Історія з грифом «Секретно». Таємниці українського минулого з архівів КГБ

Заблокована країна. 1972—1973 роки

Хвиля репресій, що стартувала на початку 1972 року, тривала. 18 травня заарештовано Надію Світличну, яку спершу викликали на допит стосовно діяльності її брата Івана, а згодом і її саму звинуватили в антирадянській діяльності. 6 липня ув’язнено дисидента Євгена Пронюка, через три дні—його колегу Василя Лісового. Продовжувалася ретельна обробка затриманих, під час якої використовувалися і залякування, і обіцянки. Каяття інакодумців було надзвичайно важливим для чекістів і розглядалося як обов’язкова передумова придушення руху опору в Україні.

Нарешті, КГБ отримав важливий результат: 7 липня 1972 року в «Літературній Україні» опубліковано заяву «На терези совісті» за підписом заарештованого в лютому поета-шістдесятника Миколи Холодного. Після публікації його звільнили з тюрми, він виїхав до Вінниці, де почав вчителювати. КГБ уважно спостерігав за реакцією на заяву в середовищі дисидентів і констатував: переважно вона викликала несприйняття, а очікуваних чекістами змін у поведінці не відбулося.

2 серпня 1972 року в листі органів безпеки до керівника Компартії Володимира Щербицького подавалася отримана оперативним шляхом інформація про поведінку засуджених у в’язницях, зокрема їхня реакція на заяву Холодного.

Іван Дзюба заявив: «Я не піду ніколи на шлях зради. Хай мене судять. Зате вийду з ув’язнення з чистою душею».

Зі слів Євгена Пронюка: «Мені добре відомо, чим займалися корифеї української інтелігенції Світличний, Чорновіл, Сверстюк, Дзюба та інші. їхні ідеї я цілком поділяю і підтримую. Мене заарештували за мої вільні думки».

Євген Сверстюк: «Я ніколи, за жодних обставин не проситиму помилування. Я залишаюся й надалі стоятиму на своїх позиціях у національному питанні. Свою діяльність буду продовжувати. Я буду боротися проти існуючого ладу».

В'язничне фото Івана Дзюби, квітень 1972 р.

Заарештована художниця Стефанія Шабатура заявила, що збирається «відсидіти свій строк із гордістю».

Незламність дисидентів засвідчили і перші суди над арештантами 1972 року. Протягом 31 липня — 2 серпня у Львові відбувся один із них — над поетесою Іриною Калинець. Вона зізналася у виготовленні та поширенні самвидаву, проте винною себе не визнала. Не менш зухвало поводилися деякі свідки: Ігор Калинець, Богдан Горинь та Галина Савронь відмовилися давати свідчення, назвавши суд незаконним. Тим часом під судом протестували родичі та близькі засудженої, одного з них «за порушення громадського порядку» ув'язнено на 15 діб. Сама Ірина Калинець отримала значно жорсткіший вирок — 6 років колонії і з роки заслання.

Справа Івана Дзюби.

Ірина Калинець.

Через два дні відбувся відкритий суд над іще одним дисидентом зі Львова — Іваном Гелем. Він також не визнав себе винним, оскільки озвучені звинувачення злочинами не вважав. Надане йому останнє слово підсудний використав для пропаганди своїх ідей і звинувачень суддів: «Судити мене, — заявив він, — у вас немає права ні юридичного, ні морального, ні історичного. Найвищим законом і судом для мене є Бог, Україна, моя незламана і незаплямована честь. Я — син України, і в своєму серці пронесу як найсвятішу ношу долю мого народу, його біль, тривоги і муки. Я жалію лише за одним: дуже мало зробив, щоб глибше і ширше порушити ці ідеї, винести їх у широкий світ України і голосом усього народу втілити в життя. І все ж я твердо вірю, що недаремно сьогодні тут, що ні тюремні ґрати, ні концтабори, навіть смерть неспроможні убити цих ідей. Вони вічні, як вічний нездоланний мій народ».

Суд належним чином оцінив відвагу Геля — його визнали особливо небезпечним рецидивістом і присудили 10 років позбавлення волі у колонії особливого режиму та 5 років заслання.

Іван Гель.

За кілька днів чекісти заарештували Ігоря Калинця, який у листопаді 1972 року отримав такий самий вирок, як і його дружина, — 6 років таборів і 3 роки заслання.

Проте в КГБ чітко розуміли, що не жорстокі вироки підсудним, а лише їхня відмова від власних ідей можуть зупинити рух опору, завадити приєднанню до нього нових активістів, спровокованих мучеництвом попередників. Потрібно було каяття не просто одного з учасників руху, а того, хто користувався найбільшим авторитетом. Таким, за оперативною інформацією КГБ, був Іван Дзюба, тож саме на ньому кагебісти вирішують зосередити свої зусилля.

Під час масових арештів 12 січня Дзюба був серед затриманих — його взяли, коли він прийшов у гості до заарештованого тоді Івана Світличного. Проте Дзюбу не ув'язнили, а лише протягом кількох місяців викликали на допити. З одного з таких допитів 18 квітня він додому вже не повернувся — його заарештували.

Перебування підсудного у в'язниці створювало для КГБ чудові умови для «перевиховання» інакодумця. Роботу органів полегшував фізичний стан в'язня, в якого проявився туберкульоз, а згодом ще й гіпертонія.

Перші кілька місяців не дали жодного результату. За інформацією, отриманою від внутрішньокамерного агента, Дзюба не збирався «іти назустріч слідству». До роботи з його переконання долучився сам голова КГБ УРСР Віталій Федорчук, який кілька разів зустрічався з в'язнем. Дзюба відкидав висунуті йому звинувачення в антирадянській діяльності, не вважаючи свою творчу діяльність протизаконною. Натомість кагебісти постійно повторювали, що його робота «Інтернаціоналізм чи русифікація?» використовується найбільшими ворогами радянської влади — українськими націоналістами, які з нього самого творять антирадянський символ.

В'язничне фото Василя Лісового, липень 1972 р.

Справа Василя Лістового, Євгена Пронюка та Василя Овсієнка.

В'язничне фото Євгена Пронюка, липень 1972 р.

Літературний критик, який справді ніколи не ставив собі за мету боротьбу з радянською владою, а лише думав про її покращення, не був готовий до цього. «З мене, живої людини, — писав він згодом у спогадах, — робили “прапор", притому не ті, хто був мені справді близький, а ті, хто дуже поверхово розумів мене чи й перекручував мої погляди на свій штиб». Зрештою, у листопаді 1972 року в доповідній КГБ на ім'я Щербицького зазначалося: «Зі слів Дзюби, він готовий виступити публічно в пресі, по радіо і телебаченню із засудженням своєї злочинної діяльності». Розпочалася кількамісячна підготовка до суду, протягом якої хворий Іван Дзюба утримувався у тюрмі.

Обробка ув'язнених дисидентів не означала припинення нових арештів. 5 березня 1973 року затримано Василя Овсієнка, «колишнього студента Київського державного університету, учителя середньої школи села Ташань Київської області, в якого вилучено підготовлений ним для розповсюдження документ із наклепницькими вигадками про “незаконність” арешту об'єктів справи “Блок”».

Через тиждень після цього мав початися суд над Іваном Дзюбою. Попри те, що підсудний вирішив «визнати власні помилки» у праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?», чекісти готувалися до процесу дуже ретельно. Ще 5 березня голова КГБ УРСР Федорчук надіслав Щербицькому доповідну, в якій ознайомив чільника КПУ з цією підготовкою. «З урахуванням особистості і становища Дзюби, — читаємо тут, — як одного з основних ідеологів націоналістичних елементів у республіці, широко відомого в середовищі антирадянської еміграції за кордоном, КГБ при Раді Міністрів УРСР надається важливе значення забезпеченню цього судового процесу і створення умов для його проведення на належному політичному рівні».

Належні умови передбачали посилення контролю за об'єктами справи «Блок», які залишалися на волі, зокрема Борисом Антоненком-Давидовичем, Оксаною Мешко, Юрієм Бадзьом. Чекісти зобов'язалися запобігти можливому приїзду до Києва відомих російських дисидентів Андрія Сахарова та Олександра Солженіцина. «З метою підтримання громадського порядку на судовому процесі і припинення можливих антигромадських виявів підібрано необхідну кількість дружинників та співробітників міліції. Крім того, в оперативний наряд включено групу слухачів Київських курсів КГБ СРСР».

В'язничне фото Василя Овсієнка, липень 1972 р.

Суд, що відбувся 11-16 березня, знову виніс жорстокий вирок — 5 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. Реакцією на нього став лист відомого перекладача Миколи Лукаша на адресу Верховної Ради УРСР, Верховного суду і прокурора УРСР. Автор цілковито солідаризується з поглядами засудженого і просить розглянути можливість йому відбувати покарання замість хворого Івана Дзюби. Через це вже незабаром Лукаша виключено зі Спілки письменників України, а КГБ посилило контроль за його діяльністю, доповідаючи партії «про підготовку заходів з його компрометації».

У квітні 1973 року розпочалася підготовка наступного процесу — цього разу над заарештованим у січні минулого року Євгеном Сверстюком.

За інформацією КГБ, підсудний збирався відкинути всі висунуті йому звинувачення та заперечити інформацію, отриману від свідків. За десять днів до початку процесу чекісти «оперативним шляхом» отримали останнє слово, яке готував у камері підсудний. «Протягом більше року, — писав Євген Сверстюк, — слідство розшукувало мою таємну ворожу діяльність, і, не знайшовши такої, постановило вважати ворожими цілі моєї літературної діяльності. Кинули на неї кримінальну тінь... Перед сумлінням та перед законом я не почуваю вини. А чи зумів піднестись до вимог часу, до рівня обов'язку — хай про це судить народний суд, а потім суд історії».

24 квітня «народний» суд оцінив літературну діяльність Сверстюка вироком у 7 років таборів та 5 років заслання.

Наприкінці червня 1973 року Федорчук у доповідній на ім'я Щербицького підбив перші підсумки майже дворічної реалізації операції «Блок», за якою тепер проходили 35 осіб (22 з Києва, 9 зі Львова, по одному з Тернопільської, Франківської, Полтавської та Вінницької областей). Він вказував, що в рамках справи перевіряються ще 363 особи, пов'язані з ними. На той момент підтвердилася інформація «про антирадянську та націоналістичну діяльність» 179 із них. «Після часткової реалізації справи “Блок" з числа зв'язків об'єктів цієї справи в 1972—1973 роках профілактовано 71 особу і 24 залучені до оперативної співпраці, хоча їх вивчення продовжуємо».

Незважаючи на значні «успіхи» в поборюванні руху опору, чекісти змушені були констатувати, що «об'єкти справи Антоненко-Давидович, Мешко, Коцюбинська, Бадзьо, Світлична, Гончар І., Русин, Іванисенко, Боднарчук, Горинь Б., Горинь М., Пашко, Кендзьор, Шереметьева і Попадюк, залишаючись на ворожих позиціях, намагаються згуртувати однодумців, продовжують у більш конспіративній формі вороже впливати на оточення». При цьому відзначалася провідна роль Бориса Антоненка-Давидовича у Києві та Михайла Гориня у Львові.

Для нейтралізації і розбиття дисидентського середовища КГБ проводить провокативні дії: «З метою посилення недовіри один до одного і загострення розбрату між “авторитетами" та активними учасниками так званого “національного руху" продовжували подальше поширення і закріплення виниклих у об'єктів “Блоку” підозр про співпрацю з органами КГБ Боднарчука, Русина, Шереметьєвої, Дашкевича та деяких їхніх зв'язків, що залишаються на ворожих позиціях».

В'язничне фото Євгена Сверстюка.

Крім того: «Стосовно низки переконаних націоналістів, таких як Антоненко-Давидович, Кочур, Гончар І. М. та деяких їхніх однодумців, передбачається продовжити заходи з компрометації. У цей час завершується підготовка для компрометації Світличного І. А. перед закордонними центрами ОУН як головного “винуватця” провалу та арештів найактивніших учасників націоналістичної діяльності в республіці з числа так званих “шістдесятників”. У цих матеріалах передбачається посилити виниклу за кордоном і в колі розроблюваних осіб підозру про його “співпрацю” з органами КГБ».

До кінця 1973 року продовжено пропагандистську кампанію радянської влади проти інакодумства в Україні. Одним із її елементів стала опублікована 9 листопада 1973 року в «Літературній Україні» заява ув'язненого Івана Дзюби.

«Вирішальним, що схилило мене до “Заяви”, яка стала підставою для мого помилування, — писав Дзюба у своїх спогадах, — було відчуття безглуздості катастрофи... і уявлення про те, що можу ще зробити набагато більше. Я розумів, звичайно, що мій крок буде шоком для багатьох, але думав, що з часом усі побачать, заради чого я так учинив... Я справді розглядав свою “Заяву” як самозахист. Але об'єктивно воно виглядало не зовсім так. Адже я не тільки відкидав те, що мені приписували ті, до кого я потрапив у полон, але й декларував перегляд своїх поглядів. Я просив пробачення у влади: помилування. Тому мене мучило не так те, що хтось із знайомих, побачивши мене, переходив на другий бік вулиці (з різних причин: хтось на знак зневаги, а хтось боявся бути поміченим у товаристві хоч і помилуваного, а все-таки “державного злочинця”), — як мучило власне сумління».

Через тиждень після оприлюднення чекісти звітували партії, що «Заява» «поширюється нами в місцях тримання серед ув'язнених колишніх однодумців, її передано по радіо за кордон і опубліковано в газеті “Вісті з України” [контрольоване КГБ видання для українців діаспори. — Авт.]». Сам Дзюба, незважаючи на помилування, залишався підозрілим для органів безпеки, які далі наглядали за ним і періодично проводили «профілактичні розмови».

Проте очікування чекістів, що за однією заявою посипляться інші і їм таким способом удасться цілковито дискредитувати рух спротиву, не виправдалися. Ув'язнені в таборах дисиденти не «перевиховувалися» і залишалися на своїх позиціях, тим самим надихаючи однодумців на волі. КГБ зафіксував слова Антоненка-Давидовича про це: «Тішить, що не всі перелякалися, що є ще герої: це львівська молодь, і Чорновіл, і Сверстюк, і Стус, і Світлична, і Сергієнко, і Лукаш».