Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII-XVIII ст.

ВЛАДА ТА ВЛАДНІ ВІДНОСИНИ

Розділ 1

ІНСТИТУЦІЙНІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОЇ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ. ВІЙСЬКО ЗАПОРОЗЬКЕ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVII ст.

Те, що в середині XVII ст. виникла Українська козацька держава, не було випадковістю, втіленою у життя абстрактною політичною ідеєю, що народилася в голові Богдана Хмельницького — лідера Національно-визвольної війни українського народу. Насправді появі цієї держави передував об’єктивний розвиток політичних, соціальних, економічних, військових, релігійних, етносоціальних та культурних процесів в українському суспільстві попереднього часу. Можемо стверджувати, що нововиникла Українська держава, яку іноді метафорично називають державою Богдана Хмельницького, фактично була викроєною за лекалами Війська Запорозького першої половини XVII ст. — протодержавного політичного та соціального інституту, а також військової організації українського козацтва. Зауважимо, що потребують окремого дослідження прояви соціально-психологічного відображення та політичної самосвідомості безпосередніх учасників національно-визвольної боротьби в плані пошуку відповіді на запитання, чи усвідомлювали вони той факт, що на їх очах народжувалася Козацька держава? Адже політичні, військові та інші структури, на які вони спиралися у боротьбі за національне визволення українців з-під влади польсько-шляхетського політичного режиму, насправді були традиційні — і за назвою (Військо Запорозьке), і за своєю сутністю.

Тож що являло собою «довоєнне» Військо Запорозьке, яке дало готовий устроєвий зразок Козацькій державі? Попередньо зауважимо: всебічно розглянути зазначену масштабну тему можна хіба що в фундаментальному монографічному дослідженні. Водночас порівняно невеликий,

«камерний» історіографічний формат не є перешкодою для авторських узагальнень і теоретичних розмислювань щодо політичної, соціальної та військової сутності Війська Запорозького першої половини XVII ст. Звісно, що в цьому разі читач не матиме впевненості, що висловлені автором думки й теоретизування надійно підкріплено джерелами, і що вони справді узгоджуються з історичними реаліями. Проте ми спиратимемося на свої попередні напрацювання з цієї проблематики, насамперед на монографії¹, відтак кожен, хто побажає, може звернутися до них, аби ознайомитися з нашою додатковою аргументацією із тих чи тих питань.

———————

1 Див., наприклад: Сас П.М. Політична культура українського суспільства (кінець XVI — перша половина XVII ст.). — К., 1998; Його ж. Витоки українського націотворення. — К., 2010; Його ж. Запорожці у польсько-московській війні наприкінці Смути (1617–1619 рр.). — Біла Церква, 2010; Його ж. Хотинська війна 1621 року. — Біла Церква, 2012; Його ж. Чесний рицар Петро Конашевич-Сагайдачний. — К., 2012; Його ж. Полководець Петро Сагайдачний. — К., 2014.

Політичний устрій

Відомо, що приблизно наприкінці 70-х — на початку 80-х років XVІ ст. на острові Томаківка, розташованому на Дніпрі нижче пасма порогів цієї річки, під захистом січового укріплення (Запорозька Січ) зародилася самовладна військова організація українських козаків, яких називали запорозькими, або січовими. Не менш відомим є і той факт, що 1578 р. польський король Стефан Баторій узяв на державну службу 500 українських козаків. Оскільки їх взяли на облік у спеціальному військово-обліковому документі, реєстрі, то за ними закріпилася назва реєстрові козаки. Військовий контингент цих козаків називали Військом Запорозьким Низовим. Із плином часу головний осідок запорозьких козаків, Запорозька Січ, змінював місце розташування, а військо реєстровців то розпускали, то відновлювали. І реєстрові, і самоорганізовані козаки найчастіше діяли спільно в межах єдиного Війська Запорозького. Розквіт цього станово-корпоративного об’єднання українського козацтва припав на першу половину XVII ст. (1638 р. польський правлячий режим завдав болючого репресивного удару Війську Запорозькому, власне, всьому козацькому соціальному станові в Україні загалом).

Найважливішою підвалиною політичного устрою Війська Запорозького були два взаємопов’язані між собою політичні інститути: загальна козацька рада, яка діяла на засадах прямої демократії, а також виборний гетьман. Ці витворені на демократичних принципах інститути були наділені найвищою політико-правовою, судовою та адміністративною владою над козацьким населенням частини території України. З огляду на зазначене, Військо Запорозьке, яке об’єднувало представників козацького стану, фактично було козацькою становою республікою, або протодержавою. Для того, щоб стати «повноцінною» державою, йому бракувало суверенної організації влади, тобто реального верховенства влади — ефективного контролю у політико-правовій, соціально-економічній та іншій сферах суспільного буття над усіма соціальними станами, які мешкали на території воєводств із козацьким населенням. Йдеться насамперед про Київське і Брацлавське воєводства, де, крім козацьких, функціонували приватновласницькі владні структури, станові міщанські органи самоврядування, шляхетські політичні об’єднання, а також місцеві органи влади шляхетської держави.

Республікансько-демократичні засади козацького устрою яскраво проявилися в діяльності загальної козацької ради. Фактично вона була скликаним за певною процедурою зібранням повноправних козаків, організованим на засадах прямої демократії і звичаєвого права. Рада приймала владні рішення на основі одностайної згоди, якої досягали завдяки тому, що більшість нав’язувала волю меншості. Радні ухвали стосувалися найважливіших аспектів внутрішньої і зовнішньої політики Війська Запорозького. Ці ухвали мали статус своєрідних законів, обов’язкових до виконання в межах козацької спільноти. Вони також засвідчували офіційну позицію і зобов’язання запорозької влади у дипломатичній сфері. Ця «законотворчість» ради могла поставати як у формі усно вираженої колективної волі радного зібрання, так і в формі документального оформлення владного рішення, з підписами уповноважених осіб та проставленням запорозької військової печатки.

На загальних козацьких радах, крім іншого, формували різного рівня виконавчу, судову та військову владу Війська Запорозького. Приміром, обирали гетьмана, влада якого поширювалася на усіх козаків Війська Запорозького, в тому числі на тих, які мешкали на волості, тобто на заселених територіях України, насамперед у межах Київського та Брацлавського воєводств. На радних зібраннях обирали військових командирів і начальників, наприклад, полковників (очільників військових підрозділів, що налічували до кількох тисяч козаків), приймали рішення про участь у війні, затверджували плани конкретних бойових операцій, зачитували дипломатичну кореспонденцію, яка надходила від різних адресантів, приймали іноземних послів, формували склад козацьких посольств до польського короля та іноземних володарів, визначали і затверджували їм посольські інструкції, іноді ухвалювали і виконували судові вироки тощо. На козацьких радах обирали також владний провід Запорозької Січі, в тому числі кошового отамана, який, з одного боку, мав владу над січовими козаками, а з іншого — підпорядковувався запорозькому гетьманові.

Як уже зазначено, діяльність загальних козацьких рад базувалася на прямій демократії козацького кола. Це означало, що кожен повноправний козак мав можливість безпосередньо впливати на формування внутрішньої і зовнішньої політики Війська Запорозького. В умовах козацького способу життя, пов’язаного з постійною потребою мобілізувати соціум Війська Запорозького на вирішення нагальних військових завдань, а також адекватного реагування на виклики корпоративним інтересам запорозької спільноти в політичній, соціальній та економічній сферах, загальна рада була тим інструментом станового народовладдя, рішення якого без зайвих зволікань поставали за результатами прямого волевиявлення. Таке визначення реальних настроїв та орієнтацій політичної свідомості козаків надавало радним ухвалам найвищої легітимності і морального авторитету.

Пряма демократія загальної козацької ради мала і слабкі сторони. Приміром, багатотисячна юрба аж ніяк не могла фахово вести переговори або напрацьовувати текст документів. Щоправда, для цього було знайдено прийнятний механізм попередньої підготовки питань порядку денного: на загальній козацькій раді формували групу компетентних і авторитетних запорожців, насамперед із числа старшини, які виконували відповідну підготовчу роботу та представляли її результати на розгляд загальної ради. Однак не всі проблеми прямої демократії козацького кола можна було легко вирішити. Йдеться, зокрема, про те, що великі маси запорожців, які збиралися на раді, не були застраховані від психології юрби. Тож вони не завжди дослухалася до раціональних аргументів і легко піддавалася навіюванню та охлократичним настроям. «Голос народу», не залежно від того, був він виважений, чи імпульсивний та емоційний, не надто подобався тим старшинам, які дбали насамперед про свої інтереси, бо побоювалися втратити на раді владу або й життя. До складнощів козацької демократії можемо віднести і те, що козаки не завжди могли оперативно і без проблем зібратися на раду. Якщо це легко вдавалося зробити у вже мобілізованому війську, то терміново скликати раду було проблематично, якщо козакам доводилося залишати справи у своїх господарствах і діставатися до місця збору з віддалених місцевостей на волості.

Пошуки оптимальної моделі козацької демократії спричинили те, що в першій половині XVII ст., приміром, на початку 1630-х років, стали відбуватися умовно загальні ради. Участь в цих зібраннях брали не всі повноправні члени запорозького товариства, а лише виборні від громад «городових» козаків за певною квотою (по п’ять делегатів від поселення). Про достеменні причини дрейфу в цей час козацького устрою від прямої демократії до станового «парламентаризму» невідомо. Більше відомостей щодо цього збереглося в джерелах ранішого часу. Йдеться про скликання гетьманом Петром Сагайдачним козацької ради в Києві наприкінці липня 1619 р. Це було зібрання лише від імені «старовинних» козаків (досвідчених воїнів-професіоналів, ветеранів, які поставали хранителями запорозьких звичаїв, соціальних і політичних цінностей), чисельність яких в той час становила не більше десятка тисяч осіб. Із різних місцевостей до Києва прибули виборні делегати від козацьких товариств — усього зібралося 250 старшин та близько 700 рядових козаків. Серед ухвал цієї ради були і рішення про вигнання із Війська Запорозького тисяч «нових» козаків — покозачених селян і міщан, а також відмова від загальних

козацьких рад, замість яких мали утвердитися радні зібрання за участю виборних представників, делегованих козацькими громадами міст і містечок. Це була спроба П. Сагайдачного та його близького оточення за рахунок «нових» козаків домовитися з польським політичним режимом про привілеї для «старовинних» козаків, яких вони хотіли влаштувати на постійну військову службу королю і Речі Посполитій. Оскільки шляхетська держава не збиралася йти на поступки козакам і підтягувати їх у становому відношенні до шляхти, то з цього реформаторства П. Сагайдачного нічого не вийшло. До того ж, спроба гетьмана здійснити на практиці станову чистку козацтва спричинила втрату ним гетьманської булави. За озвученими на київській козацькій раді в липні 1619 р. намірами йти шляхом засвоєння принципів представницької демократії і запровадити козацький «парламентаризм», вочевидь, простежується бажання запорозької старшини позбутися радикалізму під час радних зібрань та дістати зручні для себе важелі впливу на запорозький загал.

Що ж до інституту загальної козацької ради як такої, то її ухвали поставали як певним чином публічно оформлена колективна воля безпосередніх учасників так званого козацького кола (назва останнього походить від способу організації радного засідання: козаки утворювали коло, в центрі якого перебував гетьман зі своїми помічниками, який головував на раді). Оскільки рада збиралася епізодично, то не могла оперативно реагувати на всі випадки, які потребували владного втручання. Для втілення в життя її «законотворчості», тобто для забезпечення виконання радних рішень, Військо Запорозьке потребувало виконавчо-розпорядчого органу влади найвищого рівня, який би діяв на постійній основі. Цей владний орган втілився в політичному інституті гетьманства, власне в гетьманському уряді.

Запорозького гетьмана обирали на загальних козацьких радах. Відомості про це збереглися в різних джерелах, зокрема, в праці французького інженера Гійома Левассера де Боплана. У 1630-х роках він перебував в Україні (служив польському королю) і дістав можливість ознайомитися зі звичаями запорожців. Згідно з даними цього автора, обрання запорозького гетьмана (le General) відбувалося на раді за процедурою прямої демократії: «коли зберуться усі старі полковники і старі козаки, що користуються серед них пошаною, кожен з них віддає свій голос за того, кого вважає за найздібнішого, і той визначається більшістю голосів. Якщо обраний не хоче приймати посади, відмовляючись невмінням, малими заслугами, браком досвіду чи похилим віком, це йому не допомагає. Відповідають лишень, що він дійсно не заслужив такої честі і тут же, не гаючись, одразу ж убивають його, як якогось зрадника… Якщо обраний козак приймає на себе обов’язки старшого, то дякує зібранню за виявлену честь, хоча [додає, що] недостойний і для такої посади нездатний, далі ж, однак, урочисто запевняє, що докладе зусиль і старання, аби гідно послужити як всім взагалі, так і кожному зокрема, і що завжди готовий покласти своє життя за братів (так вони називають між собою один одного)»².

Отже, Г. Боплан звернув увагу на те, що кандидатів на гетьманський пост пропонували найавторитетніші запорожці, а саме — полковники і «старі козаки». Із запропонованих кандидатів перемагав той, хто діставав підтримку більшості. Причому, козак, якого проголосили гетьманом, не мав права відмовитися від виявленої йому честі, бо це означало зневагу до радного волевиявлення, за що карали смертю. Йому залишалося лише подякувати козакам-виборцям, а також вдатися до церемоніального самоприниження, удавши з себе недостойного гетьманської булави. Той, кого обирали гетьманом, у такий спосіб засвідчував шану запорозькому товариству, волі якого він безумовно мав коритися і гідно служити козацьким інтересам.

Примітно, що цей політичний ритуал зберігся і розвинувся в політичній практиці українського козацтва у XVIII ст. Йдеться про обрання на Запорозькій Січі старшин: претенденти на старшинські уряди, які усвідомлювали неможливість уникнути запропонованого їм громадянського служіння козацькому товариству, задля годиться відмовлялися від старшинства. Тим часом козаки вручали їм ті чи ті символи влади і, щоб нагадати новообраним старшинам про верховенство волі громади, бруднили їм голови землею (претендента на старшинський уряд, «взяв по два человека, его за руки, а прочие сзади в спину и в шею толкавши, из куреня его выталкивали и с тою процессиею через всю площадь до сборища их доваживали, ругая и говоря ему в след: “Иди, скурвый сын: нам тебе треба; ты наш батько; будь нам паном!” Приведши ж в круг, буде и всем там угоден, то вручали ему ту вещь, в какой чин он потребен, например, в кошевые палицу; но он, по козацкому их обыкновению, принимать не должен до двух разов, а в третий, препоручая ту вещь, говорят ему, чтоб он был им неотменно старшиною, и при том приказывают довбышу в литавры бить честь. Тот же, хотя б и не хотел, принужден принять и кланяться им, за что вторично литавренным же боем отдавалася честь ему; и мажут тогда старшины и козаки ему голову землею, не взирая, хотя б и грязь на то время случилась; что равно и прочим старшинам, при постановлении их, ту же честь воздавали»³).

———————

2 Боплан Г.Л. де. Опис України. — К., 1990. — С. 69.

3 Рігельман О.І. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі. — К., 1994. — С. 723.

Запорозький гетьман домагався виконання своїх наказів і розпоряджень, спираючись, з одного боку, на моральний авторитет козацької влади, традицію поважати волю громади і звичаєве право, а з іншого — на апарат примусу. Отже, саме гетьман, найвищий запорозький урядник, забезпечував виконання радних ухвал на практиці. Водночас його компетенція була ширшою. Він міг приймати самостійні владні рішення, зокрема, у військовій і судовій сферах (фактично був верховним суддею і міг засуджувати козаків до страти). Гетьман політично представляв вищу владу Війська Запорозького в сфері внутрішньої і зовнішньої політики. Від свого імені, а також від імені усієї запорозької лицарської корпорації він видавав певні публічно-правові акти запорозької влади (листи, універсали), засвідчував укладені Військом Запорозьким угоди і договори. Аби домогтися вирішення тих чи тих питань, гетьман надсилав накази та інші письмові звернення до різних адресатів.

Військо Запорозьке, як становий політичний інститут козацтва, мало виразний військовий профіль, що випливає навіть із назви цього політичного інституту. Не дивно, що запорозький гетьман початково був для козаків насамперед полководцем, власне головнокомандувачем їхнього війська. Під час воєнних дій у Війську Запорозькому його повноваження в цій сфері частково міг виконувати наказний гетьман, тимчасовий очільник козацьких підрозділів. Запорозький головнокомандувач, гетьман, приймав рішення самостійно. Водночас у важливих справах він спирався на думку дорадників. Задля цього скликав військові наради за участю чільних військових командирів — полковників, іноді також сотників. У деяких випадках відповідні рішення ухвалювали в діючому війську на загальних військових радах.

Ефективно командувати і управляти військом гетьману допомагав створений при ньому командно-управлінський орган, своєрідний генеральний штаб. До його складу входили представники вищих запорозьких військових воєначальників — так званої старшини (в історіографії її іменують генеральною). Примітно, що командно-управлінський орган, який функціонував при гетьмані, не обмежував свою діяльність плануванням та проведенням бойових операцій. Справді, в першій половині XVII ст. Військо Запорозьке продовжувало стояти на військових рейках. Однак воно не було винятково мілітарною структурою, адже мало, як уже зазначено, профіль станового політичного і соціального інституту. Потреба регулювати відносини у цих сферах зумовила те, що вже згаданий генеральний штаб при гетьмані паралельно виконував функції гетьманського уряду.

Якою була структура гетьманського штабу-уряду? У тогочасних джерелах, зокрема, в творі польської літератури мемуарного жанру 1640-х років, автором якого був Яків Собеський, щодо цього читаємо:

«Верховна влада над військом належить гетьману, який носить палицю як символ своєї гідності; обирається він не голосуванням, а загальними вигуками та підкиданням шапок; йому належить право життя та смерті кожного козака, поки він зберігає владу. Наступну сходинку у військовій ієрархії посідають чотири осавули і намісник гетьмана, наказний гетьман. Потім ідуть обозні, які завідують артилерією, і начальники загонів, сотники та генеральний писар, який веде рахунок прибуткам і видаткам, складає листи до короля і до найзначніших панів, для чого радиться з ченцями грецької віри. У Трахтемирові... зберігаються у віданні гетьмана та осавулів козацькі привілеї, гармати, різні трофеї, здобуті в турків, військові речі та знамена, які милостиво присилають їм польські королі на знак верховної влади над козаками в тому разі, коли вони беруть участь у воєнних діях Речі Посполитої»⁴.

Як випливає з наведеного вище тексту, процедура обрання гетьмана на загальній козацькій раді супроводжувалася прямим волевиявленням запорожців, формою якого було подання голосу виборцями вигуками та підкиданням шапок. Новообраному гетьманові вручали клейнод, тобто відзнаку, що уособлювала його законну владу, — особливу палицю (в інших джерелах символом гетьманської влади постає булава). Для підтримання дисципліни у війську та покарання винних у злочинах гетьман міг вдаватися навіть до винесення смертнихвироків.

За твердженням Я. Собеського, найближче до гетьмана на ієрархічному щаблі влади у Війську Запорозькому стояли запорозькі старшини, яких називали осавулами (чотири особи), а також наказний гетьман. Перебуваючи при гетьмані, осавули допомагали йому налагоджувати управління військом і взаємодію між військовими підрозділами, організовували військові огляди. Утім, службова компетенція осавулів не вичерпувалася вже зазначеними функціями штабних офіцерів при головнокомандувачу козацького війська. Адже вони мали додаткові повноваження, які підносили їх до рівня чільних урядників гетьманського уряду.

Осавули разом із гетьманом відповідали за збереження, підтримання в належному стані і використання за призначенням найважливіших військових клейнодів — монарших грамот із наданими козакам Війська Запорозького привілеями, бойових корогов, артилерії, а також військових трофеїв. Під орудою гетьмана вони виконували значущі публічні функції під час проведення козацьких рад: «У всіх важливих воєнних справах гетьман скликає всю громаду і говорить до неї залежно від обставин.

———————

4 История Хотинского похода Якова Собеcского 1621 // Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. — К., 1896. — Вып. 2. — С. 91.

В цей час гетьман скромно і поштиво кланяється громаді, займає своє місце під розгорнутим королівським прапором і залишається з непокритою головою; всі сідають, а гетьман зі своїми чотирьома осавулами, стоячи, викладає сутність справи перед зібранням. Тут він проголошує звинувачення в провинах, якщо такі трапляються»⁵.

Отже, під час засідань загальної козацької ради осавули разом із гетьманом, головою радного зібрання, репрезентували вищу владу у Війську Запорозькому. Саме вони організовували процес обговорення радою певних питань. Із джерел відомо, що осавули відповідали за прибуття на раду козаків, які перебували у військовому таборі, а на радному зібранні виконували роль глашатаїв⁶. Порядкуючи на раді разом із гетьманом (останній, крім іншого, в цей час мав право відправляти гетьманське судочинство), вони фактично поставали як урядники вищого ешелону влади Війська Запорозького. У важливих документах, таких, приміром, як польсько-запорозькі угоди, після гетьмана підпис ставив осавул⁷. Зазначимо, що повідомлення Я. Собеського про чисельність генеральних осавулів — чотири особи — на практиці не завжди узгоджувалося з фактичним станом речей — цей уряд могла виконувати менша кількість осіб. Що ж до згаданого польським мемуаристом наказного гетьмана, владний статус якого прирівняно за значущістю до уряду осавула, то це не був постійний уряд. Насправді наказний гетьман з’являвся у Війську Запорозькому у той час, коли цього потребувала військова обстановка.

Як випливає з твору Я. Собеского, після гетьмана та осавулів рангом нижче стояв уряд обозного, у віданні якого перебувала загальновійськова артилерія. Цей уряд могло посідати кілька осіб одночасно. Є підстави для висновку, що питаннями матеріально-технічного забезпечення артилерії опікувався також гетьман. Що ж до обозних, то до їхніх службових обов’язків входило розгортати військовий табір у польових умовах і забезпечувати його всім необхідним. Якщо не брати до уваги полковників та сотників, тобто командирів військових підрозділів, владний статус яких у війську для Я. Собеського був якщо не рівний, то дещо нижчий порівняно з обозними, з твору цього автора випливає, що десь внизу піраміди гетьманського уряду перебував військовий (генеральний) писар. Цей урядник, незалежно відтого, яке місце йому відвів Я. Собеський в структурі вищої запорозької влади, на практиці був доволі впливовий у Війську Запорозькому. Писар керував військовою канцелярією і, вочевидь, справляв вплив якщо не на формування певних політичних позицій Війська Запорозького (їх визначала насамперед загальна козацька рада), то принаймні мав можливість за своїм розумінням розставити у цій сфері акценти. Адже він, зокрема, писав листи до польського короля і впливових адресатів із середовища нобілітету Речі Посполитої, а також провадив політичні консультації з певних питань із представниками православного духовенства. Крім цього, писар контролював фінанси Війська Запорозького. Він мав також причетність до складення військово-облікових документів — реєстрів.

———————

5 Там же.

6 Лясота Еріх зі Стеблева. Щоденник // Жовтень. — 1984. — № 10. — С. 104, 105, 108.

7 Запорожці до королівських комісарів, 17.Х.1619 // Pisma Stanisіawa Żółkiewskiego kanclerza koronnego i hetmana z jego popirsiem / Wyd. A. Bielowski. — Lwów, 1861. — S. 338.

Упродовж першої половини XVII ст. в гетьманському уряді були не лише гетьман, генеральні осавули, обозні та писар, а й інші урядники. Крім гетьмана, судочинство за звичаєвим правом та військовими правилами здійснював також військовий суддя. Гетьман спирався у своїй діяльності на хорунжого, який служив при головній військовій корогві, а також на бунчужного — обов’язком останнього було служити при гетьманському бунчуку (палиця із прикріпленим на кінці кінським хвостом; бунчук символічно означував владу гетьмана, вказував на його присутність і конкретне місце перебування у війську, можливо, цей клейнод слугував для віддання певних команд під час бою). Для оперативного розгляду поточних справ та прийняття владних рішень гетьман скликав вузьку раду. Залежно від ситуації до цього дорадчого органу вводили різних старшин, зокрема, писаря. На таких радах могли розглядати, приміром, суперечки між козаками у сфері поземельних відносин. Для розгляду певних поточних справ гетьман скликав ради, учасниками яких була порівняно невелика кількість старшин і козаків, які перебували при гетьмані. Однак локальні зібрання при гетьмані не могли ухвалювати рішення, що торкалися корінних інтересів запорозької спільноти, оскільки це було компетенцією загальних козацьких рад.

Владі запорозького гетьмана підпорядковувалася Запорозька Січ, яка була своєрідною малою козацькою республікою у межах великої станової козацької республіки — Війська Запорозького. Представники українського козацтва, які збиралися на Запорожжі (частина з них мешкала у пониззі Дніпра і взимку), були типовою козацькою спільнотою, організованою на республікансько-демократичних засадах. Тобто на Запорожжі діяли ради, на яких панувала пряма демократія козацького кола, а також система виконавчої влади. Як уже зазначено, останню очолював кошовий отаман, який, крім іншого, займався налагодженням життєзабезпечення козацького військового контингенту на Запорозькій Січі, регулював господарські відносини на Запорожжі, відав бойовими козацькими човнами.

Кошові отамани в листуванні із запорозькими гетьманами етикетно наголошували на своїй підлеглості останнім (називали себе гетьманськими «слугами і підніжками»). Утім, це не усувало конфліктів між ними та гетьманською владою, які іноді завершувалися кровопролиттям.

Оскільки Військо Запорозьке було не лише певним структурованим військовим контингентом, військом, а й формою територіальної організації козацького населення, то у його структурі, крім найвищих, або центральних політичних органів влади — загальної козацької ради та гетьманського уряду, були також місцеві політико-адміністративні органи влади козацької станової республіки. Йдеться про функціонування в низці розташованих на волості міст і містечок виборних козацьких адміністрацій. Зазвичай вони складалися із двох головних урядників: отамана і писаря, а в деяких випадках — також і полковника. Ці урядники, які діяли на постійній основі, мали судово-адміністративну владу над членами місцевих козацьких товариств, тобто станово-територіальних громад. Утім, на практиці козацькі урядники (головним серед них був отаман) нерідко поширювали свою владу на представників інших соціальних станів, вступаючи через це у конфлікт із традиційними урядами шляхетської держави на місцях, зокрема, старостинським. Цей конфлікт підживлювало і те, що багато селян, які прагнули позбутися утисків з боку шляхтичів або магнатів, намагалися набути козацького статусу, а відтак записувалися до Війська Запорозького.

Після того, як згідно з польсько-запорозькою Куруківською угодою 1625 р. в Україні відновили реєстрове козацтво (ліквідоване польською владою наприкінці XVI ст.), а також сформували 6 територіальних («городових») полків реєстровців, ці територіальні військово-адміністративні структури дістали політичне визнання з боку офіційної Варшави. Наголосимо, що навіть із реалізацією цієї «реєстрової» реформи Військо Запорозьке, за великим рахунком, принаймні до кінця 1620-х років, не втратило своєї цілісності як політичний, військовий та соціальний організм. Адже у цей посткуруківський проміжок часу нереєстрові і реєстрові козаки збиралися на спільні загальні ради і мали одного гетьмана. Фактичний поділ влади у Війську Запорозькому за ознакою «нереєстрова — реєстрова» відбувся і у 1630-х роках. Відтак владний провід нереєстрових козаків зосередився на Запорозькій Січі, а реєстрова старшина розмістилася в полкових містах: Білій Церкві, Каневі, Корсуні, Переяславі, Черкасах, Чигирині. Реальне вирізнення «запорозького» та «городового» центрів влади супроводжувалося боротьбою між цими старшинськими угрупованнями за відновлення єдиної владної вертикалі Війська Запорозького. Утім, козацькі повстання в Україні 1630-х років підтвердили, що запорозькі козаки, незалежно від того, перебували вони на військовій службі польській шляхетській державі (реєстровці), чи вели традиційний козацький спосіб життя на засадах самоорганізації і самовладності, в соціальному і політико-інституційному плані самоусвідомлювали належність до Війська Запорозького, а також сповідували цінності і установки, властиві для традиційної політичної культури українського козацтва.