів осіб православного віросповідання, іудеїв і деяких інших). Полтава і Новгород-Сіверський здобули «магдебургское устройство» безпосередньо від останнього гетьмана Лівобережної України К. Розумовського (універсали відповідно 1752 і 1758 рр.). Царський уряд від 1654 р., підтверджуючи чинність давніх законів, що існували в межах українських земель, об’єднаних з російськими, досить довго не звертав особливої уваги на той «різнобій» прав, за якими жило й судилося місцеве населення. Вперше їх джерела, та й то не всі, перераховані у 20 пункті «Решения, учиненного по его императорского величества указу в Верховном тайном совете, на подданое прошение Войска Запорожского обеих сторон Днепра, гетмана Апостола» від 22 серпня 1728 р. Конкретно там згадані, але неточно названі «Магдебургскіе да Саксонскіе Статуты»37. При цьому слідзауважити, що вже в другій половині XVII ст. новостворені «козацькі» суди Литовський статут вважали за руське, а «Порядок» за польське право, тобто чітко розмежовували їх за національною та функціональною ознаками38.

———————

37 Полное собрание законов Российской империи (далі — ПСЗРИ). — СПб., 1830. — Т. VІІІ. — № 5324. — С. 82.

Різноманітність джерел права за реальних умов неодноразово допомагала більш впливовій чи спритнішій людині у власних інтересах повертати хід судової справи. Панувала і значна довільність у тлумаченні конкретних юридичних норм. Нерідко суд, застосовуючи до злочинця німецьке право, за яким належало суворо покарати винного, потім вдавався до Литовського Статуту чи звичаєвого права і значно полегшував вирок (або навпаки). Гіпотетично можна припустити: такого роду явище повинно було б поширюватися у віддалених від центральних судових осередків місцевостях (невеликих селах, слободах тощо, де продовжував брати гору звичай). Однак це безпосередньо стосувалось і вищих державних структур. Характерний випадок стався в 1761 р., коли магістрат м. Ніжина звернувся до гетьмана зі скаргою на дії Генеральної військової канцелярії, яка прийняла рішення щодо угідь городян не за магдебурзьким правом, як мало бути, а Литовським статутом. Магістратські урядники, зокрема, звернули увагу на те, що 1 артикул 7 розділу Статуту твердив: кожний власник маєтків, успадкованих від батька чи матері, куплених або «вислужених», має право відчужувати їх продажем, даром, записом будь-якій іншій особі, минаючи власних дітей і родичів. Між тим, за магдебурзьким правом ніхто не міг віддавати «дідизної» землі, коли на те не отримано згоди спадкоємців. Таке відчуження юридично вважалося недійсним. Далі. Відповідно до 14 артикула 5 розділу Статуту материнський маєток мав успадковуватися рівноправно як синами, так і дочками, а батьківський — тільки по чоловічій лінії. На противагу цьому, за магдебурзьким правом, останній однаково міг переходити і до синів, і до дочок. Для остаточного вирішення цієї справи гетьман прийняв і направив в Генеральну військову канцелярію спеціальну постанову, де, між іншим, наказувалося: в «привілейованих» містах скрізь судити лише за «магдебургією»39.

Проте, незважаючи на це, здавалося б, цілком чітке роз’яснення, стан речей не поліпшився, плутанина залишилась. Так, протягом 1773– 1777 рр. тяглося слідство про захоплення мешканцями розкольничих слобід Климівки і Митківки Ропської волості угідь графа Г. Розумовського. Для вирішення справи були зроблені «виписи» з «Книги» Київського магістрату — знову ж таки ті самі норми Литовського статуту і магдебурзького права. Проте основним при розгляді у суді став розділ 1, а саме такі його положення: про право володіння та набуття земель різними способами (арт. 2); «О позывании шляхты о забранье безправное имений и грунтов наших градских» (арт. 15); «О границах» (арт. 20); «О важности письменных свидетельств» — «листов» (арт. 33). Також згадуються арт. 5-й розділу 3 (про пожалування та привілеї на землю шляхті і т. ін.) і арт. 25-й розділу 4 (про виклик досуду)40.

———————

38 Див.: Черкаський І.Ю. Устрій та поступок правний козацький судів на Гетьманщині (Тези) // Праці для виучування історії західноруського та українського права. — К., 1929. — Вип. 6. — С. 456.

39 Теличенко И. Очерк кодификации малороссийского права до введения Свода Законов // Киевская старина. — 1888. — № 9. — С. 417.

Крім того, треба враховувати і той факт, що в міських і сільських громадах досить авторитетним залишався суд (осуд) «спільників», що також не завжди відповідав писаним законам. Общинам з іноземних переселенців часто дозволялося взагалі судитись окремо, за нормами, притаманними тільки їм. Так, гетьман Іван Самойлович універсалом від 28 червня 1672 р. підтвердив давній дозвіл грецьким купцям Ніжина в торгових справах між собою опиратись на власне судочинство41. Схоже знаходимо й в універсалі від 28 листопада 1675 р.42Причому такий порядок зберігався і протягом наступного століття, бо, наприклад, в 1753 р. до цих документів звернулася Генеральна військова канцелярія при розгляді статусу грецької общини.

Однак, як би там не було, Литовський статут, «Саксон» і «Порядок» поступово стверджувалися у судовій практиці Гетьманату й уже в XVIII ст. визначились як обов’язкові в більшості офіційних документів. Саме в такому аспекті про них йшлося в універсалі гетьмана І. Скоропадського від 16 травня 1721 р. у зв’язку з необхідністю здійснити переклад різних «книг правних» на «русское нарече». Їхню важливість зазначила в 1730 р. і «правна» урядова комісія. Про тогочасні судочинство та юридичні норми досить влучно висловився видатний український історик О. Лазаревський: «На малоросійські суди сипалися докори у хабарництві і передвзятості, які доходять до государя і ним пред’являються гетьману. Гетьман заступався за суди; але не міг він не бачити, що головною причиною зловживань в них служили протиріччя законів, рідкість їх джерел і недоступність їх через мову»43.

Отже, в межах Гетьманщини існувала справжня мозаїка права. Проте одним з головних джерел його, без сумніву, був Литовський статут.

Найбільш досконалим з правничого боку й технічно відпрацьованим слід вважати кодекс Великого князівства Литовського 1588 р., що базувався переважно на ідеях і конкретних положеннях двох попередніх Статутів: так званих Старого 1529 р. і Волинського 1566 р. Останній взагалі розповсюджувався лише в рукописних варіантах, а тому відразу не набув особливо широкого застосування. Проте, як нам здається, доречно зауважити про спадкоємність усіх трьох редакцій зводів у законодавстві України другої половини XVII-XVIII ст. і навіть дещо пізніше (зокрема, в Київській, Подільській і Волинській губерніях правові норми Литовського статуту продовжували діяти аж до 1840 р.). Слід наголосити й на тому, що Литовські статути у мовному контексті увібрали в себе письмо кількох народностей: білоруської, української та російської. А на думку мовознавця І. Кремко (Білорусь), мова Статутів репрезентувала «рафіновану форму державної мови ВКЛ». Щоправда, такі дослідники як А. Хорошкевич (Москва) і В. Рауделюнас (Литва) заперечили цю тезу44. Литовські статути використали поточне законодавство, постанови судів, звичаєве право Литви, України, Росії, Німеччини і т. д.

———————

40 ЦДІАК України. — Ф. 59. — Спр. 7014. — Арк. 27–44.

41 Там само. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 11036. — Арк. 48.

42 Там само. — Арк. 48 зв.

43 Лазаревский А. Универсал гетмана Скоропадского о переводе «книг правных» на малорусский язык // Киевская старина. — 1887. — № 4. — С. 788–789.

Для населення різних українських регіонів Литовські статути мали не однакове значення. До Хмельниччини на території тих земель, котрі входили до складу Речі Посполитої, формально продовжував зберігати юридичну силу Другий статут, офіційно затверджений владою. Стосовно чинності Третього, дуже близького до попереднього, польський уряд не приймав ніякої спеціальної ухвали (шляхту взагалі мало турбував дещо хаотичний стан порядків). Але те, що в більшості випадків діяв саме він, видно з судової практики. Наприклад, фактично всі «непривілейовані» міста й значніші містечка користувалися його друкованим польським виданням 1614 р. (приблизно тоді ж з’явився і російський переклад — редакція)45. Бурхливі події середини XVII ст. внесли помітні корективи й регіональну своєрідність у правові норми в залежності від розстановки політичних сил.

Зокрема, на Правобережжі, вже після ліквідації полково-сотенного устрою, кілька разів порушувалось питання про перегляд й доповнення деяких нормативних положень Статуту як таких, що перестали відповідати новим умовам життя. З цією метою збиралися навіть спеціальні правничі комісії (остання з них засідала в 1764 р.)46. Проте справа так і залишилася на стадії попередньої розробки. Але дійсність поступово брала своє, й дію Литовського статуту стосовно Київського, Волинського та Брацлавського воєводств нерідко перекривали постанови та конституції польських сеймів, особисте втручання короля. Так, Станіслав Август Понятовський — останній король Речі Посполитої — видав у 1779 р. універсал, яким згідно з попереднім рішенням сейму (1778) передбачалося здійснити деякі принципові зміни в місцевому судочинстві. І, як свідчить тогочасний запис у луцьких земських книгах, він мав реальні наслідки47.

———————

44 Див.: Кремко И. О характере языковой нормы Статута Великого княжества Литовского 1588 г. // Третий Литовский Статут 1588 года: Мат-лы Респуб. науч. конференции, посвященной 400-летию Третьего Статута. — Вильнюс, 1989. — С. 204.

45 Назаров В.Д. О первом переводе текстов Литовского Статута в 1588 г. в России // Третий Литовский Статут 1588 года… — С. 230–240; Дубонис А. Исследования экземпляров Третьего Литовского Статута (от С.Б. Линде до наших дней) // Там же. — С. 241–248.

Насильницькі поділи Речі Посполитої і відхід до Російської імперії Правобережної України в кінці XVIII ст. внесли ще більшу плутанину в діюче законодавство в межах регіону. Певний час тут зберігалася чинність основних положень Литовського статуту та окремих постанов польських сеймів. Водночас уже вводилися російські закони і мова в судочинстві, запроваджувалось «Учреждение о губерниях» від 1775 р., відповідно до якого, а також царського указу в 1797 р. були створені Волинська й Подільська губернії. Місцеві стани в статусі відповідно зрівнювались із загальноросійськими. За Павла І на деякий час відновилось давнє право й інституції в тих губерніях, які перед тим входили до складу Речі Посполитої, але щодо становища тамтешньої шляхти (дворянства), характеру військових повинностей і податків, то продовжували зберігати силу російські закони.

Дещо інша специфіка застосування Третього Литовського статуту спостерігалася на території Лівобережного Гетьманату. Особливо помітним це стало в XVIII ст., коли в регіоні більш-менш нормалізувалося мирне життя. Причому, мова в даному випадку не йде про якісь симпатії старшинської адміністрації стосовно законодавства Речі Посполитої. Нова генерація української знаті безпосередньо пов’язувала цей звід нормативних актів з власним попереднім правом, зокрема, вбачала в ньому витоки з «Руської Правди». Крім того, гетьманському правлінню, місцевій шляхті імпонувало те, що Статут не так давно уособлював певний символ і гарантію станових привілеїв литовських і навіть ширше — православних можновладців у політичних і соціальних зазіханнях польських магнатів, а також деякою мірою захищав автономістичні тенденції різних народів у складі ВКЛ, а згодом Речі Посполитої. Водночас у судочинстві Лівобережжя простежувалось існування двох суспільних напрямів. Прихильники першого (великі землевласники, державці середньої руки в селах і містечках, економічно незалежні козаки та ін.) прагнули до максимального використання в суді Литовського статуту, інші ж (міські торгові люди, лихварі, власники будинків і великих угідь) — одночасного застосування, в залежності від ситуації, як його, так, і магдебурзького права48. Зрозуміло, що селянство в своїй більшості, «низи» міст і містечок, козацькі «товариства», громади тощо залишалися при цьому прихильниками звичаєвого права. Саме такі чинники безпосередньо впливали на формування регіональної правової культури.

———————

46 Пергамент М.Я., Нольде А.Э. Обозрение исторических сведений о составлении свода местных законов Западных губерний. — СПб., 1910. — С. 60–61; Пташицкий С. К истории литовского права после Третьего Статута. — СПб., 1893. — С. 7 и далее.

47 ЦДІАК України. — Ф. 2227. — Оп. 1. — Спр. 86. — Арк. 1.

На які ж конкретно й найчастіше положення Литовського статуту посилалися при розгляді справ юристи Лівобережного Гетьманату? Про найбільш важливі з них можемо скласти уяву з тогочасних «Виписок»,

«Екстрактів», «Правил», спеціально підготовлених для судових процесів. Так, «Правила судопроизводства» (різноманітні нотатки з литовсько-польського та російського законодавств) 1722 р. передбачали, щоб «противная сторона» в суді давала свідчення під присягою, маючи при цьому трьох свідків. За ними, відповідно до норм Статуту, притягалися до відповідальності особи, які зчинили «наезды» на чужі маєтки та «дома шляхетскіи», побої та пограбування, поранили когось тощо49. Проте одним з принципових положень, що все більш набирало практичної вагомості в зв’язку з посиленням соціального визиску сільської бідноти, міських низів і рядового козацтва, слід вважати відібрання майна та земель державцем у тих його селян, які здійснили перехід до іншого землевласника. Це явище стало досить типовим уже в першій половині XVIII ст.50

У 1730 р. набула поширення в судах «Інструкція» гетьмана Д. Апостола, в основі якої лежали все ті ж Литовський статут і магдебурзьке право. Тут слід зауважити: посилання на російське законодавство в ній взагалі відсутні, а Статут визнано основним кодексом при розгляді цивільних і кримінальних справ.

У 1734 р. з’явився збірник правових норм під назвою «Процесс краткий приказной, изданный при резиденции гетманской». Він складався зі вступу, 13 параграфів, додатка і опису процедури винесення вироків. Незважаючи на те, що «Процесс...» офіційно не санкціонували, його часто використовували як посібник тогочасні юристи-практики. Втім, створений при Канцелярії гетьманського правління збірник писався з оглядкою на положення «малоросійських прав», як тоді вже казали про Литовський статут і «Порядок». Посилання на Статут, зокрема, містяться в 9-ти параграфах. Водночас у ньому простежувався і вплив російського законодавства. Цей факт засвідчив зростання у царського уряду прагнення, по-перше, наблизити українські закони до загальноімперських, по-друге, послабити в регіоні позиції старшини і тим самим зміцнити власні.

———————

48 Чехович В.А., Усенко И.Б. Роль ІІІ Литовского Статута в политической борьбе вокруг проблем кодификации дореволюционного права Украины // Третий Литовский Статут 1588 года… — С. 99, 100.

49 ЦДІАК України. — Ф. 59. — Оп. 1. — Спр. 52. — Арк. 1–4.

50 Там само. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 633.– Арк. 13–14; Спр. 1153. — Арк. 2 зв., 5; Спр. 1174. — Арк. 25, 57, 70; Спр. 1381. — Арк. 48.

За своїми змістом і соціальною спрямованістю «Процесс...» наближався до іншого зводу законів, відомого в Гетьманщині під гучною назвою «Права, по которым судится малороссийский народ». Активна робота над ними (упорядкування і переклад на російську мову) почалася ще в 20-ті роки XVIII ст. Головна мета при їх створенні, як засвідчив царський указ від 28 серпня 1728 р., полягала в тому, щоб звести в єдине ціле всі діючі (хоча б і формально) закони. Неодмінною умовою стала й необхідність врахування тієї суспільно-політичної ситуації, яка склалася на той час у територіальних межах регіону. Проте неузгодженість дій і розбіжність у поглядах членів кодифікаційної комісії (представників від старшини та вищого духовенства) призвели до того, що підготовлений проект зводу законів передали на розгляд у Сенат лише в 1744 р. Ґрунтувався він в основному знову ж таки на Литовському статуті й магдебурзькому праві. Так, з усіх 1716 пунктів «Прав...» в 1043 мали місце посилання на перше джерело і в 929 пунктах — на друге51. Мабуть, через це їх нерідко цілком офіційно кваліфікували як «Статут малоросійських прав»*, 52.

Фактично укладачі «Прав...» для того, щоб законодавчо затвердити соціальні відносини, що оформилися в Гетьманщині на середину XVIII ст., використали всі можливі реально функціонуючі правові норми. І вийшло так, що звід в кінцевому підсумку передбачав деяке самоуправління на території Лівобережжя. Це викликало гостре невдоволення царського уряду. Через цю обставину він так і залишився не санкціонованим ортодоксально налаштованою верховною владою Російської імперії.

———————

51 Месяц В.Д. Указ. соч. — С. 106, 107.

* Робота над ним поновилася в 1756 р. Знову порушили питаня: «О рассмотрении Статута малороссийских прав и об учреждении в Глухове для этого комиссии». Наприкінці 50-х років Генеральна військова канцелярія видала бунчуковому товаришу Павлу Кочубею спеціальний ордер про перегляд відповідності цих нормативних актів.

52 ЦДІАК України. — Ф. 128. — Оп. 1. — Спр. 172. — Арк. 1; Ф. 223. Серія Б. — Оп. 1. — Спр. 322. — Арк. 1–2; Ф. 1725. — Оп. 1. — Спр. 1024. — Арк. 65.

Проте пізніша судова практика на значній частині українських земель продовжувала ґрунтуватися на всіх вище зазначених джерелах права і конкретно — Литовському статуті. Наприклад, розглядаючи справу про зловживання, грабунки і «произвол», які скоїли переяславські полковник С. Сулима і полковий обозний С. Безбородько, суд виніс вирок «в силе малороссийского права», відповідно до Книги Статуту, розділу 4, артикулу 21 (1749–1750 рр.)53. Гетьман К. Розумовський питання успадкування землі також вирішував, виходячи не з «військових звичаїв», а норм Литовського статуту54.

Говорячи про Третій Литовський статут у пам’ятках українського права означеної доби, доречно назвати унікальну в своєму роді працю правознавця XVIII ст. Федора Чуйкевича «Суд и росправа, в правах малороссийских обширно на разных местах показанная, а зьде в еден краткий и ясний эксцерпт, в прекращение горкой в судах волокиты, собранная, в полезное же употребление малороссиянам списанная року от Рождества Христова 1750, 18 октоврия»55. В ній найбільш систематизовано юридичні норми, які закріплювали права власності українських державців на землю і маєтки, залежність посполитих. Ф. Чуйкевич відстоював ідею поновлення шляхетських станових судів, захищав інтереси козацької старшини. «Суд и росправа...» являла собою «екстракт» з польсько-литовського і російського законодавств, а також звичаєвого права, що діяло на Лівобережжі й Правобережжі в XV–XVIII ст. Переважна частина праці грунтувалася на Литовському статуті редакції 1588 р. Причому окремі положення останнього, які вже не відповідали тодішнім умовам життя українців, автор, природно, і спробував врахувати (наприклад, про посаг, «вено» та «привенок»)*. Однак у деяких аспектах він помилився. Так, він певною мірою перебільшив, коли доводив: на Лівобережжі в XVIII ст. «о посаге, вену и привенку неизвестно всем было» (частина VI, пункт 17). Хоча джерела зафіксували згадки про «вено» і на той час. А в народі продовжували побутувати розмови про посаг, що знайшло відображення і в прислів’ях: «Хоць в мене посагу не буде, але возьмуть мене і так люде»; «На посаги не вважайте, іно добрих жінок шукайте» і т. ін.56

———————

53 Там само. — Ф. 51. — Оп. 1. — Спр. 374. — Арк. 1.

54 Стороженко Н.В. Граф Кирилл Григоревич Розумовский в роли челобитчика в Сенат // Киевская старина. — 1892. — № 2. — С. 361–367; Барвиский В. Крестьяе в Левобережной Украине в ХVІІ–ХVІІІ вв. — Харьков, 1909. — С. 93.

55 Опубліковано в: Матеріали до історії українського права. — К., 1929. — Т. 1. — С. 83–147.

* За Литовським Статутом 1588 р. під «посагом» малося на меті рухоме й нерухоме майно, яке передавалося після весілля за «девицей» чоловіку; «вено» — вартість п’яти «посагових» речей, «пребавленная сверх цены настоящей».

У «Суде и росправе...» містяться численні поклики на «Порядок», менше — на «Саксон». Також у праці використані матеріали «Трибунала Великого княжества Литовского» 1581 р., польських конституцій 1511 й 1611 рр. Хоча ця праця і не набула офіційного характеру, вона безпосередньо застосовувалась у тогочасній судовій практиці, помітно вплинула на подальший розвиток правничої думки в Україні. Її зміст й рекомендації, зокрема, були враховані при проведенні судової реформи 1760– 1763 рр.

По суті, мало нового, порівняно з попередніми, в юриспруденцію другої половини XVIII ст. внесли «Книга Статут и прочие права малороссийские» В. Кондратьєва та деякі інші праці схожого характеру.

Як бачимо, вплив Литовського статуту на еволюцію українського права другої половини XVII–XVIII ст. цілком очевидний. Це свідчило про спадкоємність давніх традицій у законодавстві, що діяло в межах України в більш пізній період.

Тепер детальніше спинимося на застосуванні в українському судочинстві магдебурзького права — питанні, на наш погляд, недостатньо розв’язаному у вітчизняній та й зарубіжній історіографії. Коли такі вчені, як А. Гальбан, Л. Даргун, В. Вайцзер, Д. Дорошенко, А. Яковлів, писали про неабиякий вплив магдебургії на юридичний статус населення України, то А. Пашук фактично заперечував цю тезу. Щоправда, інколи всупереч своїм власним переконанням він твердив: «Міщанська верхівка намагалася зробити магдебурзьке право всебічно діючим правом і домогтися повного його застосування в судах»57. Схожу суперечливість знаходимо і в праці Н. Мірзи-Авак’янц з історії суду на Лівобережжі другої половини XVII ст. В ній автор дійшов такого висновку: Литовському статутові, а тим паче німецькому праву*, «що виросло в обставинах життя привілейованого міста, не могло бути ґрунту й місця на Україні Гетьманській». А далі наголошується: «Унаслідок безпорадного становища судів, що не могли функціонувати, керуючись лише звичаєвим правом, Литовський Статут і збірки німецького права ввійшли в судову практику й набули в ній великого значення, ставши джерелом права... А втім... карні норми Литовського Статуту та німецького права не стали в наших судах нормами обов’язковими: кодекси залишалися лише справочниками (?)... від норм їх постійно відступали...»58. М. Петровський, досліджуючи питання надання магдебургії Ніжину в 1625 р., обстоював думку про поширення останньої в Україні шляхом видачі відповідних привілеїв польською шляхтою і пов’язував з її бажанням утворити на прикордонних смугах осередки для полонізації місцевих жителів59. В. Мєсяц зазначив про дуже вузьке функціонування в країні магдебурзького права60.

———————

56 Труды этнографическо-статистической экспедиции в западно-русский край, снаряженной Императорским российским географическим обществом. Юго-западный отдел. Материалы и исследования, собранные П.П. Чубинским. — СПб., 1876. — Т. 5. — С. 116, 119; також див.: Чубинский П.П. Очерк народных юридических обычаев и понятий по гражданскому праву в Малороссии. — СПб., 1869.

57 Пашук А.Й. Назв. праця. — С. 76–77.

* Під магдебурзьким правом на українських землях розумілись усі нормативні акти, що «прийшли» з Німеччини, а не лише ті, які стосувались самоуправління міст.

Як би там не було, але документальні матеріали другої половини XVII–XVIII ст. переконливо свідчать про часте використання в українському судочинстві положень магдебургії, врахування (коли й не пряме застосування) їх при винесенні вироків. Проаналізувавши гетьманські універсали, монарші грамоти, П. Федоренко зробив висновок про те, що головними «носіями магдебурзького (меского) права» продовжували залишатися міста61. Більше того, з поширенням в Україні російського законодавства судді нерідко вдавалися до порівняльної характеристики і, траплялося, приймали рішення про покарання злочинця на підставі поєднання права Німеччини й Росії. Так, у серпні 1767 р. сталося пограбування майна і вбивство двох «польських купців» — «дубновських жидів» мешканцем Києва Єфимом Лавриновичем і біглим російським солдатом Іваном Колосовим. Під час слідства обидва зізналися у скоєнні злочину, і Київський магістрат прийняв справу до розгляду. При цьому судді виходили з положень постанов Сенату від 30 жовтня 1754 р. і 17 жовтня 1760 р. (передбачали покарання у вигляді побиття батогом, виривання ніздрів, клеймування щік і лоба, заслання до Сибіру), «іменного» указу від 14 липня 1765 р. (про повернення майна «скривдженим» і покарання тих, хто переховував крадіїв, розбійників і т. ін.) та «майдебурских» прав. Конкретно наводився уривок з частини 4 «Книги Порядку», де між іншим вказувалося: коли хтось вбивав людину чи кількох, у того мали відбирати все майно, а його особисто на міській площі «имеет бут ташан, а потом колесован». Причому, судді в кінцевому підсумку схилялися до прийняття рішення, наскільки це зрозуміло з документа, не на підставі російських законів, а магдебурзького права — вирок передбачав смертну кару злочинцям62.

———————

58 Мірза-Авак’янц Н. Нариси з історії суду в Лівобережній Україні другої половини ХVІІ століття. Вип. 2: Норми права та типи злочинців у судовій практиці // Наук. записки наук.-дослідної катедри історії української культури. — Харків, 1928. — № 5. — С. 64.

59 Петровський М.Н. Надання Ніжину магдебурзького права у 1625 р. // Чернігів і Північне Лівобережжя. — К., 1928. — С. 303.

60 Месяц В. Указ. соч. — С. 183.

61 Федоренко П. Грабіж у побуті і праві Гетьманщини // Студії з історії України Наук.-дослідної катедри історії України в Києві. — К., 1930. — Т. 3. — С. 40, 41.

Слід зазначити: козацькі суди, очевидно, через те, що користувалися головним чином перекладами, здійсненими в Речі Посполитій, часто називали магдебурзьке право польським джерелом (особливо характерно це для другої половини XVII ст.)63. Тим часом воно за своїми формою і змістом на Лівобережжі й Правобережжі під впливом місцевих умов, зокрема, звичаєвих норм поведінки, помітно відрізнялося від західноєвропейського аналога. Організація магістратів в Україні також була іншою, ніж там. У невеликих містах, які управлялися ратушами, старшина відала справами козаків, а виборна влада — справами міщан. Нерідко норми магдебурзького права використовували сотенні й полкові суди64.

Прикметно, що тодішня судова практика в Україні користувалась не оригіналами німецьких збірок права, а здебільшого їх переробками в перекладах на польську чи латинь. Наприклад, «Саксон» у перекладі П. Щербича на польську мову діяв під загальною назвою «Saxon, sew Prawa polsky Maydeburskiy nosywaiące Speculum Saxonum» (1581). Зрозуміло, що оригінальна (перша) назва джерела була інакшою. Серед юристів особливої значущості й, коли можна так сказати, популярності набув «Porządek sądów y spraw mieskich prawaMaydeburskiego w Koronie polskiej», або «Порядок» (складався з восьми невеликих збірок-переробок, «екстрактів», додатків, а також окремих правових актів) Б. Троїцького. Застосовувалися й інші переробки та переклади німецьких джерел, причому, в їх нових варіантах нерідко припускали «неверность, путаницу и часто лож», через що траплялися випадки, коли українські судді чи члени кодифікаційних комісій не завжди могли добрати суті змісту деяких положень нормативних актів65.

———————

62 ЦДІАК України. — Ф. 59. — Оп. 1. — Спр. 6317; 6322.

63 Черкаський І.Ю. Устрій та поступок правний козацьких судів на Гетьманщині… — С. 456.

64 Багалій Д. Магдебурзьке право на Лівобічній Україні // Розвідки про міста і міщанство на Україні-Руси в ХV–ХVІІІ в. — Львів, 1904. — Ч. 2; Його ж. Судьба магистратского самоуправления в малороссийских городах ХVІІ–ХVІІІ вв. // Сб. статей в честь М.К. Любавского. — Пгр., 1917; Владимирський-Буданов М. Німецьке право в Польщі й Литві: В 2-х ч. — Львів, 1903–1904.

65 Теличенко И. Указ. соч. — С. 456, 457; Кистяковский А.Ф. Очерк исторических сведений о своде законов, действовавших в Малороссии, под заглавием: «Права, по которым судится малороссийский народ». — К., 1879. — С. 67–77.

Серед неперекладених юридичних посібників, які бралися до уваги судочинством, слід виділити праці Карпцовія (Карпцова), написані латинською мовою: «Processus juris in foro Saxonico», «Practica Novae Imperialis Saxonicae rerum criminalium», «Definitiones forenses adConstitutiones Electorales Saxonicas».

У першій половині XVIII ст. з метою полегшення роботи юристів-практиків додатково створюються «Короткий покажчик магдебурзького права по книзі “Порядок” і твір під своєрідною назвою «Кратко выписано с прав малороссийских, книги «Порядка», с артикулов права магдебургского, права цесарского с означением, какое в тех правах за вины положено наказание и казнь и на каких именно значит страницах»66.

У названих і деяких інших збірниках вибрані й дещо трансформовані (порівняно з оригіналами) положення магдебурзького права передбачали переважно великі пільги міщанам; правила функціонування міської ради та правосудних органів, заборону обирати до них простолюдинів; значне обмеження юридичних прав жінки (наприклад, без заяви або присутності чоловіка чи опікуна її справа не приймалась судом до розгляду, а вона особисто не визнавалась за офіційного свідка); позбавлення прав євреїв; залежність винесення вироку від станового статусу звинуваченого тощо.

Проте наявність такого роду джерел і законодавче надання магдебургії ще не свідчили про їх застосування на місцях, насамперед у містах, у повному обсязі. Цьому нерідко чинили чималий відвертий опір цілі соціальні групи населення, особливо привілейоване козацтво та духовенство. Так, магдебурзьке право Києву неодноразово підтверджувалося жалуваними грамотами великих литовських князів, польських королів, російських царів і універсалами українських гетьманів67. За ними міщанам, зокрема, дозволялося судитися у «майстратовому суді», підлягати тільки «мескому заведованію», ловити рибу в Дніпрі, рубати дрова в приміських лісах, приїжджим купцям вільно торгувати в місті тощо. Незважаючи на це, «сотники кіевскіе и весь уряд козацкій пріезжих людей под свое козацкое берут не належащее право, судят, в тюрьму сажают и что хотят с них сбирают; и которые пріезжіе люди от наших ратных людей и от уряду козацкого понесут обиду и разореніе, то в польских краех их мещан забирают и до последняго приводят обнищанія. А от польских королей дана была им такая власть, что купцы пріезжіе в Кіев из разных земель за торговыми и иными своими делами належали к одному майстратову суду и заведыванію»68. В свою чергу, київські «законники» монастирів «на Днепре в затонах Днепровых ловить рыбы не дают, поймав рыболовов их бьют, грабят, оковав в тюрьму сажают и забивают в колодки... также в лесах дров рубить не велят, поймав на дороге бьют, грабят лошадей, топоры отнимают, в монастыриемлют»69.

———————

66 Матеріали до історії українського права / Вид. М. Василенко. — К., 1929. — Т. 1. — С. 197–242, 243–259.

67 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 1. — Спр. 6. — Арк. 1–2; Ф. 59. — Оп. 1. — Спр. 375. — Арк. 14.

Як бачимо, козацтво і монастирі, нехтуючи чужим правом, а саме: київських міщан та іногородніх купців, захищали власні інтереси грабежем. Їх державницькі амбіції прямо суперечили магдебургії міста.

Виникали й відверто казусні ситуації. Так, у 1754 р. Генеральна військова канцелярія повідомила, що магдебурзькі «права и привилеи, и свободи», а також повинності міщан Чернігова, ще «от королей польских надание», визнали в свій час російські царі Олексій Михайлович, Іван і Петро Олексійовичі, фактично всі українські гетьмани, починаючи з Б. Хмельницького, а разом з ними і чернігівський полковник П. Полуботок70. Однак коли у 1750 р. згорів магістратський будинок з усіма книгами в ньому, то місцеві урядовці стали «чинить разбирательства по правам статутовим». У Ніжині приблизно у той же час не сприяли «повнокровному» використанню магдебурзьких прав ті обставини, що необхідні збірники були «очень неисправны», а аркуші в них «видраны, Хелминскаго права вовсе нет» і т. ін. Зібравшись у Глухові в березні 1764 р., перекладачі нормативних актів скаржились у Генеральну військову канцелярію, що вони даремно сидять у місті, бо в них немає необхідних для роботи книг магдебурзького права. Відсутність у містах другої половини XVIII ст. належної кількості названих джерел І. Теличенко безпосередньо пов’язував з «отживанием»останнього71.

Фактичні дані переконують: тогочасні реалії накладали відбиток на характер і обсяг застосування права фактично в кожному місті. Крім того, давалися взнаки й політичні обставини. На Правобережжі вважалося, наприклад, що повним магдебурзьким правом користувався Кам’янець (з XIV ст.). Проте спочатку воно застосувалося лише стосовно німців і поляків, які мешкали в місті. Пізніше (приблизно з кінця XV ст.) його нормативи поширилися і на корінне населення. Стали співіснувати дві самостійні юрисдикції — «польська» і «руська». Між ними майже протягом двох століть відбувалися постійні зіткнення, поки уряд, наляканий перманентними вибухами козацьких повстань, не скасував останню в 1670 р. Далі функціонувала змішана «польсько-руська» юрисдикція з певною перевагою на користь поляків. Одночасно особливе судочинство в місті зберігали вірмени (аж до кінця XVIII ст.). Схожі тенденції спостерігалися у Львові, а також більшості міст Поділля та Галичини. На відміну від Кам’янця, Кременець, Ковель і деякі інші міста користувалися так званим неповним магдебурзьким правом. Причому в першому з них діяло одне війтовство, в другому воно поєднувалося зі староством. Коли ж староста, який керував господарським управлінням, паралельно виконував обов’язки й війта, то він ставав повновладним господарем міста. Війту належала також судова влада. Посередником між війтом і міською громадою, товариством чи поспільством виступав лентвойт, що призначався першим з міщан «по смерть». Характерним для таких міст, як Кременець і Ковель, було те, що їхнє самоуправління насправді ніким не гарантувалося.

———————

68 Щербина В. Документи до історії Києва 1494–1835 рр. // Український археографічний збірник. — К., 1926. — Т. 1. — С. 24.

69 Там само. — С. 37.

70 НБУВ. ІР. — Ф. 1. — № 54485. — Арк. 2–7.

71 Теличенко И. Указ. соч. // Киевская старина. — 1888. — № 10. — С. 52.

Більше рис виборності мало магдебурзьке право на Лівобережжі. На здогад Д. Багалія, його перші переклади на «малоросійську» мову з’являються тут вже в другій половині XVII ст., тобто відразу після підписання Україною договору з Росією в 1654 р. Проте різні міста, точніше окремі групи населення в них (селяни, наприклад, незважаючи на те, що постійно проживали в якомусь місті, позбавлялись взагалі цього права), користувались ним не в однаковому обсязі. Так, самоуправління в економічно більш розвинутих Ніжині й Стародубі було вище за рівнем, ніж, скажімо, в Острі, Мглині чи Новгороді-Сіверському. Більше того: в окремі періоди діяльність магістратів в останніх взагалі завмирала й поступалася ратушному правлінню, яке, як відомо, мало менш самостійний характер. Відповідно до положень «Саксона» і «Порядка» судочинство у магістраті повино було зосереджуватись тільки в руках війта та лавників, але на Лівобережжі до нього залучались й інші міські чиновники. Формально всі магістрати вважалися незалежними від юрисдикції полкових судів, а підпорядковувались безпосередньо Генеральному військовому, куди в разі потреби і направлялись апеляції на рішення перших інстанцій. На війта подавалися скарги у вищу інстанцію, щодо урядників обмежувались, як правило, магістратом. Однак старшини часто порушували цей порядок, втручаючись у судочинство магістратів.

На Слобожанщині деякі міста також мали магістратське правління — Харків, Вовчанськ, Золочів, Валки, Охтирка, Краснокутськ, Богодухів, Суми, Білопілля, Лебедин, Недригайлів й Ізюм72. Проте постійний потужний вплив на місцеве законодавство російського звів до мінімуму застосування в краї норм магдебурзького права*. А в кінці ХVІІІ ст. воно в Україні фактично було скасоване імперським урядом як таке, що віджило свій вік.

———————

72 Описи Харківського намісництва кінця ХVІІІ ст. — К., 1991. — С. 20.