Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII-XVIII ст.

Розділ 4

ПОЛКОВНИКИ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО: ПРАВО ВІЛЬНОЇ ЕЛЕКЦІЇ В СВІТЛІ КОЗАЦЬКИХ ТРАДИЦІЙ, РОЗПОРЯДЧИХ ПРИПИСІВ І ПОЛІТИЧНИХ РЕАЛІЙ

«Определены указами старшины, в надежду того, что без указу отставлены не будут, делают подкомандным обиды, налагают неизносимыя тяжести… когда ж вольными голосами во власть хто произведен будет, то опасаясь, дабы оной не лишился, содержатимет доброе и безобидливое обхождение и, доволен будучи власною оседлостию своею, подкомандным своим жадного не будет чинит отягощения…»1, — так гетьман Данило Апостол обґрунтовував у поданих 1728 р. на ім’я російського імператора Петра ІІ «Статейних пунктах» очевидну перевагу обрання на уряди генеральної старшини, полковників і сотників Війська Запорозького вільними голосами над призначенням старшин указами з Москви чи Петербурга.

Відстояти автономію Війська Запорозького в цьому питанні гетьману вдалося лише до певної міри. До того ж здобуті ним тактичні перемоги довгого життя не мали й відразу ж по смерті Данила Апостола кількома роками згодом фактично були відмінені імперською владою, котра, як відомо, майже два десятиліття обрання чи навіть призначення гетьмана не дозволяла. Але чи лише втручання царської адміністрації заважало повноцінному розвитку засад вільної елекції в козацькій Україні? Наскільки політичні практики Гетьманату різнились від прописаних у законодавчих актах й освячених традиціями нормах? Яким чином елекційні бажання козацького товариства узгоджувались із правом і волею гетьмана старшинствувати над Військом Запорозьким (так званим «зверхнейшим правом реґіментаря»)? Якими були механізми узгодження цих інтересів? Якою була роль полкової старшини в обранні та поваленні полковника? Чи знає практика Гетьманату випадки добровільного зречення полковником влади і наскільки добровільне зречення старшиною пернача насправді було добровільним?

Ці та інші дотичні питання, що розкривають зміст проблеми проголошення та реалізації права козацького товариства обирати собі вільними голосами власну старшину — в даному випадку очільників полку — в часовому проміжку середини XVIІ — першої чверті XVIІІ ст., і стануть предметом розгляду в даній статті2.

———————

1 Цит. за: Крупницький Б. Гетьман Данило Апостол і його доба. — К., 2004. — С. 115.

Законодавчі приписи та політичні декларації щодо вільної елекції полковників Війська Запорозького

Право вільної елекції полковників — так само, власне, як і гетьмана — належало до числа тих небагатьох наріжних основ соціополітичної лексеми «старожитні права і вольності козацькі», що й маркували поняття козацьких свобод і привілеїв, на оборону яких так рішуче козацтво виступало з кінця XVI ст.3 Відповідно й позбавлення козацтва цього права урядом Речі Посполитої згідно з умовами «Ординації Війська Запорозького» 1638 р. виступило однією з головних причин вибуху козацького повстання на початку 1648 р. Успішний перебіг повстання дефакто ліквідував будь-які обмеження королівської влади в цій сфері. Утім, ускладнення державних функцій Війська Запорозького, що швидкими темпами відбувалось у ході революційного зламу вже з літа 1648 р., а також суттєве зміцнення гетьманської влади в роки перебування на уряді Богдана Хмельницького об’єктивно підвели до трансформації і цього, як уже наголошувалось раніше, одного з наріжних каменів військової демократії. Зміни тут серед іншого стосувались перебирання гетьманом прерогатив призначення і звільнення зі старшинських урядів, головним чином саме полковничих, до своїх рук4.

І якщо в гетьманування Богдана Хмельницького спротив товариства такому стану справ у відомих наразі дослідникам документах виразно не артикулюється (хоч, безперечно, незгода з подібними діями мала місце, хоч би, скажімо, враховуючи ту підтримку, яку мали серед полчан усунені гетьманом з полковництва Матвій Гладкий чи Степан Хмелецький5), то в умовах розгортання громадянської війни в Україні в гетьманування його наступника Івана Виговського, коли в опозицію до реґіментаря перейшли не лише вповні легітимний в очах гетьманської влади полтавський полковник Мартин Пушкар, а й самопроголошений громадою, на противагу гетьманському ставленику, миргородський полковник Степан Довгаль та ряд інших старшин, легітимність яких ставилась під сумнів гетьманським проводом (варто зауважити, цілком справедливо, з огляду недотримання існуючої по той час процедури виборів), проблема правомочності обирання на полковництво чи позбавлення полковників влади набула неабиякої актуальності. Ба навіть більше — перетворилась на одну з чи не найбільш болісних і нагальних проблем поточного внутрішньополітичного життяГетьманату.

———————

2 Про сам інститут полковника Війська Запорозького див.: Горобець В. «Всякого доброго и послушного миловати, а спротивного и непослушного карати маетъ». Полковник Війська Запорозького та його влада // Укр. іст. журн. — 2014. — № 5.

3 Наприклад, див.: Леп’явко С. Козацькі війни кінця XVІ ст. в Україні. — Чернігів, 1996; Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея: проблеми формування, еволюції, реалізації. — К., 1997; Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція XVІІ ст. (1648–1676 рр.). — К., 1999.

4 Авторське бачення тенденцій розвитку політичної системи Гетьманату див.: Горобець В. Влада та соціум Гетьманату. Дослідження з політичної і соціальної історії ранньомодерної України. — К., 2009; Горобець В. Держава і суспільство в Україні в ранній Новий час: практики Гетьманату // Влада і суспільство в Україні: Історичний контекст. — К., 2013. — С. 120–236.

5 Див.: Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький: Соціально-політичний портрет. — К., 1995. — С. 303–307.

Отож до так званих «Нових статтей» Юрія Хмельницького 1659 р., укладених у Переяславі в ході відновлення українсько-російського союзу (порушеного гадяцькими домовленостями уряду Івана Виговського з Річчю Посполитою), було записано норму, у відповідності з якою обрання полковників, як і інших старшин, обов’язково мало відбуватись не за вказівкою гетьмана, а з волі товариства: «а чтобъ выбирать в Войсько полковниковъ на раде, кого межъ себя излюбятъ»6.

Переяславські статті 1659 р., варто зауважити, містили цілий ряд заборон і регламентацій щодо процедур призначення та звільнення полковників Війська Запорозького. Зокрема, до них було включено заборону на обрання на полковництво кандидатів з інших полків — відтепер обирати на уряд потрібно було «кого межъ себя излюбятъ изъ своихъ полковъ, а изъ иных полковъ въ полковники не выбиратъ»7. Так само не дозволялось обирати на полковництво (як, власне, й на інші старшинські уряди) іновірців: «Въ Войске ж Запорожскомъ всякимъ начальнымъ людеямъ, кроме православныхъ христiянъ, иныхъ ни которыхъ вере людемъ впредь не быть»8.

Не дозволялось також посідати старшинські уряди й новохрещеним іноземцям. Обґрунтування як першої, так і другої вимоги, як видається, випливало з недавніх споминів про роль колишнього аріанина Юрія Немирича в розриві стосунків Війська Запорозького з Москвою та укладенні Гадяцької угоди 1658 р. Хоч у тексті договору про це було сказано більш узагальнено та, що не менш важливо, соціально привабливо: «потому что отъ новокрещенныхъ многая въ Войске смута и междоусобiе зачинается, да имъ Войска Запорожского козакамъ чинятся налоги и тесноты»9.

———————

6 Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657–1687). — Київ–Львів, 2004. — С. 119.

7 Там само.

8 Там само.

Констатуючи факт внесення важливих змін до порядку обрання на старшинство, зокрема, на полковницький уряд, не можна оминути увагою ту обставину, хто ініціював такі зміни, і кому вони були вигідними. В оцінці українсько-російської угоди 1659 р. в історіографії панує більш-менш узгоджена позиція на цей документ, що був накинутий уряду Юрія Хмельницького російською стороною10. Переслідуючи насамперед мету забезпечення сприятливих умов для контролю за політичними процесами в Україні, російський уряд намагався створити систему противаг гетьманській владі через посилення позицій полковників. У контексті цього завдання вельми актуальним виглядало намагання убезпечити полковників від самовладдя гетьмана у випадку позбавлення їх влади. Отож, мало того, що, згідно з положеннями договору 1659 р., цілий ряд старшин, котрі зарекомендували себе вірною службою царю, практично виводились з-під юрисдикції гетьмана, в тому числі отримували імунітет і в справі позбавлення їх владних повноважень без відповідного дозволу офіційної Москви, так ще гетьману заборонялось відправляти будь-кого з полковників у відставку без узгодження цього питання на раді: «полковниковъ гетманъ безъ рады не повиненъ отставливать»11.

Приділивши так багато місця процедурі обрання на полковництво в статтях 1659 р., Москва у наступних договорах про цю прерогативу згадує вельми побіжно, переважно лише в контексті винагородження полковників за їхню службу привілеями, грошовими та майновими пожалуваннями12.

Цікаве тлумачення суті «вільних виборів» старшини, в тому числі й на полкові уряди, знаходимо в інструкції, яку гетьман Правобережної України Павло Тетеря надав своїм послам на Варшавський сейм 1664 р.13

———————

9 Там само.

10 Наприклад, див.: Яковлів А. «Статті Богдана Хмельницького» в редакції 1659 року // Ювілейний збірник на пошану академіка М.С. Грушевського. — Ч. 1. — К., 1928. — С. 220–234; Його ж. Українсько-московські договори в XVІІ–XVІІІ віках. — Варшава, 1934; Горобець В. «Волимо царя східного». Український Гетьманат та російська династія до і після Переяслава. — К., 2007 та ін.

11 Універсали українських гетьманів... — С. 119.

12 Див., наприклад: Источники малороссийской истории, собр. Д.Н. Бантышем-Каменским. — Ч. 1. — М., 1858. — С. 144, 145, 218, 256.

13 Про сам документ див.: Горобець В. Козацький Гетьманат у соціополітичній структурі Речі Посполитої: проект устроєвої моделі гетьмана Павла Тетері з року 1664 // Молода нація. Альманах. — К., 2000. — С. 40–61; Його ж. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою, 1654–1665. — К., 2001.

Гетьманська інструкція на словах не заперечувала права вільного вибору полкової та сотенної старшини. Проте, для того, аби кандидати на старшинські уряди «були людьми в справі рицарській досвідчені», дозвіл на перевибори полковника мав давати гетьман, а сотника, відповідно, полковник14. До слова, ще більш цікавими були пропозиції Павла Тетері щодо порядку проведення гетьманських виборів. В цьому контексті інструкція наголошувала, що у Війську Запорозькому через вільну елекцію «бунти виникати звикли», і аби надалі уникнути цього недоліку, пропонувалося право вільного вибору гетьманського предводителя ввести в певну норму, визначивши її межі «правом посполитим». Зокрема, відтепер гетьмана мали обирати не «до ласки військової», як це було раніше, а на певний, визначений законом термін — до наступного сейму вального15.

У наступні роки та десятиліття проблема полковницької елекції не ставала предметом правової регуляції. Або, принаймні, не збереглися джерела, які б засвідчували інтерес політичної еліти Гетьманату до неї. І лише на початку XVIІІ ст., в контексті розробки положень Конституції 1710 р., проблема стає предметом публічного обговорення й отримує доволі чітке, комплексне своє правове вирішення16.

А наскільки вона була значимою для політичного життя Гетьманату, видно з того, що автори Конституції 1710 р. актуалізують її вже у вступній частині документа, ввівши до неї положення про суть і про порядок призначення на старшинство, насамперед на полковничий уряд, а також про способи застереження корупційних дій при реалізації гетьманом своїх повноважень: «…поневажъ всякiе на людей верных тяжести, утиски и здирства походят найбарзей от властолюбних накупневъ, которiи, не фундуючися на заслугахъ своихъ, а прагнучи несытою пожадливостью, для приватного своего пожитку урядовъ войсковыхъ и посполитыхъ, прельщаютъ сердце Гетманское коррупцiами и оными втыскаются, безъ вольного избранiя, над слушность и право, то на уряды Полковничіе, то на иншые власты»17.

З метою ліквідації непорядків і недопущення посідання старшинських урядів «накупнями» укладачі Конституції постановляли: «абы Ясневельможный Гетманъ жадными, хочь бы найболшими, не уводячися датками и респектами, никому за коррупцiи урядов Полковничьихъ и иншыхъ войсковыхъ и посполитыхъ начальствъ не вручалъ и на сильно на оные никого не наставлялъ, лечь всегда, якъ войсковые, такъ и посполитые, урядники м−ютъ быти волными голосами, особливе зась Полковники, обираны…»18.

———————

14 Dział rękopisów Biblioteki Czartoryjskich w Krakowie (Далі — Czart). — 402. — № 22. — S. 547–563.

15 Ibidem. — S. 547–563.

16 Авторське бачення проблеми див.: Горобець В. Устроєва модель Гетьманату за Конституцією 1710 року: чи існували внутрішні підстави для реалізації проекту? // Пилип Орлик: життя, політика, тексти. — К., 2011. — C. 234–248.

17 Источники малороссийской истории, собр. Д.Н. Бантышем-Каменским. — Ч. 2. — М., 1859. — С. 251–252.

Застерігаючи за громадою право вільної елекції, автори Конституції водночас ставили процес виборів / перевиборів під контроль гетьманської влади, залишаючи за останньою право надання санкції на відповідні дії — «однакъ таковыхъ урядниковъ елекцiи не безъ воле Гетманской отправоватися повинны»19. Крім того, за реґіментарем зберігалось і право затвердження результатів виборів («а по избранiю владгою гетманскою подтверживаны»)20.

Утім, як відомо, політичний розвиток Гетьманату після подій 1708– 1709 рр. пішов зовсім іншим шляхом, аніж яким його хотіли бачити автори Конституції 1710 р. У сфері кадрової політики в роки кардинальних реформ, започаткованих в Україні урядом Петра І, також відбулись принципової ваги зрушення. Зокрема, російській владі вдалось досягти значних успіхів у справі обмеження впливу гетьмана на обрання на полковництво та позбавлення полковників влади, а також загалом у справі підзвітності останніх своєму реґіментареві. Наскільки така політика суперечила інтересам козацької старшини і широкого козацького загалу Гетьманату, і в чому останні вбачали переваги обраних вільними голосами старшин над тими, що «определены указами», видно вже хоч би з процитованого на початку статті звернення гетьмана Апостола до імператора Петра ІІ в 1728 р.21 Але питання участі російської влади в обранні на полковництво в Гетьманаті включає в себе цілий ряд як правових дій, так і свідомих порушень права, що в комплексі суттєво змінювало устої вільної елекції. А, відтак, вважаємо, тема ця заслуговує окремої розмови, причому не лише в площині правових декларацій, а й реальної політики. До неї повернемось трохи згодом22, а наразі ж увагу зосередимо на розгляді практик, що мали місце в історії Гетьманату другої половини XVIІ — початку XVIІІ ст.

———————

18 Там же. — С. 252.

19 Там же.

20 Там же.

21 Крупницький Б. Гетьман Данило Апостол і його доба. — С. 115.

22 Присвячена цій проблемі стаття «Право вільної елекції полковника Війська Запорозького: козацькі традиції у випробуванні імперськими новаціями» надрукована автором в «Українському історичному журналі» № 5 за 2015 р.