Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII-XVIII ст.

Воля громади та «зверхнейше право» гетьмана при обранні на полковництво: баланс інтересів у політичних практиках

Одну з типових моделей процедури обрання на полковництво, що склалася на початок останньої чверті XVIІ ст. і, вочевидь, зберегла свою силу в наступні десятиліття, можна реконструювати за виданим 22 липня 1676 р. універсалом гетьмана Івана Самойловича охочекомонному полковнику Ілляшу Новицькому.

У відповідності з ним, запит щодо проведення виборів полковника порушила делегація від стародубської полкової старшини, яка спеціально для цього прибула до місця резидування гетьмана. Реагуючи на подане клопотання, Самойлович не лише видав дозвіл на проведення виборів, але й обрав і вислав разом з стародубцями «отъ боку нашого значную особу» (не означену в документі персонально) для контролю за перебігом процедури. А крім того, реґіментар звернувся з наказом до охотницького полковника, аби той не поспішав виходити зі Стародубщини у відповідності з отриманим раніше наказом, а на час проведення виборів у Стародубі залишався в Кістрі, аж поки стародубці «старшого межи собою оберут и до першого прійдуть порядку»23.

Утім, гетьман, не бажаючи якимось чином засвідчувати власну зневагу до козацьких прав і вольностей, вдався до цілого ряду символічних дій. Так, Самойлович наказував Новицькому, що хоча офіційно уповноважений гетьманським урядом на вибори стародубського полковника старшина і буде прямувати через Кістер, до нього людей своїх жодного не приставляти і жодного з охотників до Стародуба не відпускати, але лишень на віддалі спостерігати за перебігом елекції і бути готовим вплинути на неї в разі нагальної потреби: «на речи поглядай, якiй межи ними станетъ порядокъ и дальшiй ихъ будетъ прокгресъ»24.

Більш активною роль реґіментаря виглядає при обранні на полковництво прилуцьке у квітні 1678 р. Виборам, як можна зробити висновок з універсалу Самойловича від 13 квітня 1678 р., передувала процедура добровільного зречення полковницького пернача Іваном Маценком (про можливі варіанти «добровільного зречення» йтиметься далі)25. Процедура заміщення вакансії проходила в гетьманській резиденції, в Батурині, за участі полкової старшини і «певного товариства». Відповідно прибулі до Батурина виборці-полчани за гетьманським «позволенем… згодливимы голосами своими на той полковницкий урядъ пана Федора Мовчана обволали и над себе вынесли». Реґіментар же зі свого боку підтвердив обрання Мовчана «цале на том старшинстве… знаючы бытии в Войску Запорозком заслужонного, годного и до делностей рыцерскихъ способного мужа»26. Втім, зважаючи на місце проведення виборів, буде логічним припустити, що роль гетьманського уряду в ухваленні рішення насправді була набагато важливішою, аніж вона верифікована в цитованому вище документі.

———————

23 Універсали українських гетьманів... — С. 705.

24 Там само.

25 Там само. — С. 734.

На важливу роль гетьмана в проведенні виборів полковника на альтернативній основі вказують матеріали полковницької елекції, що відбулася в Переяславському полку в перші роки реґіментарства Івана Мазепи, в 1690 р. Так сталося, що в історичних джерелах про переяславські вибори 1690 р. збереглося, мабуть, чи не найбільше інформації за всю історію існування Гетьманату. Її аналіз дозволяє пролити світло на саму процедуру виборів полковників, принаймні, у варіанті, що був актуальним на початковому етапі гетьманування Івана Мазепи. А, скажімо, добре відомий в Україні американський дослідник Джордж Гаєцький загалом сприймає документ про переяславські вибори 1690 р. як такий, що «показував недвозначно, що бодай у 17 ст. козацтво само вибирало своїх полковників», та натомість «заперечує деякою мірою погляди кількох дослідників, які твердили, що влада переходила в атмосфері хаосу, хабарництва та підкупства»27.

Важко сказати, якою мірою буде доречно екстраполювати характеристики переяславських виборів 1690 р. на реалії всього Гетьманату, навіть якщо й обмежити хронологічно їхні межі другою половиною XVIІ ст. Швидше за все, мову тут можна вести про певною мірою зразковий випадок, що став можливим за умови збігу цілого ряду обставин. За інших умов така зразкова модель, вочевидь, зазнавала певних більших чи менших деформацій. Але поза тим, зважаючи на унікальність джерельного забезпечення, випадок вартує, аби на ньому зупинитись детально.

Отож, відсторонивши в 1690 р. вдруге й уже остаточно від влади в Переяславі Леонтія Полуботка (котрий не лише являв собою креатуру гетьмана Самойловича, а й, здається, виношував якісь плани повалення тодішнього гетьмана), Іван Мазепа не став одноосібно призначати свого намісника до Переяславського полку, а віддав наказ про організацію «правильних» виборів, згідно «з давніми правами і вольностями Війська Запорозького».

———————

26 Там само.

27 Гаєцький Ю. Сторінки з побуту Гетьманщини: вибір полковника // Сіверянський літопис. — 1997. — № 1–2. — С. 48.

Як можна зробити висновок з аналізу листа гетьмана Мазепи до царів Івана та Петра Олексійовичів від 11 травня 1690 р., усунення Леонтія Полуботка від влади в полку він здійснив не власною волею, а «выразный и преможный ваш царского пресветлого величества указ испоняюючи за непристойныи и дерзновенныи поступки, в том же вашом монаршом указе именованные»28. Чи можна такі дії гетьмана сприймати як традицію, що вже міцно вкоренилась у політичне життя Гетьманату, чи все ж тут маємо справу з екстраординарною ситуацією? Через брак джерельної інформації відповісти на ці питання складно. Але існують певні аргументи, що дозволяють класифікувати цю справу все ж як унікальну.

Передовсім, з літописних повідомлень добре відомо про той стан розрухи, що запанував в Гетьманаті після повалення гетьмана Самойловича 1687 р., й який набрав особливо гострих форм саме в Переяславському полку, де повсталі козаки, міщани і селяни грабували майно і худобу своїх старшин і багатих купців та навіть вбили полкового переяславського суддю (що виконував на той час обов’язки наказного полковника) і переяславського війта29. І хоч на час виборів, як дізнаємось з

«Літопису» Самійла Величка, свавілля було жорстко придушено: «по… розпискам едним виннійшим руки и ноги поламано, другим голови неистовіе оттинано, третих на шибеницях вішано, четвертих на худобах карано, з пятих глупство киями вигоняно», стан справ у полку навряд чи можна було вважати ідеальним чи хоч би близьким до спокійного.

Крім того, у відстороненні Леонтія Полуботка від влади в полку є один доволі важливий нюанс — полковництво в Переяславі він отримав у 1689 р. за активної участі російської влади. Принаймні зберігся лист гетьмана Мазепи до фаворита регентші російського трону цариці Софії князя В.В. Голіцина від 16 липня 1689 р., де український реґіментар, повідомляючи про свій від’їзд з України до Москви та згадуючи при цьому про призначення Полуботка полковником, недвозначно вказував на виявлену князем активність у цій справі: «я из Батурина еду к царствующему граду Москве постановил совершенным полковником Леонтья Полуботка, а то учинил я по имянному вашей княжной вельможности предложению, памятуя что ваша княжная вельможность усмотрев ево к их царскому пресветлому величеству верность многократно ходатайственное свое за него о таковом ево на уряд воздвижении изволил мне говорить слово»30.

———————

28 Листи Івана Мазепи. 1687–1691 / Упор. та авт. передм. В. Станіславський. — К., 2002. — Т. 1. — № 182. — С. 393.

29 Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. — 2-е доп. вид. — Нью-Йорк– Київ–Львів–Париж–Торонто, 2001. — С. 138–139; Величко С. Літопис. — Т. 2. — К., 1991.

Після того, як Мазепа відсторонив Леонтія Полуботка від управління Переяславським полком, звинувативши його у службових зловживаннях і непослуху та наказавши «в Батурине ему до времени побыти», гетьман призначив для управління полком тимчасового старшого «для порядку, и для чиненя всякое осторожности»31, а тим часом у полку, на загальних зборах товариства відбулось висунення кандидатур на вакантний уряд.

З опосередкованих розповідей про цей етап виборчого процесу можна припустити, що переважна більшість, а, можливо, й усі, хто взяв участь у цих попередніх виборах, висловились, аби полковницький пернач потрапив до рук значного військового товариша Івана Лисенка. Іван Лисенко перед тим з другої половини 1677 р. до середини 1679 р. уже був переяславським полковником32, після чого, вже як значний військовий товариш, виконував різні доручення гетьмана, в тому числі й супроводжував його в поїздці до Москви в 1689 р.33 А ще гетьман Мазепа, відсторонивши Полуботка від влади, тимчасово призначив своїм намісником до Переяслава «для порядку, и для чиненя всякое осторожности» саме військового значного товариша Івана Лисенка34.

Як випливає з матеріалів вотування представників переяславської міської громади, Лисенко в якості полковника міщанам запам’ятався з позитивного боку, оскільки саме в роки його управління «город умножился был, а после него в разоренье за последних полковников зостал»35. І, вочевидь, саме ця обставина була вирішальною у виборі як жителів полкового центру, так і решти полчан. Результати попередніх виборів не відображені в джерелі повною мірою, про них є лише поодинокі згадки. Зокрема, про свій вибір під час цього етапу елекції згадують представники Воронківської, Гельмязівської, Кропивнянської, Бубнівської, Баришівської, Березанської сотень, а також значний військовий товариш Іван Момот. І що цікаво, всі вони вказують саме на кандидатуру Івана Лисенка як на таку, що була підтримана військом: «на пана Лысенко вотум дали: так яко у войску мы будучи все войско мовило»36.

———————

30 Листи Івана Мазепи. 1687–1691. — Т. 1. — № 159. — С. 346.

31 Там само. — № 182. — С. 393.

32 Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собр. и изданные Археографической комиссией (Далі — Акты ЮЗР). — СПб., 1885. — Т. 13. — С. 367, 454, 471.

33 Петровський М. До історії полкового устрою Гетьманщини. — Ніжин, 1929. — С. 71, прим. 1.

34 Листи Івана Мазепи. 1687–1691. — К., 2002. — Т. 1. — № 182. — С. 393.

35 Петровський М. До історії полкового устрою Гетьманщини. — С. 73.

І хоч про якусь іншу кандидатуру, яка б фігурувала на попередніх виборах, у документі мова не йде, на наступному етапі елекції, вже за присутності представників гетьманського уряду та уповноважених сотень і полкових владних структур, альтернатива таки з’являється. Нею стає шляхтич з Правобережної України, зауважимо, родич гетьмана Мазепи Костянтин Мокієвський, котрий перед тим, здається, жодних старшинських урядів у Війську Запорозькому не обіймав. І коли гетьману Мазепі трохи згодом довелось представляти свою креатуру офіційній Москві, то найбільше, на що він спромігся у представленні заслуг цього значного військового товариша, так це на згадки про героїчну службу в козацькому війську батька і діда Костянтина Мокієвського37.

Зважаючи на родинну близькість Мокієвського до гетьмана та відсутність згадок про нього на попередньому етапі виборів, можемо припустити, що його поява серед претендентів була ініційована саме гетьманом. Єдине, що залишається в цій історії незрозумілим, так це мотиви цього висунення. Адже, якщо Мазепа щиро домагався обрання Мокієвського на полковництво до Переяслава, то навіщо було тимчасово надавати важелі управління полком Лисенку? Єдиним поясненням тут може бути хіба що припущення стосовно запізнілого бажання претендента позмагатись за пернач, яке й було підтримане гетьманським урядом у такий спосіб — із втратою часу.

Остаточна елекція відбулася в Переяславі 25 червня 1690 р. за участі офіційних представників гетьманського уряду — військових товаришів Захарія Шийкевича (колишнього генерального писаря в уряді І. Брюховецького, засудженого до заслання в Сибір наприкінці 1665 р.38), Якова Жураківського (колишнього полковника ніжинського в 1678–1685 рр.) та ніжинського сотника Василя Гуменського (Ігуменського).

Як виборці до елекції були допущені переяславські полкові старшини, значні військові товариші полку39, сотники та представники товариства від кожної сотні Переяславського полку, а також уповноважені міської громади полкового центру. Конкретно ж на вибори прибули полкові обозний Лук’ян Лук’янович, суддя Леонтій Папкевич, писар Сава Стефанович (Сулима?), не названі персонально полковий осавул і полковий хорунжий, а також городовий отаман Переяслава (також не названий за прізвищем). Значне військове товариство полку репрезентували: Іван Гурський (колишній канівський полковник (1672–1676 рр.), Матвій Тичина, Ясько Гулаченко й Іван Момот. Перша Переяславська сотня була представлена сотником Семеном Харченком і 40 козаками, друга — сотником Іваном Литовченком і 30 військовими товаришами, відповідно від Трахтемирівської сотні прибули сотник Семен Лесенко і «человека більш двадцяти», Вороньківської — Іван Берло і 20 козаків, Басанської — Карп Ященко і 20 козаків, Баришівської — наказний сотник Михайло Костянецький і 70 козаків, Гелмязівської — Данило Зражевський «з товариством, котрого било сімдесят з атаманьею курінною», Золотоніської — Іван Мирович і 20 козаків, Кропивянської — Степан Дробницький і 23 козаки, Іркліївської — Василь Завойко і 10 козаків, Піщанської — Андрій Костенко і 24 козаки, Домонтівської — Стефан Томара і 20 козаків, Бубнівської — Іван Канівець і 8 козаків, Леплявської — Василь Барановський і 15 козаків, Яготинської — Грицько Мометенко і 15 козаків та Баришпольської — городовий отаман Юсько Поташко і 20 козаків. Міську громаду Переяслава представляли війт, діючий і відставний бурмистри, три колишніх і один діючий райці та цехмістер кушнірського цеху40.

———————

36 Там само.

37 Костомаров Н.И. Мазепа // Костомаров Н.И. Исторические монографии и исследования. — СПб., 1885. — Т. 16. — С. 94–97.

38 Дж. Гаєцький помилково стверджує, що Шийкевич був генеральним писарем в урядах Івана Брюховецького та Дем’яна Ігнатовича, обіймаючи посаду в 1665–1669 рр., але насправді після підписання Московського договору 1665 р. старшинське оточення Брюховецького, передовсім партія київського полковника Василя Дворецького, домоглося арешту та заслання «Захарки» до Сибіру.

39 Аналізуючи ці вибори на підставі публікації М. Петровського, В. Панашенко говорить про допущення до елекції «значкових товаришів», але в опублікованому Петровським документі мова все ж йде про значне товариство — «старинный товарищ и значный полку Переяславского» (Див.: Панашенко В.В. Полкове управління в Україні (середина XVІІ–XVІІІ ст.) — К., 1997. — С. 8; Петровський М. До історії полкового устрою Гетьманщини. — С. 72–73).

Отож, як бачимо, всі сотні Переяславського полку мали своїх представників на виборах полковника, натомість з-поміж міських громад полку таке право отримала лише громада полкового центру. Сотні представляли сотники (або особи, що їх заміщали) та виборні козаки, переважно по 20 осіб з кожної сотні. Винятки становлять полкові сотні, товариство яких було представлено по 40 і 30 козаків, а також — чомусь — Баришівська сотня, звідки до Переяслава прибуло аж 70 осіб. З деяких сотень, як бачимо з документа, прибуло лише по 8–10 товаришів. Але незважаючи на різне чисельне представництво від тієї чи іншої сотні, при підрахунку голосів кожна сотня мала право подати за того чи іншого кандидата лише один голос (одну воту)41.

———————

40 Петровський М. До історії полкового устрою Гетьманщини. — С. 72–73.

41 Там само.

Як же проходив другий етап елекції полковника? Як довідуємось із документа, після того, як виборцям було зачитано «поважный универсал рейментарский», на вулиці відбулись наради сотників із виборцями зі своїх сотень, і вже по тому прибулі на елекцію виборці, «осеред двору сидячі», перейшли до голосування. Підрахунки вот доручили здійснювати полковому осавулу42 (осавули переважно і виступали розпорядчиками на військових радах: на генеральних радах були задіяні генеральні осавули, а на полкових, відповідно, полкові43).

За результатами переяславського голосування на користь кандидатури Івана Лисенка висловились полковий обозний і суддя, три значні товариші, представники 15 сотень і уповноважений Переяславського міського магістрату. Кандидатуру Костянтина Мокієвського підтримали троє полкових старшин — полковий писар Сава Стефанович, не означені за прізвищами полкові осавул і хорунжий, а також городовий отаман Переяслава. Кандидатуру висуванця гетьманського уряду підтримав також і Ясь Гулаченко (вочевидь, виходець, як і Мокієвський, з Правобережжя — син генерального обозного в уряді Петра Дорошенка Івана Гулака, що на той час уже перебрався на Лівобережжя).

Вельми цікава картина спостерігається із виборцями Мокієвского, що представляли сотенне товариство. За останнього віддали свої голоси представники і двох (із наявних у полку 17) сотень, а саме Кропивнянської і Баришпольської, хоч, як було акцентовано увагу в документі, на попередньому етапі виборів — «у войску» — як сотник, так і вся Баришпольська сотня «дали были вотум на пана Лысенка»44.

Загалом, якщо брати до уваги суто математичний підхід, то Лисенко переміг з показниками 21 проти 7. Особливо переконливою була його перевага у сотнях полку. А ось в середовищі полкової старшини його позиції виявились слабшими, аніж у конкурента. За Мокієвського віддали голоси, по суті, чотири представники полкової старшини, в той час як Лисенко зумів завоювати симпатії лише двох.

На чийому боці була симпатія гетьмана Мазепи — передбачити не важко. Проте перемога колишнього переяславського полковника була доволі переконлива, і гетьман Мазепа цього разу не став противитись волі громади. У листі до Москви, в Малоросійський приказ, адресованому царям Івану та Петру Олексійовичам, 28 червня 1690 р. Іван Степанович повідомляв, що «ныне теды чинячи поворот з киевской моей дорогы выслалемъ значных войсковых товаришей до Переяславля, именно Захарїя Шийкевича, Якова Жураховкого, и Василя Гуманского, злецивши имъ, жебы они тамъ будучи, при инъших делех, зобрали тамошних полчан, и прислухалися ихъ голосамъ, кого бъ они похотели у себя мети полковником. Которые то высланїя мои, в Переяславлю будучи, и при зобранїи многих старших и менших полчанъ, прислухалися, что все старшїе и меншїе (:опрчь малого некоторых числа:) единогласно улюбили и избрали себи бытии полковником его Івана Лысенка… И понеже здалося мине, что того полку Переяславского, яко пограничного, далей оставляти без совершеннаго полковника не пригоже, теды того полковництва уряд умыслилем вручить ему преречонному Івану Лысенкови»45.

———————

42 Там само.

43 Див.: Окиншевич Л. Генеральна рада на Україні-Гетьманщині ХVII–XVIII ст. // Праці комісії для виучування історії західно-руського та вкраїнського права. — Вип. 6. — К., 1929. — С. 253–425; Окиншевич Л. Генеральна старшина на Лівобережній Україні ХVII–XVIII ст. // Праці комісії для виучування історії західно-руського та вкраїнського права. — Вип. 2. — К., 1926. — С. 84–171; Горобець В. Влада та соціум Гетьманату. Дослідження з політичної і соціальної історії ранньомодерної України. — К., 2009.

44 Петровський М. До історії полкового устрою Гетьманщини. — С. 72–73.

А вже в серпні 1690 р. Іван Мазепа офіційно підтвердив результати виборів і видав Івану Лисенку універсал на полковництво в Переяславі, вручивши йому при цьому полкову корогву, пернач, печатку і литаври. Опис процедури передачі новообраному полковнику символів влади наводив у своєму звіті московський дяк Василь Посников, котрий якраз у цей час перебував з місією у гетьманській резиденції. Зокрема, він інформував, що 5 серпня 1690 р. був на прощальній аудієнції в гетьмана Мазепи («на отпуске был»), і якраз перед самою офіційною частиною відпуску посольства та вже по завершенні розмови з посланцем гетьман закликав новообраного переяславського полковника і за присутності царського представника (останній, вочевидь, мав символізувати особливу урочистість моменту) віддав йому полковницький пернач (московський дяк помилково назвав його «булавою на полковництво») та виголосив промову, в якій наказав йому вірно служити великим государям, а не так, «как бывшей переяславской полковник Полуботок ему гетману повиновенья никакова не отдавал»46.

Як слушно звернув увагу М. Петровський47, на той час затвердження законності виборів на полковництві перебувало у виняткових прерогативах гетьманської влади й не потребувало підтвердження центрального уряду. Принаймні, у своєму звіті В. Посников про це не обмовляється ані словом, а вважати, що це був лишень дрібний епізод, що не заслуговував уваги царського представника, підстав немає, адже все, що стосувалось царської влади в будь-яких її проявах, як правило, потрапляло до посольських звітів. У зацитованому вище листі гетьмана до Малоросійського приказу від 28 червня 1690 р. також містилась лише інформація про перебіг і результати переяславських виборів: «О семъ убо покорнее вамъ доносячи… отдаюся премилосердной монаршой вашего царского пресветлого величества благостине»48.

———————

45 Листи Івана Мазепи. 1687–1691. — Т. 1. — № 186. — C. 401–402.

46 Петровський М. До історії полкового устрою Гетьманщини. — C. 71.

47 Там само.

На завершення процедури Іван Лисенко, прийнявши від гетьмана символи полкової влади і вислухавши настанову реґіментаря, «кланявся і служить великим государем, іх царському величеству, обіщался во всякой вірности»49. Останні слова, вочевидь, слід розуміти як принесення новообраним старшиною присяги вірності російському монарху, що було передбачено нормами угоди 1659 р.50

До слова, на полковництві в Переяславі Лисенко залишався недовго. Й принаймні вже 13 вересня 1692 р., коли московський стольник Іван Тараканов роздавав козацькій старшині царське жалування за вірну службу, зокрема, за стійкість у справі придушення виступу Петрика, гетьман Мазепа забрав належне Лисенку жалування собі, повідомивши царського представника, що «Переяславской де полковник Лысенко умре, и он де гетман их великих государей жалованье отдаст новому полковнику, кто на его место будет учинен»51. А тим часом родич гетьмана, Костянтин Мокієвський, вже наступного року таки став полковником, щоправда, не в Переяславському, а Київському полку. Й утримував, до речі, Мокієвський полковничий пернач у Києві в своїх руках аж до подій доленосного 1708 р.52, навіть незважаючи на той факт, що під час походу 1696 р. історичні джерела фіксують вибух повстання козаків Київського полку проти влади свого полковника53.

Описані вище вибори в Переяславі, вочевидь, відповідали зразковій моделі полковницької елекції, коли воля полкового товариства максимально бралась до уваги, а для її представлення створювались усі необхідні умови. На практиці ж процедура виборів полковника нерідко порушувалась, передовсім гетьманами, котрі прагнули відігравати у цьому процесі більш активну роль, а не виступати заручником симпатій місцевої старшини і місцевого товариства. Й навіть у випадку обрання на полковництво Івана Лисенка, можемо припустити, роль гетьмана Мазепи була значно вагоміша, аніж про це може скластись уявлення з офіційного звіту про цю процедуру. Принаймні ще В. Дядиченко звертав увагу на той факт, що гетьман узгоджував з керівництвом Малоросійського приказу не лише зміщення Леонтія Полуботка з уряду, але й призначення на полковництво Івана Лисенка54, а введені до наукового обігу В. Станіславським документи з фондів Малоросійського та Посольського приказів цілком підтверджують цю думку55.

———————

48 Листи Івана Мазепи. 1687–1691. — Т. 1. — № 186. — C. 402.

49 Цит. за: Петровський М. До історії полкового устрою Гетьманщини. — C. 71.

50 Універсали українських гетьманів... — С. 119.

51 Цит. за: Петровський М. До історії полкового устрою Гетьманщини. — С. 72.

52 Дядиченко В.А. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII — початку XVIII ст. — К., 1959. — С. 244; Gajecky G. The Cossack Administration оf the Hetmanate. — Vol. 1–2. — Cambridge, Mass., 1978. — Р. 207.

53 Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. — С. 63, 141.

Зауважимо, попередня ротація на полковому уряді в Переяславі, що мала місце двома роками раніше, наприкінці 1688 р., такої показової зразковості у функціонуванні військової демократії й близько не демонструвала. Тоді, у грудні 1688 р., після відсторонення від влади опозиційно налаштованого до гетьманського уряду Райчі Дмитрашка, Іван Мазепа призначив своєю владою на полковництво Якима Головченка — вихідця з Правобережжя, колишнього черкаського полковника і генерального осавула в уряді правобережного гетьмана Петра Дорошенка. У донесенні, відправленому до Москви, процедуру зміни влади в Переяславському полку Іван Степанович представив у такий спосіб: «призвавши к себе в Батурин полчан переяславских и обявившы им тот ваш царского пресвітлого величества указ, утвердилем им полковником совершенным Якима Головченка, старожитного переяславского казака, який сего минувшого лета был по моему повелению наказным полковником»56.

Тобто, після того, як Райчу Дмитрашка було відсторонено від полкового уряду, гетьман улітку 1688 р. своєю владою призначив до Переяслава наказним полковником колишнього правобережного старшину, котрого добре знав по службі в оточенні гетьмана Дорошенка. А за півроку по тому затвердив його повним полковником, закликавши для цього до гетьманської резиденції «полчан переяславских» — скоріш за все, переяславську полкову старшину, сотників і значних військових товаришів, але, як бачимо з тексту листа, не для виборів полковника, а лише для представлення нового очільника, вже затвердженого царським указом.

Традиційно в Гетьманаті більш активною роль місцевої старшини, товариства і поспільства у процесі виборів на полковництво була в південних полках, передовсім Полтавському. З колективної супліки старшини, товариства та міщан Полтавського полку, поданої у вересні 1714 р. гетьману Івану Скоропадському, обриси виборів 1710 р., коли на місце Івана Левенця, котрий скомпрометував себе нерішучими діями в часи облоги Полтави шведськими військами, прийшов сотник Полтавської міської сотні Іван Черняк, проступають у такому світлі.

———————

54 Дядиченко В.А. Нариси суспільно-політичного устрою… — С. 199. Покликається вчений на: РДАДА. — Ф. Книги Малоросійського приказу, № 59. — Арк. 104 та РДАДА. — Ф. Справи малоросійські, 1690, № 32.

55 Листи Івана Мазепи. 1687–1691. — Т. 1. — № 159, 182, 186.

56 Кривошея В.В., Орел В.М. Українська шляхта напередодні визвольної війни середини XVIІ століття. — К., 2000. — С. 98.

За дозволом гетьмана Скоропадського («за ведомом велможности вашой, нашого милостивого пана») в Полтаві було скликано раду — «з целого полку зобравши старшину и значное товариство, и мещан полтавських, и волостних людей», на яку в якості представника гетьманського уряду прибув генеральний бунчужний Яків Лизогуб («на тот час у Полтаве од велможности вашой панской резидуючого»). І на цій раді «всеобще полюбовне згодними голосами… сего свого полковника пана Івана Черняка на тую годность избрали»57. Наступним важливим етапом елекції полковника стала легітимізація його влади, яка була здійснена через «отданє клейноду з рук велможности вашой, нашого милостивого добродія, ему, полковникові», а потому — «все естесмо, хто тилко згодился при нем быти, едною рукою на верность царському его освященнейшему величеству присягали»58.

Наскільки ж неприховано активною могла бути позиція гетьмана у питанні переобрання на полковий уряд, видно зі справи вже згаданого вище «кревного пана гетьмана» київського полковника Костянтина Мокієвського, котрого під час походу на Пониззя Дніпра влітку 1696 р. частина товариства змістила з уряду та обрала на його місце колишнього полкового хорунжого Сергія Солонину (небожа Костянтина Солонини, що був київським полковником у 1669 та 1671–1682 рр.). Отримавши від Мокієвського повідомлення про цей прикрий для нього інцидент, Мазепа відправив до київських козаків генерального хорунжого Юхима Лизогуба з наказом відновити попереднє полковництво, а призвідців заколоту доправити до гетьманської резиденції. У листі до Малоросійського приказу (куди опоненти гетьмана також донесли справу про повстання в Київському полку59) Іван Степанович події змальовував так. Коли полковник Мокієвський вирядив частину козаків свого полку під орудою кошового отамана Запорозької Січі на Чорне море, а з рештою товариства, якому забракло суден, пішов в устя Дніпра, до Козиного Рогу, аби там облаштувати заставу, щоб «больше неприятелю был страх», тоді «полчане киевские злые и самовольные в Таванском острове взяв меж себя умысл, против ево полковника своего взбунтовалися, и уряд полковничества сильно от него отняли, и поставили себе полковником Сергея Солонину бывшего хорунжего полкового». Саме останній, на думку гетьмана, був ініціатором заколоту — «был им наустителем», а за його результатами «без стыда и без боязни в том бунте принял на себя старшинство полковническое»60.

———————

57 Див.: Центральний державний архів України в м. Києві (далі — ЦДІАК України). — Ф. 51. — Оп. 3. — Т. 1. — Спр. 122: Супліка полкової і ратушної старшини, козаків і міщан Полтавського полку про безпідставне намагання полкового судді Петра Кованьки і полкового писаря Івана Залєського усунути з уряду полтавського полковника Івана Черняка і зробити полковником Василя Кочубея. 1714. — 4 арк.; Модзалевский В. Полтавская интрига 1714 г. // Киевская старина. — 1905. — Т. 91. — № 11/12. — Отд. 1. — С. 173–185.

58 Там само.

59 Костомаров Н. Мазепа. — С. 94–97; Дядиченко В.А. Нариси суспільно-політичного устрою… — С. 199.

Мокієвський, зіткнувшись із виявом такої відвертої непокори і «видя их полчан своих противу себе недоброходство», був вимушений «уступить с Тованского острова в Сечю Запорожскую», а гетьман тим часом, як він запевнював царя, «предваряя чтоб то зло не роспростронялось, и чтоб в настоящей вашей монаршеской службе не деялося дальнее препятие», вжив заходів придушення виступу. Так, до Тавані було вислано генерального хорунжого Юхима Лизогуба з наказом перебрати до своїх рук управління Київським полком і забезпечити належне виконання київськими козами наказів царського і гетьманського урядів, зокрема, для оволодіння Пониззям Дніпра «послал от себя хорунжего войскового генерального Ефима Лизогуба, с таковым приказом, чтоб того полку Киевского знаки отобрал в свои руки, и чинил тем полчаном привод и порядок в настоящих же военных промыслах во исправление належащей, вам великому государю вашему царскому пресветлому величеству службы, именно по приговору с кошевым, и чтоб шол на устье реки Днепра к нареченному месту»61.

Стосовно ж особи новообраного полковника «со иными» активними учасниками зміщення Мокієвського, гетьман розпорядився, аби Лизогуб доправив їх до Батурина «под добрым осмотрением»62.

У листі до Москви Іван Мазепа в контексті таванських подій згадує й полк серденят, який «с посланным моим войсковым генеральным хорунжим отпустил я и товариство того пехотного серденяцкого полку которыи в Таване обретаетца которое то товариство с коньми всего полку своего в городах на зимовье до сего времяни обреталось, каковым того товарыщства с коньми туды отпуском весть тот полк пехотной обнадеживаю что вскоре, а имянно при возврате с сей вашей монаршеской службы учиню им после того поднятого годового труда посылкою другова полка»63.

———————

60 Листи Івана Мазепи / Упор. та авт. передм. В. Станіславський. — К., 2010. — Т. 2. — № 120. — С. 481.

61 Там само. — С. 481–482.

62 Там само. — С. 482.

Можливо, що таке сусідство цих двох згадок є суто випадковим. А можливо, з огляду на специфічні поліційні функції, що їх мали виконувати серед іншого охотницькі полки, саме силами цього піхотного полку в разі потреби і мав диспонувати відправлений гетьманом до Тавані генеральний хорунжий, на котрого було покладено місію втихомирення «свавілля» козаків Київського полку.

Як стверджував свого часу Микола Костомаров, Юхиму Лизогубу вдалося навести лад у збунтованому полку. Хоч при цьому призвідців заколоту схопити не вдалось. Рядових же його учасників покарали та відпустили64.

Тим часом, опоненти гетьмана в доносах поливали Мокієвського брудом і закидали йому «ляське» походження65. Отож Івану Мазепі й довелось виправдовувати перед царським урядом київського полковника, апелюючи при цьому до служби у Війську Запорозькому його діда і батька — перший, за словами Мазепи, свою голову склав за Богдана Хмельницького під Чортковим, а другий у Дрижипольській битві під Охматовим66. Аргументи гетьмана прозвучали достатньо переконливо, аби його родич залишився на уряді в Києві, принаймні до початку XVIІІ ст., коли він образив улюбленого небожа Івана Степановича — ніжинського полковника Івана Обидовського та допустив словесні грубощі на адресу самого реґіментаря67.

Лише у формі прямого гетьманського призначення могла відбутись і ротація на полковницькому уряді в Ніжині 1695 р., коли Іван Мазепа на вакантне по смерті Степана Забіли місце призначив «во младих літах» вище згаданого свого небожа Івана Обидовського68. За твердженням О. Оглоблина, Обидовський народився в 1676 р.69, отож на момент посідання уряду йому виповнилось лише 19 років. Жодних «служб» у Ніжинському полку, аби тим самим хоч би якось зарекомендувати себе перед полчанами, йому виконувати не доводилось. Єдиною на той час службовою відзнакою кандидата було отримання ним від царського уряду титулу стольника в 1689 р,. коли йому заледве виповнилось… тринадцять років70, отож і тут заслуги претендента, крім самого факту його народження в сім’ї сестри гетьмана, доволі сумнівні.

———————

63 Там само. — С. 481.

64 Костомаров Н. Мазепа. — С. 94–97.

65 Соловьев С.М. История России с древнейших времен. — Т. 14. — С. 597–598.

66 Там же.

67 Павленко С. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники. — К., 2004. — С. 83.

68 Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. — С. 91.

69 Там само. — С. 68.

Щоправда, у знайденому М. Петровським у фондах Малоросійського приказу листі гетьмана Мазепи до царя Петра І від травня 1698 р. йдеться про таки обрання Івана Обидовського «во младих літах» на повне полковництво до Ніжина саме тоді, коли було написано цей лист, — навесні 1698 р.71 Тобто технологія осадження свого кандидата на полковницький уряд в Івана Мазепи наприкінці 90-х років XVIІ ст. могла бути наступна: спочатку стольника було призначено гетьманською волею наказним полковником, а за кілька років — організовано його «обрання» на полковницький уряд.

Отож на початку XVIІІ ст., вочевидь, уже ні в кого в Гетьманаті не залишалось ілюзій щодо того, кому насправді належить вирішальне слово в обранні на полкові уряди. Хоч, скажімо, Самовидець, описуючи обставини антигетьманського повстання, що вибухнуло в середині липня 1666 р. в Переяславському полку і в результаті якого найпершим від рук повсталих поклав голову переяславський полковник Данило Єрмолаєнко, зауважує, що останнього «козаки переясловськіе не любили, же насланій бил»72, тобто не обраний товариством, а присланий гетьманом Брюховецьким. Тепер же, на початку XVIІІ ст., згідно з інформацією анонімного автора про перипетії банкету вищої козацької старшини з боярином Шереметєвим з нагоди відпуску козацького війська з походу в Прибалтику 1700–1701 рр., на напівжартівливу репліку царського вельможі про своє бажання просити в государя призначення на полковий уряд у Полтавський полк, а полтавського полковника перемістити на вакантне по смерті Обидовського ніжинське полковництво (а полковництво в Полтаві в той час ще обіймав Іван Іскра73), останній зауважив таке: «Есть в нас в Батурині властитель, кому схочет, тому и дасть»74.

Зауваження Івана Іскри, поміж іншого, цікаве й тим, що, як уже зазначалося раніше, саме товариство і старшина Полтавського полку найдовше з-поміж усіх полків Гетьманату зберігали за собою привілей вільного переобрання полкової влади. Ще один з перших дослідників історії

———————

70 Бантыш-Каменский Д.Н. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства: В 4 томах. — К., 1993. — С. 560.

71 Петровський М. Нариси історії України ХVII — початку XVIII століть (Досліди над Літописом Самовидця). — Харків, 1930. — С. 106, прим. 8.

72 Літопис Самовидця / Вид. підготував Я.І. Дзира. — К., 1971. — С. 100.

73 Лазаревский А. Полтавщина в XVII в. // Киевская старина. — 1891. — Т. 34. — № 9. — Отд. 1. — С. 373–374; Gajecky G. The Cossack Administration оf the Hetmanate. — Р. 519.

74 Источники малороссийской истории… — Ч. 2. — С. 29.

Полтавщини ранньомодерної доби О. Лазаревський зауважував з цього приводу, що Полтавський полк в силу дії цілого ряду чинників — близькість до Запорозької Січі («А запорожцы де с полтавцы живут советно, что муж с женою»75), особливості ведення степового типу господарювання тощо — «становив виняток з решти Малоросії, де не лише селяни, а й козаки з кінця XVIІ ст. потрапляють майже в повну залежність від старшини, котра, хоч і вважалась виборною, але по суті являла собою гетьманських чиновників»76. На Полтавщині ж, принаймні до кінця XVIІ ст., вибір полковника дійсно залежав від волі товариства, хоча ним, стверджував історик, завше керувало вузьке коло заможних козаків, які вміли підпорядкувати своєму впливу решту полчан77.

Щоправда, і в Полтавському полку в другій половині XVIІ ст. мали місце винятки з традиції вільних виборів полковника. Зокрема, в другій половині 1663 р. гетьман Брюховецький, лише нещодавно прибравши булаву до своїх рук на широковідомій Ніжинській «чорній» раді, на місце полтавського полковника Дем’яна Гуджола призначив запорожця Саву Федоровича Омельницького. А вже за два роки останнього на уряді змінив Григорій Витязенко, котрий перед тим обіймав в гетьманському уряді Брюховецького посаду генерального бунчужного. Причому, як у випадку з Омельницьким, так і Витязенком, можна з впевненістю стверджувати, що мова йде якраз не про обрання на полковництво полтавською старшиною та товариством, а призначення гетьманською волею. І якщо виняткові обставини призначення 1663 р. ще можна якось списати на форсмажор чорнорадівських перетурбацій78 (хоч варто зауважити, Дем’ян Гуджол в період боротьби Івана Брюховецького з Якимом Сомком за гетьманство підтримував саме ставленика Запорозької Січі), то зрозуміти пасивність полтавчан двома роками по тому при переміщенні на полковництво полтавське генерального бунчужного складніше. А підтвердження тому, що в ротації 1665 р. мало місце саме призначення гетьманом полковника, слугує підготовлена вже наступного року полтавчанами колективна супліка гетьману Брюховецькому з приводу «неизносных неправд и утиснений», що їм чинив царський воєвода Богдан Хитрово, де автори, згадуючи образи воєводи їхньому діючому полковнику, зауважують, що той даний їм «с ласки и милости вашей»79.

———————

75 Акты ЮЗР. — Т. 6. — СПб., 1869. — С. 99.

76 Лазаревский А. Полтавщина в XVII в. — С. 360.

77 Там же. — С. 361.

78 Ширше про це див.: Горобець В. «Чорна рада» 1663 року. Передумови, результати, наслідки. — К., 2013.

79 Акты ЮЗР. — Т. 6. — С. 195.

Утім, після трагічного завершення гетьманування Брюховецького полтавці повернули винятковий статус полку, де зміна влади відбувається з волі місцевої старшини та товариства. Або ж — маніпулюванням волею останнього, але не з Батурина, а з Полтави. Щоправда, водночас дедалі чіткіше простежувалась тенденція до переміщення центру ухвалення остаточних рішень щодо кадрових змін у полку з Полтави до Батурина.

Отож, коли на початку червня 1668 р. до Полтави долинула звістка про вбивство на Сербиному полі, неподалік Диканьки, гетьмана Брюховецького, полтавське товариство не лише позбавляє Витязенка пернача, але й разом з полковим осавулом Обіденком «до армат поковали и вскоре тиранско в смерть позабивали, а домы их розграбовали»80. А на місце забитого Григорія Витязенка полтавці знову обирають собі полковника «вільними голосами» (обранцем стає «добрий, смиренний, побожний и простодушний»81 Дем’ян Гуджол). Воля товариства була визначальною і на перевиборах у Полтавському полку 1669, 1670, ймовірно, 1672, 1674, 1675, 1676 і 1677 рр. Причому полтавці не лише не чекали з боку гетьманського проводу спеціального дозволу на проведення перевиборів, а тим паче не передавали на розсуд гетьмана вирішення кадрової проблеми в їхньому полку, але й нерідко вступали на цьому ґрунті в неприховану конфронтацію з реґіментарем. Наприклад, обраний на полковництво в Полтаву влітку 1669 р. Филон Гаркуша, не бажаючи визнавати владу гетьмана Дем’яна Ігнатовича та орієнтуючись на гетьмана Петра Дорошенка, відправив до Батурина такого ось листа: «ты неведомо от кого — от царя ли православного или от врага душевного, принял на себя высокий уряд гетманства запорожского вместо данного тебе п. гетманом Петром Дорошенком северского гетманства и уподобился сатане, потому что тот уряд гетманства запорожского взят тобою помимо воли и Войска и ясневельможного п. гетмана нашего; а заслуги твои Войску Запорожскому, как нам известно, мало знатны. При этом ты еще и страшил нас всякими силами войск царских; но мы, имея защиту Божью и охрану нашего п. гетмана с его сильными полками, запорожскими, крымскими, белгородскими и турскими, нимало твоих угроз не боимся и, как на врага, изготовили на тебя в Полтаве десять тысяч сабель! Не ждем от тебя правды и ты не надейся, чтоб мы тебе поклонились. А если хочеш, ищи себе милости у п.гетмана Петра Дорошенка; а к нам и не пиши, и не шли никаких своих угроз, потому что Бог нам помощник и не убоимся! Сего ради изволь писать к п.гетману нашему, а к нам вотще труждаешься: никогда того не будет, чтоб ты был гетманом запорожским и нашим!»82.

———————

80 Величко С. Літопис. — Т. 2. — К., 1991. — С. 161.

81 Там само.

Кільками ж роками пізніше, в 1675 р., коли полтавські козаки, ображені зловживаннями владою полковника Прокопа Левенця, задумали перемінити свого очільника, вони вже поставили до відома гетьмана Самойловича про його самоуправства, але перед тим скинули Левенця з полковництва та обрали на його місце Павла Герцика83. Як свідчив генеральний суддя Війська Запорозького Василь Кочубей у записцідоносі, поданій на Пилипа Орлика у лютому 1708 р., Павло Герцик, котрий перед тим «сидел на рынку Полтавском з крамом подлым, з голками, шпильками и банками; а же природы был цекавой, а матка его сподобилась бытии женою Пана Петра Забелы, за Брюховецкого судьи генерального и за Самойловича обозного генерального», за допомоги несподівано звеличеної матері («тогды от тоее матки вспоможен будучи») «не з заслуги якое военное, але з лукавое омамы, зостал полковником полтавским», щоправда, шлях цієї самої «омамы» проліг через схиляння на свій бік полтавського товариства, байдуже, що через доволі специфічні форми впливу: «подолстившися и подмогоричившися козакам полтавским»84.

До слова, на полковництві Герцик протримався недовго. Вже з осені 1676 р. чиняться спроби конкурентів потіснити Павла Семеновича з уряду. Спершу йому вдається повертати втрачене85, але в 1677 р. Прокоп Левенець таки скинув Герцика з полковництва і вдруге очолив Полтавський полк86. Олександр Лазаревський вбачав у такій ротації передовсім руку Самойловича, котрому було важливо мати на чолі полку досвідченого командира, особливо в часи Чигиринських походів 1677–1678 рр., але жодних доказів цьому не навів. Єдине, що демонструє добре ставлення гетьмана до цього старшини, так це ситуація, пов’язана із скиненням Левенця з уряду. Так, незважаючи на виявлену Левенцем у Чигиринських кампаніях військову доблесть87, полтавська старшина вкотре організувала змову, маючи на меті перемінити свого очільника. На чолі акції, на думку Лазаревського, стояли колишні полковники Федір Жученко і Павло Герцик. Причому, задумавши повалити Левенця, змовники організували подачу Самойловичу колективної супліки, звинувачуючи свого старшого в тому, що він «похвалки чинит на здоровье знатнейших особ и безчестит их». Але гетьман відкрито став на бік Левенця і в листі до полтавців нагадував їм про звитяги полковника, продемонстровані, зокрема, й під час останньої війни з турками. Утім, що цікаво, аргументи Самойловича належного враження на полтавську старшину і товариство не справили, й у червні 1679 р. Левенець таки був вимушений поступитись полковництвом Федору Жученку88.

———————

82 Акты ЮЗР. — Т. 8. — С. 259.

83 Источники малороссийской истории… — Ч. 1. — С. 145; Лазаревский А. Полтавщина в XVII в. — С. 370–371.

84 Источники малороссийской истории... — Ч. 2. — С. 146–147.

85 Лазаревский А. Полтавщина в XVII в. — С. 371.

86 Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. — Т. 3: (Л–О). — Киев, 1912. — С. 48; Лазаревский А. Полтавщина в XVII в. — С. 371; Gajecky G. The Cossack Administration оf the Hetmanate. — Р. 518.

87 Див.: Величко С. Літопис. — Т. 2. — С. 464.

Випадок 1679 р., вочевидь, є останнім прикладом такої зневаги полчан до думки свого реґіментаря. Принаймні генеральний суддя Василь Кочубей, коментуючи чергове повернення Герцика на полковий уряд чотирма роками пізніше (в гетьманування Івана Самойловича Герцик двічі обирався на полковництво — в 1675 і в 1683 рр., але з контексту Кочубеєвого повідомлення — «по Черняку… зоставши полковником» — можна зрозуміти, що йшлося про 1683 р.89), акцентує увагу на тому, що кандидат вже не стільки переймався думкою полчан, як торував собі шлях до влади через підкуп гетьмана Самойловича, одного із його впливових синів і небожа — гадяцького полковника Михайла Самойловича:

«Тот пан Герцик по Черняку в другій раз многою мздою, бывшему гетману самому и сыном его приношенную, а помочю гадицкого полковника, зоставши полковником»90.

Звичайно ж, до наведеної інформації потрібно ставитись критично, адже записка Кочубея — це за своєю суттю донос, з усіма притаманними цьому жанру перебільшеннями і підтасуваннями. Відтак, і наведені Кочубеєм аргументи передовсім мали кинути тінь на тестя свого опонента Павла Герцика. Але, поза тим, «многа мзда» як аргумент полковницької елекції, здається, був доволі звичним явищем цього політичного дійства.

Вище вже згадувалось про активну протидію російської влади намірам гетьмана розширити сферу свого впливу при призначенні та звільненні з полкових урядів, намаганнях створити систему противаг гетьманській владі через посилення позицій полковників, зокрема, й убезпечення від самовладдя гетьмана через позбавлення останнього прерогативи самовільного відсторонення старшин від влади — «полковниковъ гетманъ безъ рады не повиненъ отставливать»91.

———————

88 Лазаревский А. Полтавщина в XVII в. — С. 372.

89 Леонтій Черняк обіймав полковий уряд в Полтаві (вдруге) впродовж 1680– 1682 рр. і саме його замінив на полковництві Павло Герцик (Див.: Gajecky G. The Cossack Administration оf the Hetmanate. — Р. 518).

90 Источники малороссийской истории… — Ч. 2. — С. 148.

91 Універсали українських гетьманів... — С. 119.

Але в дійсності, попри існуючу заборону, як у випадку з обранням на полковництво, так і у випадку з відстороненням небажаного старшини від влади, прерогативи гетьмана були значно ширшими, аніж їх прописала російська влада в гетьманських статтях. Адже процедура позбавлення полковника влади, принаймні з останньої третини XVIІ ст., передбачала надання реґіментарем відповідного дозволу та обов’язкову присутність при цьому дійстві його уповноваженого представника. Крім того, гетьмани вдавались до проведення в гетьманській резиденції розслідувань причин відставки. Так, у березні 1679 р., коли полтавські старшини (зокрема, такі впливові особи, як колишні полковники Дем’ян Гуджол, Федір Жученко і Павло Герцик) порушили перед Самойловичем клопотання про дозвіл на проведення перевиборів місцевого полковника, закидаючи йому різноманітні протиправні дії («на ихъ здоровя похвалки чинитъ, самихъ безчеститъ, перестает з винниками и броварниками и з иныхъ слугами»), вони одночасно просили направити до них «особу якую енералную от себе… для одобрання от пана Левенца уряду его полковницького»92.

Отож гетьман, будучи не згідним з волею полчан (як про це, до слова, згадано вище), міг відмовити у наданні такого дозволу, принаймні, до з’ясування додаткових обставин справи. У випадку з намаганням опонентів відсторонити від полковництва Прокопа Левенця Самойлович розпорядився наступним чином: «дочекавши святого Воскресения Христова, посполу з ним же полковником до насъ в Батурин прибувают, а тут хоч би родному батку, не толко ему полковникове, и кому иншому, если би ся мело що на якого показатинесполгуют»93.

А коли вже в 1702 р. знову ж таки полтавська полкова старшина оскаржила перед гетьманом Мазепою дії свого полковника Івана Левенця, котрий начебто не зважав на думку старшини та навіть таємно зносився з татарами, той за гетьманським наказом з уряду був зміщений, а очолити полк тимчасово було доручено генеральному бунчужному Михайлу Гамалії94, котрий, до слова, пробув на полковницькій посаді в Полтаві майже два роки. Відомий український історик О. Оглоблин свого часу звернув увагу на те, що в матеріалах Бендерської комісії 1709 р. є вельми цікава згадка стосовно того, що гетьман Мазепа не допустив на полтавське полковництво Григорія Герцика, котрий був наказним полковником, і якого полтавське товариство обрало вільними голосами на полковницький уряд, а призначив на старшинство іншу особу, на думку

———————

92 Там само. — С. 734.

93 Там само. — С. 744.

94 Дядиченко В.А. Нариси суспільно-політичного устрою… — С. 201.

вченого, Івана Левенця95. Певної пікантності ситуації надає той факт, що Герцики не лише перебували в добрих стосунках з Мазепою, а й через Громик і Фридрикевичів були з ним посвоячені. Так саме, власне, як і перебували в тісних родинних зв’язках з генеральним писарем Пилипом Орликом. Отож, причину відмови гетьмана Григорію Герцику в отриманні пернача Оглоблин вбачав передовсім у напруженості взаємин полтавських старшинських кланів Кочубеїв-Іскр з одного боку та Герциків — з другого, і, відтак, намаганнях Мазепи не допустити подальшого загострення стосунків через звеличення представника одного з них. Призначення «нейтрального» кандидата — Івана Левенця — мало цю напругу дещо зменшити, дарма, що Левенці також перебували в родинній спорідненості з Герциками (донька Івана Левенця була віддана за брата Григорія Герцика)96. А ще вельми цікаво, що 30 травня 1708 р. гетьман Мазепа в листі до царського уряду характеризував Івана Левенця наступним чином: «полковник полтавський издревле есть непостоянен и, в ближайшем с запорожцями соседстве пребывая, всегда одним духом с запорожцями дышет»97.

———————

95 Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. — С. 324, прим. 81.

96 Там само.

97 Там само.